— Зачекай, Ніанг, зараз буде готово. Присівши навпочіпки, негр з неприхованою цікавістю стежив за Федею. При появі кожної нової речі він плескав у долоні і прицмокував язиком. Особливе захоплення в нього викликав барометр. Хлопчик обдивився його звідусіль, боязко поторкав пальцем.
— Що це, Федю?
— Корисна річ, погоду завбачає. Он бачиш: на шкалі написано «ясно», «змінно» «дощ», «буря»… Зараз у нас штиль, і стрілка показує «ясно»… А якщо піде дощ, стрілка пересунеться на цю поділку.
—І правильно показує?
— Звичайно… А взагалі, чого йому валятися в рюкзаці? Хай краще на стіні висить.
Федя прилаштував барометр над скринею. Кудряш витяг з мішка новенький тільник.
— На, Ніанг, це тобі.
— Що ти, що ти? — запротестував той. — Мені не можна… Я ж негр і не маю права носити таку гарну річ…
— Дурниці! Скільки можна тобі говорити? Ти така ж людина, як усі — як я, капітан, Адальберто. Носи на здоров'я і нікого не бійся.
Федя натяг на обімлілого від радості Ніанга смугастий тільник.
— Ось тобі ще й значки, — і, не роздумуючи, він зняв з себе половину сувенірних значків та приколов їх до тільника.
Ніанг сяяв від щастя. Він тільки те й робив, що погладжував блискучу емаль значків та цмокав губами.
— А тепер пообідаємо. Подивимось, що в нас є. Ага… Концентрат «Гороховий суп»… Що ж, годиться. Консерви «В'язь у томаті»… Теж добре. А це?.. Кисіль із журавлини… Чудово! Виходить обід із трьох страв. Галети нам будуть замість хліба… Це теж знадобиться, — Федя сунув до кишені коробку ментолових леденців. — Тепер до Габріеля, візьмемо в нього води, щоб приготувати з концентратів суп і кисіль…
Кухар наточував довжелезного ножа. Скінчивши, став різати на шматки солонину. Від неї неприємно несло тухлятиною. З неслухняних рук п'яного Габріеля шматки м'яса падали на палубу, та це його аж ніяк не турбувало. Він сяк-так витирав їх об засмальцьований фартух і кидав у казан.
Феді мимоволі згадалась рідна домівка, чиста світла кімната. Дзвонить будильник: чверть на восьму. Федя зіскакує з постелі, вмикає радіо, робить зарядку… Потім — під душ. Як приємно підставити спину під його прохолодні струмені і насухо розтертись волохатим рушником! Федя одягається, а мама вже кличе його до столу снідати… На сковорідці плавають у маслі, апетитно поблискуючи підрум'яненими боками, його улюблені пиріжки з яйцями й цибулею. Поряд — чашка гарячої кави. У вазі — запашні ванільні сухарики… Сніданок скінчився. Хлопчик довго сперечається з мамою, відмовляючись від бутерброда з ковбасою, який вона так настирливо намагається покласти йому в портфель. А він, як знахідка, той бутерброд, під час великої перерви…
Федя ковтнув слину. До горла підкотив гарячий клубок, боляче защеміло серце. Де-то зараз тато й мама?
Уперше Федю охопила така нестерпна нудьга за домівкою, що на очі навернулися сльози.
— Що з тобою, Федю, ти захворів? — неначе здалеку, долетів до нього сповнений тривоги голос Ніанга.
— Нічого, нічого, — взяв себе до рук Кудряш, — просто трохи голова закрутилась… Уже пройшло…
Федя попросив у Габріеля води. Ледве піднявши спухлі повіки, той окинув хлопчика з ніг до голови каламутним поглядом.
— А-а, це ви, герцог! — мабуть, бажаючи вклонитись, він похитнувся і ледве не попав рукою в казан з окропом. — Усі п'ють, гуляють, в-ваша високість, а Габріелю — знай своє: стій готуй юшку… — поскаржився кок.
Федя повторив своє прохання.
— Даруйте, а навіщо вам… вода?…
— Я хотів би приготувати собі обід.
— Невже вам мій обід не до вподоби? — образився Габріель. — Виходить, я не вмію готувати?
— Ні, що ви, — заспокоїв його Федя, — готуєте ви добре! Просто…
— Ніхто краще за мене не зготує на карателі,— гордо заявив Габріель, — і нічого відмовлятись від моїх обідів… — Похитуючись, він узяв шмат солонини і, понюхавши, поморщився. — Тьху, як смердить! Та нічого… Побільше перцю, часнику, цибулі… і від юшки, хе-хе-хе, наших хлопців за вуха не відтягнеш. Я їх добре знаю. їм аби побільше…
— А мікроби?! — вирвалось у Феді. Він тут же пожалкував, що допустився нечемності, але слово не горобець — вилетить, не спіймаєш.
— Мі… мікроби… Я, зізнатися, ніколи їх не їв… Боцман мені їх не видавав, — Габріель гикнув. — Мабуть, сам, негідник, потихеньку тріскає разом з капітаном…
Зваривши концентрати, Федя відніс суп і кисіль у каюту. Ніанг дивився на нього як на чарівника, що робив дивовижні і незрозумілі маніпуляції.
— От і все! — весело сказав Федя. — Сідай до столу, будемо обідати.
Хлоп'ята ще не встигли доїсти суп, як до каюти поквапливо зайшов Дієго. Він щось хотів сказати, але так і завмер з розкритим ротом, пильно втупившись в Ніанга. Якийсь час Дієго тільки лупав очима, не знаходячи слів. Нарешті він оволодів собою і криво посміхнувся.
— Справа ваша, герцог, але, по-моєму, ви даремно розбещуєте чорношкірого. Певен, що батько ваш не схвалив би цього.
Федя ледве стримався. Він готовий був відповісти: «Ніанг мій товариш, і значки я йому подарував, забирати їх назад не збираюсь», але тут же передумав. Навіщо загострювати стосунки, тим паче, що це може відбитися на Ніангові. Капітан може побити його, відняти майку і значки… Треба бути дипломатом.
— Ви ж подарували мені Ніанга, — промовив Федя. — А в нас при дворі в Променистеанії прийнято, щоб служники були пристойно одягнені. І за двірцевим церемоніалом їдять вони разом з нами.
Дієго тільки знизав плечима.
— Раз у вас так прийнято, тоді приношу свої вибачення.
Капітан підійшов до столу і з неприхованою цікавістю окинув його зором.
— Що це ви їсте? — спитав він.
Ясна річ, Федя мусив запросити Дієго до столу.
Закотивши рукави камзола, капітан узявся за гороховий суп. Не минуло й хвилини, як миска спорожніла.
— Скажу без перебільшення, суп чудовий! Такого я не їв навіть при дворі його величності короля Іспанії.—Облизавши ложку, Дієго накинувся на галети. — Ух, як смачно! — вигукнув він. — Бачу, у вас в Променистеанії кулінарна майстерність на високому рівні… А це що? — він показав на банку консервів.
— Зараз скуштуєте.
Ледве Федя розіклав консерви в миски, як з'явились Гуго, Доменіко і Луїс. Ніангів вигляд вразив їх не менше, ніж капітана.
За неписаним законом гостинності Федя покликав усіх до столу. Капітан одразу змикитив, що консерви ліпше розподілити на трьох, ніж на шістьох
— Вони не голодні, герцог, — мовив він. — Правда ж?
Дієго так виразно подивився на Гуго, Доменіко і Луїса, що тим нічого не лишалося, як підтвердити його слова.
Конопатникові дісталась порожня консервна бляшанка. Спритно водячи пальцем, він вичистив її до блиску.
— Ну й смачно! — витираючи рот рукою, сказав Луїс— Скажіть, ваша високість, як зветься ця чудова страва?