Дитина-індиго…
— Та годі тобі! — відмахнувся я. — Що я, по-твоєму,
«Омена» не дивився? Знайдемо дівчисько, побризкаємо святою водою, скрутимо, швиденько заріжемо десь у церкві та й усе.
— Та ні! — дитина-індиго почала нервуватися. У Санаторії всі такі емоційні? Тоді його тим більше давно вже час закривати на фіг. — У тому-то й річ, що ні! Ми не знаємо, хто вона! Ми не вбиватимемо, доки не зрозуміємо!
— Ясно, — я знизав плечима, — і не треба так кричати, я не глухий. Жароху, можна особисте питання?
— Останнє на сьогодні, я сподіваюся?
— Так. Чому я?
Дуже мені кортіло почути від нього правду. Дуже кортіло почути: тому що ми тебе списуємо, Джокере, втім, який ти тепер Джокер?
Жарох помовчав, намагаючись, видно, знайти більш-менш увічливу відповідь. Почухав носа. Ще помовчав. Нарешті видав:
— Санаторій уже мав справу з аналогічним випадком. Тоді вони не впоралися. Двоє, що працювали з об’єктом, зникли.
Досі невідомо, де вони. Об’єкт було знищено нібито вибухом газу. При цьому постраждали ще дев’ятеро осіб.
— Ламери, — не втримався від коментарю я.
— Можливо, — легко згодився шеф, — а може, це й направду надто серйозно… Коротше кажучи, цього разу вони хочуть все зробити чітко й без лаж. Вони попросили надати їм найкращого. Я обрав тебе.
Що ж, із такою локшиною на вухах і на пенсію йти легше.
— Жароху! — сплеснув я руками. — Невже вони і тебе порахували?
— Тобто?
— Невже і ти повівся на маячню Доктора Зло?
Жарох роздратовано сплюнув, відмахнувся:
— Та йдіть уже! Згиньте звідси! І без вас роботи вистачає!
Я задоволено посміхнувся. Обожнюю виводити із себе шефа.
Макс легко підвівся. Кивнув Жарохові, запитально поглянув на мене:
— Ходімо?
Й не чекаючи на відповідь, попрямував до дверей. Я піднявся за ним.
— Тільки не пий з ним, Максе! — гукнув нам у спини Жарох. — Ні в якому разі не пий!
Макс вийшов на подвір’я першим. Я рушив за ним, намагаючись рівно дихати й не зіштовхуватися зайвий раз поглядами з крокодилами. І лише коли ми вийшли на вулицю, зрозумів, що щойно вперше побачив людину, яка не боїться цих собак. Не прикидається, а дійсно не боїться.
Макс пройшов поміж ними легко й невимушено, ледь не посміхаючись їм, ледь не погладжуючи кожного. А вони й не подивилися на нього. І не подумали звертати увагу на таку зухвалість. Ну точно, дитина-індиго. Сміливець. Просто-таки справжній лицар без страху й догани. Може, мені справді вже пора на пенсію? Може, у молодого по коління Контори вже атрофувалося таке непотрібне в нашій справі почуття, як страх?
Макс обернувся до мене:
— Тут неподалік є парк, можемо посидіти там.
— Парк? — перепитав я.
Не люблю я громадські місця. Можливо, тому, що там постійно тусуються натовпи веселих і безтурботних людей, які віднедавна мене дратують, надто — у великій кількості.
— Ага, — посміхнувся Макс, — парк. Візьмемо по пиву, сядемо на лавку й спокійно все обговоримо.
Я здійняв брову.
— Ти що, не чув? Жарох заборонив тобі зі мною пити.
— А хто каже про «пити»? — здивувався він. — Трохи хильнемо, аби розмова зав’язалася…
Що ж, мушу зізнатися, номер із собаками та ця заява викликали щось схоже на повагу до хлопця.
— Ну, пішли, — погодився я. — Eх, з ким-ким, а з екстрасенсами ще ніколи не пив…
3
Народу навколо, як я й передбачав, було чимало. Лавок, відповідно, на всіх не вистачало. На нас — у тому числі. Натяк на повагу до Макса зник, повернулося роздратування. — І що тепер, Сусанін? — спитав я.
— Хочеш фокус? — хитро всміхнувся він і, не чекаючи на відповідь, підійшов до двох бугаїв, що сиділи на найближчій лавці, заговорив з ними. Я зібрався, готуючись до того, що зараз доведеться вирубати обох, причому якомога швидше й непомітніше, аби не привертати зайвої уваги. Та, на мій подив, не довелося. Обидва раптом широко й дружньо посміхнулися, кивнули спочатку Максові, потім — мені, підвелися й пішли геть. Макс переможно всівся на лавку, махнув мені рукою, запрошуючи.
— Круто, — зазначив я, сідаючи поруч із ним, — і що ж ти їм сказав?
— Що ми таємні агенти, і нам потрібна їхня допомога, — широко посміхнувся він.
— Брешеш, — похитав головою я. Він тихо засміявся.
— Звісно, брешу. Це просто гіпноз. Декілька фраз, клацання пальцями — і вони у тебе в кишені.
Це ж використання навичок у власних цілях! Я майже машинально приклав два пальці до вуха. «Нас слухають» — означав цей жест. Макс, як не дивно, його зрозумів, знову посміхнувся й відмахнувся.
— Та ми ж на роботі, — сказав він і змовницьки підморгнув, — так що все о’кей. Вони нам зараз іще й пива при несуть.
Я уважно дивився на нього. Звісно, нас слухали. Слухали обидва: і Док, і Жарох. А може, і ще з десяток людей (чи їх доречніше називати «надлюдьми»?). Звісно, те, що виробляв Макс, було не просто неетично — це було суворо заборонено усіма постулатами й правилами Контори.
Чи в Санаторії свої постулати? Чи цей пацан настільки крутий, що йому можна творити таке? А може, бугаї підставні? Може, все це — просто чергова перевірка Жарохом моєї адекватності? І Макс — підставний. І дівка та взагалі ні до чого. Так, Жарох міг таке утнути. Він часто влаштовує мені всілякі перевірки, створюючи такі ситуації, з яких навіть я не завжди можу вибратися одразу, при цьому не з’їхавши з глузду…
Перевірка… Це все пояснює. Та чи не надто добре все пояснює, аби бути правдою? Що ж, почекаємо з висновками. А поки що займемося улюбленою справою — плистимемо за течією. Тільки зараз ляпнемо щось для проформи.
— Не можна так з людьми, Максе, — сказав я й сам відчув, як фальшиво прозвучало це повчання.