— Сама? — Рот у Йвана розплився до вух.
— А чого ж? Ми ж всемогутні?
— Ой, як здорово! Ми вільні, вільні! Ніхто не гризе, ніхто не силує до остогидлої праці! Луїзо, Ваню, ми таке устругнемо!
— Еге, устругнемо! — опасливо озвався Іван. — Дивися, щоб не вийшло так, як тоді…
— Будемо обережні! — махнув рукою Петро. — Хай тут буде автомашина найновішої марки.
Раз!
Перед ними заіскрився під сонцем розкішний, лакований лімузин.
— Ой! — радісно скрикнула Варка. — Оце так! Невже це наша?
— А чия ж іще? — вигукнув Петро. — Королево моя! Прошу вас до екіпажа! Він ваш!
— Що ти надумався? — злякався Іван. — На таких машинах лише начальство велике їздить!
— Атож, — гордо сказав Петро. — Хай розступаються. Ніхто не затримає. По осьовій попремо — роздайсь, море! Тільки незручно — закрита! Хай буде одкритий верх!
Раз! Машина стала відкрита.
Варка заіржала радісно, перелізла прямо через борт, загоцала на сидінні. Хлопці приєдналися до неї, пере-зирнулися.
— А тепер що? — запитав Іван.
— Треба їхати, — непевно сказав Петро. — Хай — що буде. — Машино, їдь! — наказам він. — Прямо до Києва!
Машина рушила. Почала набирати швидкість.
— І дотримуй правил руху! — крикнув Петро.
Машина блискавично проносилася повз інші машини, автобуси, переганяла їх. Шофери і пасажири з подивом та жахом дивилися на легкове авто без водія.
Хлопці з пихою поглядали довкола. Варка запалила сигарету, задимила.
— Ось як треба жити! — галасувала вона. — А то працювати! Нема дурних!
Петро почав співати від надмірної радості. Іван та Варка приєдналися до нього, підхопили пісню. Блискавицею пробігають обабіч зелені поля, буйні сади, привітні села з біленькими хатами.
Люди полють буряки, трактористи обробляють плантації, пастухи пасуть корів, а машина невтомно пре посеред автостради, і перед нею врізнобіч розлітаються зустрічні сіренькі авто та підводи.
Зненацька Петро гукнув;
— Стій, зупинися!
Машина зупинилася.
— Що ти хочеш? — здивувався Іван.
— Ми повинні допомагати людям, — заявив Петро, — Он жінки полють. Завертай до людей, на поле, — наказав він автомобілю.
Машина повернула з автостради, весело покотилася польовою дорогою.
— Вигадки! — невдоволено проспівала Варка, — Навіщо тобі ці заскоки?
— Треба, треба, Луїзонько! — весело гукав Петро, — Не треба одриватися від народу!
А над полем линула прегарна прадавня пісня: «Ой піду я лугом, лугом-долиною, ой чи не зустрінусь з родом-родиною…»
А сапи легко і прудко бігали рядочками, підгризаючи бур’яни.
— Тю на них! А шофера не видно!
— А нащо їм шофер! Їх машина й так слухається!
— Ха-ха-ха! Таке скажеш!
— А хто то там сидить з розпущеними косами? Наче відьма!
— Якась краля!
— Мо', закордонна? Якесь важне цабе! То, певно, її возять, показують, розказують!
— Диви, диви, у неї голі ноги!
— Тю, дурна! То тепер таке носять! Уже й у Києві дівчата перебрали ту моду! Кажуть, що вигідно; економія і видно товар!
— Xa-xa-xa! — заливалися полільниці.— Мотря, як скаже, — мов припечатає!
Машина підкотилася, зупинилася. Петро надувся і басом сказав:
— Привіт трудящим!
— Привіт гулящим! — гукнула кирпата дівчина.
— Може, яка поміч потрібна? — солідно запитав Петро. — Дамо! Абсолютно кажу!
— Потрібна! — засміялася весела дівчина. — Робочих рук би нам. Злазьте з машини та беріть сапи в руки, допоможіть сапати!
Дівчину смикнули за спідницю ззаду. Петро нахмурився.
— Ми серйозно пропонуємо. Абсолютно кажу! Можемо зробити так, що поле одразу буде чисте. А ви — спочинете. Га?
— Таких мастаків і в нас вистачає,— зареготалася дівчина. — На папері пишуть, а на ділі — нема. Це, мабуть, ви їх навчили?