З англійської переклала Ноель Даат
Лодія була збудована за найвимогливішими стандартами сиренійського мистецтва, тобто настільки наближено до досконалості, наскільки вбачало людське око. Обшивка з темної вощеної деревини, здавалося, не мала жодних швів і була скріплена платиновими заклепками, заглибленими врівень і гладенько відполірованими. На вигляд, лодія була кремезна, зібрана з товстенних колод, стійка наче твердь, але без жодної неграбності чи слабкості обрисів. Ніс вигинався мов лебедині груди, форштевень високо підіймався, а потім загинався наперед, підтримуючи залізний ліхтар. Двері зібрано з планок коштовного дерева, схожого на крапчастий чорно-зелений мармур; вікна — ґратовані, засклені слюдяними квадратами, пофарбованими в рожеве, лазурове, ніжно-зелене й фіалкове. На кормі розташувалися комори та каюти для рабів; посередині — дві спальні, трапезна й вітальня з виходом на задній спостережний місток.
Такою була лодія Едвера Тисселя, але набуток не приніс йому ані втіхи, ані гордощів. Лодія була вже стара. Килими подерлися; різьблені ширми вищербилися; залізний ліхтар скособочився, поїдений іржею. Сімдесят років тому перший власник, приймаючи лодію, вшанував будівничого та вшанувався сам; передача (а вона являла собою набагато більше за звичайне даяння-прийняття) підвищила престиж обох. Але ті часи давно минули; на сьогодні лодія не надавала жодного престижу. Едвер Тиссель, що перебував на Сирені лише три місяці, визнавав ці недоліки, але нічим не міг зарадити: ця непересічна лодія була кращою, на яку він міг сподіватися.
Він сидів на кормовій палубі та вправлявся в грі на ґанґа, музичному інструменті, схожому на гусла, але трохи більші за долоню. В якійсь сотні метрів од нього бовванів берег і пляж, помережаний білими смугами прибою; а далі рожевіли джунглі, підкреслюючи силует крутих гір, що чорніли проти неба. Мірела молочно сяяла вгорі крізь білий серпанок, наче крізь павутиння; обличчя океану було умиротворене й вилискувало перламутром. Місцевість була вже звична та принаймні не така нудна, як ґанґа, на якій Тиссель вправлявся по дві години щодня, бринькаючи сиренійські гами, вивчаючи нові акорди та нескладні гармонії. Наразі він мусив облишити ґанґа для зачинко, маленької шарманки з клавішами, на якій грали правою рукою. Натисканням на клавіші подавалося повітря крізь отвори в клавішах, що відтворювало звук гармошки-концертини. Тиссель нашвидку зіграв кілька гам, майже не зробивши помилок. Із шести інструментів, грі на яких він навчався, зачинко виявився найбільш поступливим (окрім, звичайно, химеркина, деренчливої торохтілки з дерева й камінців, на якій грали лише розмовляючи з рабами).
Тиссель потренувався ще десять хвилин, а потім облишив зачинко. Склав руки, переплів зомлілі пальці. Майже з моменту свого прибуття він кожну вільну хвилину навчався грі на інструментах, таких як химеркин, ґанґа, зачинко, ків, штрапан, ґомапард.[1]Він вивчав гами в дев’ятнадцяти тональностях і чотирьох ладах, бісову купу акордів та інтервалів, про існування яких навіть не здогадувалися в Соборних Світах. Трелі, арпеджіо, леґато, стакато й назалізація; акцентування й приглушення обертонів; вібрато та вовче ґлісандо; підвищення й пониження тону… Він тренувався з похмурим завзяттям, внаслідок чого його звичне сприйняття музики як джерела задоволення поступово зійшло на пси. Зиркнувши на інструменти, Тиссель ледве стримався від бажання втопити їх усі шість у Титаніку.
Він підвівся, перетнув вітальню й трапезну та через коридорчик вийшов на носову палубу. Перегнувшись через поручі, глянув у підводну кліть, де Тобі й Рекс, раби, запрягали гужових риб для щотижневої поїздки до Хвена, тринадцять кілометрів на північ. Наймолодша риба, чи то грайлива, чи то неспокійна, весь час пручалася. Її чорна видовжена морда вигулькнула з води, і Тиссель, зирнувши на неї, раптово відчув нудоту: риба була без маски!
Тиссель нервово захихотів, мимоволі торкнувшись власної маски Місячного Метелика. Немає жодного сумніву, чи звикає він до Сирени! Вирішальну стадію перейдено, якщо вже гола риб’яча морда шокувала його!
Рибу нарешті запрягли; Тобі й Рекс вилізли на палубу, виблискуючи мідно-смаглявими тілами; чорні полотняні маски прилипли до їхніх облич. Наче й не помічаючи Тисселя, вони відчинили кліть, підняли якір. Гужові риби виструнчилися, збруя натяглася, лодія рушила на північ.
Повернувшись на кормову палубу, Тиссель узявся за штрапан, круглу резонансну скриньку восьми дюймів у діаметрі. Сорок шість струн було натягнуто від центру до ободу, де вони з’єднувалися або з дзвіночком, або з калатальцем. Коли струну торкали, дзвіночки дзвонили, калатальця калатали; під час гри штрапан видавав дещо різкуватий, переливчастий дзвін. Коли на ньому грала рука майстра, приємні психоделічні дисонанси справляли неабияке враження; в руці аматора ефект був менш удалим і можливо навіть наближався до хаотичного брязкоту. Штрапан був найслабкішим місцем Тисселя і він практикувався на ньому з повною віддачею протягом усієї дороги на північ.
Нарешті лодія наблизилася до плавучого міста. Гужових риб загнуздали, лодія стала на якір. На березі негайно зібралася купа роззяв, щоби за сиренійським звичаєм обговорити всі якості лодії, рабів і самого Тисселя. Тиссель, який і досі не звик до такої прискіпливої уваги, дещо стурбувався за свій вигляд, найбільше з-за незворушності масок, що оточували його. Сором’язливо притримуючи свого Місячного Метелика, він спустився по трапу на причал.
Якийсь раб, що сидів навпочіпки, підвівся, торкнувся кулаком чорного полотна на лобі й заспівав на три ноти:
— Чи не ховає Місячний Метелик обличчя митця Едвера Тисселя?
Тиссель стукнув у химеркин, що висів у нього на поясі й проспівав:
— Я — митець Тиссель.
— Вшановано мене довірою, — заспівав далі раб, — Три дні, з ранку до ночі сидів я, пильнував на пристані; три ночі, з ночі до ранку сидів я на плоті під цим причалом, пильнуючи ходу Нічного Люду. І ось нарешті я кидаю погляд на маску митця Тисселя.
Тиссель нетерпляче брязнув химеркином.
— Що це за довіра?
— Несу листа митцеві Тисселю. Для нього лист.
Тиссель простяг йому ліву руку, одночасно акомпануючи правою на химеркіні:
— То дай мені листа.
— Даю, митцю Тисселю.
На конверті був напис грубими літерами:
«ЕКСТРЕННЕ ПОВІДОМЛЕННЯ! ТЕРМІНОВО!»
Тиссель розірвав конверт. Повідомлення підписав Кастель Кромартен, Голова Міжсвітової Політради, а після формального вітання:
«ДО НЕГАЙНОГО ВИКОНАННЯ! На борту «Каріни Крузейро», порт призначення: Хвен, дата прибуття: 10 січня за Соборносвітовим Часом, перебуває сумнозвісний вбивця Гаксо Анґмарк. Необхідно, використовуючи всі повноваження, під час приземлення здійснити процедуру затримання та взяття під варту цієї особи. Ці інструкції мають бути виконані. Невиконання неприпустиме. Увага! Гаксо Анґмарк дуже небезпечний. Убийте його без жодних вагань за будь-яких ознак опору».
Тиссель, вжахнувшись, перечитав текст. Прибуваючи до Хвену як Консульський представник, він не очікував нічого подібного; він не відчував у собі ані нахилу, ані бажання мати справу з небезпечними злочинцями. Глибокодумно почухав пухнасту сіру щоку своєї маски. Втім, ця операція не є секретною, а Естебан Ролвер, директор космодрому, звичайно ж, допоможе йому та можливо надасть дюжину рабів.
Вже дещо заспокоєний, Тиссель зиркнув у повідомлення. 10 січня за Соборносвітовим часом. Звірився з універсальним календарем. Сьогодні 40-й день Пори Гіркого Нектару… Тиссель провів пальцем по рядку таблиці, зупинився. 10 січня. Сьогодні.
Його увагу привернув віддалений гуркіт. В імлі тужавів невиразний силует: корабель-перевізник повертався після прийняття вантажу на «Каріні Крузейро».
Тиссель іще раз перечитав депешу, підняв голову й простежив оком за перевізником. На борту має бути Гаксо Анґмарк. За п’ять хвилин він буде на Сирені. Формальності після приземлення, ймовірно, затримають його ще хвилин на двадцять. Космодром за три кілометри звідси, від нього до Хвену вела заплутана стежка через пагорби.
Тиссель обернувся до раба.
— Коли прибуло це повідомлення?
Раб нашорошився, не розуміючи. Тиссель повторив запитання, підспівуючи тріскоту химеркина:
— Цей лист: як довго ти ним утішався?
Раб заспівав:
— Я довгі дні сторожував на цім причалі, ступаючи на пліт лише під плином ночі. Сьогодні маю нагороду за моє безсоння — побачив Тисселя-митця.
Тиссель розвернувся та попростував по гавані, ледве стримуючи гнів. Безсилі, безпорадні сиренійці! Чому вони не доставили повідомлення на його лодію? Двадцять п’ять хвилин, ні, вже двадцять дві…
Біля майдану Тиссель зупинився, озирнувся навкруги, наче сподіваючись на диво: чи нема поблизу якогось авіатранспорту, що доправив би його до космодрому, де вони разом із Ролвером, можливо, затримали би Гаксо Анґмарка. А найкраще було б, якби надійшло друге повідомлення, що скасовувало перше. Що завгодно, будь-що… Але на Сирені ще не винайшли авіамобілів і жодне інше повідомлення не з’явилося.
Навколо майдану вилася тонка вервечка постійних будівель із каменю й заліза, стійких до набігів Нічного Люду. Стайничий займав одну з цих будівель і Тиссель, придивившись, побачив чоловіка в розкішній масці з перлів і срібла, що виїжджав звідти верхи на місцевому коні-змії — сиренійському гірському ящері.
Тиссель рвонув уперед. Мав доста часу; можливо, йому пощастить і він іще перехопить Гаксо Анґмарка. Прожогом перетнув майдан.
Стайничий біля входу до стайні пильнував свій табунець, то поліруючи де-не-де луску, то відганяючи комах. Всі п’ятеро зміїв були в чудовій формі, кожен чоловікові по плече, з масивними ногами, кремезними тулубами, важкими конічними головами. На їхніх носових іклах, штучно подовжених і викривлених усередину, теліпалися золоті брязкала; луска була прикрашена ромбовидними візерунками: пурпурне й зелене, помаранчеве й чорне, червоне й блакитне, коричневе й рожеве, жовте й чорне.
Тиссель відсапався та намірився вже забалакати зі Стайничим. Спершу взявся за ків, але засумнівався — чи можна це вважати випадковою зустріччю? А може, зачинко? Але ж на ньому не акомпанують при формальному проханні. Краще все ж таки ків. Тіссель нарешті заграв, але вже з першого акорду зауважив, що ненароком узяв не ків, а ґанґа. Криво посміхнувся під маскою; вони зі Стайничим аж ніяк не друзі. Але нехай уже, зараз нема часу перебирати інструменти, сподіваймося, що Стайничий — змалечку добряга. Тіссель узяв другий акорд, і, граючи емоційно наскільки йому дозволяло вміння, проспівав:
— Митцю Стайничий, я дуже поспішаю. Дозволь же вибрати коня з твоєї стайні.
Стайничий носив дуже дивну маску, яку Тиссель не міг розпізнати: конструкція з лакованого коричневого полотна та збірок сірої шкіри, а високо на лобі — дві великі кулі, пофарбовані в червоне й зелене, схожі на фасеткові очі якоїсь комахи. Стайничий довгенько придивлявся до Тисселя, а потім удавано повільно вибрав стімик[2]і виконав блискучу послідовність віртуозних пасажів, інтонацію яких Тиссель був не в змозі осягнути. Стайничий заспівав:
— О, Місячний Метелику! Боюся, — погані мої коні для такого пана.
Тиссель настирливо прогугнявив під акомпанемент ґанґа:
— Ні, навпаки; вони всі дуже гарні. Я дуже поспішаю, тож охоче візьму кого даси мені з твоєї стайні.
Стайничий заграв ламаний низхідний акорд із поступовим крещендо:
— О, Місячний Метелику, слабенькі мої коні та брудні. Ти мені лестиш, кажучи, мовляв, «вони всі дуже гарні». Не можу я прийняти таку честь. До того ж, — тут він раптово змінив стімик на кродач[3]та заздзвякав на ньому щось непривітне — до того ж я ніяк не впізнаю славного майстра й щедрого друзяку, що так запанібрата бринькає до мене своєю ґанґа.
Все було ясно. Тиссель не отримав би нічого. Він повернувся й побіг до космодрому. Позаду нього забряжчав химеркин Стайничого, але чи до рабів звертався Стайничий, чи ні — Тиссель не завважив.