З попільнички стирчала недопалена сигарета. На мундштуку відбився слід губної помади. З прочиненої тумбочки поблискували винні пляшки. Тут ще годину тому не просто жили, тут насолоджувалися життям. Що це — замір, насмішка?
Але чогось у каюті бракувало. Чогось істотного. Так, звісно: стільців. Стільців, якими можна було б скористатися як дрючками.
Машинально Полинов повернув ручку телевізора. Як не дивно, телевізор працював. Зі стереоскопічної глибини екрану плюснула морська хвиля, пінявий гребінь виніс дитину верхи на дельфіні.
Полинов дивився на неї, мов на прибульця з іншого світу. Малюк у захваті бив дельфіна п’ятами по спині, за його плечима спалахувала райдуга бризок. Дитячий сміх наповнив каюту.
Це було настільки дико після пережитого, що Полинов поспішно повернув вимикач. Сміх обірвався.
«Спокійно, спокійно, — сказав він собі. — В будь-якому кошмарі є логіка, треба розібратися. Раз телевізор працює, корабель вирвався з зони мовчання, отож… Вирвався? Не треба обманюватися: ніякої «зони мовчання» не було. Це ж ясно, як день, — нападники застосували «ефект Багрова», щоби корабель не міг зв’язатися з Землею. Ось і все.
Але навіщо, навіщо? Що за дикість — піратство в космосі?»
Найбільше Полинову кортіло лягти й ні про що не думати. Думки плуталися.
Помітно росло прискорення, підлога вислизала з-під ніг. Зрозуміло, пірати тікають подалі від трас. Куди?
Полинов зайшов за перегородку. З дзеркала на нього глянуло цілком біле, незнайоме йому обличчя. З хвилину він нерухомо дивився на своє відображення. Відтак набрав у пригорщу води, змочив чоло, скроні, причесався, поправив краватку. Прості буденні рухи заспокоїли його.
Він почав міркувати, чи можна чекати порятунку з Землі. Наразі там ще ніхто не підозрює про катастрофу. Так… Станції стеження втратили радіоімпульс «Антіноя». Буває. Оператори, попахкуючи сигаретами й розповідаючи анекдоти, чекають, коли він знову з’явиться. А він не з’явиться. В космос полетять запити, але космос мовчатиме. Тоді почнеться паніка.
Ні, не тоді. Компанія зволікатиме з повідомленням у надії, що тривога марна. Адже на карту поставлені престиж, прибутки: як це так, у нас — і раптом аварія! Світ дізнається про таємниче зникнення «Антіноя» з величезним запізненням. Ось тоді до гаданого місця загибелі попрямують розвідники. Та буде пізно.
Але й тоді тривожна звістка не змахне з екранів телевізорів усміхнені личка. Про зникнення корабля буде сказано в найкращих традиціях казенного оптимізму. Відразу після передачі вродливі дівчата заспівають гарну пісеньку. Для заспокоєння. Панове глядачі, не хвилюйтеся, у світі як і раніше все чудово, відженіть погані думки, оптимізм продовжує життя, заходів ужито, нічого подібного надалі не повториться, катастрофа вас не стосується, не ви загинули, не ваші родичі: звісно, аварія — це жахливо, але пригадайте, скільки радісного в навколишньому житті…
Й нікому в голову не прийде думка про лихий намір. Пірати? В космосі? Ха-ха, не смішіть…
Ось іще на що розраховують бандити.
Порятунок із Землі не прийде.
Й тут Полинов почув брязкіт ключа. Він поспішно прикрутив воду, мигцем поглянув на себе в дзеркалі — нічого, можна.
Гюїсманса він устиг зустріти на порозі різким, мов удар, питанням:
— Заздрите лаврам Флінта?
Гюїсманс поморщився від гучного голосу й щільно причинив за собою двері. Мить вони розглядали один одного.
— Радий, що до вас повернулося почуття гумору, — нарешті сказав Гюїсманс, сідаючи на край ліжка.
— Просто я пригадав, що пірати кінчали життя на реї. Шкода, космічний корабель не обладнаний цією корисною снастю.
— Не всі, любий Полинов, не всі. — Гюїсманс похитав головою. — Деякі ставали губернаторами.
— Зараз не сімнадцяте століття.
— Еге ж, масштаби тепер інші. А сутність людини все та сама, на жаль. Але вас начебто не хвилює ваша доля?
— Чи не хочете ви, бува, дати мені відпущення гріхів? Не прийму, врахуйте.
Гюїсманс покірливо зітхнув.
— Ну навіщо ця бравада? Знаю, що загроза смерті для вас не в новину. Але погодьтеся, прийняти смерть із рук вашого головатого друга, якому ви незграбно зламали щелепу, не надто приємно.
«Обережно, — подумав Полинов, — не гарячкуй».
— Ви забули, Гюїсмансе, що я можу піти з ваших лап, коли захочу. Зупинити дихання не так уже й важко.
Гюїсманс задумався, приплющивши зморшкуваті повіки.
— Ми серйозні люди, — він випростався. — Пропоную вам діловий, взаємовигідний контракт.
— Спочатку дайте відповідь на мої питання.
— Я не дріб’язковий. Питайте.
— По-перше: що буде з пасажирами? По-друге: куди ми летимо? По-третє: ваша мета?
Гюїсманс дістав сигару, не поспішаючи закурив («Геть як Головатий», - промайнула думка), випустив відразу штук зо п’ять кілець і пронизав їх цівкою диму.
— Дивовижно, — сказав він. — Дивовижно, як шляхетні почуття заважають людям жити. Вам не здається, що добро не може перемогти зло, тому що його способи боротьби безсилі, а боротися зі злом зброєю зла означає перетворити саме добро на зло? І що тому добро свідомо приречене на поразку? Подумайте. Пригадайте історію, вона підтверджує мій висновок.
— Це не відповідь.
— Відповідь розчарує вас. Хто ми? Ви вже сказали: пірати. Навіщо нам усе це потрібно? Друга відповідь випливає з першої. Що буде з пасажирами? Все залежить від їхньої розсудливості, можете переконатися в цьому на власному досвіді. Куди ми летимо? В пояс астероїдів.
— Навіщо?
— Не розчаровуйте мене у ваших аналітичних здібностях. Ви ж психолог.
Полинов вилаявся про себе.
— Добре, то що вам від мене потрібно?
Він устав із виглядом господаря, котрий дає гостеві зрозуміти, що його подальше перебування небажане.
— Гордині у вас багато, Полинов, гордині. — Гюїсманс скрушно зітхнув, милуючись, як поволі розпливаються в повітрі кільця диму. — Ви з дитинства переконані, що істина з вами.
— Так, переконаний і пишаюся цим! — із викликом сказав Полинов.
Гюїсманс злісно розсміявся.
— Зайвий раз переконуюся, як мав рацію ваш учитель Енгельс, коли писав, що будь-який прогрес є одночасно регресом.
«До чого ця лисиця хилить? — дивувався Полинов. — Що означають ці напутливі розмови?»