Гюїсманс уїдливо засміявся.
— Та ви гуморист, Полинов! Ви абстрактний гуманіст! Безпека своїх супротивників, ха-ха… Адже сенаторка, трієчка мільйонерів та інша шушваль ворожі вам, комуністові, - хіба не так?
— Це моя справа. Ви приймаєте умови?
— Не смішіть мене. Далебі, я вже достатньо повеселився. Ось що. Я реаліст. Карти на стіл. Що ж, можливо, це залежить від вас. Пасажири вас не стосуються, запам’ятайте. Єдине, що я можу вам обіцяти, — це безпеку однієї симпатичної дівчинки. Ви розумієте?
Полинов здригнувся. Ось воно. Пастка. Вочевидь, він їм добряче потрібен. І Кріс. Кріс — заручниця.
— Давайте все поставимо на свої місця, — Гюїсманс нахилився до нього, намагаючись розгледіти вираз його обличчя. — Мушу попередити, що ця дівчинка — вона мила, еге ж? — законна здобич Головатого. Така плата за його участь у наших справах. А в Головатого дурнувата звичка любити дівчат, мучачи їх. Він сноб і розтягує це задоволення. Закон на Землі чомусь не раз уже прискіпувався до нього за цю безневинну слабкість. Отож зрозумійте, мова йде не лише про ваше життя, а про два. І навіть про дещо більше, ніж життя. Така умова вас улаштовує?
В Полинова перехопило подих. Гюїсманс самовдоволено посміхався, наближаючи обличчя все ближче й ближче. Полинов відчайдушним зусиллям притлумив бажання стиснути цю тонку жилаву шию.
— Потрібен нашатирний спирт? — промуркотів Гюїсманс.
Відвести погляд, інакше не витримаю. Зірки. Тисячі рідних і близьких зірок, вічна природо — яку погань ти народжуєш! Розслабитися. Більше відчаю. Хай гадає, що розчавив мене.
— Добре… Я приймаю… Я змушений…
— Згодні бути в нас лікарем? — швидко запитав Гюїсманс.
— Так.
— А може, й від переконань заразом відречетеся, га? Ну, ну, я пожартував. — Гюїсманс замахав руками, зрозумівши з виразу обличчя Полинова, що переграв. — Все й так славно влаштувалося. Коньяку з такої нагоди, як?
— Ні.
— Тоді партію в шахи, як колись?
— Згоден.
— Чудово!
Гюїсманс клацнув пальцями. Охоронець зник. Гюїсманс відсунувся від Полинова, поклав руку в кишеню, напружився.
— Дарма, — сказав Полинов. — Не буду я вас душити, якщо ви дотримаєте слова.
— Моє слово — закон, і не мені вас боятися, — гордовито сказав Гюїсманс, але руки з кишені не вийняв.
Принесли шахи, й вони сіли грати. Полинов неуважно рухав фігури, проґавив ферзя і програв, що й зовсім покращило настрій Гюїсманса.
— Ага, до речі, - сказав він наприкінці, - бачите?
Він витягнув з кишені маленьку коробочку й потряс нею.
— Ви здогадуєтеся — це магнітофон. Після відповідного препарування наша розмова потрапить у загальну котушку інформації. Єдину, яку зможе отримати людство в разі нашої невдачі. Якщо ви пам’ятаєте, деякі місця нашої розмови просто пречудові. Наприклад: «Згодні бути в нас лікарем?» — «Так». — «Тоді партію в шахи, як колись?» — «Згоден». Я з вами цілком відвертий і прошу вас про те саме.
Коли Полинов повернувся до каюти, Кріс кинулася до нього, підстрибнувши, повисла на шиї, плачучи й бурмотячи:
— Цілий, цілий…
«А чи зрозуміє вона мій учинок?» — зі страхом запитав він себе, ухиляючись від шквалу радості, що обрушилася на нього.
Він розповів усе без утаювання, промовчавши лише про Головатого й про її власну незриму участь у торзі. Вона слухала, зсунувши брови, сперши своє маленьке вперте підборіддя на зчеплені пальці, й він нічого не міг прочитати в її погляді — ні докору, ні схвалення. Сама лише довірлива увага. Але її поступово змінювало відчуження.
Полинов навіть застогнав. Боже мій, якби ти була чоловіком, я б знав усі твої думки наперед. Але така ось дитина — загадка…
Він хотів утриматися від виправдання й не зміг.
— В історії моєї батьківщини, я читав, був одного разу такий випадок. — Полинов намагався не дивитися на Кріс. — Тоді на Русь навалилася могутня й нещадна сила — татари. Вони підім’яли все і всіх. А відтак хан викликав до себе одночасно двох князів. Перед аудієнцією, від якої залежало чимало, обидва мусили пройти повз очисні багаття. Це не було знущанням, навмисне придуманим для приниження князів. Просто ритуальний обряд. Перший князь пройшов крізь вогонь. Другий відмовився, і йому відтяли голову. Людська пам’ять не запам’ятала його імені. А того, який пройшов крізь вогонь і виторгував у хана стерпний мир, знають і тепер. Це Олександр Невський, переможець шведів, німецьких лицарів, наш національний герой. Він учинив…
— Як розсудлива людина, я розумію, — перебила Кріс. — А якби його поступка виявилася ні до чого, ким би він став тоді?
— Збоку легкого судити. — Полинов відвів погляд. — Дуже.
Він пройшов, не дивлячись на Кріс, у ванну. «Так, треба вмитися — сказав він собі, - полегшає». Він з огидою подивився на себе в дзеркалі. Кричи від безсилля, кричи, знайшов, де шукати самовиправдання, — в безкомпромісної юності. Ганчірка. Він-бо гадав, що його сила завжди з ним! Виявляється, левову частку її він зичив у інших. Невже сам по собі він так мало вартує, коли поряд немає друзів? Хороший урок, справедливий урок.
У дзеркалі Полинов помітив Кріс. Дівчина підійшла беззвучно. Полинов змусив себе посміхнутися так, як потрібно. Мужня, впевнена посмішка старшого, котрий знає, як і що робити. Спокійна, підбадьорлива посмішка.
— Не треба! — раптом сказала Кріс. — Я… Я не хотіла… не хотіла образити…
Вона похнюпилася.
— Ну що ти, — безтурботно сказав Полинов.
— Я лише хотіла… — Вона звела голову і з викликом подивилася на Полинова. — Я хотіла сказати, що в нас більше немає вибору, що ми мусимо перемогти! Ось…
Полинов хотів щось сказати, але вчасно зрозумів, що говорити нічого не треба. Він простягнув руку, і Кріс довірливо вклала в неї свою.
Ув’язнення тривало. Ніхто не турбував Полинова ні як полоненого, ні як лікаря, лише охоронці, що приносили їжу, зробилися балакучішими чи то з нудьги, чи то через відміну наказу мовчати.
Найчастіше з’являлися двоє, немов підібрані навмисне за контрастом. Спочатку, загороджуючи собою дверну пройму, заходив біловолосий, білозубий англосакс: звичним поглядом зухвалих сірих очей він обнишпорював каюту й лише тоді пропускав навантаженого поставцями низькорослого чоловіка з обличчям смаглявим, мов обпалена глина, й так само безпристрасним, зімкнені густі брови надавали йому похмурого вигляду. Поки він ставив на стіл тарілки й мисочки, Грегорі — так звали білого гіганта — стояв біля входу, майже підпираючи головою стелю. Широко розставивши ноги, він недбало бавився лайтингом, немов ненавмисно наводячи дуло то на Полинова, то на Кріс. На метушливого темновидого Аміна він поглядав із неприхованим презирством, а якось, коли той упустив виделку й нахилився, ліниво наддав йому ногою під зад, так що той в’їхав під стіл. Це невимовно розвеселило Грегорі, але, вочевидь, зовсім не зачепило жертву.
Полинов користувався будь-якою нагодою, щоби розговорити цю дивну пару. Щодо Аміна успіх був невеликий. Здавалося, ніщо не турбувало, не хвилювало цього неписьменного затурканого селянина, немов вирваного з середньовіччя й чарівництвом перенесеного на ультрасучасний космічний лайнер. Ніщо, крім беззаперечного й точного виконання отриманого наказу.
Світ Грегорі був значно ширшим. Регочучи, той із задоволенням згадував неоколоніальні війни, в яких брав участь, незліченні шиночки, в яких пив, жер і кохав. Єдине, що його захоплювало на світі, - це він сам. Він пишався своїми м’язами, своїми пригодами, своєю безстрашністю й своєю жорстокістю так, що Кріс кипіла від обурення. Вона ніяк не могла збагнути, чому Полинов з охотою слухає всю цю мерзоту.
— Це ж професійний інтерес, — відбувався жартами він. — Цікавий екземпляр людини розумної, хіба не так?
— Просто бандит.
— Другий, Амін, також бандит. Однак яка різниця! Й яка схожість!
— Не вірю, що Амін бандит. Він такий нещасний!
— Якщо йому накажуть задушити дитину, він це зробить, твій нещасний.