Докторові Анджеєві Мадейському
Останній день тягнувся як ніколи. Не тому, що я був неспокійний. Я не боявся. Зрештою, не було чого. Я й далі почував себе самотнім у різномовному натовпі. Ніхто не звертав на мене уваги. Мої опікуни не лізли перед очі, власне, я їх і не знав. Хоч я не вірив, що зі мною може статись якась біда через те, що спав у Адамсових піжамах, голився його бритвою, ходив його слідами понад затокою, а все ж нетерпляче чекав завтрашнього дня, аби скинути чужу личину. По дорозі зі мною теж нічого не станеться. Адже і в нього на автостраді не впала й волосина з голови. А єдину ніч у Римі я мав перебути під особливим наглядом. Я переконував себе, що мені просто хочеться швидше закінчити цю безрезультатну операцію, і хоча й кликав на допомогу всю свою розсудливість, та раз у раз збивався з денної програми.
Після купання я мав повернутися до «Везувію» лише на третю, але вже двадцять по другій опинився біля готелю, наче мене щось тягло туди. У номері напевно нічого не могло статися, тож я почав ходити вулицею. Цю вулицю я вже знав напам’ять. На розі перукарня, далі — тютюнова крамничка, бюро подорожей, а за ним, між будинками, — готельна стоянка. За готелем майстерня, в якій Адамсу зремонтували відірвану ручку валізки, а також невеличкий кінотеатр, де без перерви крутили фільми. Першого вечора я мало не зайшов туди, прийнявши рожеві кулі на афіші за планети. Але перед касою зрозумів, що помилився. То були гігантські сідниці. Тепер у непорушній спеці я пройшов до перехрестя, постояв біля торгівця смаженим мигдалем і повернув назад. Торішні каштани вже закінчились. Подивившись люльки, я ввійшов до крамнички й купив пачку сигарет «Кул», хоча звичайно ментолових не палю. Крізь вуличний гамір з гучномовців кінотеатру пробивалися зойки й хрипіння, наче з бойні. Торговець мигдалем покотив свого візка в затінок піддашшя «Везувію». Можливо, колись це був вишуканий готель, але теперішнє сусідство свідчило про його повільний занепад. Хол майже порожній. У ліфті було прохолодніше, ніж у мене в номері. Я критично оглянув кімнату. Якщо пакуватися в такій спекоті, то на спітнілому тілі не триматимуться датчики. Я перейшов з пакуванням до ванної кімнати, яка в цьому старому готелі була завбільшки з кімнату. Тут теж парило, зате підлога була мармурова. Ставши під душ у ванні, ніжки якої мали форму левиних лап, і навмисне не витершись насухо, почав складати речі у валізи, стоячи босоніж на прохолодному мармурі. У несесері натрапив на твердий згорток. Револьвер. Я зовсім забув про нього. І зараз залюбки закинув би його під ванну. Сховавши револьвер на дно великої валізки під сорочки, старанно витер груди і став перед дзеркалом, щоб начепити датчики. Раніше у мене на цих місцях були знаки на тілі, але тепер вони зникли. Відчувши під рукою між ребрами удари серця, прикріпив електрод. Другий, у заглибині ключиці, не хотів триматися. Я ще раз витерся і старанно притиснув пластир з обох боків, щоб міцно закріпити датчик. Вправності трохи бракувало, бо досі я не робив цього сам. Сорочка, штани, підтяжки. Їх я носив відколи повернувся на Землю. Дуже зручно, бо не треба раз у раз хапатися за штани, боячись, щоб вони не впали. На орбіті одяг невагомий, і коли повертаєшся, виникає цей «рефлекс штанів», звідки й необхідність підтяжок.
Зібрався. Весь план я тримав у голові. Сорок п’ять хвилин на обід, плюс сплата рахунку й одержання ключів, півгодини до автостради (з огляду на годину пік), десять хвилин у запасі. Зазирнув до шаф і поставив валізи біля дверей, вмився холодною водою, подивився на себе в дзеркало, чи не помітно датчиків, і спустився вниз. У ресторані було вже людно. Коли спітнілий кельнер поставив переді мною к’янті, я попросив його принести макарони з зеленню й каву до термоса. Поглядаючи на годинник, я саме закінчував їсти, коли гучномовець прохрипів: «Містера Адамса просять до телефону!» Побачив, як на моїх руках підіймаються волосинки. Підійти чи ні? З-за столика під вікном звівся товстун у строкатій сорочці й пішов до кабіни. Якийсь Адамс. Хіба мало на світі Адамсів? Зрозумів, що нічого не сталося, але розсердився сам на себе. Який же ненадійний мій спокій. Витерши масні губи, ковтнув гірку зелену таблетку, запив її рештою вина й пішов до адміністратора. Готель ще пишався своїми плюшами, оксамитами, підробленим під мармур ліпленням, але звідусюди тягло кухонною затхлістю. Наче аристократові відригувалося капустою. Оце й усе прощання. Слідом за портьє, який віз мої валізи, я вийшов у густу спеку. Взята напрокат у фірмі Гертца машина стояла двома колесами на тротуарі. Чорний, як катафалк, «Хорнет». Я не дозволив портьє класти валізи в багажник, бо там міг бути передавач, розрахувався з ним і сів у розжарену, мов піч, машину. Відразу спітнівши, сягнув до кишені по рукавички. Але даремно: кермо було обтягнене шкірою. В багажнику порожньо — то де ж передавач? Я виявив його на підлозі перед вільним сидінням, він був накритий обкладинкою ілюстрованого журналу, з якої на мене холодними очима втупилася гола блондинка з блискучим від слини язиком. Вголос я не сказав нічого, але коли машина рушила, в мені щось наче стиха зойкнуло.
Колони машин від світлофора до світлофора. Я хоч ніби й відпочив, проте був млявий, супився й трохи по-дурному посміхався, — певно тому, що з’їв повнісіньку тарілку макаронів, яких терпіти не можу. Досі небезпека ситуації зводилася лише до того, що я набрав ваги. За наступним перехрестям я увімкнув вентилятор. Він нагнітав лише розжарені вихлопні гази. Вимкнув. Машини по-італійськи сунули одна за одною. Об’їзд. У дзеркальцях — капоти й дахи. La potente benzina italiana[159] смердів чадом. Я затримався у хмарі вихлопів попереднього автобуса. Діти, всі в однакових зелених шапочках, витріщилися на мене крізь заднє скло. У животі наче лежала величезна галушка, голова пашіла. Прикріплений навпроти серця датчик при кожному оберті керма зачіпав крізь сорочку за підтяжку. Розірвавши пакет, я розклав хустинки біля важеля швидкостей, бо в носі крутило, наче перед грозою. Я так розічхався, що й не помітив, коли Неаполь лишився позаду, розтанувши в морській блакиті. Машина вже мчала по Дель Соле. Досить вільно, як на годину пік. Я почував себе так, наче й не вживав плімазину. Очі лоскотало, з носа текло, в роті пересохло. Хотілося ковтнути кави, хоча в готелі я вже випив дві філіжанки. Але кава аж біля Маддалени. «Геральда» через якийсь страйк знову не було в кіоску. Між димлячими «фіатами» й «мерседесом» я увімкнув приймач. Передавали останні вісті. Розумів п’яте через десяте. Демонстранти підпалили… Представник приватної поліції заявив… Феміністичне підпілля попередило про нові дії. — Приємним альтом дикторка читала декларацію терористок, потім осудливу промову папи і відгуки преси. Жіноче підпілля. Нікого й нічим уже не здивуєш. Ми вже просто втратили цю здатність. Проти чого вони, власне, виступають? Проти тиранії чоловіків? Я не почуваю себе тираном. Та, певно, й ніхто не почуває. Біда плейбоям. Що вони з ними зроблять? Чи духовних теж викрадатимуть? Я вимкнув радіо, мовби закрив сміттєпровід.
Бути в Неаполі й не побачити Везувію — а я так і не побачив. До вулканів я ставився досить приязно. Ще батько півстоліття тому розповідав мені про них перед сном. Незабаром я теж буду старим, майнуло в голові, і ця думка видалась такою безглуздою, наче я сказав, що скоро стану коровою. От вулкани — це щось поважне, справжнє. Репається земля, розтікається лава, падають будинки. Коли тобі п’ять років, все зрозуміло й чудово. Я фантазував, що дістався кратером аж до середини Землі. Батько заперечував. Шкода, що він не дожив, — ото б радів за мене. Важко навіть уявити вражаючу тишу тих безмежних просторів, коли чуєш чудові дзвони гаків при стикуванні носія й модуля. Моя кар’єра, щоправда, була недовга. Я не підійшов для Марса. Батько пережив би це, мабуть, важче за мене. То що — хай би вмер після мого першого польоту? Цинізм це чи тільки дурість — так спланувати смерть, щоб він склепив очі з вірою в мене? Може, краще слідкувати за рухом? Наздогнавши психоделічну[160] «лянчію», я зиркнув у дзеркальце заднього огляду. «Крайслера» тієї ж фірми Гертца не було й сліду. Щось блиснуло далеко позаду коло Маріанелли, але я не встиг роздивитися, чи то вони, бо машина відразу зникла. Ця звична коротка траса, напхана заклопотаним натовпом на колесах, лише мені давала перевагу в розгадці таємниці, не розкритої всією поліцією Нового й Старого світу; я єдиний віз у машині надувний матрац, ласти й ракетку не для відпочинку, а для того, щоб викликати на себе невідомий удар. Я даремно так розбурхував себе, бо чари цієї еккапади давно розвіялись, і мені вже думалося не про загадку смертоносної змови, а лише чи не вжити ще раз плімазину, бо з носа текло й далі. Байдуже, де той «крайслер». Передавач діє на сто миль. А в бабусі на горищі висіли штанці точнісінько такого кольору, як ця «лянчія». О шостій двадцять я збільшив швидкість. Якийсь час тримався за «фольксвагеном» з намальованими ззаду великими баранячими очима, що дивилися на мене з лагідним докором. Автомобіль — це підсилювач особистості. Згодом наздогнав земляка з Арізони з наклейкою HAVE A NICE DAY[161] на бампери Позаду мене й попереду на дахах машин гніздилися моторні човни, водні лижі, мішки, вудлища, дошки для плавання, малинові й жовтогарячі клунки. Європа п’ялася зі шкіри, аби мати «a nice day». Шоста двадцять п’ять. Випроставши руку, я подивився, як і сотні разів, спочатку на пальці лівої, потім — правої. Не тремтіли. Це мало бути першою ознакою. А втім, чи можна бути певним у цьому? Адже ніхто нічого не знає.
Якби я затримав на хвилину подих, ото б Ренді злякався! Ну й ідіотська ж думка.
Віадук. Повітря залопотіло поміж бетонними стовпами. Зиркаючи вбік, я наче викрадав шматочки краєвиду. Зелений простір, замкнений на обрії горами, був чудовий. З лівої смуги мене зігнав плоский, мов блощиця, «феррарі». Я знову чхав залпами, наче лаявся. Переднє скло заляпане рештками розплющених мух, штани щільно облягали литки, мигтіння «двірників» разило очі. Коли я витягав нову хустинку, щоб витерти носа, пакет упав між сидіння й зашелестів на протязі. А як дивовижно поводяться речі на орбіті! Коли думаєш, що вже все закріплене, намагнічене, прив’язане, приклеєне пластирем, починається справжній цирк — роєм злітають ручки, окуляри, незакріплені кабелі звиваються, мов вужі, а найгірше — це крихти. Полювання з пилососом на кекс… А лупа з голови? Про закулісний бік космічного поступу людства ніде не пишеться. Тільки діти спочатку цікавились, як на Місяці роблять пі-пі…
Гори здіймалися бурі, спокійні, тяжкі і наче рідні. Одна з найпривабливіших прикмет Землі. Дорога змінювала напрям, сонячні квадрати пересувались по машині, і це теж нагадувало безмовний, урочистий рух світил на орбіті. День посеред ночі, одне поряд з іншим, як перед створенням світу, і сон про літання, що став явою, і якесь божевільне, остовпіле відчуття тіла, що все є так, як не повинно бути. Я був на лекції про локомоційну хворобу, але насправді все далеко не так. Це не просто нудота, а справжня паніка кишок і селезінки, пручання нутрощів, звичайно невідчутних, їхній протест. Мені жаль було їх, приголомшених. Ми захоплювалися Космосом, та наші тіла страждали від нього. Вони відразу ж зненавиділи його. Ми тягли їх туди, а вони ставали дибки. Тренування, звичайно, робили своє. Адже й ведмедя можна навчити їздити на велосипеді, та хіба ж він створений для цього? Посміховисько, та й годі. Ми не здавалися — і припливи крові до голови припинялися, кишки розслаблювалися. Та це лише на якийсь час відсувало зведення порахунків — кінець кінцем доводилось повертатися. Земля зустрічала нас убивчим навантаженням — випростати коліна й хребет було справжнім подвигом, голова падала на бік, мов олов’яна куля. Я знав, що так має бути, бачив, як дужі чоловіки соромилися, що не можуть кроку ступити, сам вкладав їх у ванну, щоб вода хоч на хвилинку звільнила їх тіла від ваги, а все ж чомусь вірив, що зі мною такого не буде.
Той бородатий психолог запевняв, що так буває з кожним. А згодом, коли людина знову звикає до тяжіння, орбітальна невагомість повертається ностальгічними снами. Ми непридатні для космосу і, власне, тому не відступимося від нього. Моя нога підсвідомо зреагувала на червоне світло. І я лише за мить зрозумів, що гальмую. Під колесами захрупотів розсипаний рис, крупинки ставали щораз більшими, як град. Ні, це скло. Колона гальмувала все більше. Права смуга відгороджена конусами. Я намагався пробитися поглядом крізь нагромадження машин. Де? Здіймаючи під черевом хмару білої, наче борошно, куряви, на поле сідав жовтий вертоліт. Два збиті докупи кузови зі сплющеними капотами. Так далеко від дороги? А люди? Колеса знову захрупотіли по склу, ми ледве повзли мимо поліцейських, що махали: «Швидше! Швидше!» Поліцейські шоломи, «швидкі допомоги», ноші, колеса перекинутої машини ще крутяться, блимає поворот. Дорога куриться. Асфальт? Ні, мабуть, бензин. Колона звернула на праву смугу, від швидкості стало вільніше дихати. На сьогодні передбачається сорок трупів. Виринув ресторан на мосту, обіч нього в темряві корпусів великої Area di Servizio[162] раптово спалахували вогні зварки. Я глянув на лічильник. Скоро буде Кассіно. На першому ж віражі мені раптом перестало крутити в носі, наче плімазин аж тепер продерся крізь макарони.
Другий віраж. Я здригнувся, відчувши раптом чийсь погляд, який незбагненним чином ішов знизу, наче хтось, лежачи горілиць під сидінням, стежив за мною. То сонячний промінь вихопив обкладинку журналу з блондинкою, що показувала язика. Не дивлячись, я нахилився й перекинув лискучий журнал на другий бік. Як на астронавта, сказав мені той психолог після тесту Роршаха, ви живете надто багатим внутрішнім життям. Я тоді викликав його на відвертість. А може, він мене. Він вважав, що страх буває двох видів: високий — від свідомості і низький — з нутрощів. Може, хотів мені полестити, запевняючи, що я надто хороший?
Небо витискало з себе хмарини, які зливалися в суцільну пелену. Скоро мала бути заправка. Я скинув газ. Мене випередив юнацького вигляду дідок: розпустивши довгі сиві патли на вітрі, він гнав уперед, не вимикаючи захриплої сирени — підстаркуватий Вотан. Я під’їхав до колонки. Поки машину заправляли, вихилив усе з термоса, лишивши на дні коричневий цукор. Скло так і зосталося не протерте, заляпане масними і кров’яними плямами мушиних решток» Від’їхавши далі, до котлованів, я вийшов з машини і випростався. Переді мною стояв великий торговий павільйон. Тут Адамс купив колоду карт для тарока, скопійованих з італійських карт XVIII чи XIX століття. Станція розбудовувалася, котлован для нового розподільника обрамляв білий, ще не втрамбований гравій. Скляні двері безшумно пропустили мене в павільйон. Всередині було порожньо. Сієста? Та ні, вже минула. Я пройшовся між ярусами барвистих коробок і штучних овочів. Білий ескалатор, що вів на другий поверх, рушив, тільки-но я наблизився, і зупинився, коли я обминув його. На екрані телевізора біля вітрин я побачив свій профіль, чорно-біле зображення тремтіло в сонячних відблисках. Сподіваюся, що насправді я не такий блідий. Жодного продавця. На прилавках купи дешевих сувенірів, стоси карт, мабуть, тих самих. Шукаючи поглядом продавця, я поліз до кишені по дрібні і почув, як надворі зашурхотів під колесами гравій. З білого «опеля», що різко загальмував, вийшла дівчина в джинсах і, обминувши рів, увійшла до павільйону. Стоячи спиною до входу, я бачив її на екрані телевізора. Вона зупинилася за кільканадцять кроків від мене. Я взяв з прилавка імітацію старого дереворита з зображенням Везувію, що димів над затокою. Далі лежали листівки з помпейськими фресками, які так шокували наших батьків. Дівчина, подумавши, що я продавець, нерішуче ступила кілька кроків у мій бік. Ескалатор тихо рушив, а вона зупинилась — невеличка, в штанях. Я обернувся, збираючись вийти. В ній не було нічого особливого. Обличчя майже дитяче, невиразне, маленькі вуста, і лише те, що вона дивилася крізь мене широко розкритими очима й дряпала нігтем комірець білої блузки, змусило мене сповільнити біля неї ходу, і раптом вона з незворушним обличчям почала беззвучно падати навзнак. Це мене так спантеличило, що в першу мить я навіть не зреагував, вона падала, як колода. Мені вдалося лише ослабити падіння, підхопивши її за оголені плечі, наче за її згодою я поклав її горілиць. Лежала, мов лялька. Збоку могло б здатися, що я нахилився над перекинутим манекеном, бо обабіч нас стояли манекени в неаполітанському вбранні, а я між ними. Взяв її руку. Пульс був слабенький, але рівний. Видно було кінчики зубів і краєчки білків, наче вона спала з напівзаплющеними очима. За сто метрів звідси машини під’їжджали до колонок, потім різко розверталися і, здіймаючи білу куряву, пірнали в гучний потік Дель Соле. Перед павільйоном стояли лише дві машини: моя й дівчини. Я поволі випростався. Ще раз поглянув на неї. Рука з тонким зап’ястям, яке я відпустив, плавно опускалася додолу. Коли рука потягла за собою й плече, під пахвою серед світлого волосся я помітив дві невеличкі плямки — сліди подряпин чи мініатюрне татуювання. Це було щось схоже на руни, які я бачив колись у полонених есесівців. Але це, очевидно, були звичайні родимки. Я хотів знову схилитися до неї, ноги навіть злегка напружилися, але стримався. Пішов до виходу. Наче підкреслюючи закінчення сцени, ескалатор беззвучно зупинився. Біля виходу я озирнувся. Купа кольорових куль заступала дівчину, але я побачив її зображення в далекому телевізорі. Воно тремтіло. Мені здалося, що то вона здригнулась. Почекав ще трохи. Ні. Скляні двері послужливо випустили мене надвір. Перескочивши рів, я сів у «хорнет» і здав назад, щоб побачити номер «опеля». Німецький. Всередині з барвистої мішанини речей стирчала ключка для гольфа. Було над чим подумати в дорозі. Це нагадувало приступ тихої епілепсії, petit mal.[163] Бувають і такі форми, без конвульсій. Може, вона відчула наближення приступу й зупинилася, а коли входила до павільйону, вже втрачала притомність. Звідси й невидючий погляд, і павучий рух пальців на комірчику. Та могла бути й симуляція. На трасі я не помітив її «опеля». Щоправда, не дуже додивлявся, та й такі білі прямокутні машини трапляються часто. Я мовби під лупою розглядав кожну деталь, що впадала у вічі. В павільйоні мало бути хоча б двоє-троє продавців. Пішли всі разом перехилити по чарці? Дивно. Хоча зараз і таке буває. Пішли собі до кав’ярні, знаючи, що в цей час до павільйону ніхто не заходить. А дівчина під’їхала, бо воліла, щоб це сталося туї, а не на станції, не хотіла влаштовувати видовища для хлопців у комбінезонах Суперкортемаджіоре.
Як природно все пояснюється. Правда ж? А чи не занадто логічно? Їхала сама. А хто в такому стані їздить сам? А далі? Якби опритомніла, я не провів би її до машини, а постарався б відрадити від дальшої їзди. І що ж? Порадив би лишити «опеля» й пересісти до мене. Так зробив би кожен. І я теж, якби був тут звичайним туристом. Мені стало гаряче. Треба було лишитись і вплутатись у цю справу, якщо вона того варта! Адже для цього я й був тут! Чорти б його взяли! Дедалі настійніше я переконував себе, що вона справді знепритомніла, і дедалі менше вірив у це. І не тільки в це. Хто б то лишив напризволяще торговий павільйон, та ще й такий, як цей універмаг. Хоч би касир мав бути на місці. А його не було. Щоправда, весь павільйон мов на долоні з кав’ярні по той бік котлована. Та й кому могло спасти на думку, що я сюди заїду? Нікому. Отже, так чи інакше, це не було організовано для мене особисто. А може, я мав стати невідомою жертвою? А власне, чиєю? Що ж, продавці, касир, дівчина — в одній змові? Це вже було нереально. Отже, звичайна випадковість. Знову те саме. Адамс доїхав до Рима живий. І сам. А інші? Несподівано згадав про ключку для гольфа серед поля. Боже милий, адже такі ключки…
Вирішив узяти себе в руки, навіть якщо й пошився в дурні. Як поганий, але впертий актор, повернувся до невдалої ролі. На наступній станції, не виходячи з машини, попросив камеру. Гарний брюнет у комбінезоні глянув на мої колеса: у вас безкамерні. А мені треба камеру! Розраховуючись, я поглядав на автостраду, щоб не проґавити «крайслера», та його не було. Через дев’ять миль я замінив справне колесо запасним. Замінив, бо так зробив Адамс. Присівши біля домкрата, я відчув, що припікає добряче. Незмащений домкрат скрипів, невидимі реактивні літаки краяли небо над головою, і це громове відлуння нагадувало мені корабельну артилерію над Нормандським плацдармом. Звідки цей спогад? Я і згодом бував у Європі, але вже в ролі офіційного експоната, щоправда, другої величини: як резервний, тобто фіктивний учасник марсіанської програми. Європа гідно демонструвала мені свій фасад, і аж тепер я пізнавав її якщо не ліпше, то, в усякому разі, без параду: смердючі від сечі вулички Неаполя з жахливими повіями, навіть готель, який ще пишався вчорашньою славою, змиршавів, його обсіли крамнички перекупників, порнокінотеатр колись не посмів би примоститися під боком такого сусіда. А може, це несуттєве, й мали рацію ті, хто твердив, що Європа псується з голови, з верхів. Бляха й інструменти аж пекли. Помивши руки кремом, я витер їх серветкою й сів у машину. Поморочившись над купленою на заправці пляшкою швепсу, я врешті відкоркував її й без ножика, що десь подівся. П’ючи гіркий напій, я думав про Ренді, який десь на траві слухає, як я п’ю. Подушечка над спинкою теж нагрілася, потилицю пекло. Асфальт на обрії мінився металевим блиском, наче вода. Гримить, чи що? Так. Грім. Гриміло, певно, й раніше, коли пролітали реактивні літаки, але досі всі слабші звуки поглинав невпинний гуркіт автостради. Та врешті, стихія піднеслася над цим шумом, розколола небо з іще золотавими, а над горами, вже просякнутими жовчю хмарами.
Дороговкази сповістили: Фрозіноне. Піт стікав у мене по спині, між лопатками наче хтось лоскотав пір’їнкою, а гроза, по-італійськи театральна, замість узятися до роботи як слід, страхала гуркотом без краплини дощу. Але сірі, мов осінній дим, гриви вже тяглися навколо, і, входячи в широкий віраж, я навіть зауважив місце, де навскісний туман притягає хмару до автостради. Полегшено зітхнув, помітивши на шибі перші великі краплини. Раптом линуло мов з відра.
Вітрове скло нагадувало поле бою, бо якийсь час я не вмикав «двірників», а коли вони нарешті зішкребли рештки комах, я вимкнув їх і з’їхав на узбіччя. Тут я мав простояти добру годину. Дощ ішов хвилями, лопотів по даху; попутні машини тягли за собою каламутні шлейфи водяного пилу, а я глибоко дихав. З прохиленого вікна дзюркотіло на коліна. Я запалив, ховаючи цигарку в долоні, ментолові не смакували. Проїхав «крайслер» металевого кольору, але крізь водяну запону годі було роздивитися, чи це той. Темнішало на очах. Блискавиці, тріск, — аби чимось зайнятися, я рахував секунди від спалаху до звуку, — а автострада гула й гуркотіла, ніщо не могло її паралізувати. Стрілки минули сьому — пора. Зітхнувши, я вийшов з машини. Холодний душ спершу був неприємний, але швидко збадьорив мене. Маніпулюючи з «двірниками», наче щось ремонтуючи, я поглядав на дорогу, але ніхто не звертав на мене уваги, поліції теж не було. Змокнувши до останнього рубчика, я сів у машину й рушив. Гроза минала, але темнішало чимраз швидше. За Фрозіноне дощ припинився, асфальт просихав, і від калюж на узбіччях низько стелився молочний туман, відбиваючи світло фар. Зненацька з-за хмар визирнуло сонце, неначе природі забаглося в останню перед ніччю хвилину з’явитись в іншому освітленні. В неземному рожевому сяйві я в’їхав на стоянку біля ресторану Павезе, розташованого на мосту, обсмикнув сорочку, аби не випирали датчики, й пішов нагору. «Крайслера» на стоянці не побачив. Нагорі натовп белькотів різними мовами і поглинав страви, не звертаючи жодної уваги на машини, що пролітали під мостом, мов кулі кегельбану. В мені, не знати коли, сталася зміна, я заспокоївся, власне, мені все збайдужіло, про дівчину подумав так, наче це трапилося багато років тому, випив дві кави, швепс із цитриною і, відпочиваючи, може, посидів би ще трохи, якби не збагнув раптом, що залізобетон діє мов екран, і вони не можуть спостерігати за моїм серцем. Між Х’юстоном і Місяцем таких проблем не виникає. Виходячи, я вмився в туалеті. Якось неприязно позираючи на себе в дзеркало, пригладив чуба, і знову в дорогу.
Я й далі мав зволікати. Їхав наче візник, який попустив віжки, довіряючи коневі. В голові було порожньо, я не снив наяву, я просто відключився, ніби мене взагалі не було. Колись я називав це «життям капусти». Але увага десь жевріла, бо зупинився точно за розкладом. Ця зупинка була приємна. Машина стояла перед узгір’ям, там, де автострада геометричним вирізом заглиблюється в його хребет. Через цей виріз, мов через великі ворота, було видно обрій, де бетонна смуга розгонисто пробивала наступний пологий горб. Це було схоже на виріз прицілу й мушки. Я протер скло, а оскільки закінчились серветки, мусив відчиняти багажник. Доторкнувшись до м’якого дна валізки, відчув вагу зброї.
Наче змовившись, усі майже одночасно ввімкнули фари. Переді мною відкрився великий простір. Дорога позад мене, в напрямку Неаполя, ясніла білими смугами, а в бік Рима червоніла, ніби по ній котилися жаринки. На дні долини всі гальмували, й червоний полиск весь час тремтів на одному відтінку траси — як стояча хвиля. І коли б дорога була ширша разів у три, це цілком би нагадувало Техас чи Монтану. Я стояв за кілька кроків від дороги, але був зовсім сам і весь віддався погідному спокоєві. Люди, як і кози, потребують трави, але не усвідомлюють цього. Коли в невидимому небі прогуркотів вертоліт, я викинув цигарку й сів у машину. Всередині ще зберігалася денна спека.
За наступними пагорбами безтіневі лампи денного світла сповістили про наближення Рима. Морок приховував постаті людей у машинах, а купи речей на верхніх багажниках набували загадкових обрисів. Усе ставало значущим і таємничим, ніби попереджало про щось невідоме й велике. Астронавт-дублер мусить мати в собі хоч один відсоток свинства, бо в глибині душі сподівається на промах тих, основних, а якщо не сподівається, то він бовдур. Згодом я мусив ще раз зупинитися — кава, плімазин, швепс і вода з льодом зробили своє, я відійшов від дороги і аж стрепенувся — здавалося, зник не лише рух, але й самий час. Обернувшись, почув запах квітів, що пробивався крізь сморід газів у ледь тремтячому повітрі. Що я зробив би, якби мені було тридцять років? Ет, замість сушити голову, краще застебнути штани і їхати далі. У темряві ключ запалювання впав між педалі, і я, щоб не вмикати світла, знайшов його навпомацки. Далі їхав ні сонний, ні тверезий, ні злий, ані спокійний — якийсь відчужений, зм’яклий і трохи спантеличений. Світло ліхтарів, вливаючись крізь вітрове скло, вибілювало мої руки на кермі й тікало назад, дороговкази випливали назустріч, мов привиди, а стики бетонних плит озивалися м’яким перестуком. Тепер треба направо, на кільце, щоб в’їхати в Рим із півночі, так само, як він. Я зовсім не думав про нього, для мене він був лише одним з одинадцяти, а всі його речі віддано мені абсолютно випадково. Ренді наполягав на цьому і, очевидно, мав рацію. Якщо вже щось робити, то робити якнайретельніше. Мене не бентежило, що я користуюся сорочками й валізами померлого, в перші дні було трохи не по собі лише тому, що це чужі речі, а зовсім не тому, що їхній власник помер. Траплялися зовсім безлюдні відтинки траси, й мені все ніби чогось бракувало. Крізь опущені шибки до кабіни линуло наповнене пахощами квітів повітря; добре, що на трави впала ніч. Я навіть перестав підшморгувати. Психологія психологією, але все вирішив катар. Я був у цьому певен, хоч мене переконували в протилежному. І як добре подумати, то воно так, бо хіба ж на Марсі є трава? Отже, чутливість на пилок зовсім не ґандж. Так то воно так, але ж десь у примітках моєї персональної справи мусило бути зазначено: «алергік», тобто неповноцінний. А отже, резервний. Це те саме, що найкраще підструганий олівець, яким врешті-решт не поставлять і крапки. Христофор Колумб у резерві — гарно звучить, чи не так?
Навпроти сунула довга колона, й кожна машина сліпила очі. Доводилося по черзі заплющувати то праве, то ліве око. А чи не заблукав я часом? Якось не помітив, що з’їхав з автостради. Та мені стало байдуже, ну й що такого? Їдь собі в ніч, та й годі. У скісному світлі високого ліхтаря з’явилася таблиця: «ROMA TIBERINA».[164] Нарешті. Нічний Рим з наближенням до центру сповнювався світлом і рухом. Добре, що готелі, які я мав відвідати, розташовані неподалік один від одного. В кожному з них тільки руками розводили — місць немає, сезон у розпалі, і я знову сідав за кермо. В останньому готелі був вільний номер, але я зажадав тихого, в боковому крилі, портьє витріщився на мене. Я з жалем хитнув головою й повернувся до машини.
Порожній тротуар перед готелем «Хілтон» заливало яскраве світло. Зупиняючись, я не помітив «крайслера», й мене вразила думка, що вони десь зазнали аварії, тому я й не бачив їх дорогою. Машинально зачинив дверцята й у віддзеркаленні, що ковзнуло по шибі, зауважив «крайслера». Він зупинився за стоянкою, в півтіні між ланцюгами й знаком заборони стоянки. Я рушив до готелю. Темний «крайслер» здавався порожнім, але одна шиба була навівопущена. Коли я проходив кроків за п’ять від нього, там зажевріла цигарка. Хотілося хоч рукою махнути, але я стримався, рука лише здригнулась, я пхнув її в кишеню й увійшов до холу.
Цей незначний інцидент означав лише кінець одного розділу й початок наступного, але в холодному повітрі ночі все набувало надприродної виразності: силуети машин на стоянці, моя хода, візерунок бруку. І те, що я не зміг привітати їх навіть помахом руки, викликало роздратування.
Досі я дотримувався хронометражу, як учень розкладу, не замислюючись по-справжньому над тим, що людина, яка переді мною їхала цією дорогою, так само зупинялася, пила каву, кружляла нічним Римом від готелю до готелю, закінчила свій шлях у «Хілтоні», бо звідти вона вже не вийшла. Лише зараз у ролі, яку я грав, мені вчувся глум, кинутий долі виклик.
Молодий швейцар у рукавичках, манірний від своєї значущості, а може, просто зі сну, вийшов за мною до машини й узяв запорошені валізи, а я бездумно всміхався його блискучим ґудзикам. У холі було безлюдно, другий здоровило поставив мій багаж у ліфт, і той задзенькотів, наче музична шкатулка. Мене ще тримав у полоні ритм дороги, засівши в голові надокучливою мелодією. Швейцар зупинився, відімкнув подвійні двері, засвітив світильники й верхнє світло у спальні й кабінеті, поставив валізи й залишив мене самого. З Неаполя до Рима — рукою подати; однак я відчував втому, не таку, як завжди, а напружену. Мені було дивно. Почував себе так, наче чайною ложечкою випив банку пива — ледь п’янка порожнеча. Пройшовся кімнатами. Ліжко низьке, отже, під нього зазирати не треба, відчиняв шафи, добре знаючи, що в жодній з них не зачаївся вбивця, — коли б то було так просто! — але я діяв так, як мав діяти. Підняв простирадло — подвійний матрац, регульоване узголів’я, якось не вірилось, що я можу не встати з цього ліжка. Ну, як так? Людина створена зовсім недемократично. Центр свідомості, голоси справа і зліва — все це лише видимість парламенту, є ще катакомби, які потрясають людиною. Євангеліє від Фрейда. Перевіривши кондиціонер, відкрив і закрив жалюзі, стелі гладенькі, ясні — куди там корчмі «Під Трьома Відьмами». Там же виразна, відверто жахлива небезпека — балдахін над ложем, який спадає на того, хто спить, і душить його. А тут ні балдахіна, ні пишної романтики. Крісла, письмовий стіл, килими — все підібрано зі смаком, звичні елементи комфорту. Чи вимкнув я освітлення в машині?
Вікна виходили на інший бік, тож я не міг перевірити, але здається, що вимкнув. А коли й забув, то хай у Гертца серце болить. Я завісив штори, роздягнувся, недбало відкинувши штани й сорочку. Обережно зняв датчик. Після душу треба буде прикріпити знову. Відчинив більшу валізу. Коробка пластиру лежала зверху, але ножичок не було. Я стояв посеред кімнати на пухнастому килимі, в голові трохи тиснуло. Та вони ж у портфелі! Я нетерпляче смикнув замок, разом з ножичками випала реліквія — залите в пластик жовте, мов Сахара, фото Синуса Аврори, мій планований посадочний майданчик номер один. Фото лежало на килимі біля моїх босих ніг, прикре, безглузде і значуще. Взявши його, я знайшов при яскравих лампах денного світла десятий градус північної широти й п’ятдесят другий східної довготи, а вище — патьоку Босфору Прикрашеного з тропічною формацією під ним. Місця, по яких я міг би пройти. Постоявши трохи, я, замість сховати фото до валізки, поклав його на нічний столик обіч телефону й пішов у ванну.
Душ працював чудово, вода била сотнями гарячих цівок. Цивілізація починається з протічної води. Каналізація в палаці царя Міноса на Кріті. Котрийсь із фараонів звелів зліпити з бруду, що змивали з нього протягом усього життя, цеглину, й покласти в узголів’ї смертного ложа. Кожне обмивання трохи символічне.
Ще хлопцем я не мив машини, якщо помічав найменшу подряпину, і, лише усунувши дефект, воскував і полірував поверхню. Хоча що я міг тоді знати про властиву всім релігіям символіку чистого й нечистого? У помешканнях за двісті доларів я ціню лише їхні ванни. Людина почуває себе так, як її шкіра. У дзеркалі на всю стіну відбився мій намилений торс зі слідом електрода, що нагадав мені Х’юстон, і незагорілі під плавками стегна. Я пустив воду сильніше, й труби жалібно завили. Визначити кривизну труб, аби вони ніколи не резонували, — з цим гідравліки ніяк не можуть упоратися. Скільки ж непотребу в моїй голові. Я витерся першим-ліпшим рушником і, лишаючи мокрі сліди, пішов до спальні голий. Приліпив серцевий датчик і, замість лягати, сів на ліжко. Прикинув: разом із тими, що в термосі, я випив щонайменше сім філіжанок кави. Колись заснув би, як ховрах, та тепер уже знаю, що таке безсонні ночі. У валізці був секонал, прихований мною від Ренді, — засіб, рекомендований астронавтам. Адамс не мав нічого такого. Очевидно, йому спалося чудово. Вжити зараз таблетки було б нечесно. Я забув погасити світло у ванній. Перемігши нехіть, устав. У півмороці помешкання видавалося більшим. Я стояв голий спиною до ліжка, не знаючи, що робити. Так, треба ж замкнути двері. Ключ має лишитися в замку. Номер той самий — 303. Про це подбали. Ну, то що? Я шукав у собі страху. Щось невиразне ворухнулось в глибині душі, трохи соромно, та що вдієш — я не знав, звідки цей неспокій — передчуття безсонної ночі чи агонії? Всі ми забобонні, хоча не всі усвідомлюємо це. Ще раз увімкнувши нічного світильника, оглянув усю кімнату — вже з неприхованою недовірою. Валізи напіввідчинені, речі безладно розкидані по кріслах. Справжнісінька генеральна перевірка. Револьвер? Ідіотизм. З докором похитав головою, вже лежачи, погасив світло, розслабив м’язи й почав розмірено дихати.
Вміння засинати о визначеній годині було істотною частиною підготовки. Зрештою, хіба ж не сидять унизу в машині двоє людей, втупившись в осцилоскоп, на якому мої легені й серце при кожному порусі малюють блискучу лінію? Двері замкнені зсередини, герметичні вікна, що мені до того, що він лягав о цій же годині в це саме ліжко.
Безперечно, між «Хілтоном» і корчмою «Під Трьома Відьмами» була величезна різниця. Я уявив собі повернення. Не повідомивши про себе, під’їжджаю до будинку, а ще краще лише до аптеки, далі йду пішки, наче повертаюся з прогулянки, хлопці, які вже прийшли зі школи, помічають мене і стрімголов збігають сходами вниз, — і тоді я згадав, що маю випити джину. Якусь мить вагався, спершись на лікоть (пляшка лишилась у валізці), сповз таки з ліжка, навпотемки дістався до столу, намацав під сорочками плоску пляшку, налив повнісіньку закрутку, аж по пальцях потекло. Вихилив металевий келишок до дна з тим самим дурнуватим відчуттям, що граю в самодіяльній виставі. Роблю, що можу, — пробував виправдатися перед самим собою. Повернувся до ліжка, розчинившись у темряві; торс, руки, ноги зникли, засмага зливалася з темрявою, лише стегна відсвічували блідим пругом. Я вмостився, відчуваючи, як алкоголь розходиться теплом у шлунку, стусонув кулаком подушку: на, маєш, дублере. Натягнув ковдру й знову почав рівно дихати. Впав у напівсон, в якому рештки свідомості може здмухнути лише повна пасивність. Мені вже щось марилося. Я літав у повітрі. Цікаво, що такі польоти вві сні я відчував до перебування на орбітальній станції. Вперті катакомби мого мозку наче не бажали враховувати жодних поправок досвіду. Політ уві сні — це фікція, бо тіло зберігає звичну орієнтацію, а рухи рук і ніг такі ж, як і наяву, тільки плавніші й легші. Насправді на орбіті це відбувається зовсім інакше. М’язи в цілковитому безладді. Хочеш щось відсунути — й летиш назад, хочеш сісти, а підтягаєш ноги до підборіддя, а коли зробиш цей рух різкіше — то ще й нокаутуєш себе коліном. Тіло поводиться як навіжене, хоча насправді воно просто звільнене, позбавлене благотворного опору, який йому завжди чинить Земля.
Прокинувся від того, що вже не міг дихати. Щось м’яко, але непоступливо не давало мені ковтнути повітря. Я зірвався з простертими руками, наче хотів схопити напасника. Сидячи на ліжку, важко приходив до тями, мовби здираючи з мозку невідчепну липку павутину. Крізь шпару між шторами до кімнати падав відблиск живого срібла вулиці. В його мерехтінні я розгледів, що в кімнаті нікого немає. І далі не міг дихати, ніс був закладений, мов забетонований, вуста спеклися, язик пересох. Напевно, я страх як хропів. Мені навіть здалося, що саме це хропіння долинало до мене крізь залишки сну, коли я вже прокидався.
Встав, трохи заточуючись, бо хоча й отямився, сон і далі тиснув на мене нерухомим тягарем. Обережно нахилившись, намацав за гумкою в бічній кишеньці трубочку пірабензаміну. У Римі, напевно, теж зацвіли трави. На півдні їхні китиці завжди рудішають найшвидше, а згодом ця хвиля половіння прокочується по всіх широтах. Це знають усі, хто все життя приречений на сінну лихоманку. Минула друга. Я трохи непокоївся, чи не вискочать з машини мої охоронці, помітивши в осцилоскопі, як вистрибує моє серце, тож знову ліг, поклавши голову боком на подушку, аби швидше минув набряк слизової носа. Лежав, наслухаючи одним вухом до дверей, чи не йде непотрібна підмога. Панувала тиша, й серце забилось у звичному ритмі.
Я вже не згадував про дім, може, не хотілося, а може, вирішив, що не варто втягати дітей у цю справу. Не засне він, бачите, без дітей! Для цього досить і йоги, адаптованої для астронавтів доктором Шарпом та його помічниками. Я знав її як «отченаш» і застосував так успішно, що мій ніс догідливо засвистів, помалу пропускаючи повітря, пірабензамін без протвережуючого додатку проник у мозок і заволік свідомість характерною, трохи наче нечистою, каламутною сонливістю, і я, непомітно для себе, міцно заснув.
О восьмій ранку я пішов до Ренді в досить доброму настрої, бо розпочав день з плімазину, після якого, незважаючи на задушливу спеку, в носі не крутило. Готелю, в якому зупинився Ренді, було далеко до «Хілтона». Він містився неподалік від Іспанських сходів на мощеній римською бруківкою вуличці, геть заставленій машинами. Забув, як вона називається. Чекаючи на Ренді у вузькому приміщенні, що правило за хол, адміністраторську й кав’ярню, я переглядав куплену по дорозі «Геральд», зацікавився переговорами «Ейр Франс» з урядом — мені аж ніяк не подобалася перспектива стирчати в Орлі. Страйкувала наземна обслуга аеропорту, однак літаки Париж приймав, як і досі.
Невдовзі з’явився Ренді. Якщо зважити на безсонну ніч, він виглядав непогано, дивився, правда, трохи осоловіло, але ж невдача була очевидною. Нам лишився Париж, остання соломинка надії. Ренді хотів сам відвезти мене в аеропорт, але я заперечив, хотів, щоб він виспався. А Ренді запевняв, що в його номері заснути неможливо, тож я пішов з ним нагору. Кімнату справді заливало сонце, а з відчиненої ванної замість прохолоди тягло випарами лазні.
На щастя, панував азорський антициклон, було досить сухо, тож я, звернувшись до своїх професійних знань, затягнув штори, намочивши їх знизу, аби поліпшити циркуляцію повітря, трохи повідкручував усі крани й після цієї самаритянської операції попрощався з Ренді, запевнивши, що подзвоню, якщо дізнаюся щось конкретно. В аеропорт я поїхав на таксі, заскочивши по свої речі в «Хілтон», і вже близько одинадцятої котив візок з валізами до прийомного конвейєра. В новому римському аеропорту я був уперше, тому розглядався за його розрекламованими в пресі чудесами технічного забезпечення, й гадки не маючи, як докладно мені доведеться їх пізнати.
Газети, вітаючи відкриття цього аеровокзалу, галасували, що він покладе край усім замахам. Лише засклений зал відправки був такий, як і всюди. Будівлю, схожу згори на бубон, заповнює мережа ескалаторів і доріжок, які непомітно профільтровують людей. Останнім часом зброю стали проносити по частинах, складаючи її в туалеті літака, тому італійці першими відмовились від магнітометрів. Зондування одягу й тіл виконують ультразвукові коливання на ескалаторі, а дані цього нечутливого контролю підсумовує комп’ютер, класифікуючи запідозрених у контрабанді. Писали, що ці коливання виявляють кожну пломбу в зубі й пряжку на підтяжках. Від них не сховається навіть безметалевий заряд.
Новий аеропорт неофіційно називають Лабіринтом. Під час пробного пуску детективи кілька тижнів намагалися пронести через ескалатори зброю, сховану найхитромудрішим чином, і жодному буцімто це не вдалося. Лабіринт став до ладу у квітні і відтоді працював без особливих інцидентів, якщо не зважати на людей, виловлених з речами настільки дивними, наскільки й невинними, як дитячий пістолет чи його силует з фольги. Одні експерти доводили, що це психологічна диверсія одурених терористів, інші — що спроба визначити справжні можливості фільтрів. Юристи мали мороку з цими псевдоконтрабандистами, наміри яких були недвозначними, але не підлягали покаранню. Єдиний серйозний випадок стався того дня, коли я покинув Неаполь. Один азіат, коли його викрили прилади, викинув справжню бомбу на так званому «мосту зітхань» посеред Лабіринту. Заряд вибухнув у глибині залу під мостом, не завдавши жодної шкоди, якщо не зважати на переполох серед пасажирів. Тільки й усього. Тепер мені здається, що всі ті незначні випадки були підготовкою до операції, в якій нову оборону мав прорвати новий тип нападу.
Рейс було відкладено на годину, бо «Аліталія» ніяк не могла з’ясувати, хто нас прийме — Орлі чи аеропорт де Голля. Я пішов переодягатися, бо в Парижі теж передбачалося ЗО градусів у тіні. Не міг згадати, в якій з валіз були сорочки-сіточки, і мусив пхатися до ванних кімнат з багажним візком, який не вміщався на ескалаторі Я довго блукав пандусами підземелля, доки якийсь раджа не показав мені дорогу. А може, то був і не раджа, бо англійської він майже не знав. Тільки й того, що був у зеленому тюрбані. Цікаво, чи він скине його в душовій? Адже він теж прямував туди. Через те мандрування з візком я згаяв стільки часу, що мусив нашвидку прийняти душ і переодягтися в полотняний костюм і шнуровані полотняні черевики. Всі дрібниці я запакував з несесером до валізи і здав у багаж. Від пункту реєстрації йшов з порожніми руками. Це виявилось розумним кроком — навряд чи мікрофільми, сховані в несесері, вціліли б у «бойні на сходах».
Кондиціонери в залі працювали з перебоями — в деяких місцях тягло справжнім холодом, а в інших — парило. На паризькому напрямку дихало теплом, тож я накинув куртку наопашки. Це теж виявилося щасливим кроком. Кожен з нас отримав «перепустку Аріадни» — пластиковий пенал для квитків із запресованим електронним резонатором. Без цього до літака не ввійдеш. Відразу за турнікетом починався ескалатор, такий вузький, що пасажири мусили йти один за одним. Це трохи нагадувало Тіволі, а трохи Діснейленд. Спершу крутий підйом, далі сходи складаються з доріжки над залом, залитим денним світлом. І, незважаючи на освітлення, дна не видно, воно ховається в мороці. Не знаю, як досягнуто такого ефекту. За «мостом зітхань» доріжка звертає вбік і, знову стаючи сходами, стрімко підіймається вгору через цей самий зал, який можна впізнати хіба по ажурному склепінню, оскільки ескалатор з обох боків закривають алюмінієві плити з міфологічними сценами. Що далі — мені не судилося дізнатися. Розрахунок усього переміщення подорожніх простий: «перепустка» пасажира, який везе щось підозріле, повідомляє про це безперервним свистом. Помічений, він не може втекти вузьким ескалатором, а пасажі, що лунають над залом у цей час, мають вплинути на його психіку й змусити викинути зброю. В залі реєстрації оголошення двадцятьма мовами застерігають, що кожен, хто має зброю й вибухівку, ризикує своїм життям, якщо спробує тероризувати інших пасажирів. Цю таємничу погрозу трактували по-різному. Говорили навіть, що за алюмінієвими щитами сховано снайперів, але я в це не вірив.
Рейс був зафрахтований, але «боїнг» виявився завеликим для замовників, і каси продавали квитки на вільні місця. Цим скористалися такі, як я, що купували квитки в останню хвилину. «Боїнг» найняв якийсь консорціум банків, однак мої найближчі сусіди аж ніяк не схожі були не банкірів. Першою стала на ескалатор бабуся з паличкою, далі блондинка з песиком, тоді я, маленька дівчинка і японець. Озирнувшись згори, я побачив лише плахти газет, розгорнутих кількома чоловіками. Мені кортіло оглянутися, і я запхав свою «Геральд» за підтяжки на грудях, мов пілотку.
Блондинка в обшитих перлинами штанях, таких тісних, що ззаду було видно контури трусиків, тримала опудало песика. Песик, мов живий, кліпав очима. Вона нагадувала мені блондинку з журналу, що була моєю супутницею до Рима. Дівчинка з жвавими оченятами була в білому одязі, мов лялька. Японець, ненабагато вищий за неї, мав вигляд завзятого туриста. Здавалося, він щойно вийшов від першокласного кравця. На картатому застебнутому піджаку перехрещувалися ремінці транзистора, бінокля, великого фотоапарата «Ніккон-6». Коли я озирнувся, він саме розстібав футляр, наче збирався фотографувати чудеса Лабіринту. Сходи саме складалися в доріжку, аж тут почувся протяглий писк. Я обернувся. Писк ішов від японця. Дівчинка тривожно відсунулася від нього, притискаючи до грудей торбинку з «перепусткою», а він з незворушною байдужістю підкрутив звук транзистора. Наївно думав, що заглушить писк: це було лише перше попередження.
Ми пливли над великим залом. Обабіч доріжки вилискували під променями постаті Ромула, Рема, вовчиці, а «перепустка» японця вищала вже пронизливо. Натовп здригнувся, але ніхто не озвався й словом. А японець і оком не змигнув. Добру хвилину він стояв серед усе голоснішого виття із скам’янілим обличчям, лише піт великими краплинами вкривав його чоло. Потім, вихопивши «перепустку» з кишені, одчайдушно намагався щось зробити з нею. В колі мовчазних поглядів він, мов навісний, шарпав її. Жодна жінка не скрикнула. Мені ж було просто цікаво, як його виловлять з-поміж нас. Коли «міст зітхань» скінчився і доріжка почала повертати, японець раптом присів так низько, наче несподівано провалився крізь землю. Я не відразу зрозумів, що він там робить. А він, вихопивши з футляра свій «ніккон», відкривав його. Доріжка йшла по прямій, але східці саме почали виступати, перетворюючись на ескалатор другого «мосту зітхань», власне, на сходи, що повертають навскоси через великий зал. Випроставшись, японець вихопив з «ніккона» округлий циліндричний предмет, напевно, більший за долоню, що заяскравів цукровими голочками. Це була безметалева корундова граната з литим зубчастим корпусом без ручки. Японець обіруч притиснув гранату до уст, мовби цілуючи її, і лише коли відірвав від обличчя, я зрозумів, що він висмикнув запал — кільце лишилося в зубах. Я кинувся до гранати, але встиг лише доторкнутися до неї — японець, ударивши мене в коліно, раптом кинувся назад, збиваючи людей з ніг. Ліктем я потрапив дівчинці в обличчя, удар відкинув мене на поруччя, я знову зіткнувся з нею й, перевалившись тілом через поруччя, потяг за собою. Обоє полетіли донизу. Я відчув удар чогось твердого в поперек і потрапив із блиску в морок.
Я чекав удару об пісок. Газети не писали, що вкриває дно залу під мостами, але підкреслювали, що вибух гранати не заподіяв ніякої шкоди. Отож я розраховував на пісок і тому підігнув ноги. Але замість піску відчув щось м’яке, податливе, мокре, воно розступилося піді мною, мов піна, а нижче була крижана рідина, одночасно мене аж до кісток струсонуло громом вибуху. Дівчинку я загубив. Ноги потрапили в грузький мул чи болото, і я весь почав занурюватись у нього, розпачливо б’ючи руками, доки не опанував себе й не заспокоївся. У мене була хвилина, а може, трохи більше, аби вибратися звідти. Спершу подумати, тоді діяти. Цей резервуар своєю формою призначений гасити ударну хвилю. Отже, не чаша, а швидше лійка, викладена в’язкою масою, наповнена водою з товстим кожухом піни. Загрузнувши по коліна, я перестав даремно рватися догори, присів по-жаб’ячому, намацав дно випростаними руками. Підйом був справа. Загрібаючи руками, мов лопатами, поповз угору, з величезним зусиллям витягаючи ноги з мазюки. Сповзаючи по схилу, загрібав долонями, підтягаючись, мов альпініст на сніговому схилі без гаків. Останній, щоправда, має чим дихати.
Я дерся вгору, доки на обличчі не почали лопатись великі бульбашки піни. Виплив, задихаючись і хапаючи повітря, у півморок, а вгорі наді мною лунало хоральне виття людей. Я покрутив головою над хвилями піни. Дівчинки не було. Набравши повітря, пірнув. Не міг роздивитися, бо у воді була якась гидота, від якої очі пекло наче вогнем. Тричі вилазив і пірнав знову, знесилюючись, оскільки від грузького дна не можна було відштовхнутись і доводилося пливти над болотом. Я вже втратив надію, коли рука натрапила на її довге волосся. Від піни дівчинка була слизька, мов риба. Коли ж я спробував ухопити її за блузку, та тріснула під рукою.
Навіть не знаю, як я вибрався з нею нагору. Пам’ятаю борсання, великі пухирі, які я стирав з її обличчя, огидний металевий присмак води, мої беззвучні прокльони і те, як виштовхував її через борт басейну — товстий, пружний, наче гумовий, вал. Висадивши її назовні, якусь хвилю перепочивав, по шию в піні, що тихо потріскувала. А люди вили. Мені здалося, що падає рідкий теплий дощ. Відчував удари окремих краплин. Напевно, марю, — промайнуло в голові, бо звідки б тут узятися дощу? Задерши голову, побачив міст. Плахти алюмінію звисали з нього, як шмаття, підлога світилася, мов сито. Східці, відлиті зі сталі, нагадували бджолиний стільник — ця решітка мала пропустити хвилю, але затримати осколки.
Ступивши під дощем, який падав і далі, на вал, я перегнув дівчинку через коліно обличчям униз. Їй було краще, ніж я сподівався, бо вона відразу ж почала блювати. Став масувати їй плечі, відчуваючи під рукою кожну кісточку. Вона хрипіла й кашляла, але вже дихала. Мене теж нудило. Полегшало, коли я допоміг собі пальцем, але звестися на ноги ще не наважувався. Вже розрізняв дещо навколо, хоча тут була сутінь, до того ж частина світильників над мостом згасла. Виття над нами перейшло в зойки й хрипіння. «Там умирають, — промайнула в мене думка, — чому ж ніхто не подає допомоги?» Звідкись долинув галас, щось брязкало, наче пробували пустити завмерлий ескалатор. Залунали вигуки, але вже інші, здорових, неушкоджених людей. Я не розумів, що діється вгорі. Весь ескалатор був забитий людьми, в паніці вони попадали. До тих, що помирали, неможливо було дістатися, не усунувши спершу ошалілих зі страху. Взуття й одяг позастрягали між східцями. Збоку теж не було жодного підходу, міст став пасткою.
Тим часом я зайнявся собою й дівчинкою. Мені здалося, що вона вже отямилась, бо сіла. Я сказав їй, що вже все гаразд, щоб не боялася, бо зараз ми звідси виберемося. Очі звикли до темряви, і я справді побачив вихід. Це був люк, який, певне, забули причинити. Були б вони ретельнішими, то ми тут так би й залишились, наче миші в пастці. Люк вів до округлого, схожого на каналізаційний, тунелю, далі знову непрочинений люк, власне, опуклий щит. Коридор з лампами у заґратованих нішах вивів нас до низького, мов бункер, підземелля, заповненого кабелями, трубами, каналізаційними вузлами.
— Ці труби виведуть нас до душових, — обернувся я до дівчинки, але її не було. — Гей! Де ти? — гукнув я, обмацав поглядом підземелля з бетонними колонами.
Побачив, що вона босоніж перебігає від однієї підпори до другої. Кількома стрибками, які віддалися шаленим болем у попереку, я наздогнав її й узяв за руку, суворо вичитуючи:
— Це що таке, серденько? Мусимо триматися разом, бо заблукаємо.
Вона мовчки пішла за мною. Десь ген попереду замерехтіло світло: пандус, викладений білими кахлями. Піднялись на поверх вище, і я, ледь глянувши, відразу впізнав це місце: по наступному схилу я годину тому котив багажний візок. Відразу ж за рогом тягнувся коридор з рядом дверей. Вкинувши монетку, яка збереглася в кишені, я відчинив перші двері й відразу вхопив малу за руку, бо мені здалося, що вона знову хоче втекти. Очевидно, вона ще в шоковому стані. Не дивно. Завів її у душову. Вона мовчала, та й я, побачивши при світлі, що вона вся в крові, прикусив язика. От тобі й теплий дощ. Я, очевидячки, виглядаю так само. Роздягся, зняв увесь одяг з неї і, вкинувши його у ванну, відкрутив кран, а сам у плавках штовхнув її під душ. Гаряча вода трохи стишила біль у попереку. Стікала з нас рожевими струмочками. Я тер малій спину й боки, аби не лише змити кров, а й привести її до тями. Вона не виривалася, мовчки терпіла, коли я невміло мив їй голову. Коли ми вийшли з-під душу, я мимохідь запитав, як її звати. Аннабель. Англійка? Ні, француженка. З Парижа? Ні, з Клермона. Я заговорив з нею по-французьки, беручи з ванни по черзі одяг, щоб перепрати.
— Якщо можеш, — запропонував я, — сполосни свою спідничку, гаразд?
Вона слухняно нахилилася над ванною. Викручуючи штани й сорочку, я думав, що робити далі. Аеропорт закритий і набитий поліцією. Просто йти, поки нас десь не затримають? Але ж італійські власті нічого не знають про мене. Єдиним утаємниченим тут був Дюбуа Феннер, перший секретар посольства. В залі залишилася моя куртка з квитком на інше прізвище, ніж те, що на квитанції з готелю. Револьвер і датчики я залишив у «Хілтоні» в пакунку, який Ренді має забрати ввечері.
Якщо це знайдуть, щодо мене виникнуть підозри. Я й так поводився підозріло: забагато вправності у відчайдушному стрибку, надто добра орієнтація в підземеллях вокзалу, застаранно усунуто сліди крові Я навіть припускав, що мене можуть звинуватити в співучасті. Ніхто не застрахований від підозри, відколи шановані адвокати й інші діячі проносять бомби задля ідейних цілей. Звичайно, я виплутаюся з цього, але перш за все мене можуть затримати. Ніщо так не підганяє поліцію, як власна безпорадність. Критично оглянув Аннабель. Вона, з підбитим оком і мокрим скуйовдженим волоссям, сушила спідничку під сушилкою для рук — кмітливе дитя. В мене виникла ідея.
— Слухай-но, серденько, — звернувся я до неї, — знаєш, хто я такий? Я американський астронавт, у Європі перебуваю інкогніто з дуже важливою місією. Розумієш? Ще сьогодні мушу бути в Парижі, а тут нас будуть випитувати по сто разів. Це затягнеться. Мушу зараз же подзвонити в посольство і зв’язатися з першим секретарем. Він нам допоможе. Аеропорт закриють, але ж, окрім звичайних, є ще спеціальні літаки, з дипломатичною поштою. Полетимо таким літаком. Разом. Ну, як, згода?
Дівчинка мовчки дивилася на мене. «Ще не прийшла до тями», — подумав я. Почав одягатися. Черевики вціліли, бо були зашнуровані, але сандалі Аннабель пропали. Щоправда, в наш час боса дівчинка на вулиці не дивина. А сорочечка цілком могла зійти за блузку. Я допоміг їй розправити складки ззаду на спідничці, що вже майже висохла.
— Зараз підемо, наче тато з донею, так швидше дістанемось до телефону. Розумієш?
Вона кивнула, я взяв її за руку, й ми помандрували у світ. На перший кордон наткнулися за пандусом. Карабінери виштовхували геть журналістів з камерами, кудись бігли пожежники в касках, на нас ніхто не звертав уваги. Поліцейський, до якого я звернувся, трохи знав англійську. Я пробував пояснити, що ми були в душових, але він, зовсім не слухаючи, звелів піднятися ескалатором Б до європейської секції, де зібрано всіх пасажирів. Ми пішли до ескалатора, але як тільки сховалися з очей, я повернув у бічний коридор. Гамір лишився позаду. Ми увійшли до порожнього багажного залу. За транспортерами, що продовжували беззвучно рухатись, виднілась шеренга телефонів-автоматів. Разом з Аннабель я увійшов до кабіни й набрав номер Ренді. Підняв його з ліжка. При світлі жовтих ліхтарів, прикриваючи трубку долонею, розповів йому про все, що сталося. Він перебив мене лише раз, мабуть, подумавши, що не зрозумів. Далі я чув лише його тяжке дихання, а згодом у трубці взагалі стихло, наче його й не стало.
— Ти чуєш? — запитав я в кінці розповіді.
— Хлопче, — тільки й сказав він. І повторив: — Хлопче!!
Тоді я переповів найважливіше. Треба заїхати в посольство і привезти сюди Феннера. Це потрібно зробити якнайшвидше, бо ми знаходимося між двома поліцейськими кордонами. Аеропорт зачинено, але Феннер, очевидно, проб’ється. Ми з малою чекаємо в лівому крилі, біля транспортера Е-10 і телефонів-автоматів. Якщо нас не буде на місці, нехай шукають серед пасажирів у європейській секції, або, що ймовірніше, в префектурі. Попросив його коротко повторити сказане. Повісивши трубку, я глянув на дівчинку, сподіваючись, що вона зрадіє щасливому закінченню пригоди або хоча б полегшено зітхне. Але вона заціпеніло мовчала, лише крадькома позираючи на мене, коли я не дивився на неї Наче чогось чекала. Між кабінами стояла м’яка лава. Ми сіли. Звідси, через скляні стіни, видно було під’їзні естакади аеропорту. Одна по одній під’їжджали машини техдопомоги. З глибин будівлі крізь постійний гамір долинали розпачливі жіночі крики. Аби не мовчати, я запитав дівчинку про її батьків, про поїздку, чи хтось проводжав її в аеропорт. Вона відповідала уривчасто і якось недоладно, не назвала своєї адреси в Клермоні, й це мене трохи роздратувало. Годинник показував першу сорок. Від розмови з Ренді минуло вже більше як півгодини. Люди в комбінезонах, не звернувши на нас уваги, підтюпцем перетнули зал, тягнучи щось схоже на електрозварювальний апарат. Знову пролунали кроки. Уздовж кабін ішов технік у навушниках, прикладаючи міношукач до кожних дверей. Побачивши нас, зупинився, за ним наблизилися двоє поліцейських.
— Що ви тут робите?
— Чекаємо, — відповів я, не кривлячи душею.
Один з карабінерів кудись побіг і повернувся з кремезним цивільним. На повторне запитання я відповів, що ми чекаємо представника американського посольства. Цивільному забаглося оглянути мої документи. Коли я виймав портмоне, технік показав на кабіну, з якої ми дзвонили. Шиба зсередини запітніла від нашого одягу, який у будці почав був парувати. Всі витріщилися на нас. Карабінер доторкнувся до моїх штанів.
— Мокрі!
— Так! — негайно підтвердив я. — Мокрісінькі!
Вони піднесли зброю.
— Не бійся нічого, — шепнув я Аннабель.
Цивільний витяг з кишені наручники і без жодних формальностей прикував мене до себе. Аннабель зайнявся поліцейський. Вона якось дивно дивилася на мене. Цивільний підніс до уст мікрофон перекинутої через плече рації й заговорив по-італійськи так швидко, що я нічого не зрозумів. Почувши відповідь, він зрадів. Коли нас виводили бічним виходом, ескорт зріс ще на трьох карабінерів. Ескалатор стояв. Широкими сходами ми зійшли до залу, крізь шиби я побачив ряд поліцейських «фіатів» і спробував угадати, який з них призначений для нас. У цей час з протилежного боку під’їхав чорний «континенталь» посольства з прапорцем. Не пам’ятаю, чи був я ще коли-небудь такий задоволений з отих наших зірочок і смуг. Усе відбувалося мов на сцені, — ми, скуті наручниками, спускалися до скляних дверей, а вони, Дюбуа, Ренді й перекладач посольства, саме заходили. Вигляд у них був досить кумедний, бо Ренді був у джинсах, а ті двоє — в смокінгах. Побачивши мене, Ренді здригнувся, нахилився до Феннера, а той, у свою чергу, звернувся до перекладача, який прямував до нас. Обидві групи зупинилися, й відбулася коротка мальовнича сцена. Представник їхньої групи звернувся до цивільного, з яким я був скутий. Розмова точилася у швидкому темпі, й мій італієць отримав гандикап[165] — він постійно забував, що скутий зі мною, і, жестикулюючи, весь час смикав мене за руку. Крім «астронаута амерікано» і «престо! престо!», я не зрозумів нічогісінько. Врешті мого опікуна вдалося вмовити, й він знову вхопився за свою рацію. Нарешті й Феннеру ласкаво дозволили сказати кілька слів у мікрофон. Тоді мій супроводжуючий проговорив у скриньку ще щось, але відповідь була така, що він аж виструнчився. Ситуація змінилась, як у фарсі. З мене зняли наручники, всі повернули кругом і таким же чином, як і досі, лише в протилежних ролях — мої конвоїри стали почесною вартою — піднялися на другий поверх. Минувши зали чекання, забиті пасажирами, які повмощувалися хто де міг, і пройшовши поліцейський кордон та двоє оббитих шкірою дверей, ми втрапили до кабінету, заповненого людьми.
Побачивши нас, апоплексичний велетень узявся випихати всіх за двері. Нарешті в кімнаті лишилося чоловік десять. Захриплий велетень виявився віце-префектом поліції. Мені підсунули крісло. Аннабель вмостилася на другому. Хоч був сонячний день, усі лампи світилися, на стінах висіли перерізи Лабіринту, а макет його стояв на візку біля письмового столу, на якому виблискували ще мокрі фото. Я здогадався, що то були за фото. Феннер, сідаючи за мною, стиснув мене за плече: він, виявляється подзвонив префектові ще з посольства, тому все й пішло так гладко. Дехто з присутніх посідав навколо столу, дехто — на підвіконня, віце-префект мовчки ходив з кутка в куток, з сусідньої кімнати вивели попід руки заплакану секретарку. Перекладач, готовий прийти на допомогу, обертався то до мене, то до малої, але моя італійська мова чомусь ураз поліпшилася. Виявляється, аквалангісти виловили з води мою куртку й торбинку Аннабель, через що я став головним підозрюваним, до того ж поліція встигла побувати і в «Хілтоні». На мене впала підозра у спільності з японцем. Мовляв, висмикнувши з гранати запал, ми мали бігти вперед. Саме тому одними з перших зійшли на ескалатор. А тут нам щось перешкодило. Я врятувався, стрибнувши з мосту, а японець загинув. Далі думки експертів розходилися. Одні вважали Аннабель також терористкою, інші припускали, що я викрав її як заложницю для наступних переговорів. Все це я довідався з розмов, оскільки розслідування ще не почалося — чекали начальника охорони аеропорту. Коли він з’явився, Ренді, як неофіційний представник американської сторони, зробив заяву про нашу операцію. Слухаючи його, я непомітно обсмикував з ніг мокрі холоші. Ренді сказав лише те, що було необхідне. Феннер теж говорив мало. Сказав, що посольство знає про нашу операцію так само, як і Інтерпол, який мав повідомити про неї італійців. Це був спритний хід, бо вся відповідальність перекладалася на міжнародну організацію. Певна річ, наша операція зовсім не цікавила присутніх.
Вони хотіли знати, що сталося на сходах. Інженер технічної служби аеропорту дивувався, як я зміг видобутися з басейну і з підземелля, не знаючи їхньої будови. Ренді зауважив, що не слід недооцінювати підготовку десантників американських ВПС, яку я пройшов. Щоправда, я проходив її більше тридцяти років тому.
Ми й досі чули відлуння ударів, що стрясали мури. Продовжувалися рятувальні роботи — відрізали перебиту вибухом частину мосту. З руїн витягли вже дев’ять знівечених тіл і двадцять два поранених, з них сімох — тяжко. За дверима зчинився галас, і віце-префект послав туди офіцера. Коли він виходив, я помітив на окремому столику свою куртку, розпорену по всіх швах, і торбинку Аннабель в такому самому вигляді. їхній вміст розклали на квадратиках білого паперу, що нагадували фішки в якійсь грі. Обернувшись до нас, офіцер розвів руками: преса! Якісь заповзятливі журналісти прорвалися через кордони аж сюди. В цей час до мене звернувся інший офіцер:
— Поручик Канетті. Що ви можете сказати про вибуховий пристрій? Як його пронесено?
— Фотоапарат мав подвійне дно. Коли японець відкрив камеру, задня стінка з касетою відскочила, мов чортик, і він витяг гранату.
— Ви знайомі з такими гранатами?
— Щось схоже я бачив у Штатах. Частина порохової доріжки знаходиться в ручці. Побачивши, що ручки нема, я зрозумів, що запал тут має іншу конструкцію. Це оборонна осколкова граната великої вражаючої сили. Металу в ній майже нема. Оболонка сплавлена з кремнію.
— В тому місці ескалатора ви опинились випадково?
— Ні.
У напруженій тиші, яку порушував лише далекий брязкіт, я шукав потрібних слів.
— В цьому місці я опинився не зовсім випадково. Японець пішов за дівчинкою, сподіваючись, що вона йому не перешкодить. А дівчинка, — кивнув я на Аннабель, — побігла вперед, як мені здалося, зацікавлена песиком. Адже так? — запитав я в неї.
— Так, — відповіла вона здивовано.
Я посміхнувся, підбадьорюючи її.
— Щодо мене… я поспішав. Це звичайно важко збагнути, але коли людина поспішає, вона цілком мимоволі хоче першою потрапити до літака, отже, й на ескалатор… Я, певна річ, не думав про це. Все вийшло само собою.
Присутні полегшено зітхнули. Канетті щось тихо сказав віце-префектові. Той кивнув.
— Ми хотіли б звільнити панночку від вислуховування всіх подробиць. Чи не залишить нас панночка на хвильку?
Я поглянув на Аннабель. Вона вперше посміхнулася до мене і встала. Перед нею відчинили двері. Коли дівчинка вийшла, до мене знову звернувся Канетті.
— Хочу запитати: коли ви вперше запідозрили японця?
— Я взагалі його не підозрював. Він поводився цілком Нормально. А коли присів, я подумав, що він з’їхав з глузду. Коли він уже висмикнув кільце, я зрозумів, що лишилося менше як три секунди.
— А скільки саме?
— Цього я не знаю. Оскільки граната не вибухнула відразу, виходить, була якась затримка. Може, дві, дві з половиною секунди.
— Ми теж так думаємо, — озвався хтось від вікна.
— Вам, здається, тяжко ходити? Вас контузило?
— Не вибухом. Його я почув у воді. Скільки з мосту? Метрів п’ять?
— Чотири з половиною.
— Отже, це одна секунда. Спроба відібрати гранату і стрибок через поруччя — ще секунда. Ви питали про контузію? Я, коли падав, вдарився об щось попереком. Колись у мене була тріщина куприкової кістки.
— Там знаходиться дефлектор, — пояснив чоловік від вікна. — Консоль зі скісним бортиком, який спрямовує кожен предмет у центр басейну. Ви не знали про дефлектор?
— Ні.
— Вибачте. Ще одне запитання! — озвався Канетті. — Чи він, той японець, кинув гранату?
— Ні. Тримав до кінця.
— Не пробував тікати?
— Ні.
— Польтрінеллі, начальник охорони аеропорту, — втрутився, спираючись на стіл, чоловік у поплямленому комбінезоні. — Ви цілком певні, що та людина хотіла загинути?
— Чи хотіла? Так. Він не пробував рятуватися. Адже він міг викинути фотоапарат.
— Ви вважаєте? Для нас це дуже важливо. Чи не могло бути так: він хотів кинути гранату між пасажирів і зіскочити з мосту, але ви перешкодили йому своїм нападом. Він упав, а знята з запобіжника граната вибухнула.
— Так не могло бути. Але могло бути інакше. — визнав я. — Я ж не кинувся на нього. Хотів лише вирвати гранату, яку він тримав перед собою. Я побачив, як він висмикнув кільце зубами. Воно було не дротяне, а з нейлонового шнура. А гранату він тримав обома руками. Так не кидають.
— Ви вдарили згори?
— Ні. Я вдарив би так, якби на сходах нікого не було або ми стояли останні. Тому-то він і не став ззаду. Ударом кулака згори можна вибити будь-яку гранату без ручки. Вона покотилася б по сходах. Але тут вона не закотилась би так далеко. На сходах люди поставили валізки, хоча це наче й заборонено. Отож не покотилася б. Тому, власне, я й ударив зліва, і це його спантеличило.
— Те, що зліва? Ви лівша?
— Так. Цього він не сподівався. Видно, пройшов добру школу. Зробив удаваний рух. Захистився піднятим ліктем — але справа.
— А далі?
— Вдарив мене ногою й відкинувся назад. На спину. Мав чудову підготовку, бо навіть людині, готовій умерти, надзвичайно важко падати на сходах головою назад. Кожен воліє дивитися смерті лише в лице.
— Але ж на сходах було повно людей.
— Це так. А все ж наступний східець виявився вільним. Той, хто був за ним, устиг відскочити назад.
— Він цього не бачив.
— Не бачив, але й не імпровізував. Надто вже швидко діяв. Усі рухи були відпрацьовані.
Начальник охорони стискав край стола, що аж кісточки в нього на руках побіліли. Питання сипалися, мов при перехресному допиті.
— Хочу підкреслити, що ваша поведінка вище всіляких похвал. Але наголошую, для нас надзвичайно важливо відтворити справжній хід подій. Знаєте, чому?
— Вас цікавить, чи є в них люди, згодні піти на певну смерть?
— Так. Саме тому я прошу вас іще раз відтворити все, що сталося тієї миті. Давайте я стану на його місце. Висмикую кільце. Хочу скочити з мосту. Ви пробуєте вирвати гранату. Якби я діяв за планом, ви могли б підхопити гранату й кинути мені вслід, униз. Вагаюся, що робити, і це вагання має фатальний наслідок. Чи могло так бути?
— Ні, людина, збираючись кинути гранату, не тримає її обома руками.
— Але ви штовхнули його, намагаючись вихопити гранату!
— Ні. Якби пальці не зісковзнули, я смикнув би його на себе. Це не вдалося, бо він відскочив, падаючи навзнак. Зробив це навмисне. Скажу більше, я недооцінив його. Треба було схопити його і скинути з мосту разом з гранатою. Мабуть, я так і зробив би, якби він не обдурив мене.
— Тоді він кинув би гранату вам під ноги.
— А я скочив би за ним. Тобто — пробував би. Зрештою, це було б уже, як то кажуть, гірчицею після обіду. І все ж я ризикнув би. Я вдвічі більший за нього та й руки в нього були, мов у дитини.
— Дякую. Питань більше немає.
— Інженер Скаррон, — відрекомендувався одягнений у цивільне молодий сивий чоловік у рогових окулярах. — Як ви гадаєте, чи можна застрахуватися від такого замаху?
— Я цього не знаю. На мою думку, тут у вас усе передбачено.
Інженер сказав, що вони були готові до різних несподіванок, але таки не до всього. От, наприклад, опрацьовано операцію «Лід». Окремі частини ескалатора можна, натиснувши кнопку, перетворити на рівний схил, з якого всі люди зсуваються в басейн з водою.
— З тою піною?
— Ні, під містком антидетонаційний басейн. Там — інші.
— Чому ж ви цього не зробили? Хоча, зрештою, це нічого б не дало.
— Власне. До того ж, він діяв надто швидко.
Інженер показав мені на схемі закулісну частину Лабіринту. Вся траса справді була як поле обстрілу. Згори її можна залити водою під таким тиском, що зіб’є з ніг. Ніхто не зможе видобутися з тієї лійки — те, що люки лишилися відкриті, — значний недогляд. Він хотів показати ще й макети, але я подякував.
Інженер хвилювався. Йому хотілося продемонструвати всі докази своєї передбачливості, хоча він, певно, й розумів, що це вже ні до чого. Та й про захист від такого акту він питав лише для того, аби я засвідчив, що це неможливо.
Я думав, що все вже скінчилося, але тут дідок, що вмостився на крісло Аннабель, підніс руку.
— Доктор Торічеллі. У мене одне запитання. Ви можете пояснити, як урятували ту дівчинку?
Я подумав.
— Це просто щасливий випадок. Вона стояла між нами. Прагнучи дістатися до японця, я відіпхнув її, а коли він упав, я знову наткнувся на неї. Поруччя досить низьке. Якби там стояв хтось дорослий, я не зміг би його перекинути, може, навіть не пробував би.
— А якби там стояла жінка?
— Там стояла жінка, — відповів я, дивлячись йому просто в очі. — Переді мною. Блондинка в обшитих перлинками штанях з опудалом песика. Що з нею сталося?
— Зійшла кров’ю, — відповів начальник охорони. — Вибухом їй відірвало ноги.
Всі мовчали. Люди почали вставати з підвіконня, засовали стільцями, а я ще раз подумки повернувся до тієї миті. Знаю одне. Я не пробував затриматись за поруччя. Відштовхнувшись від сходів, я ухопився правою рукою за поруччя і зачепив дівчинку плечем. Стрибаючи, мов через гімнастичного «коня», я скинув униз і її. Але й досі не знаю, вхопив її навмисне чи лише тому, що трапилась мені під руку.
Питань до мене більше не було, але я попросив їх урятувати мене від преси. Вони пробували переконати мене, що це зайва скромність, але я стояв на своєму. Скромність тут була, звичайно, ні до чого. Я не хотів, щоб моє ім’я пов’язувалося з цією бойнею на сходах. Лише Ренді, мабуть, розумів мої мотиви.
Феннер запропонував мені лишитися на добу в Римі гостем посольства, але я таки наполіг на своєму. Просив дати можливість вилетіти першим же літаком до Парижа. Цим літаком виявилася «цессна» з учасниками конференції, що закінчилася опівдні прийомом, з якого, власне, й примчали в смокінгах Феннер з перекладачем. Ми розбились на групи і, розмовляючи, простували до виходу, коли мене відкликала вбік жінка з чудовими чорними очима, якої я досі не бачив. Виявилося, що вона психолог, опікувалась Аннабель. Запитала, чи я справді маю намір забрати дівчинку з собою до Парижа.
— Аякже. Вона, напевно, сказала вам, що я пообіцяв.
Усміхнувшись, жінка запитала, чи є в мене діти.
— Ні. Тобто, не зовсім. Маю двох племінників.
— Вони вас люблять?
— Люблять.
Тоді вона відкрила мені таємницю Аннабель. Мала глибоко засмучена. Я врятував їй життя, а вона думала про мене дуже погано. Вважала, що я співучасник японця, чи щось подібне. Тому й хотіла втекти. Після душової її підозри ще зросли.
— Чому ж, ради бога?
Вона не повірила ні в астронавта, ні в посольство. Гадала, що я телефоную до якогось спільника. А оскільки її батько володіє винним заводом, до того ж, я запитав про адресу в Клермоні, то й вирішила, що я хочу викрасти її, аби одержати значний викуп. Я пообіцяв дамі, що не обмовлюся перед Аннабель і словом про це.
— А може, вона й сама мені розповість? — висловив я надію.
— Ніколи, або років через десять. Ви, певне, знаєте хлопців, але дівчатка інакші.
Усміхнувшись іще раз, вона попрощалася, а я вирішив довідатися про місця на літак. Було лише одне вільне місце, але я заявив, що потрібно два. Після телефонних переговорів якась значна персона врешті поступилася місцем Аннабель. Феннер був зайнятий, але виявив готовність відкласти важливу зустріч, якщо я погоджуся пообідати з ним. Я ще раз вибачився. Коли дипломати й Ренді поїхали, я запитав, чи можемо ми з малою перекусити в аеропорту. Всі бари й кафетерії були зачинені, але не для нас. На нас уже не поширювалися жодні правила. Патлатий брюнет, очевидно, агент, провів нас до невеликого бару за залом реєстрації Очі в Аннабель були червоні. Очевидно, мала плакала. Але тепер вона трохи посміливішала. Коли кельнер приймав замовлення, я завагався, що їй узяти випити. Вона відразу ж байдужим тоном кинула, що вдома завжди п’є вино. На ній була довга блузка з підкоченими рукавами, на ногах туфлі, теж трохи завеликі. Я ж почував себе добре, оскільки штани вже висохли й не треба було їсти макаронів. Раптом я згадав про її рідних. Повідомлення могло з’явитися вже у вечірніх газетах. Отож ми склали телеграму, і як тільки я підвівся з-за столу, наш чичероне, мов з-під землі вирісши, побіг її надсилати. Коли я хотів розрахуватися, виявилося, що дирекція вважає нас своїми гостями. Тому я дав кельнерові такі чайові, які відразу переконали Аннабель, що я справжній астронавт. В її очах я вже був постаттю не лише героїчною, а й близькою, тож вона призналася, що просто мріє переодягнутися. Провідник відвів нас до готелю «Аліталії», де в одному з номерів уже стояли наші валізи.
Довелося трохи підганяти дівчинку. Зате коли вона вдяглася, до літака ми йшли дуже поважно. Нас проводжав заступник директора аеропорту: директор занедужав. Нерви. «Фіатик» служби контролю польотів підвіз нас до «цессни», і вже біля самого трапу молодик з вишуканими манерами, вибачившись, запитав, чи не хотів би я мати фотографії з зображенням деяких драматичних сцен. Їх надішлють на вказану адресу. Я подумав про блондинку з песиком і ввічливо відмовився. Почали прощатися. Не беруся стверджувати, що в метушні я не потиснув руки, до якої недавно був прикутий.
Люблю літати малими літаками. «Цессна» пурхнула, мов пташка, й помчала на північ. О сьомій ми приземлилися в Орлі. Аннабель чекав батько. Ми з нею ще в літаку обмінялися адресами. І досі я згадую її з приємністю, чого не можу сказати про її батька. Він розсипався в подяках, а в кінці обдарував мене компліментом, вигаданим, без сумніву, під час телепередачі про бойню на сходах. Сказав, що мені властива «еспрі де ль’ескальє».[166]
Могутній італійський бензин (іт.).
Тут — колір, що сприятливо впливає на психіку (гр.).
Приємного дня (англ.).
Станція техобслуговування (іт.).
Нездужання (фр.).
Рим тібрський (іт.).
Перевага в умовах змагання, що надається слабшому противникові з метою врівноваження шансів на успіх (англ.).
Буквально: кмітливість на сходах (фр.), відповідає українському: мудрий по шкоді. У даному випадку — гра слів.