— Не знаю…
— Не знаєш, іржавий якір тобі в бік! Негіднику! — капітан спалахнув. — Нема порядку на каравелі! Ти хіба забув мій наказ, що, крім мене й Адальберто, ніхто не має права підходити до компаса!
— Слухаю… — промимрив боцман.
— Слухаю! — перекривив капітан. — Тоді, біля Азорських островів, ти теж слухався, а коли шторм змив з компаса чохол, ти що зробив, дурню? Накрив компас синьою ганчіркою! Добре, що я вчасно помітив. Геть звідси і запам'ятай: що-небудь станеться з компасом, я з тебе три шкури спущу!
Дієго повернувся до Феді:
— Бачили, герцог, цього осла? Ніяк до нього не дійде, що магніт треба обов'язково накривати червоною матерією, інакше він втрачає силу… І це ж боцман! Що вже казати про рядових матросів? Та вони всі мусять за мене бога молити, що я взяв їх на каравелу. Таких бродяг повна Севілья. Тільки почули, що набираю екіпаж, збіглися юрбою. Вони знають, що дон Дієго платить більше за інших, — капітан сплюнув. — Ці обшарпанці повинні руки мені цілувати, я їх врятував від голодної смерті, а вони тільки й думають, аби завдати мені збитків. Он минулої п'ятниці…—Тут капітан несподівано обірвав себе — Ну, що я вам казав? — він розвів руками. — Полюбуйтесь, ваша високість, ще одним віслюком! Пісок давно висипався, а він, тільки погляньте, носом клює і склянок не вибиває.
Федя побачив закріплені в дерев'яних рамках скляні конусоподібні посудини з піском— піскові годинники. Він знав, що з верхнього конуса пісок пересипається в нижній рівно за півгодини, після чого черговий матрос б'є в корабельний дзвін — ринду. От чому на всіх флотах світу за давньою традицією час лічать на склянки, кожна по тридцять хвилин. Відлік склянок починається з нульової години. О пів на першу звучить один удар (одна склянка), о годині ночі— один подвійний удар (дві склянки), о пів па другу — один подвійний і один одинарний удари, о другій ночі — два подвійних удари і так до восьми склянок за чотири години. Потім починають новий відлік склянок.
— Ну стривай же, я йому зараз покажу! — припадаючи на праву ногу, капітан підбіг до вахтеного і дав йому доброго ляпаса. — Будеш знати, як спати на вахті, мерзотнику!
У повітрі майнула палиця. Страшні зойки матроса — це був Альфонсо — перемішалися з грубою лайкою капітана. Федя затулив руками вуха. Уперше в своєму житті він був свідком такої дикої розправи. Неможливо було дивитись, як озвірілий капітан б'є і топче ногами матроса, що звалився на палубу.
Мов у лихоманці, Федя кинувся геть і побіг до носової надбудови. Не пам'ятаючи себе, він ускочив у якусь каюту і хрьопнув за собою дверима.
В ніс ударило отруйно-задушливим смородом. Пахло сіркою, димом і ще чимсь. Біля вікна на низькій довгій підставці стояли пузаті реторти, з'єднані химерно зігнутими трубками. В посудинах кипіли, переливаючись, якісь різнокольорові рідини. Та Феді було зараз не до них. Нервове збудження не проходило. Серце в хлопчика шалено калатало.
«Другий день я на каравелі,— болісно думав Кудряш, — а чого тільки не надивився…
Ну хай вони не знають, що таке сірники, картопля, зубна паста, хай вірять в нечисту силу і всякі нісенітниці, ніби запах часнику псує компас… Це зрозуміло, адже я попав у шістнадцяте століття. Але як примиритися з жорстокістю, із знущанням над людьми?..»
Звідки було знати Феді, що на купецьких суднах середньовіччя биття матросів було звичайнісінькою справою. Та хіба тільки на купецьких! Навіть на кораблях великих мореплавців— Колумба, Магеллана, Васко да Гама, Кука та інших — вважалися нормальними тілесні покарання. Читаючи з захопленням книги про морські подорожі і пригоди, Федя пропускав сторінки, де змальовувався побут, звичаї, взаємостосунки між людьми» минулого. Його увагу привертали місця, де описувались абордажні бої, відкриття нових земель, боротьба моряків із стихією, з небезпеками, що чигали на них у незвіданих морських просторах. І ось тепер він побачив інше…
Важкі роздуми Феді обірвали чиїсь кроки. Хтось зайшов до надбудови.
Хлопчик обімлів, на мить уявивши собі, в якому кепському становищі він опиниться, коли раптом повернеться господар каюти. Навряд, чи він повірить, що Федя вскочив сюди випадково, швидше вважатиме його за злодія.
Що ж робити?.
Не придумавши нічого кращого, Кудряш кинувся до скрині, що стояла в темному кутку, і сховався за нею.
Заскрипіли двері, і до каюти зайшов алхімік.
— Заходь, заходь, не бійся, — тихо покликав він. — У тебе не поговориш як слід, ще когось принесе нечистий… А до мене й носа ніхто не покаже. Без мого дозволу сюди входити всім суворо заборонено. Хто порушить заборону, загине в страшних муках…
— О, я знаю, клянусь Мадонною… — прогув голос.
Федя отетерів. Оце так ускочив! Він — у каюті Гуго, а з ним Педро…
Алхімік щільно причинив за собою двері. Клацнув засув.
Від хвилювання кров бухала Феді у скроні, думки вихором пролітали в голові. А якщо раптом Гуго й Педро стежили за ним, помітили, що він забіг до каюти, і вирішили звести з ним рахунки?.. Але тут же хлопчик заперечив сам собі: навряд, чи це так… Тоді, що ж спільного між Педро й Гуго? Мабуть, щось вони задумали, коли удвох зачинилися на засув?
Затамувавши подих, Кудряш сидів, причаївшись, за скринею. Тільки б Педро й Гуго не помітили його… А якщо помітять? Він міцно стиснув рукоятку кинджала, що стримів за поясом. Ні, дешево своє життя він не віддасть!
— Ми самі? — тихо спитав Педро.
— Звичайно, кому ж тут ще бути. До мене бояться заходити.
Гуго всівся в крісло, а Педро примостився на скрині, що жалібно заскрипіла під його вагою.
— Встань, Педро! — злякано сказав Гуго. — Зараз же встань!
Той схопився ошелешено, скочив на рівні ноги.
— Що таке?
— Не дай боже, роздушиш скриню, — в ній мій вічний двигун! Сідай краще сюди, на кувадло.
— Дрібниці, я можу й постояти.
— Сідай, сідай, розмова буде довга… Ти, мабуть, здогадуєшся, чого я тебе покликав?
— Даруй, далебі, не знаю.
— Невже забув про нашу розмову?
— Ти про що? — не розумів Педро.
— А пам'ятаєш, перед Пасхою… у Біскайській затоці?..
— А-а-а, ти он про що! Це не так просто… Декому я натякнув, перекинувся слівцем, другим… Багато згоджуються зі мною, але бояться.
— Зрозумій, Педро, — переконував Гуго, — юрба, як отара овець. Вони підуть за вожаком куди завгодно, підуть за тим, хто сильніший, хто поведе їх…
«Схоже, що вони справді щось замишляють проти Дієго», — подумав Федя.
Сидіти було незручно, руки й ноги потерпли, але хлопчик боявся поворухнутись.
— Вчора ти трохи погарячкував, — вів своє Гуго. — І даремно, не час робити таке…
— Я зовсім втратив голову, коли Кривий ударив мене, — Педро скрипнув зубами. — Клянусь святою Мадонною, скільки житиму, не прощу йому цього. В турецькому полоні ще й не те терпів від бусурманів, але тут… Я ж не якийсь там негр, а такий самий білий, як і він І батько мій був не пеон, а ідальго. Кров у моїх жилах така ж шляхетна, як у Кривого…
— Слухай, Педро, а хто він, цей Дієго, ти давно його знаєш?
— Років з п'ять, — похмуро прогув Педро. — Тільки Кривий про себе розповідати не любить. Я й зараз не можу дібрати, як каравела стала його власністю і ким він був раніше. Одні подейкують, що він син знатного арагонського кабальєро, та я в це мало вірю. А от що він відрядив на той світ свого дядечка і хотів заграбастати його маєток, — це вже схоже на правду, — Педро помовчав. — Але, кажуть, йому добряче пощастило: підкупив суддів і вийшов сухим із води.
— Що ж, цілком імовірно, — озвався Гуго.
—Інші говорять, що Кривий був офіцером королівського флоту, а потім до нитки програвся в кості і втік від кредиторів. Дехто навіть каже, що в свій час він був вожаком піратської групки, нажив собі кругленький капіталець і згодом став купцем… А втім, хто б він не був, я знаю одне: це мерзотник, який задля власної вигоди батька рідного продасть… Ех, Гуго, — зітхнув Педро, — хоч вір, хоч ні, а була колись і в мене каравела… Мій «Сан-Себастьян», повір, був кращий за «Улюбленця Нептуна». І сам я був багатий і знатний, доки не попав у полон до турків…
І ось нині я, Педро Корреа де Моралес, жалюгідний контрамаестре… Відвернулась від мене фортуна, — Педро схлипнув. — І тепер Кривий, що він мені й у підметки не годиться, здіймає на мене руку!