- Так, - промовив вiн, вiдходячи од iлюмiнатора.
Широке, вигiдне крiсло прийняло його тiло в свої обiйми. У цьому крiслi не було жодного твердого виступу; м'якi, наповненi повiтрям подушки оточували Риндiна з трьох бокiв, пiдтримували його спину й голову. Здавалося, що тiло просто висить у повiтрi, не спираючись нi на що. Коли астроплан буде стрiмливо набирати швидкiсть, перевантаження тiла стане надто великим, його треба всiма засобами пом'якшити. Ван Лун i Сокiл у своїх еластичних гамаках мусили вiдчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кiнець кiнцем припустиме для мiцної, здорової людини. Риндiн не мiг користуватися гамаком у вiдповiдальний момент зльоту: попри цiлковиту автоматизацiю роботи двигунiв, попри телеконтроль з Землi, - вiн все ж зобов'язаний був стежити за iндикаторами i анi на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому вiн користувався крiслом, певна рiч, не таким вигiдним, як широкий гамак, але таким, що давало можливiсть бачити прилади i в разi потреби користуватися пультом керування.
Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сiтки двигунiв. Спалахнула зелена контрольна лампочка маленьке очко посерединi пульта. Все було в порядку. Потiм вiн поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетнi двигуни на вiзку. Щойно її буде натиснуто, - двигуни вiзка почнуть працювати i, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової дорiжки, винесуть його на вершину Казбеку. I в той момент, коли корабель вiддiлиться од вiзка, продовжуючи за iнерцiєю свiй рух у розрiдженому повiтрi гiрських висот, автоматично включаться його власнi потужнi ракетнi двигуни, що працюють уже на атомному паливi - атомiтi. Прискорення триватиме далi й далi, аж доки астроплан не досягне космiчної швидкостi.
I на весь цей перiод, з моменту включення двигунiв вiзка i до досягнення космiчної швидкостi, - екiпаж корабля мiг бути вiльний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всi корективи до їх роботи мусили вносити iнженери з поверхнi Землi, якi стежили за польотом астроплана за допомогою радiолокацiйних установок; в мiру потреби вони по радiо можуть впливати на роботу двигунiв. Цi ж самi спостерiгачi стежитимуть i за виходом астроплана на курс в земнiй iоносферi.
Все, безсумнiвно, було в повному порядку. Микола Петрович пiдвiв угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлiчi iндикаторiв, циферблатiв i шкал, якi заповнювали собою не тiльки весь простiнок мiж iлюмiнаторами, але й стiни вище i нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усiх частин корабля, вiд усiх його автоматично працюючих приладiв. Навiгатор, сидячи в своєму крiслi, мiг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разi найменшої несправностi пiд циферблатом чи шкалою, якi говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка.
Прямо перед Риндiним рiвним зеленуватим свiтлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навiгаторовi, знову-таки не сходячи з мiсця, бачити все, що вiдбувалося навколо корабля: йому треба було тiльки легким натиском руки повертати перископ у потрiбному напрямi. Бистрим поглядом Риндiн пробiг по циферблатах i шкалах. I тут все було в порядку. Отже...
Годинник пiдтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина всього одна хвилина! Рука Риндiна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допомiжнi ракетнi двигуни вiзка. Рiзкий дзвiнок попередив Сокола i Ван Луна, якi лежали в центральнiй каютi, про старт. Обличчя Риндiна набуло суворого, рiшучого виразу, очi звузилися. Ось вiн, вирiшальний, вiдповiдальний момент!
Рука Миколи Петровича, що лежала на пультi, ледве помiтно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.
I тiєї ж митi здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гiрської кавказької долини. Крiзь скло бiноклiв вони побачили пiд кораблем тонкi, прозорi цiвки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобiля чи мотоцикла. Але це була тiльки одна мить. Слiдом за тим з чотирьох сопел вiзка вихопилися майже прямi туманнi струменi сiрого диму. Мiжпланетний корабель м'яко рушив уздовж рейкової дороги. Струменi диму перетворилися на скаженi вихори, що безнастанно крутилися. I астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тiльки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипiння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна.
Секунда, двi, три... Астроплана вже не було в долинi, вiн вилетiв на рейкову дорогу i мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що вiн майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повiтрi. Тiльки хмара сiрого диму, що повiльно розпливалася в стривоженому повiтрi, нагадувала про шлях, яким пролинув мiжпланетний корабель рейковою злiтною дорогою. Лише спостерiгачi на спецiальних вишках, де стояли стереоскопiчнi пiдзорнi труби, заздалегiдь наведенi на вершину Казбеку, вiдзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихiтна темна рисочка, що вiдiрвалася вiд рейкової дороги i зникла за обрiєм. Та ще на екранах радiолокацiйних приладiв, ледь здригаючись, позначалася свiтлова крива лiнiя польоту астроплана "Венера-1", який покидав земну атмосферу...
У каютi корабля не було чути звукiв ракетних двигунiв вiзка. Микола Петрович вiдчув лише, як поважчало його тiло, як воно почало глибше втискуватися в еластичнi подушки крiсла. Це було тiльки початком. Потiм тiло наче налилося свинцем, подушки крiсла натиснули на нього з усiх бокiв. Напруження дедалi збiльшувалося, швидкiсть наростала. Треба терпiти, це неминуче, швидкiсть дiйде до передбаченої норми i спиниться на нiй, треба чекати i освоюватися...
Риндiн спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважнiла в такiй мiрi, немов на нiй повисли гирi. Перед очима пливли фiолетовi кола, переплiтаючись i розпливаючись. А як почувають себе Сокiл i Ван Лун?..
Напружуючи всi сили, вiн дотягнувся рукою до пульта i натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка.
- Як почуваєте себе, друзi? - промовив Риндiн напруженим голосом, який дивно змiнився.
- Все гаразд, Миколо Петровичу, - почув вiн голос Ван Луна, що також змiнився i був дивно напружений. - Гадав, буде важче. Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалi бiльше. Вiдтягуються назад.
- Незабаром все це скiнчиться, - спробував сказати цiлком невимушено й безтурботно Риндiн. - Ми йдемо вже на наших власних двигунах. Вiдчуваєте вiбрацiю?
- Аякже! Скiльки набрали?
- Майже п'ять тисяч метрiв на секунду, - вiдповiв Риндiн, глянувши на шкалу покажчика. - Ну, тихо! Мовчимо!
Швидкiсть наростала. Яка все ж таки страшна рiч це перевантаження! Якщо воно перевищить припустимi межi, то дiятиме руйнуюче на нервову i серцево-судинну системи людини, на органи слуху й зору. Академiк Риндiн знав, що перевантаження пiд час прискорення астроплана буде не бiльше як потрiйним. Але й в цьому разi пасажири змушенi деякий час вiдчувати потроєну важкiсть. Його власне тiло, яке важить за звичайних умов сiмдесят п'ять кiлограмiв, зараз, у перiод прискорення, потягнуло б на вагах цiлих двiстi двадцять п'ять кiлограмiв.
I це вiдчувається помiтно, навiть надто помiтно!
Серце б'ється рiзкими поштовхами, ледве справляючись з масою кровi, вiдкинутою прискоренням назад. Тiло вiдчувається, наче неймовiрно важка кам'яна брила... а прискорення все триває! Стрiлка покажчика швидкостi вже пiдходить до позначки "9,0", астроплан пронизує iоносферу... вiн поступово входить у найвищi, найрозрiдженi її шари... стрiлка наближається до позначки "10,0"... прекрасно!.. Тiльки б менше було перед очима цих набридливих фiолетових кiл, як вони заважають, дратують...
Думки Риндiна, уривчастi й безладнi, сумбурно виникали, переганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина не може нi на чому зосередитися. Проте в такому станi мислення буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чiткою й ясною. I цi думки весь час поверталися до головного, - до покажчика швидкостi, яка невпинно наростала i звiльнювала астроплан вiд могутньої сили земного тяжiння. Стрiлка покажчика повiльно посувається повз позначку "11,0"... тепер лишаються тiльки десятi частки кiлометра, тiльки сотнi метрiв... Чи не уповiльниться тут прискорення?.. Нi, стрiлка рухається все так само рiвно... Позначка "11,3" пройдена... Зараз... зараз... Ось вона, вирiшальна помiтка "11,5"! Є космiчна швидкiсть, її досягнуто!
I тiєї ж митi Риндiн вiдчув, як його тiло рвонулося вперед, затримуване тiльки широкими ременями, якими вiн був прикрiплений до крiсла. М'якi подушки нiби одразу стали бiльш пружними, наче в них звiльнилися несподiвано тугi пружини. Вони виштовхували тiло Риндiна з крiсла. Стрiлка покажчика швидкостi вже не рухалася далi праворуч. Вона завмерла на позначцi "11,5". Автоматичний устрiй працював бездоганно. Ракетнi двигуни вимкнулися. Зникла помiтна вiбрацiя, яка свiдчила досi про їх напружену працю. I все тiло звiльнилося вiд тягаря, який давив. Риндiн вiдчув, як легко й вiльно стало дихати. Вiн спробував спертися вигiднiше на ручку крiсла i вiдчув, що м'якi подушки вiдштовхнули його вгору.
Виходить, - уже невагомiсть? Тодi треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися... Адже ж можуть з'явитися дуже неприємнi вiдчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедицiї, незважаючи на полегшуючу дiю вжитих ними перед стартом спецiальних препаратiв...
Микола Петрович повiльно й акуратно розстебнув замок широких ременiв, що прикрiпляли його до крiсла, i сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крiсло у вiдповiдь пiдступно вiдкинуло його вiд себе у повiтря. Вiн хотiв ухопитися за ручки i не встиг, його руки промахнулися в рiзкому русi. Крiсло раптом опинилося навiть не внизу, а десь збоку - i продовжувало вiддалятися вбiк i вгору. Каюта повiльно поверталась навколо Миколи Петровича, що висiв у повiтрi. Нi, виявляється, з усiм цим не так легко освоїтися!
Здавалося з цiлковитою очевиднiстю, що вiн, Риндiн, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в'язкому i в той же час пружному повiтрi. А каюта разом з усiм обладнанням все так само повiльно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однiєю стiною на Миколу Петровича. Пульт керування з крiслом, що стояло перед ним, був уже збоку i внизу. Потiм вiн разом з усiєю каютою поплив убiк.
- Нi, це просто-таки забавно! - вихопилося у Миколи Петровича.
Певна рiч, в усьому цьому не могло бути нiчого несподiваного нi для академiка Риндiна, нi для його супутникiв. Вони були пiдготовленi до явищ невагомостi. Але одне дiло - теоретичне уявлення, i зовсiм iнше - фiзичне вiдчуття. Риндiн чудово знав - теоретично! - як буде поводитися за умов невагомостi його тiло i якою своєрiдною буде поведiнка всiх речей в кораблi. Все було саме так, як передбачалося. Проте орiєнтуватися на практицi i керувати своїми рухами виявилося неймовiрно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподiванi наслiдки. Складнiше за все було освоїтися з парадоксальним вiдчуттям "верху" i "низу".
"Верх" кожної митi був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а "низ" - там, де лишалися ноги. Позначалися земнi звички. I неможливо було примусити себе вiдчути власнi повороти i змiни пози. В усiх випадках здавалося, що тiло лишається нерухомим, а навколо обертаються i перемiщаються стiни каюти i її обладнання. Помах рукою направо - i вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього нiби навалювалася лiва стiна. Помах рукою в iнший бiк - i знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямi...
"Гаразд, починаємо освоюватись!" - вирiшив Риндiн, посмiюючись з самого себе.
Вiн пiдтягнувся до найближчої стiни каюти (чи, вiрнiше, примусив, як здавалося, її повернутися i наблизитися до себе). Тут вiн мiцно схопився за одну з численних шкiряних петель, вроблених в нiй. Його тiло вiд рiзкого руху вдарилося об стiну, - i в цю хвилину академiк Риндiн по заслузi оцiнив передбачливiсть варшавських учених, конструкторiв внутрiшнього обладнання астроплана. Стiни й стеля каюти були оббитi м'яким, пружним матерiалом. Коли б не це, - на боцi Миколи Петровича виник би порядний синець вiд удару об стiну.
Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повiтрi i повиснув, як здавалося, пiд пультом. Мабуть, для стороннього спостерiгача це була дуже дивовижна поза, - чи то вiн повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному станi уздовж бокової стiни каюти. Проте Риндiн не помiчав цього, йому було цiлком зручно, доки не псували справу рiзкi нерозрахованi рухи.
Вiн лежав у повiтрi цiлком вiльно, не роблячи нiяких рухiв i нi на що не опираючись. Лише однiєю рукою вiн тримався за шкiряну петлю в стiнi. Весь мiжпланетний корабель наче спинився в просторi, завмер у цiлковитому спокої, - анi найменшої вiбрацiї, вiдчуття абсолютної нерухомостi!
Микола Петрович уперше весело посмiхнувся; невагомiсть виявлялася страшенно цiкавою! А як там товаришi? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навiть не рушили з мiсць. Ай, вiн зовсiм забув про них, негаразд!
Пульт керування все так само висiв над ним. Не випускаючи шкiряної петлi з лiвої руки, Риндiн потягнувся правою до пульта i включив гучномовний телефон. I зразу ж таки пульт хитнувся i поплив убiк, хоча звичайно насправдi вiдштовхнувся вiд нього сам Микола Петрович. Знову iлюзiя через невагомiсть!
Начальник експедицiї голосно промовив:
- Можна залишити гамаки, товаришi! Все гаразд. Ми - в мiжпланетному просторi!
Роздiл другий,
який обриває, на жаль, розповiдь про
полiт астроплана для того, щоб викласти
читачам змiст iсторичної доповiдi
академiка Риндiна в московському Палацi
Рад i ознайомити їх з причинами i метою
мiжпланетної подорожi радянських вчених
на Венеру.
Перед тим як продовжувати розповiдь, нам доводиться повернутися на кiлька днiв назад - до того iсторичного вечора, коли вiдбувалися знаменнi збори Всесоюзного товариства мiжпланетних сполучень, якi прикували до себе увагу всього людства.
Цього пам'ятного вечора, рiвно без чвертi вiсiм, потужна московська радiостанцiя передала в ефiр короткий сигнал, якого з нетерпiнням чекала чи не вся земна куля. I хоча радiохвилi принесли до приймачiв лише короткий рiзкий звук гонга, за яким слiдували мелодичнi переливи знайомих цiлому свiтовi срiбних дзвiночкiв, - не було, мабуть, на всiй Землi такої людини, яка, сидячи бiля приймача чи телевiзора, не сказала б собi те ж саме:
- Ще п'ятнадцять хвилин!
По всiх країнах свiту, по всiх мiстах i селах люди з нетерпiнням чекали цього сигналу. Тi, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачi на хвилi московської радiостанцiї. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися бiля нього i слухати.