Прокинувся я пізно (десь о пів на восьму), що, як з’ясувалося потім, було з мого боку нерозумно. В цьому зіпсутому світі, як ви самі вже помітили, все має значення. І все, як ви збагнули, взаємопов’язане. Таки-так. З мого стерео вже не лунали ні звуки радості, ні «Обнімітесь, мільйони», хтось вимкнув програвач — те чи ем, я чув тепер їх обох у вітальні, вони брязкали — брязь-брязь! — тарілками, сьорбали — сьоорб-сьорб! — чай із чашок, одне слово, вечеряли після виснажливого рабочєгодня — одне на фабриці, друге в крамниці. Бідолашні старі! Жалюгідні прєдкі. Я накинув халат і визирнув з кімнати — такий собі люблячий синочок.
— Привіт, привіт! Удень відпочив і тепер почуваю себе куди краще. Ввечері попрацюю — зароблю трохи кишенькових грошей. — Це для батьків, які зізналися, ніби саме так сприймали тоді мої походеньки. — Ням-ням-ням! А мені шматочок?
Це був якийсь заморожений пиріг, що його мати розморозила й підігріла.
Вигляд він мав не дуже апетитний, але я мусив сказати навпаки. Батько зиркнув на мене з неприхованою підозрою, одначе не наважився щось закинути, а мати втомлено усміхнулась до плоду своєї утроби, до свого синочка. Пританцьовуючи, я зайшов до ванної і бистро прийняв душ, бо почувався брудним і липким, тоді повернувся до своєї кімнатчини і вбрався у вечірню одєжду. Зрештою, помитий, зачесаний, у почищеному одязі — картинка! — я взявся за свій шмат пирога.
— Не подумай, що я винюхую, — мовив татусь, — але де саме ти підпрацьовуєш увечері?
— А-а-а, — протяг я з повним ротом, — де трапиться. На підсобній роботі. То там, то там. — І я втупився йому в глаза — мовляв, піклуйся про себе, а я собі раду дам. — Я ж бо ніколи не прошу грошей, правда? Ні на одяг, ні на розваги. Чого ж ти допитуєшся, га?
Батько був сором’язливим вайлом.
— Пробач, сину, — пробурмотів він. — Але я часом непокоюсь… Мені сняться тривожні сни. Звісно, ти можеш глузувати, однак у снах багато віщого. Вчора я бачив сон про тебе, і він мені дуже не сподобався.
— Он як? — Батьків сон мене заінтєрєсовал. У мене було таке відчуття, ніби я також щось побачив уві сні, але не міг пригадати, що саме. — Справді? — перепитав я, облишивши жувати глевкий пииріг.
— Дуже виразний сон, — провадив батько. — Приснилося, ніби ти лежиш серед вулиці і тебе б’ють інші хлопці. Вони нагадували тих, з якими ти знався, поки тебе не відіслали до виправної школи.
— Невже? — Подумки я осміхнувся. Татусь вірить, ніби я перевиховався, чи принаймні переконує себе в цьому. Тут я пригадав і свій сон, що приснився мені перед ранком, — про Джорджі, який віддавав генеральські накази, й про Дима, що шкірився беззубою пастью і вимахував батогом. А втім, одного разу мені сказали, що вві сні буває одне, а наяву — зовсім інше, протилежне. — Ти, батечку, не переживай за свого єдиноого сина і спадкоємця, — промовив я. — Не бійся. Він зуміє постояти за себе, правду кажу.
— Так от, — вів далі батько, — ти безпорадно спливав кров’ю і не міг дати відсіч.
Це вже суперечило дійсності, і в душі я знов осміхнувся. Тоді повигрібав із кишень усі дєньгі і з дзенькотом висипав їх на барвисту скатертину.
— Тут не дуже багато, тату. Це те, що я заробив учора ввечері. Але, певно, вистачить вам з мамою, щоб посидіти десь і випити по чарці шотландського віскі.
— Спасибі, синку, — подякував він. — Але ми тепер виходимо рідко. Боїмося. На вулицях таке діється… І все ж спасибі. Я принесу мамі завтра пляшечку чогось такого додому. — І, поки мати чистила на кухні каструлі, висипав ті нечесно надбані гроші в кармани штанів. До вхідних дверей він провів мене лагідною усмішкою.
Унизу, в кінці сходів, я здивовано, ба навіть ошелешено зупинився. Аж пасть роззявив, наче позіхи напали. Мене зустрічали! Мене чекали біля вкритого написами муніципального настінного живопису ругатєльства, як завжди, примовляючи: «У-ха-ха!» Почувши, що Джорджі й Піт привіталися зі мною, Дим миттю обернувся, по-кентовски вишкірив зубья і, незграбно пританцьовуючи, прогудів:
— А ось і він, а ось і він прийшов — ура!
— Ми вже непокоїлись, — пояснив Джорджі. — Чекали на тебе, пили молочко з «бритвочками», тоді подумали: може, ти образився? Тому й прийшли сюди. Правильно я кажу, Піте?
— Еге ж, — підтвердив Піт.
— Ви-ї-бачаюсь, — обережно відказав я. — Чогось розболівся голівер, то я ліг поспати. А мене не збудили, хоч я й просив. Виходить, усі зібралися, можна подивитись, що нам запропонує вечір, еге? — Схоже, я перейняв це «еге?» у П. Д. Делтойда, мого «післявиправного наставника». Дуже дивно.
— Твій головний біль мене засмучує, — мовив Джорджі так, наче був дуже стурбований, — Мабуть, ти перевантажуєш свого голівера. Віддаєш накази, стежиш за дисципліною тощо. Ти певен, що біль минувся? Може, краще знов ляжеш у ліжко?
Всі троє криво посміхнулись.
— Стоп! — сказав я. — Давайте побалакаємо відверто, по щирості. Цей сарказм, якщо його можна так назвати, не личить вам, друзяки. Ви, певно, накалякали в мене за спиною чортзна-чого, жартували й глузували вже скільки хотіли. Але я — ваш кент і ватажок, отож, безперечно, маю право знати, в чому річ, еге ж? Ну-бо, Диме, що означає твій кінський вискал?
Дим роззявив пасть у безгучному реготі, і тут бистро втрутився Джорджі:
— Гаразд, тільки не треба смикати більше Дима, братику. Це все частина нового шляху.
— Нового шляху? — перепитав я. — Що ж це за новий шлях? Поки я спав, у вас точилася довга балачка, і ви все вирахували. Тож я уважно слухаю. — Я згорнув руки на грудях і зручніше приххилився до зламаних поручнів, нависаючи над кентами, бо стояв на третій сходинці.
— Це не переворот, Алексе, — пояснив Піт. — Просто ми бажаємо більшої демократії. Щоб ти повсякчас не вказував нам, що треба робити, а що — ні. Але це зовсім не переворот.
— Ідеться не про переворот, — підхопив Джорджі. — Вся річ у тому, хто має ідеї. А які в нього були ідеї? — Він наставив свої нахабні глаза на мене. — Все якісь дрібнички, нікчемні вєщі, як оце вчора вночі. А ми ж ростемо, братики.
— Так, — озвався я, не поворухнувшись. — Слухаю вас уважно.
— Що ж, — проказав Джорджі, все ‘дно тобі доведеться це вислухати, то краще зараз. Ми все ходимо по колу, грабуємо крамниці тощо — одне слово, хапаємо жалюгідні башлі. А тим часом Вілл Англієць у кавовому мєстє «Силач» запевняє, що зуміє збути будь-що, хоч би хто з мальчіков його вкрав. Вогонь чи кригу — будь-що. — Джорджі знов витріщив на мене свої холодні глаза. — Вілл Англієць каже, що можна взяти великкі-превеликі дєньгі.
— Так, — мовив я дуже спокійно, хоч у душі відчував страшне раздраженіє. — Відколи це ти приятелюєш і радишся з Вілллом Англійцем?
— Час від часу, — відрубав Джорджі. — Коли буваю самко-один. Як минулої неділі, скажімо. Адже я маю право на приватне життя, кенте, чи не так? Мене, зрештою, це не обходило, братики.
— І що ж ти робитимеш із тими, як ти пишномовне висловився, великими-превеликими дєньгамі? — поцікавився я. — Хіба ти не маєш усього, чого душі завгодно? Потрібна машина — береш її під будь-яким деревом. Бабок забажаєш — будь ласка. Так? Звідкіля ж у тебе цей зальот — стати великим набундюченим капіталістом?
— Ох, — відмахнувся Джорджі, — ти часом міркуєш і говориш, мов мала дитина. — (Дим, як завжди, доточив до його слів сввоє «у-ха-ха!».) — Сьогодні, — провадив Джорджі, — ми здійснимо справжню крадіжку.
Отже, мій сон виявився віщим. «Генерал» Джорджі командував, що можна, а чого не можна нам робити, а Дим-з-батогом нагадував безмозкого ошкіреного бульдога. Так чи так, я вів гру обережно, дуже, надзвичайно обережно. Тому, всміхнувшись, відказав:
— Гаразд. Дуже добре. Пробудження ініціативи серед мас, як я й чекав. Я вас багато чого навчив, кентики. А тепер, Джорджику, поділися своїми планами.
— Пхе! — пхикнув Джорджі й хитро вишкірився. — По-перше, молоко-плюс, чи не так би ти почав? Вєщь, яка збадьорює нас, а передусім — тебе. Що ж, повчимося в тебе, хлопче.
— Ти висловлюєш уголос мої мислі, — усміхнувся я. — Я саме збирався запропонувати давню добру «Корову». Добре, добре. Веди нас, Джорджику!
Я зробив низенький уклін, так само безумно шкірячись і водночас гарячкове розмірковуючи. Та щойно ми опинились на вулиці, я понял: мізкувати — то для глупцов, а умним досить натхнення й того, що Бог пошле. На допомогу мені прийшла чарівна музика. Повз нас саме промчала машина з ввімкнутим радіоприймачем, і я почув кілька тактів з Людвіга вана (це був Концерт для скрипки, фінал) і раптом врубілся, що треба робити.
— Що ж, Джорджі, гаразд, — прогарчав я і-вжик! — вихопив брітву-горлорізку.
— Отакої?! — Здивувався Джорджі, але бистро вихопив тєсак, з колодочки лунко вистрілило лезо, і ми стали один проти одного.
— Е ні! Так не годиться, — зауважив Дим і спробував був зняти з себе обмотаний навколо пояса ланцюг.
Одначе Піт міцно схопив його й кинув:
— Облиш їх. Усе правильно.
Отак Джорджі і ваш покірний слуга почали безмовний котячий танок, чудово знаючи манеру один одного й вичікуючи слушної миті. Джорджі все намагався дістати мене блискучим лезом — чик-чик! — одначе жодного разу навіть не торкнувся мене. Повз нас проходили люди й усе те бачили, проте не звертали уваги на таку звичну вуличну сценку. Тут я полічив: «Одін, два, трі! «— й чиркнув брітвой — взз-взз! — але не поо ліцу чи глазам Джорджі, а по його руці, що стискала тєсак, і він таки випустив його, братики. Отак. Тесак упав, брязнувши на обмерзлий зимовий тротуар. Я тільки торкнувся брітвой пальців Джорджі, а він уже зачудовано витріщився на червону цівку, що зблиснула під вуличним ліхтарем.
— Так, — сказав я, приступаючи тепер до Дима, оскільки Піт дав йому совєт не розкручувати на поясі «ужа», і Дим того сивєта послухався. — Так, Диме, а зараз давай розберемося з тобою!
— У-у-у-ух! — заревів, наче великий безумний звір Дим і так бистро та вправно стяг із себе ланцюга, що можна було замилуватись.
Найкраще, що я міг зробити, це якомога нижче присісти і, стрибаючи по-жаб’ячому, захистити ліцо й глаза. Я так і зробив, братики. Сердега Дим, який звик одразу поціляти в обличчя — хрясь! — аж отетерів. Щоправда, він оперіщив мене по спині так, що я трохи не здурів, але той біль лише примусив мене бистро зреагувати й покінчити з Димом. Розтинаючи зі свистом брітвой повітря, я чиркнув по Димовій лівій ходулі, щільно обтягненій холошею, розпоров її на два дюйми й пустив кров. Дим геть обєзумєл. Він посунув на мене, загавкавши по-собачому — гав-гав-гав! — але я вчинив точнісінько так, як із Джорджі, вклавши всю свою силу й уміння в один порух, і відчув, як брітва увігналася досить глибоко в Димів зап’ясток. Він випустив з рук свого гнучкого «ужа» й заскиглив, як дитина. Тоді, так само підвиваючи, спробував висмоктати із зап’ястя кров, але її було багато, і він став пускати з рота бульбашки. З руки в нього била, хоча й не довго, гарна червона цівка.
— Що ж, кентики, — промовив я, — це буде вам наука. Правда ж, Піте?
— А я нічого не’казав, — заперечив Піт. — Я ніколи не казав жодного слова. Поглянь, Дим може ґиґнути від втрати крові.
— Пусте, — відмахнувся я. — Людина помирає лиш один раз. А Дим помер, перше ніж народився. Крівця в нього швидко зупиниться.
Справді, вени я йому не зачепив. Я дістав із кармана чисту сякачку і власноруч перев’язав Димові зап’ясток. Він усе скиглив, стогнав, та кров нарешті зупинилася, братики. Отож тепер ці барани затямили, хто в них господар і вожак, вирішив я.
Два поранені бійці швидко заспокоїлись у барі «Герцог Нью-Йоркський» подвійними порціями бренді (купили вони за власні башлі, бо я всі свої висипав батькові) й покладеними на порізи сякачками, змоченими в холодній воді. Підстаркуваті ципи, з якими ми так шляхетно повелися напередодні, знову були там і так само кудкудакали, як заведені: «Спасибі, хлопчики» та «Хай береже вас Бог, хлопчики», — хоч цього разу ми задля них грошима не сорілі. Але тут вихопився Піт:
— То як воно, дівчатка? — І купив їм пива — у нього, схоже, кармани були напхом напхані бабкамі.
Отож бабушєнції загомоніли ще голосніше:
— Хай благословляє і береже вас Бог, хлопчики! Ми ніколи вас не викажемо! Ви — найкращі з усіх хлопчиків. Тут я звернувся до Джорджі:
— Що ж, ми повернулися туди, де були, так? Усе, як раніше, все забуто, еге ж?
— Так, так, так, — погодився Джорджі.
Дим, щоправда, мав усе ще ошелешений вигляд, навіть пробелькотів:
— Я б упорався з тим здоровенним видряпком за допомогою свого «ужа», якби на заваді не став один хрсн. — Так наче він оце не зі мною рубався, а з якимось іншим мальчіком.
— Гаразд, Джорджі, — проказав я. — То що тобі, хлопче, спало на думку?
— Ет! — відмахнувся Джорджі. — Не зараз. Не сєгодня.
— Та ти ж дужий дорослий чєловєк, — укоськував я його. — Як і всі ми. Ми ж бо не дітлахи, га, Джорджі? То що там тобі за ідея сяйнула, хлопче?
— Я б йому гарненько поцілив ланцюгом у глаза, — пробубонів Дим, а бабушенції знай ґелґотіли своє: «Спасибі, хлопчики…»
— Розумієш, це я про той будинок, — пояснив Джорджі. — Ну, той, що з двома ліхтарям біля входу. І з глупой назвою.
— Якою такою глупой?
— Чи то «Пристань», чи то «Пристанище». Якась така глупость. У ньому живе стара ципа зі своїми котами й купою старих цінних вєщсй.
— Тобто?
— Золото, срібло й усілякі коштовності. Мені про це розповів Вілл Англієць.
— Ага, віжу, — кивнув головою. — Все добре віжу. — Я справді здогадавсь, що він має на увазі. Йшлося про Старе місто, що відразу за багатоквартирним будинком «Вікторія». Що ж, справжній ватажок знає, коли треба виказати іншим свою великодушність. — Дуже добре, Джорджі, — похвалив я його. — Чудова думка, її варто реалізувати. Відразу й гайда!
Коли ми виходили, бабушєнції запевнили нас:
— Ми нікому нічого не скажемо, хлопчики. Ви були весь час тут.
— Славні ви дівчатка, — усміхнувся я. — Через десять хвилин ми вам знову купимо питва.
І я повів трьох своїх кентів на мою погибель.