— Не кричіть. Я візьму себе в руки. Мені дуже зле. На вас уся надія. Якщо лише вона є.
- Є, не сумнівайтеся.
Але сам Полинов ще не був упевнений у цьому.
Він узявся за огляд господарства. Вибір ліків був величезний, апаратура також була чудова. Це його обнадіяло. В шухляді столу він знайшов магнітозапис свого попередника, прослухав його. Все дрібниці: хворіли на базі рідко. Одна ножова рана при бійці, вивих щелепи А це що? «Гостре отруєння дисунолом»… - почув він діагноз.
Дисунол. Дисунол… Він не чув, щоб у космосі застосовували речовину з такою назвою.
Полинов кинувся до довідника лікаря. Цікаво. В довіднику про нього ні слова. Але між сторінками закладений аркуш, у ньому перераховувалися симптоми отруєння дисунолом, заходи лікування. Типова шпаргалка. Чи немає тут десь хімічного довідника? Ні.
А все-таки ця назва щось нагадує. Щось знайоме. Якийсь добре відомий спеціальний термін.
Ну звісно, дисан.
Дисан!
Полинов сів, постарався вгамувати серцебиття. Годі, він божеволіє. Кому потрібен тут дисан? Дурниці. Найпевніше винна схожість слів, а виробляють тут зовсім не дисан. І взагалі, звідки він узяв, що дисунол — продукт проміжної реакції отримання дисану? Адже він не хімік. Але ж щось виробляють на цьому клятому заводі. Якщо дисан — тоді це страшно.
Він не міг більше зосередитися, думки розбігалися. Надто багато несподіванок. Гнітючі каземати, електронне стеження, важка розмова з Ерібертом, нарешті, дисунол… Треба прогулятися, раз уже тюремники надали йому таку можливість.
Вузький коридор з обох кінців, як і сподівався Полинов, був заблокований масивними щитами, що ізолювали його, а отже, й Полинова від решти бази. Він як і раніше був полоненим, і за кожним його кроком стежили (Полинов помітив, що і в лікарні й у коридорі знаходилися вічка телеапаратури — їх навіть не постаралися приховати).
Полинов подумав, що його становище подібне на становище мухи, яка опинилася під скляним ковпаком. До того ж він не знав ні схеми бази, ні числа людей, що її обслуговували, ні магічних паролів, що дозволяли пересуватися нею безперешкодно. Кріс, безперечно, має рацію: зробити щось у такому становищі важко, а на думку тюремників, просто неможливо. Щоправда, якщо в них є така впевненість, тоді ще не все втрачено.
Несподівано він побачив незачинені двері. Секунду повагавшись, він їх штовхнув. І відсахнувся: з кімнати, уп’явши в нього моторошний погляд, дивилося кошмарне чудовисько.
Полинов привалився до стіни, чекаючи появи або охоронців, або страховиська. Але нічого не сталося — довкола було тихо, як в усипальні, лише блимала, потріскуючи, якась лампа. Цікавість, сильніша, ніж страх, змусила Полинова знову заглянути до кімнати. Й він затиснув рота, щоб не розреготатися.
Комірка була заставлена восковими фігурками якихось потвор, породжених гарячковою фантазією, й людей, найнатуральніших людей. Невідомий художник був, поза сумнівом, талановитий, він добився приголомшливої сили враження. В кожній людській постаті був відображений один якийсь образ, немов колекція покликана була демонструвати найвищі й найнижчі прояви вдачі. Тут знаходилися Святість і Ницість, Любов і Жорстокість, Шляхетність і Підлота… Була тут і фігура Простої Середньої Людини: в міру добродушної, в міру благовидої, в міру собі на умі, не в міру оптимістичної й надміру рядової. Саме такою зображали Просту Середню Людину телебачення, газети, журнали, радіо. Копії були, поза сумнівом, удалими. Навіть не одна копія, а три: Проста Біла Людина, Жовта Людина й Чорна Людина. Восковий обиватель, незалежно від своєї расової приналежності, посміхався широкою променистою посмішкою.
Полинову стало страшно, й він не відразу зрозумів чому. Відтак зміркував — і в цьому було якесь чаклунство: паноптикум жив. Вираз облич змінювався залежно від ракурсу, від освітлення. Очі постатей пильно й бездумно дивилися на нього. Він навіть помацав фігури, щоби переконатися в їх штучному походженні.
Психолог не знав, сміятися йому, плакати чи захоплюватися цією геніальною підробкою під людину. Одне було незрозуміло: кому й навіщо потрібен такий музей? І чи випадково, що єдині відімкнені двері вели в маскарадну?
— Полинов, час вашого обіду закінчується! Покваптеся, якщо не хочете залишитися голодним!
Голос прогримів звідкись зверху. Психолог поморщився. Безглузді прийоми: приголомшити, збити з пантелику, залякати. Але вони дають ефект, це треба визнати.
Похнюпившись, Полинов понуро почвалав до їдальні. Гра в котика-мишки тривала, й він робив єдино можливий хід у відповідь. Хай Гюїсманса потішить його розгубленість. Хай усі бачать, як Полинов плентається до вказаної йому буди.
На одному зі столиків його чекав обід. Нікого більше в їдальні не було. Вона мала ще два виходи, але обидва виявилися наглухо закритими. Головною особливістю їдальні був підйомний механізм для їжі. Щось на кшталт таці на шарнірах, що опускалася зверху вниз. Полинов спробував механізм, відвів «тацю» повністю вниз, але нічого не сталося. Вочевидь, кухня була розташована над їдальнею й їжу опускали в люк просто на «тацю», з тим щоби той, що обідає брав усе сам. Вельми примітивна автоматика, але ясно, що вона призначена не лише для нього. Мабуть, були серйозні причини обмежувати час його обіду; схоже, тюремники зовсім не горіли бажанням дати йому можливість зустрічатися з будь-ким за обідом. Але ж пацієнти могли приходити до нього безперешкодно, в коридорі рано чи пізно він зустрінеться з кимось із охоронців. Значить, тут бувають ув’язнені. І все зроблено для того, щоб вони не бачили одне одного.
Полинов не відчував смаку їжі, так були зайняті його думки. Кожна людина в тій чи іншій мірі уявляє себе центром Усесвіту. Не треба обманюватися, не треба. Навряд чи всі ці хитрування спрямовані лише проти нього. Це було б просто неефективно. Ні, тут працює продумана, заздалегідь створена система впливу на особистість. Якщо спокійно подумати, можна виділити головні її особливості. Видимість нищівної сили — обов’язково; таємничість, що оточує її дії, - неодмінно; батіг і пряник — звісно. Жертву треба залякати, збити з пантелику, змусити втратити голову, розчавити — й негайно кинути їй приманку. Хай вона спершу піде на дрібну поступку перед сумлінням. Потім від неї зажадають більшої зради. І все, кінець: система спрацювала.
Перше, схоже, зроблено: він погодився лікувати бандитів. І зроблено розумно. Супротивник використав його власний план боротьби. «Зав’яз пазурець — і пташці кінець». Яке ж це не нове!
Тепер стараються, щоб він завив від нерозуміння, усвідомив власне безсилля, заплутався в припущеннях. Скоро йому мають запропонувати нову угоду з совістю, страшнішу від першої. А якщо він відмовиться — зникне останній шанс на продовження боротьби, вже про це подбають. А раз немає чіткої межі між розумним компромісом, тактичним прийомом і легкодухою зрадою, його врешті-решт підведуть і до зради. Як усе диявольськи просто, яка струнка система, що безвідмовно діє тисячоліттями, від фараонів до Гюїсманса! Тільки покрови змінюються.
Але раз ця схема не нова, раз її винахідники жили ще при зародженні класового суспільства, мусить існувати й схема контрдій, також перевірена тисячоліттями.
Так, звісно, антисхема є. Й не одна навіть. Є схема Джордано Бруно. Не зрадив, не пішов на компроміс, не схилився — й загинув на вогнищі. Та його приклад, пронесений через століття, запалював серця мужністю й гнівом. І рабство церкви розвалилося врешті-решт. Атож: урешті-решт. У нього, Полинова, немає в запасі історичної перспективи, немає юрби, на очах якої він міг би зійти на вогнище. Між іншим, це він уже зробив одного разу: там, на кораблі, давши відсіч Головатому. Чи запалив він тоді чиєсь серце?
Другий шлях — шлях Галілея, якщо завгодно. Фальшиве зречення, фальшива покора — й боротьба! Але знову для цього потрібен час… Невже історія не знає інших схем боротьби? Дурниці, звичайно, знає.
Аби лише з’ясувати, яка мета системи, що діє тут. Дізнатися анатомію бази. Намацати її нервове сплетіння.
В кутку їдальні щось клацнуло. Увірвався глузливий голос Гюїсманса.
— Тепер, коли ви ситі, саме час побалакати, чи не так? Я чесно виконую умови нашого договору. Обіцяв інформувати — й інформую. Ви не відмовитеся зайти?
— В моєму становищі смішно було б відмовлятися.
— Добре, що ви це зрозуміли. Біля дверей вас чекає Грегорі. Ага, врахуйте, в нього є слабкість. Випивка. Ні в якому разі не давайте йому спирт.
Динамік замовк.
«Що ж, — подумав Полинов, — одне з моїх передбачень справдилося».
Грегорі стояв біля входу, засунувши руки в кишені й понуро насвистуючи.
— Нудьгуєте? — недбало кинув Полинов.
Той знизав плечима.
— Звісно, нудьгуєте, — виснував Полинов. — Треба буде побалакати з Гюїсмансом і влаштувати вам якусь розвагу.
Охоронець здивовано подивився на психолога, але промовчав.
Біля дверей № 13 Грегорі нахилився й прошепотів пароль. За дверима нагору вели круті сходи. Грегорі пропустив Полинова вперед. Виток за витком — вони немов лізли на дзвіницю.
Нарешті сходи завершилися майданчиком, на який виходили всього одні двері. Грегорі постукав, двері автоматично відчинилися. Грегорі залишився на майданчику.
— Заходьте, заходьте, любий мій.
Двошаровий скляний ковпак, що заміняв одну зі стін, відкривав вид на сріблясто-вугільний хаос скель, подекуди розчищених, щоби дати місце циклопічним кубам, поміченим Полиновим ще при висадці. Зараз із них не вибивався газ, але перламутрова пелена подекуди слалася над скелями. Крізь неї райдужно мерехтіли зірки. Два місяці з гідністю вершили свій шлях, наздоганяючи один одного.
— Гарно, чи не так?
Гюїсманс, розвалившись у кріслі, сидів за масивним столом. Зліва від нього, поблискуючи екранами й лакованими голівками кнопок, знаходився пульт. Цей Гюїсманс не скидався ні на вкрадливого патера, ні на лютого ватажка піратів. Він світився самовдоволенням. Величним жестом Гюїсманс указав Полинову на крісло. Психолог сів.
— То ви, я чув, збираєтеся розважати наших хлоп’ят? — із кепсько прихованим глумом почав Гюїсманс.
— Уже якщо я погодився бути у вас лікарем, мій обов’язок стежити за здоров’ям людей. А є ознаки неврастенії, що в цьому космічному лігві цілком природно.
— А, дурниці. Але я радий, що ви починаєте брати близько до серця клопоти… піратів.