— Свого часу він полюбляв Екзокамбійський Цикл і, якщо не помиляюся, повний комплект Жителів Пекла. Втім, його смаки могли змінитися.
— Це точно, — пожалівся Тиссель, — Він, може, в якихось двадцяти футах від мене, а я про це ніколи не дізнаюся, — Він ображено зиркнув на крамницю Маскороба, — Ніхто не хоче навіть балакати зі мною. Я сумніваюся, чи їх взагалі цікавитиме, що між ними ходить убивця.
— Абсолютно вірно, — підтакнув Кершауль, — Сиренійські стандарти відмінні від наших.
— Вони не мають жодного уявлення про відповідальність, — промовив Тиссель, — Я сумніваюся, чи кинули б вони мотузку потопаючому.
— Авжеж, вони не люблять втручатися, — погодився Кершауль, — Вони зазвичай наполягають на особистій відповідальності та незалежності.
— Все це дуже цікаво, — мовив Тиссель, — але ж я й досі нічого не знаю про Анґмарка.
Кершауль пильно подивився на нього.
— А що ви зробите, якщо впізнаєте Анґмарка?
— Виконуватиму наказ свого шефа, — вперто мовив Тиссель.
— Анґмарк — небезпечний, — завважив Кершауль, — Він має цілий ряд переваг над вами.
— Я не зважатиму на це. Мій обов’язок — відправити його назад до Поліполісу. Втім, поки я не знаю, де його шукати, йому нічого не загрожує.
Кершауль роздумував якусь хвилину.
— Іномирянин не дуже-то заховається під маскою, принаймні від сиренійців. — Нас тут четверо в Хвені… Ролвер, Велібус, ви та я. Якщо з’явиться ще один іномирянин, скоро всі знатимуть про це.
— А якщо він піде до Зундару?
Кершауль знизав плечима.
— Сумніваюся, що він ризикне. Хоча, з іншого боку… — Кершауль змовк, побачивши, що Тиссель відволікся та прослідкував за чіпким поглядом Тисселя.
Чоловік у масці Лісовика чинно прогулювався майданом, наближаючись до них. Кершауль спробував утримати Тисселя за руку, але Тиссель уже зупинився навпроти Лісовика, наставивши на нього бластер.
— Гаксо Анґмарк, — гукнув він, — ані руш! бо стрілятиму. Ви заарештовані.
— Ви певні, що це Анґмарк? — схвильовано запитав Кершауль.
— Зараз я з’ясую, — відповів Тиссель, — Анґмарку, руки назад і лицем до мене!
Здивований Лісовик став наче вкопаний. Він узяв зачинко, бринькнув запитливе арпеджіо й заспівав:
— Чого ти причепився, Місячний Метелику?
Кершауль заслонив собою Тисселя та заграв улесливу мелодію на слобо:
— Це непорозуміння, о митцю, бо Місячний Метелик шука іномирянина-Лісовика.
Музика Лісовика стала роздратованою й він раптом перейшов на стімик.
— Він каже: я — іномирянин? Хай доведе, або проллється кров.
Кершауль стривожено озирнувся на юрбу, що вже зібралася навколо та ще раз заграв влесливу мелодію:
— Я впевнений, що Місячний Метелик…
Лісовик перебив його ревінням скарания:
— Хай доведе, або проллється кров!
Тиссель раптом мовив:
— Гаразд, я доведу, — він ступив уперед і схопив Лісовика за маску, — Відкрий своє обличчя й побачимо, хто ти!
Лісовик ледве встиг ухилитися, немало вражений. Юрба охнула, почулося зловісне бринькання та настроювання різних інструментів.
Лісовик підніс ліву руку та смиконувши за шнур, вдарив у дуельний гонг, а правою вихопив ятаган.
Кершауль ступив уперед, граючи на слобо все тривожніше. Тиссель знітився й відступив назад, супроводжуваний грізним гулом натовпу.
Кершауль заграв пояснення й вибачення, Лісовик заграв відповідь, і Кершауль одразу ж обернувся та гукнув Тисселеві:
— Тікай, бо тебе вб’ють! Мерщій!
Тиссель зам'явся; Лісовик намахнувся рукою на Кершауля.
— Тікай! — гукнув Кершауль, — До офісу Велібуса, зачинися!
Тиссель кинувся навтіки. Лісовик переслідував його кілька метрів, потім сплюнув на дорогу та послав Тисселеві навздогін низку хрипких і глузливих зворотів на сурмі. Натовп акомпанував цьому презирливим тріскотом химеркинів.
Ніхто вже нікого не переслідував. Замість того, щоб зачинитися в офісі Велібуса, Тиссель потихеньку повернувся на причал до своєї лодії.
Вже майже стемніло, коли він піднявся на лодію. Тобі й Рекс сиділи навпочіпки на передній палубі, стережучи принесені харчі: очеретяні корзини з плодами та зерном, глеки з синього скла, наповнені вином, олією та кислим соком, троє поросяток у плетеній клітці. Раби гризли горіхи, спльовуючи шкаралупу. Побачивши Тисселя, вони підвелися, але щось нове з’явилося в їхніх манерах. Тобі щось пробубонів собі під ніс; Рекс тихенько пирснув.
Тиссель сердито затріщав на химеркині:
— Відведіть лодію від берега; сьогодні ми ночуємо у Хвені.
Зачинившись у своїй каюті, він підняв маску на лоба та пильно роздивився в дзеркалі своє майже незнайоме обличчя. Зняв її та глянув з ненавистю на Місячного Метелика: сіра хутряна шкіра, блакитні антени, смішне коливання шнурів. Навряд чи достойна личина для Консульського представника Соборних світів. Якщо, звичайно, він ще залишиться на цій посаді, коли Кромартен дізнається, що Анґмарк утік!
Тиссель впав на стілець і задивився у простір перед собою, погляд його був понурим. Сьогодні він дійсно допустив кілька промахів, але для поразки ще зарано; треба щось придумати. Назавтра він відвідає Метью Кершауля й вони обговорять, на чому можна впіймати Анґмарка. Оскільки Кершауль стверджує, що іномирянинові не сховатися під маскою, то Анґмарка розпізнають рано чи пізно. Крім того, Тиссель завтра же змінить маску. Не на розкішну, не на пихату, а на таку, що додавала би бодай трохи авторитету та відчуття власної гідності.
Зненацька один із рабів постукав у двері й Тиссель поспіхом насунув ненависного Місячного Метелика на обличчя.
Коли світанок ледве заяснів на небі, раби взялися за весла та відвели лодію до окремого причалу для іномирян. Ні Ролвер, ні Велібус, ні Кершауль ще не прибули, і Тиссель чекав на них із нетерпінням. Минула година, і Велібус причалив свою лодію. Тиссель не хотів його бачити й залишився в каюті.
Дещо пізніше поряд із Тисселем причалив Ролвер. Через вікно Тиссель побачив, як він зійшов на причал у своїй звичайній Пташці Гірського Озерця. Тут його зустрів чоловік у кошлатій жовтій масці Пустельного Тигра. Він заграв на ґомапарді формальне привітання та про щось повідав Ролверові.