В її широко розплющених очах знову був страх. Але вже пом’якшений, немов вона відірвалася від книги, що налякала її.
— Сам би хотів знати, — буркнув Полинов.
— Ото ніколи не думала, що потраплю в полон до піратів. А ви хто: бізнесмен, інженер?
Полинов пояснив.
— О! — тепер в очах Кріс було захоплення. — Тоді ми врятовані.
— Та чому?!
— Дуже просто. Ви вмієте гіпнотизувати, так? Заходить бандит — ну, з обідом, чи що, — ви усипляєте його, лайтинг ваш, мені пістолет (я вмію стріляти!), ми захоплюємо рубку й…
Полинов розсміявся.
— Чому ви смієтеся? Я сказала дурницю?
Полинову стало легко і просто. Рідко, але зустрічаються люди, чиї слова — найбуденніші — завжди безпосередні й свіжі. Секрет не в словах, навіть не в інтонації: у розкутості почуттів, коли ніщо не заважає їм негайно відбитися в погляді, в міміці обличчя, в рухах.
— Ні, Кріс, просто в тебе перебільшені уявлення про здібності рядового психолога.
…Не пояснювати ж їй теорію гіпнозу. Щоправда, він чув про дослідників, яким нібито вдавався миттєвий гіпноз. Їх би сюди… А його здібності, на жаль, обмежені, хто ж знав… Утім, вона має рацію: й вони можуть стати в нагоді…
— Шкода. А то як було б добре… Але ми придумаємо ще щось, гаразд?
— Обов’язково, Кріс.
Уже через півгодини Полинов знав про дівчину все чи майже все. Як їй остогидли коледж і сонне містечко Санта-Клара; як вона змусила батька покликати її до себе на Марс; як вона боялася при старті; який у неї був чудовий друг — вівчарка Найт; чому вона не любить транзистори й хлопчиськ і чому не може жити без цукерок; що, на загальну думку, в неї нестерпна вдача; що вона мріє стати зоологом; що її улюблені письменники Хемінгуей, Чехов і Екзюпері, а політики вона терпіти не може, тому що там усе обман; а дурнів вона жаліє, вони убогі; ненавидить людей, які уявляють себе «чарівливим пупом землі» (скорочено ЧПЗ); останній твір Гордона вона ще не читала (як, ви нічого не чули про Гордона?!), а смерті вона не боїться, оскільки чомусь упевнена, що з нею нічого такого трапитися не може…
Вона не прагнула вилити душу, її питали, вона розповідала. Полинова все більше вражала витривалість її характеру; нещодавня ураза неначе зовсім на ній не відбилася, вона залишалася самою собою — безпосередньою, рішучою, вуглуватою. Полинов відпочивав, слухаючи її, посміхався її наївностям і думав, що в неї щаслива вдача. Йому стало здаватися, що він знає її давним-давно і шкода, що вона йому не сестра. І що сумніватися не випадає — Кріс не могла бути знаряддям Гюїсманса, тому що за короткий строк перетворити таку істоту на шпигуна не можна.
Незабаром він, утім, помітив свою помилку: ураза для Кріс зовсім не минула безслідно. Їй стало холодно, вона натягнула на себе ковдру, її морозило. Духовна витривалість у ній явно перевершувала фізичну, а вже якщо він почуває себе розбитим…
— Спати, — обірвав він її. — Мені й тобі потрібно відпочити.
— Але в нас же немає плану звільнення! І зовсім я не втомилася. — Вона вперто випнула своє маленьке підборіддя.
— Зате я втомився, — сказав Полинов.
— Ну, раз так… Я також утомилася.
Вона згорнулася калачиком і заплющила очі.
Полинов довго лежав на спині, вслухуючись у сонне, але нерівне дихання дівчини, — кілька разів вона скрикнула — й думав, що тепер на його совісті ще й чуже життя, а це значно важче, але й легше, тому що є союзник. І що, якби тут був ще хоча б Бергер, який хороший хлопець, хоча й фанфарон, бандитам би не минути лиха, тому що троє недурних людей, об’єднаних однією метою, сильніші від десятка бандитів. Але жалкувати за нездійсненним годі, треба думати, як використати єдину свою зброю — знання, щоби стати сильнішим від лайтингів, сильнішим від Гюїсманса, який також зовсім не дурний і який також володіє психологією.
Каюта злегка тремтіла від гудіння двигунів. Пірати не форсували роботу реакторів — це було помітно з тону гудіння. Схоже, вони не сумнівалися, що розшук запізниться й вони встигнуть сховатися в поясі астероїдів, де хоч десять років шукай — нічого не знайдеш. У них велика перевага перед піратами минулого, тому що простори океанів Землі ніщо перед просторами космосу. Їхній бандитизм не такий уже дурний і ризикований. Ще два-три такі абордажі минуть безкарно. А потім? Потім повернення крадькома на Землю. Є такі способи. Вервечки трупів вічно плаватимуть у космосі, а їх і слід простигне. Солідні пани з мільйонами в кишені голубитимуться під теплим сонцем морських курортів, і ніхто не дізнається, не крикне, що поряд із ним за столиком сидить убивця.
«Годі, не втрачай чуття міри, — сказав собі Полинов, — так не буде, ти це знаєш. Самими трупами пасажирів вони не обійдуться, будуть іще жертви. Невже ці бовдури не розуміють, яка міна цокає біля кожного з них? Хто розуміє, а хто й ні — ось у чому фокус… Чудово, цим треба зуміти скористатися. Цим потрібно скористатися хай там що».
Ось і прекрасно, а зараз спати. Зосередься на спогадах дитинства, це допомагає. Рублений будиночок, тепло нагрітої землі під босими ногами… Пил, м’який, мов подушка. Скрип неквапливого воза… Якби хтось шепнув йому тоді, що з ним буде, він би просто не зрозумів, цей смаглявий подряпаний хлопчина, Андрійко Полинов… До дідька, не думай про це, думай про хороше. Про те, як вони виходили ловити падаючі зірки… Не можна! Не можна згадувати небо, яким воно було колись. Немає більше на Землі хат, возів, босоногих хлоп’ят, котрі не підозрюють, що їх майбутнє міцно пов’язане з зірками. Відітнуте часом, безповоротне; вони — перше покоління, якому вже не дано повернутися в країну дитинства й знайти її незмінною. Вони народилися в світі, що змінювався надто швидко. Вони самі цьому сприяли як могли, задихаючись на бігу, мріючи про майбутнє, наздоганяючи його. Й безглуздо жалкувати, що їхнє коротке життя вміщало цілі епохи, зміни, що були раніше таланом декількох неквапливих століть. Вони побудували зовсім непоганий новий світ, і нема про що жаліти, не треба, не можна.
Скрикнула уві сні… Ні, не прокинулася. Молодість. Яка вона тепер? Він не завжди їх розуміє, молодих, а він зовсім не старий. Дивно, що молодість Кріс зрозуміла для нього. Адже їх розділяють роки, виховання, національність, погляди. Чи обставини прибрали лушпиння й відкрилося те вічне, постійне, що з’єднує покоління всіх куточків Землі? Мабуть, так.
Одначе він хороший. Бійці, герої в такій ситуації такими не бувають. Якщо вірити відповідним романам, звісно. Ті залізні; вони не втомлюються, вони діють, стріляють, перемагають. Їх не мучить безсоння, вони не роздумують над зв’язком поколінь, моральні проблеми вирішуються ними з завидною легкістю. Хотів би він зараз бути таким. Для того, щоб заснути хоча б.
Наступний день, проте, не приніс ув’язненим нічого нового. І наступний за ним також. Про них немов забули. Тричі зі сніданком, обідом і вечерею з’являвся хтось із бандитів. Завжди удвох, ні слова у відповідь на спроби Полинова розговорити їх. Телевізор вимкнули, й обоє полонених неначе опинилися на ненаселеному острові. Повне невідання, тиша й спокій, коли нерви напружені, пригнічували, й Полинов підозрював, що не турбують їх свідомо. Втім, його це не надто хвилювало: якщо космос чомусь і навчив його, то це вмінню чекати, не розслабляючись. Він тривожився лише за Кріс, але вона сама вгадала небезпеку раніше, ніж він сподівався, та так, як він і передбачити не міг.
— Здається, вони вирішили розлютити нас неробством, — випалила вона після того, як вони цілісіньку годину даремно обговорювали шанси на порятунок, уже починаючи повторюватися. — І я відчуваю… Не хочу більше чути про піратів. Їх немає. Треба придумати, як зробити, щоб я й ви про них забули. Ось.
Вона раптом спохмурніла. Полинов уже звик до миттєвої зміни виразу її обличчя, до швидких поворотів її настрою, але зараз на нього впритул дивилася незнайома дикунка, перелякана несподіваною думкою.
— Звісно… — насилу промовила вона, — я чула, найпростіше, коли ми… коли нас… Ну, щоб я обняла вас! Не можу… Ну, розумієте… без… без усього… Дурепа, я ж знаю, завтра й цього може не бути, багато хто й просто так це робить, подруги з мене сміялися ще там, на Землі, але… але…
— Дурненька, — тихо сказав Полинов, — дурненька… — Йому закортіло погладити дівчину, як гладять плачучу дитину, але він боявся встати, щоби не злякати її. — Викинь із голови цю каламуть. Ніколи не можна робити того, чого не хочеш, ніколи, навіть якщо це здається потрібним, навіть коли обставини беруть за горло, навіть якщо переконаєш себе… Зле виходить. А ми ще житимемо довго, на зло всьому. Я знаю, в мене так було, коли…
І він зненацька для себе почав розповідати те, що він не розповідав нікому: те, як було з ним одного разу, коли двоє чекали неминучої, здавалося, смерті, а він був молодий; те, що він потім згадував із соромом, хоча ніхто ні в чому не зміг би його звинуватити, навіть, якби бажав. Ніхто, крім совісті. Кріс слухала — уважно, звільнено, киваючи головою. Відтак полегшено сказала:
— Я гадала, лише зі мною таке… Боялася, що не зрозумієш і скажеш: «от дурепа».
— Всі гадають, що лише з ними буває таке, — зітхнув Полинов, заспокоюючись, — тільки не всі чинять однаково. Деякі беруть мідь замість золота зі страху, що золота не буде. А потім буває пізно. І я встиг частинку себе розміняти ось так… Знаєш, Кріс, — вихопилося в нього, — коли я в твої роки читав великих письменників, по-справжньому великих, зображені ними страждання душі іноді жахали мене, іноді викликали подив, іноді забавляли. Але я не відчував своєї близькості до них. Мучиться Гамлет. Цікаво, але який стосунок це має до мене? Адже це було давно і з іншими, зараз не ті часи, та й я не Гамлет. Я так думав щиросердо й, знаєш, це відчуття моєї відчуженості від душевних мук інших підносило мене. Я зверху вниз дивився на всіх цих гамлетів, донкіхотів, карамазових. Не знаю, чого тут було більше: інстинкту, що оберігає від ураз, моральної сліпоти чи бажання бути невразливим. Ти розумієш?
— Здається. — Кріс задумалася, неуважно скубаючи пасмо волосся. — Ні, не зовсім. Не хочу, щоб життя було таким, як у цих книгах. Так переживати — це моторошно!
— Наше становище не менш моторошне.
— Але ж ми не страждаємо так… ну, як у Достоєвського…
— Можливо, тому, що ми простіші, примітивніші, залізобетонніші, ніж у Достоєвського? Чи цілісніші?
— Не знаю… Все це так складно й важко. Я б не могла так. Читаючи Достоєвського, я радію, що це не зі мною. Я егоїстка?
— Ні, далебі, тут не те.
— А що ж?
— Я й сам себе питаю: що ж? Я ось майже впевнений, що ватажок наших піратів читав великих письменників. А він негідник і вбивця. Й він не людина, тому що він не бачить себе в інших.
— Може, він поставився до літератури як до вигадки?
— Можливо, що для багатьох це рятівна думка. Що не література йде за життям, а життя за літературою. Так простіше й затишніше. Треба лише заборонити, знищити, спалити шкідливі книги, й життя негайно стане простим, ясним…
- І нелюдяним.
- І нелюдяним. Але першопричина не в цьому, а в загальному ладі виховання. В тому, який зв’язок об’єднує людей. У класових стосунках. Це основа.
— Класові стосунки? Це я розумію кепсько. Є хороші люди, є погані. Дурні й розумні. Люди з совістю й без. Багаті й бідні? Чим багаті — серцем, розумом, грошима? Це важливо.