Галлімен розлючено гупнув кулаком по письмовому столу.
— Але чому, чому, чому? Дідько б вас ухопив, чому? Що в ньому несправне? Хіба не можна полагодити?
— Не думаю, — відповів Отмен з лагідним розпачем, — ніколи раніше не замислювався. Не випадало нагоди, аж поки заварилася ця каша, але тепер, коли я розмірковую про все, мені здається, що до кінця шляху ми дійшли тому, що Мультивак занадто досконалий. Мультивак став такий складний, що вже реагує не як машина, а як жива істота.
— Ви з глузду з’їхали! А коли й ваша правда, то що?
— П’ятдесят з гаком років ми перекладали всі клопоти людства на Мультивака, на цю живу істоту. Ми просили його нами опікуватися, всіма разом і кожним зокрема. Ми просили його ввібрати в себе всі наші таємниці, ми просили його всотувати в себе все наше зло і боронити нас від нього. Всі ми несемо до нього свої клопоти, додаючи свою дещицю до його ноші. А тепер ми ще й плануємо накинути Мультивакові тягар людських хвороб.
Отмен спинився на хвилинку й раптом вибухнув:
— Містере Галлімен, Мультивак несе на своїх плечах всі клопоти світу, і він стомився!
— Маячня! Божевільна маячня!
— Тоді дозвольте мені вам дещо показати. Давайте перевіримо. Дозвольте скористатися з Мультивакового контурного виходу тут, у вашому кабінеті.
— Навіщо?
— Щоб поставити Мультивакові запитання, якого ще ніхто ніколи йому не ставив.
— Ви не зашкодите йому? — запитав раптово стривожений Галлімен.
— Ні. Але він скаже нам про те, про що ми хочемо довідатися.
Голова злегка завагався. Потім махнув рукою:
— Дійте!
Отмен підійшов до вмонтованого в Галліменів стіл пристрою. Його пальці вправно вибили запитання:
«Мультиваку, чого б ти найбільше бажав сам для себе?»
Час між запитанням і відповіддю тягнувся нестерпно довго, проте ні Отмен, ні Галлімен не дихали.
Нарешті заклацало, і вискочила картка. Невеличка картка. Акуратними літерами на ній було віддруковано:
«Я хочу вмерти».