Тобто він не з наших… Що ж він робить тут, у святая святих Жароха? В халупі для обраних?
— Це що таке? — спитав я у шефа, кивнувши на хлопця.
— Ти спізнився, — ігноруючи питання, зазначив Жарох.
— На скільки секунд? — поцікавився я.
— На вісімдесят, — відповів він, не зводячи з мене сухих, напівпрозорих очиць.
— Ой! — злякався я. — Тепер ми не встигнемо врятувати світ? — Іноді секунда варта життя, — почав свою улюблену тему Жарох, замислено розглядаючи люльку, — тож по рахуй, на скільки життів ти спізнився.
— Жароху, ти знову плутаєш поняття. Слова «іноді» та «завжди» мають дещо різні значення. А ще у мене дуже болить голова, тож, будь ласка, хоча б сьогодні звільни мене від своєї улюбленої демагогії та накажи волохатій людині звільнити моє крісло.
Вкотре ігноруючи мене, Жарох звернувся до хлопця:
— Знайомся, Максе, це Ден. Жахлива людина, пияка, базікало. Співчуваю — тобі доведеться з ним працювати.
Денисе, це Макс, твій новий напарник.
Новий? Наче в мене колись був старий… Що за гру веде Жарох? Хто цей хлопчик, якому явно забули повідомити про те, що я — Джокер. Чому Жарох пустив його до своєї халупи?
— Привіт, Максе, — сказав я, — тепер, коли ти знаєш моє ім’я, може, таки звільниш крісло?
Він швидко глянув на Жароха, підвівся, відійшов на кілька кроків і всівся просто на килим навпроти шефа.
Жарохівський килим був єдиним досі мною не вивченим об’єктом у халупі. До свого килима він не підпускав нікого, навіть мене. Не до самого килима, ясна річ, — до того, що було під ним. Саме тому я був упевнений, що там було щось дійсно цікаве. Дверцята до потаємної кімнати, портал в інший вимір, таємна мапа, накреслена на підлозі, — там могло бути будь-що… Та хоч би як я намагався витягти з шефа інформацію про це будь-що чи принаймні дозвіл відкинути килим, усе було марно.
Хлопець же так необережно гепнувся на цей килим, ніби й гадки не мав, куди сідає. Втім, може, й справді не мав…
Я зайняв трофейне крісло. Декілька секунд я мовчки вивчав його, він — мене. Він витріщався на мене зовсім не вороже, з безпосередньою, дитячою навіть цікавістю, але було в його погляді щось таке, від чого хотілося підхопитися та врізати по мордяці. Щось неприємне й гостре.
— Він німий? — поцікавився я у шефа.
Не подобався він мені. На якомусь підсвідомому, інстинктивному рівні не подобався. А ще дужче не подобалося те, що мене просто таки оточили дітьми. Спочатку якась шифрована дівчинка, тепер — цей мовчазний хлопчик… І найбільше мені не подобалося, що я геть нічого не розумів у тому, що відбувається.
Жарох на мене навіть не глянув. Витримав невеличку паузу, вибив і знову набив люльку, розкурив, тоді, нарешті, обернувся до мене й спитав:
— Матеріали вивчив?
— Лист? Лист я вивчив дослівно.
— А інші матеріали?
— Жароху, твоя схильність до драматизму часом лякає.
Навіщо питати? Ти прекрасно знаєш, що інших матеріалів немає.
— Молодець. Отже, ваше завдання — ці матеріали створити. Увійти з об’єктом у контакт і зібрати якомога більше інформації. Деталі тобі розповість Макс. Питання?
— Так. Хто це? — я кивнув на хлопця.
— Здається, я вже відрекомендував вас.
— О’кей, перефразую питання: звідки воно?
— Санаторій, — коротко повідомив Жарох.
— Ах, Санато-орій, — сказав я спрокволу й поглянув на хлопця, — ну, ясно! Мої вітання Доктору Зло.
А мав би вже й звикнути — коли навколо відбувається щось неадекватне, одразу шерше Доктора Зло з його триклятим Санаторієм.
Санаторій — він же Об’єкт 27 — один із надсекретних відділів нашої й без того надто засекреченої Контори, який займається усілякою надприродною фігнею, як то виховання екстрасенсів і медіумів, полювання на зелених чоловічків і чортів, вивчення природи сновидінь і марень тощо. Коротше кажучи, працюють не покладаючи рук на благо Батьківщини.
Не знаю, кого і як Док (моєю мовою — Доктор Зло) надурив чи загіпнотизував, але кошти на утримання Санаторію надходили йому досить серйозні, чого ніяк не можна було сказати про роботу, якою він там займався, зокрема — про результати цієї роботи.
Макс злегка посміхнувся мені й кивнув.
— Німий екстрасенс! — із захватом прокоментував я.
— Дене, — докірливо поглянув на мене Жарох. Так поглянув, що я аж злякався: раптом хлопчина дійсно німий?
— Добре-добре, — я підняв руки, — пробачте. Ще питання можна?
— Тільки по суті, — застеріг Жарох.
— По об’єкту. Ким її вважаємо?
— Потенційною загрозою.
— Загрозою кому?
— Людству.
— То я не помилився! — зрадів я. — Ми таки рятуватимемо світ! Дайте здогадаюся — загрозу цю виявив наш юний екстрасенс! Так?
— Так, — Жарох витяг з рота люльку, відкинувся у кріслі та запитально поглянув на мене. «Ти маєш щось проти?» — промовляв цей погляд.
Чи маю я щось проти? Ні! Звісно ж, ні! Я просто відчуваю, що мене списують з рахунків. Що замість нормальної роботи мені доручають цю дитячу маячню. У нас в Конторі не буває пенсій. У нас замість пенсій дають роботу, яка після всіх тих справ, якими займався раніше, здається відпусткою.
Ні, я нічого не маю проти. Я відчуваю себе використаним презервативом на смітнику. Мій час дії сплив. Термін зберігання закінчився.
— Дене, — раптом озвався Макс, — це дуже серйозно.
О так, юначе. Для вас це, певно, справа життя та смерті. Ви все ще збираєтеся рятувати людство. До вас іще не дійшло, що людству ви потрібні, як собаці п’ята лапа.
— Ай, — сказав я, — Жароху, волохата людина розмовляє.