Близько десятої вечора я вимкнув у конторі світло і, зачинивши за собою двері, пішов додому. Ми з дружиною і трьома малюками живемо на околиці села в невеличкому бамбуковому гаю. До лісу, як мовиться, рукою подати. Місяць ще не зійшов, але було досить видно — зорі, неначе ліхтарі, освітлювали все навкруги. Їх було напрочуд багато. Така тіснява, мов на базарі в Бенгалуру. Аламора вже спала. На вулиці ані душі. Біля крамниці Тхакура я звернув на стежку, що веде до моєї оселі. Десь на півдорозі мою увагу привернули три рухомі зірки. Я ще ніколи не бачив, щоб зірки рухались. Це не були бортові вогні літака. Можете мені повірити. Світилися вони спершу яскраво-жовтим, а в міру наближення до села ставали червоними. Над селом вони ніби наштовхнулись на невидиму перешкоду й почали виписувати в небі круті віражі, кидаючись в різні боки. Поступово довкола них виник суцільний зеленавий ореол. В такому клубку зірки стрімко рвонули вгору і, взявши курс на північний схід, щезли над джунглями».
Із статті кандидата фізико-математичних наук О. П. Ткачука, опублікованої в журналі «Філософські проблеми комп’ютеризації та інформації»:
«Сьогодні термін «інформація» трактується значно ширше, ніж просто об’єднання в цьому слові фактів, повідомлень, новин, отриманих шляхом спостереження, спілкування, читання тощо.
Відомий радянський вчений М. М. Амосов пише: «Коли одна система діє на іншу, то під цим розуміють, що перша щось віддає, а друга щось приймає. Внаслідок такого обміну змінюється як перша, так і друга. Це «щось», яке переходить від однієї системи до іншої в процесі їх взаємодії, ми називатимемо інформацією; і далі: «Структура — це збережена інформація, «пам’ять» про передану інформацію».
Розуміння і визнання того, що інформаційна взаємодія так само притаманна матеріальному світу, як притаманні йому й інші форми взаємодії, об’єднані таким поняттям, як всезагальний зв’язок явищ, відкрили перед природодослідниками ще один шлях пізнання світу, причин і механізмів виникнення й розвитку різноманітних само організуючих систем.
Інформація — це така ж властивість матерії, як рух і відображення. Хоча без матерії не існує ні руху, ні відображення, ми не ототожнюємо її з ними. Це ж можна сказати і про інформацію.
Органічно пов’язані між собою та рухом матерії простір і час. Їх сутністю є рух, як спосіб існування матерії…
…Проведені нами експерименти дають підстави вважати, що час несе в собі організаційне начало, котре передається досліджуваній речовині: було, зокрема, зафіксовано зростання впорядкованості кристалічної ґратки об’єкта досліджень.
Іншими словами, час можна розглядати як певний фізичний фактор, який діє в умовах реального простору Мінковського,[3] впливаючи на конкретні, фізичні процеси і проявляючись в ефекті самоорганізації фізичних об’єктів.
Досліди, проведені в лабораторії експериментальної кристалооптики Інституту проблем передачі інформації, дають підтвердження (поки що непрямі) здатності часу миттєво передавати інформацію».
…Безсоромні твердження Демокріта, а ще раніше Левкіппа, нібито існують деякі легкі тільця — одні шерехаті, другі круглі, треті вугласті й гачкуваті, четверті закривлені й наче всередину загнуті, і в цих тілець утворилися небо й земля…
Віщування Дамаса збувалися. Йому так і не вдалося переконати земляків у тому, що Демокріт, його молодший брат, — ніякий не марнотратник і не гульвіса. Велемудрі мужі Абдер таки вирішили судити нерозумного сина всіма шанованого Дамасиппа, як того вимагав давній звичай цього еллінського поліса на фракійському узбережжі Егейського моря.
Пополудні на міському майдані-агорі слухатиметься справа Демокріта. Як заведено, він виголосить слово на свій захист перед незворушними суддями-ареопагітами, підступними некромантами-ворожбитами, які твердять, що можуть викликати душі померлих, перед охочими до пліток нездарами і невдахами, ницими заздрісниками і підлотниками. В очікуванні пречудової нагоди повправлятись у базіканні стовбичитимуть численні поліфони-крикуни та базіки. Присуд вигнання трапляється не часто…
Дамас мав слушність, застерігаючи Демокріта від глузувань над тутешніми честолюбцями з їх непомірними запитами до життя. Що ж, такі людці й справді не пробачають кпин і повсякчас шукають нагоди відплатити.
Демокріт сумовито усміхнувся. Пригадав, як осудливо перемовлялися сусіди, знизували плечима і чухали потилиці найелавніші громадяни поліса, гублячись у здогадах: чому цей розумник не такий як усі — не складає обол до обола, драхму до драхми,[4] міну до міни. Чого лише не вигадували хитромудрі абдерити, зачувши, що наймолодший з трьох синів усіма шанованого Дамасиппа — колишнього гопліта,[5] який напрочуд швидко порозумівся з Гермесом[6] і протягом олімпіади[7] нажив чимале багатство, відмовився од спадщини на користь братів» Дамаса і Геродота.
— Він несповна розуму! — рекли співвітчизники. — Його згубило читання і Ксерксові[8] халдеї. Це вони напоумили бідолашного юнака відмовитись од спадщини й податися світ за очі.
Воно таки й правда. Нічого не міг вдіяти з собою ставний молодик, у якого потай були закохані найгарніші дівчата поліса. Торгувати хіоськими та діоськими винами, примножувати родинні статки не хотів. Волів множити знання, пізнавати світ. Не до вподоби Демокрітові були всілякі видовища й товариство старого гульвіси Сілена,[9] якого вельми поважав брат Геродот. Зрештою, надмірне захоплення мілетськими танцівницями й гетерами призвело до того, що Геродот також відмовився від слави торговця найкращими винами й подався до Афін за втіхами й пригодами. І його ніхто не осуджував! Воістину людська натура — нерозгадане диво природи…
І ось по двох олімпіадах Демокріт нарешті в рідній оселі, де після смерті батька порядкує щирий Дамас, який дав своєму молодшому братові притулок. Повернувшись з мандрів, Демокріт не мав ані мідяка за душею, лише сувої праць, заміток про бачене й чуте. Знання, почерпнуті в чужодальних краях, були його багатством, і Дамас це розумів.
Минулися перші радощі зустрічей з друзями юності. Лиховісні хмари осуду, небажання зрозуміти його задуми й поривання дедалі щільніше затуляли небокрай майбутнього. Декому не до вподоби були Демокрітові оповідки про далекі краї, про тамтешніх людей, їхнє життя і їхні знання. Ще більшою причиною ворожості стало те, що він не вірить у богів і сіє цю зневіру поміж інших. А особливо не подобалися місцевим олігархам його виступи на захист демократії. І ось тепер з ним хочуть поквитатись. Прикриваючись законами поліса, його хочуть зробити вигнанцем, який може бути похований лише на чужині, а це прирікає померлого на всілякі нещастя в потойбічному світі.
Чудні! Він надто далекий від того, щоб вірити у вигадані людьми химери. Чому ж такий сум на серці? Гнітить образа на земляків? Чи, може, те, що жителі полісів втратили потяг до прекрасного і незвичайного?..
Прагнення до самостійності ціною офіційної спілки з Ксерксом у його війні проти афінського союзу накликало на мешканців Абдер зневагу інших еллінських міст. Аттіки — ті давно й відверто називали абдеритів дурисвітами і шахраями, Це, звичайно, кпини. Але чи тільки кпини? Може, справді мали слушність гордовиті афіняни, нарікши фракійське місто царством глупоти? А що каже твій демоній,[10] Демокріте?
Зрештою, пополудні він матиме змогу перевірити правдивість іронічного поголосся про нерозумних абдеритів. Чи послухаються вони земляка? Чи причарують їх осягнені в далеких краях знання, які є лише часточкою безкрайнього Океану Невідомого?
Що попереду? Година чорної невдяки і вічні муки душі за змарноване життя? Далебі, ні. У Демокрітовій свідомості ще ніколи не зринали байдужість, сумніви чи зневіра в доцільності зробленого. Чому ж тепер його обсіли такі суперечливі думки? Власне життя вихором пролітає у спогадах. На мить вихор зупиняється, і тоді в уяві Демокріта спалахують вирвані з чіпких обіймів Хроноса[11] напівзабуті сцени, події…
На світанку споминів промайнуло пихате і жорстоке обличчя перського царя Ксеркса, який після поразки при Саламінах накивав п’ятами аж до самісіньких Абдер. Лише тут відсапався і скинув пояс. А коли вже зовсім оговтався, то на знак вдячності за притулок подарував місту золоту акінаку — перський меч. Втім, більшість мешканців поліса досить холодно сприйняла цей подарунок. Ще б пак: Афіни святкували перемогу.
Демокріту аж ніяк не подобалися батькові загравання із зайдами з Малої Азії. Та що міг вдіяти він, юнак, коли так чинили всі заможні абдерити, щоб не накликати на себе царського гніву. Вони наввипередки влаштовували бучні бенкети на честь вельможного перса — царя царів. Попервах Ксеркс запідозрив щось недобре, однак страхи його скоро минули. Та й чи могло бути інакше? Адже Абдери все ще вважалися союзником Персії.
На знак особливої ласки Ксеркс залишив Дамасиппу — батькові Демокріта, а також Майяндрії — батькові Протагора — трьох жерців-халдеїв із свого почту. У цих вчителів мудрості юнаки почерпнули чимало знань. Але, як часто буває, долі їх розійшлися: поки Демокріт подорожував, Протагор устиг зажити слави оратора. Щоправда, земляки-абдерити придумали йому влучне прізвисько — Платна Мова (Протагор, коли було потрібно його афінським покровителям, ганив демократів і хвалив тиранів, коли ж було потрібно навпаки — робив навпаки). Що ж, один з їхніх учителів — Левкіпп, утікач з Мілета, послідовник Фалеса, Анаксагора і Анаксімандра, мав слушність, застерігаючи Протагора від славолюбства і пихи.
Славний Левкіппе! Скільки тобі довелося зазнати на віку! Подорожувати в далекі краї, зустрічатися зі славетними мудрецями. Повставати разом з мілетцями проти персів, пережити страшну розправу, яку малоазійські завойовники вчинили над волелюбними еллінами. Після поразки повстання шукати притулку в Елеї, відтак в Абдерах…
Мудрий Гамількаре! Це завдяки тобі, одному з магів[12] Ксеркса, нащадкові мідійських жерців, Демокріт навчився коптської та перської мов, санскриту. Якими захоплюючими були твої розповіді про давнину, особливо коли читав напам’ять священні тексти… Якби ж такими були всі, кого іменують хранителями знань і мудрості!
Демокріту пригадалися гонористі дельфійські оракули та честолюбні афінські жерці, які поза очі присудили його до смерті за кпини над богами і розголошення таємниць елевсінських містерій.[13]
Оракули… Каста лицедіїв і брехунів, справжнісіньких пройдисвітів! Чого вартий лище Кобон, син Арістофанта! Щоб догодити спартанському цареві Клеомену, він примусив Піфію дати потрібні віщування. Оракул Періандр — той постійно складав офіри Дельфійському храму і його покровителям, цим шахраям та облудникам, майстерно підробляючи на догоду олігархам та їхпім друзям написи на золотих і срібних дарах, які мали б викликати прихильність численних богів Олімпу до ласих на славу і гроші вершителів долі людської.
Які люди простодушні! Вони постійно бояться лише одного — чимось не догодити богам…
Хаотичне плетиво думок, спомини про минуле безугавно роїлися у Демокрітовій голові наперекір Хроносу — безжальному і невблаганному пожирачеві часу, цього швидкоплинного, нерозгаданого сокровення природи. Наче спалахи блискавиці, народжувались і вмирали незабутні образи тих, кого знав, кого любив і ненавидів, з ким боровся.
Єством Демокріта оволодів щемкий неспокій. Ні, це не туга за минулим, за тим, що ніколи не вернеться. І не передчуття лиха, що підступно чатує на беззахисну жертву. Навпаки, цей несподіваний поворот у минуле віщує щасливу мить перемоги, яка в образі богині Ніке вже шурхотить своїми крилами. Демокріт прислухався. Йому і справді здалося, що ця невловимка ширяє тут, поряд. Він навіть розвів руки, щоб упіймати міфічну красуню. Однак збагнув, що то теплий вітерець доносить шелест розлогої крони платана крізь відхилений килим при вході до світлиці.
На порозі стояв Дамас. Несподівана братова з’ява нагадала Демокріту про» невблаганний поступ часу. Демокріт запитливо глянув на прибулого.
— Архонт[14] уже прислав варту, — невесело мовив той.
Демокріт визирнув у причілкове вікно. Обабіч мармурового перистилю,[15] що оточував сад, звідки линули чарівні пахощі квітів, стояло четверо озброєних скіфів. Степові варвари з берегів Понту Евксінського[16] віддавна наймалися на службу до еллінських полісів як стражі порядку. Старійшини охоче брали цих невибагливих, неговірких синів степу, які ревно виконували покладені на них обов’язки, піклуючись про життя, безпеку і недоторканність майна громадян. Охоронці були одягнені на еллінський кшталт, як звичайні гопліти, лише зброя — на поясі скіфський меч-акінак, при правому боці горит-сагайдак, химеристо вигнутий лук і розцяткований спис — видавала чужинців.
Один з них був за старшого. Мав упевнені рухи й гордовиту поставу. Уважний спостерігач міг помітити у дужій постаті кремезного скіфа риси, характерні для честолюбної людини, яка знає собі ціну. Це був відважний Агрот, у дружбі й щирості якого Демокріт ніколи не сумнівався. Залишивши обох юнаків під муром, Агрот попростував до будинку. Ступав легко, пружно, мов пантера. Демокріт мимоволі замилувався дим міцним, як казімійський дуб, і спритним, як нубійський лев, сином волелюбного кочового народу, якого не зумів підкорити навіть цар царів Дарій.
Агрот, зупинившись біля Дамаса, сторожко роззирнувся і схилився у вітальному поклоні. Випроставшись, пильно глянув в очі Демокріта. Різкі риси ще рельєфніше проступили на засмаглому обличчі скіфа, коли він притишено мовив:
— Ще є можливість непомітно залишити Абдери.
Демокріт промовчав. Підійшов до стіни, де на численних полицях із ліванського кедра стояли фіали, скіфони, кіліки та інші вироби знаних халкідських гончарів. Мовчки взяв до рук три срібні фіали, на яких Ахілл грав у кості зі своїм побратимом Аяксом, поставив на стіл. Відтак налив із шкіряного бурдюка у кратер темно-червоного хіоського вина, плеснув з гідрії води, старанно перемішав і розлив у келихи. Порухом правиці припросив Дамаса і Агрота до столу.
— Ти готуєшся, мов на якесь свято, — насмішкувато зронив Дамас.
— Не час для розваги, — знову озвався Агрот. — Ще можна зникнути з Абдер і врятувати твої твори.
— Але ж ми не у фінікійських піратів, — засміявся Демокріт. — Рятуватися втечею негоже. Випиймо краще за крилату Ніке, що витає поряд. Мій демоній віщує перемогу.
Мовчки піднесли фіали.
— Найважча дорога між початком і кінцем мети, — ставлячи келих на стіл, мовив Демокріт. — Початок я колись зробив. Проте до кінця мети ще не дійшов… Не просто залишатися самим собою, а надто коли хочеш, щоб тебе зрозуміли інші. Зрозуміли й оцінили те, що сьогодні видається незвичним і незвичайним.
— Ну, а коли гонористі абдерити не зрозуміють твого прагнення прилучити їх до знань інших народів, якщо їм байдужий розшир знань про буття, то чи не впаде гроза на твої твори? — не втримався Агрот. — їх можуть знищити, спалити, а тебе самого чекатиме вигнання.
Демокріт стенув плечима.
— У твоїх словах є частка правди, — відказав сумовито. — Однак я вирішив залишитися. Негоже втікати з рідного дому. Безчестя гірше від поразки…
Архонт Філоклет жестом вказав Демокріту на мовницю, що стояла поряд із суддівськими лавами, випинаючись, немов стріла, до центра ареопагу. Демокріт неквапно піднявся шістьма східцями. На майдані запала тиша. Лише чути було, як у клепсидрі дзюркотить вода, нагадуючи про невпинний поступ часу. Що скаже на своє виправдання цей вандрівець із далеко не поміркованою софросюне?[17] Люд нетерпляче очікував перших слів оскарженого.