— Зрозуміло. Тоді ходімо далі.
Федю, безперечно, цікавило все нове. Він, того й дивись, щохвилини зупинявся та питав про все в Ніанга.
На палубі до фок-щогли надбудов не було. Федя довго й уважно оглядав мідні, начищені до блиску старовинні гармати-фальконети і ломбарди.
Потім хлопці підійшли до грот-щогли. їм зустрівся товстун Луїс.
— Доброго ранку, ваша високість, — уклінно сказав він Феді.—Відпочили, либонь… Звісно, після палаців та замків, у нас вам не дуже сподобалось… А було ж колись… Пригадую, служив я в дона Гарсіласо. Отам була розкіш! Килими, дзеркала, шовки, оксамити…
Тут почувся гучний голос Педро:
— Тюлень, ти знову теревені розводиш! Ану мерщій у трюм! Там коло середнього шпангоута протікати почало. Законопать як слід!
— Тьху, бусурман клятий, — вилаявся Луїс. — Так і шукає, тільки б причепитися, — і голосно додав: — Зараз, зараз, іду! Даруйте, ваша високість, — повернувся він до Феді,— бачу, зацікавились нашою посудиною. Оця частина палуби, — стає він пояснювати, — зветься камбесом. А там, коли хочете побачити, баркаси. В нас на каравелі їх аж три. їх поприв'язували канатами, щоб шторм не зірвав.
А тепер ходімо далі,— Луїс заметушився, готовий показати все, що тільки було на каравелі.
Федя заліз в один з баркасів. Посередині лежали весла. Хлопчик уважно обдивився кочети, шпангоути і всівся на дубовій лавці. «Гарний баркас! Зроблено на совість, що не кажи», — подумав він і спитав у Луїса:
— Цікаво, добре він іде?
— Авжеж, непогано, ваша високість. Зразу за баркасами Кудряш побачив якісь невисокі дерев'яні щити.
— Тут кухня, — пояснив Луїс— Щити від вітру, коли бува вогонь розвести важко.
За щитами кок спритно рубав дрова. Забачивши Федю, він витер з чола піт і, поблискуючи чорними, мов маслини, очима, по-дружньому всміхнувся.
— Габріель, — відрекомендувався він. — Непоганий кухар і матрос.
Федя поцікавився кухнею. Вогнище було влаштовано просто: на тонкому кам'яному фундаменті лежав лист міді.
— Ну як, ваша високість, мій сніданок? — спитав Габріель.
Звісно, Федя був далеко не в захваті від сніданку, але з чемності подякував. Габріель самовдоволено всміхнувся.
— Я намагався, щоб було смачніше. Ви звернули увагу: солонина так вимочена, що за смаком не поступається телятині.
«Гарна телятина, — посміхнувся про себе Федя, — мов підметка. І солона, як ропа».
— А перцю я поклав зовсім небагато. Всього дрібочок, хоч ми, іспанці, правду кажучи, полюбляємо гострі приправи, — тут Габріель засміявся, а потім витяг із старих фіолетових панталонів жменю чорносливу та простяг Феді.
— Пригощайтесь. Я радий, дуже радий, що сніданок вам сподобався. Що ви бажали б мати на обід?
— Мені б картоплі смаженої…
Він не встиг навіть сказати «смаженої», лк Габріель ляснув себе руками по колінах.
— Ха-ха-ха! — розреготався він.
Федя не розумів: чому він сміється? Сміялись і Луїс та Ніанг. Здавалось, нічого смішного він не сказав.
І тільки тут Федя збагнув: адже вчителька ботаніки Антоніна Степанівна розповідала на уроках, коли проходили родину пасльонових, що картоплю не так давно привезли з Південної Америки як заморську диковинку. Ще наприкінці XVIII століття любителі екзотичних рослин розводили її у вазонах. Французька королева носила в петлиці, як прикрасу, квітку картоплі. А варену картоплю як делікатес подавали тільки до королівського столу.
Ясно, що в шістнадцятому столітті вони навіть поняття не мали, що таке картопля.
— Ану повторіть, ваша високість. Кар… Даруйте, не запам'ятав, — озвався Луїс.
— Картопля, — Федя говорив спокійно, як про річ загальновідому.
— Гм… — Луїс повернувся до Габріеля. — Бачу, ти не вмієш і нагодувати його високість. У них шлунок не те, що наш матроський живіт, який можна напхати цвілими сухарями та вівсяною юшкою.
Кок почервонів.
— Що ти розбазікався, Тюлень? Хіба в нас щодня одні сухарі та юшка?
— А хіба не так? — Луїс на мить замовк. — От сьогодні чим ти нас годував?
— Чим, чим… — Габріель розсердився. — Ти забув, який сьогодні день? Середа. А м'ясо, як тобі відомо, належить видавати тільки у вівторок, четвер і неділю… Ви не подумайте, герцог, що таке правило завів один дон Дієго. На всіх кораблях, — а я, хвалити бога, служив і в португальців, і в голландців, — так само. От завтра четвер, тоді й одержиш свою порцію.
— Порцію!.. — пхикнув Луїс. — Даси такий шматочок, що не знаєш: їсти чи дивитись на нього. Мені б фунтів зо три або з чотири…
«Еге, бачу, за тутешніми порядками сніданок у капітана просто розкішний», — подумав Федя.
Тут знову почувся розлючений голос Педро. Наляканий Луїс зник у трюмі.
Федя подякував Габріелю за чорнослив, і вдвох з Ніангом вони пішли далі.
Кудряша зацікавила дерев'яна помпа. Він спробував було покачати нею, але з цього нічого не вийшло.
— Облиш, Федю, — озвався Ніанг. — Коли відкачують воду з трюму, сеньйор Хуан ставить до помпи чотирьох матросів.
Хлопці пішли далі. На палубі на підвищенні виднівся невеликий майданчик. На ньому стояв ящик для компаса — битакоре, накритий червоним фланелевим чохлом.
Зненацька почулося сердите гарчання і лютий гавкіт.
«Гм, собаки… Звідки вони на каравелі?». — здивувався Федя і тут же побачив у залізній клітці двох здоровенних, завбільшки як телята, чорних кудлатих псів. Широкі мускулясті груди і високі дужі лапи білого кольору, важка коротка голова. Морди широкі, зі складками шкіри на лобі й відвислими повіками, короткі невеликі вуха.
— Непогані собаки, — мовив Федя, але Ніанг мерщій смикнув його за сорочку:
— Ходімо звідси, — обличчя в нього спохмурніло, губи міцно стислися.
«Чого це він! — подумав Кудряш. — Собак боїться, чи що?» А Ніанг, лишивши Федю, подався до корми.
Кудряш хотів було його наздогнати, але тут почувся голос боцмана:
— Добридень, ваша високість. Правда, гарні собачки? Дон Дієго купив їх у Пуерто-Ріко і заплатив немалі гроші.