Блідо-оранжева смужка, викинута дюзами шлюпки, поволі росла, наближаючись.
Лише досвідчена людина могла відчути поштовх.
— Класно причалили, — визначив Бергер. — Цікаво буде поглянути на гостей.
— Затримка мінімум на тридцять годин, — буркнув другий пілот.
Його насуплений профіль заступив екран.
— Дурниці, надолужимо, — відповів Бергер. — Хочете пива, камраде?
Полинов кивнув. Бергер розкрив бляшанку.
Однак відсьорбнути він не встиг. Двері з гуркотом розчахнулися. Дві тіні виросли у проймі. По очах різонув сліпучий промінь ліхтаря.
— Якого дідька! — відчайдушно мружачись і притискуючи до грудей бляшанку з пивом, закричав Бергер.
— Спокійно, — холодно промовила тінь. — Руки вгору!
На рівні своїх грудей Полинов побачив пірамідальне дуло лайтинга. З рук Бергера випала бляшанка, пінявим фонтаном хлюпнувши на підлогу. Другий пілот схопився. Нервово сіпнувся лайтинг. Із дула бризнув бузковий спалах. Другий пілот осів; його перекошений рот ловив повітря.
— Руки! — заволала тінь. — Не дуріти!
Полинов і Бергер підкорилися. Власні руки здалися психологові свинцевими, коли він їх піднімав.
— Що все це означає?.. — прошепотів Бергер.
— Мовчати! Кругом! Марш у коридор!
— Але поранений! — вигукнув Полинов.
Дуло лайтинга підштовхнуло його до виходу.
Тремтячі пасажири й члени суднової команди були хутко вишикувані вдовж стіни коридору. Приголомшеному Полинову здавалося, що він бачить кепський сон, у який уриваються, зіскочивши зі сторінок історії, есесівці, а їхні жертви ціпеніють від страху.
Вартовий у сірому глянсовому комбінезоні завмер біля виходу, лайтинг він тримав напереваги. Той, на кого падав його погляд, щулився й бліднув.
Минуло п’ять хвилин, і десять, і п’ятнадцять. Тремтіння передавалося від плеча до плеча, мов струм. Елегантні костюми обвисли проколеними пузирями. Строєм білих масок застигли обличчя. Комусь дошкуляла нервова гикавка.
Вартовий раптом зробив крок убік, пропускаючи паруб’ягу з непропорційно великою, якоюсь чотирикутною, немов обтесаною помахами сокири, головою. Паруб’яга пошарив поглядом, посміхнувся, підійшов перевальцем до крайнього в шерензі. Господарським рухом він обнишпорив його кишені, вихопив гаманець, документи й не дивлячись жбурнув їх у сумку. Обшукуваний — випещений сивовусий старий — витягнувся, страждально морщачись і намагаючись посміхнутися.
Головатий перейшов до другого, товстенького бразильця, який сам із готовністю підставив кишені, до третього, четвертого. Поведінку бандита відрізняла завченість автомата. Він неквапливо рухався вздовж шеренги, покліпуючи; його сумка пухла.
В Полинова темніло в очах від злості. Вартовий навіть прихилився до одвірка; лайтинг він установив між ніг; імовірно, баранів він більше б остерігався, ніж цих людей, скованих жахом. Він і не подбав піднятися на майданчик гвинтових сходів, а став у двох кроках від своїх жертв. Міцний удар у щелепу Головатому — ось він якраз порівнявся з Бергером; крайні кидаються на вартового; той, звісно, не встигне звести зброю; відібрані два лайтинги, з двома бандитами покінчено. Скільки їх на кораблі — шлюпка вміщає п’ятьох, ну, шістьох…
Бовдури. Так близько звільнення, так небагато потрібно для перемоги — трішки рішучості, мовчазного розуміння, впевненості в сусідові! Ні, безнадійно. Тут безнадійно. Ці бандити знають психологію натовпу, інакше вони не були б такі безтурботні…
— Я протесту-у-у-ю!
Всі здригнулися.
— Я дружина сенатора! Сенатора США! Ви… А-а-а!
Головатий тупо подивився на волаючу пані — вона сіпалася всім тілом, пір’я райського птаха стрибало на капелюшку — й спокійно вліпив їй ляпаса. Другого, третього — зі смаком. Сенаторка, розкривши рота, мотала головою. Головатий розкурив сигарету, глибоко затягнувся і з задоволенням пустив густий струмінь диму в обличчя жінки. Сенаторка схлипувала, не сміючи опустити руки, щоби стерти сльози.
«Що ж це таке, боже, навіщо?» — почув Полинов уривистий шепіт. Він ледь повернув голову й зустрівся з дитячою беззахисністю, з благанням і болем у погляді дівчини. Вона стояла поряд із Полиновим. Головатий уже порівнявся з нею. Його байдуже обличчя дещо пожвавилося. Він уважно оглянув хлоп’ячу постать дівчини — в неї на переніссі виступили росинки поту, — поворушив губами. Його товсті, з нечищеними нігтями пальці торкнули плече дівчини — вона здригнулася, очі потемніли від гніву, — ковзнули нижче. Він засопів.
— Кинь, ти, сволото! — видихнув Полинов.
Головатий, відскочивши, звів лайтинг; очі в бандита були цілком прозорі. Попереджуючи постріл, Полинов обрушив на нього скажений удар правою під підборіддя. При цьому він відчув незбагненне задоволення. Гримлячи зброєю, Головатий шелепнувся об стіну, наче лантух брудної білизни. Поверх голів вартовий ударив променем лайтинга. Мов за командою всі впали на підлогу. Окрім Полинова й дівчини. Вона вчепилася в нього, намагаючись прикрити собою від пострілу, й тим скувала кидок Полинова до зброї Головатого. Вартовий акуратно ловив Полинова на мушку. Той ледве встиг струсити дівчину. «На колінах, усі на колінах…» — тужно встиг подумати він.
— Відставити! — нараз гаркнув хтось.
Лайтинг вартового брязнув об підлогу. На майданчику гвинтових сходів схрестивши руки стояв Гюїсманс.
Бандит, немов напіврозчавлений краб, ворочався біля ніг Полинова. Він мотав головою, розбризкуючи слину й кров. Його скоцюблені пальці тягнулися до лайтинга, що відлетів.
Гюїсманс пройшов коридором, нахилився до Головатого й неголосно сказав:
— Устати, дурню.
Відповіддю було гарчання.
— Встати, кажу! — Гюїсманс заволав так, що навіть Полинов здригнувся.
Головатий затих. Стоячи рачки, він силкувався піднятися, але в нього роз’їжджалися коліна.
Затамувавши подих, усі з потаємною надією дивилися на Гюїсманса. Він помітив погляди й холодно посміхнувся.
— Лицем до стіни! — презирливо кинув він.
І негайно обернувся до Полинова.
— Вас це не стосується, добродію. Я ще не взяв реваншу за програну партію, чи не так?
Спокій цього сухорлявого чоловіка в чорному, його миттєве перетворення з мирного місіонера на вождя бандитів було страшнішим, ніж постріли й насильство.
Він владно крикнув. Забігли двоє в сірих комбінезонах. Один підхопив Головатого й допоміг тому встати. Другому Гюїсманс щось прошепотів, показуючи на Полинова.
Психолога схопили й повели.
…Коли за ним клацнув замок, Полинов не був у змозі ні міркувати, ні радіти несподіваному порятункові. Чужа каюта, куди його заштовхнули, пливла перед очима. Відтак він зі здивуванням відзначив її розкіш. Витончений столик із пластику, оздобленого під малахіт, м’який килим під ногами, два пишні ліжка, затишне світло настільної лампи. Пахло парфумами й сигарами. За перегородкою знаходилася справжнісінька ванна.
Полинов сів, силкуючись зрозуміти, що б усе це могло означати, чому його ув’язнили в каюту, більше схожу на будуар, ніж на в’язницю. Пояснення не було.
Він устав похитуючись, натиснув плечем на двері. Навіщо? Йому чудово була відома міцність корабельних замків.