«Ми, таращанці, богунці та інші українці, козаки, червоноармійці, одержали твою нахабну відозву.
Як у давнину запорожці турецькому султанові, так і ми тобі відповідаємо.
Був у нас гетьман Скоропадський, сидів на німецьких багнетах, загинув проклятий.
Новий пан гетьман об'явився — Петлюра. Продав бідних селян польським панам, уклав з панами-поміщиками мир. Продав Україну французьким, румунським, грецьким щукам, пішов з ними проти нас — трудящих бідняків України. Продав матір-батьківщину, продав бідний народ.
Скажи, Іудо, за скільки грошей продав ти Україну?
Скільки платиш своїм наймитам за те, щоб собачим язиком каламутити селянство, підіймати його проти влади трудящої бідноти?
Скажи, зраднику! Тільки знай, не панувати панам більш на Україні!
Ми, сини її, бідні трудівники, головою накладемо, а її оборонимо, щоб розцвіла на її вільній землі пшениця, на волі вижата була вільним селянством на свою користь, а не жадібним грабіжникам, кровопивцям, куркулям, поміщикам.
Так! Ми — брати російським робітникам і селянству, як і брати всім, хто бореться за визволення трудящих.
Твої ж брати — польські шляхтичі, українські шкуродери-куркулі, царські генерали, французькі буржуї.
І сам ти брехливий і розпусний, як польські шляхтичі, мовляв, усіх переб'ємо.
Не кажи гоп, поки не перескочиш! Калюжа для тебе готова, новий пане гетьмане з буржуйської, французької та польської ласки.
Не доносити тобі штанів до цього літа. Ми тобі добре боки нам'яли під Коростенем, Бердичевом та Проскуровом. Вже союзники твої залишили Одесу...
Визволена Угорщина простягає до нас братерські руки, і руки пограбованих панами селян Польщі, Галичини тягнуться до твого горла, Іудо!
Геть від нас, проклятий, подавись, собако!
Іменем селян, козаків-українців, командири червоних козаків, отамани:
Щорс, Боженко та ін.».
О, полякам як всипали було в двадцятому році, то вони без пам яті тікали. А які, знаєте, інтересні розмови вони вели між собою тоді!
Стоять вони ото в нашому селі, наладились тікати далі, поглядають весь час на шлях та й балакають:
— Ото большевик незносне чолов'єк, то ж но помисліць — сам голе, босе, карабін на мотузку, а так цясно біє!
А другий йому:
— Е, проше пана, уцекали ми без болота і рови, же би зостаться здрови, а терас тшеба уцекаць через гори і доли, ліш би не зостацься без глови!
Коли з червоними воювали поляки, то все сміялись і говорили:
— Пий, пан, млєко, єщо большовицьке войсько далеко.
Коли більшовицьке військо підійшло, то Пілсудський скомандував:
— Панове, по конях!
А один стоїть та й каже:
— А у мене кобила!
— Кобила не кобила, а команда єдна била! Тікай, пан, пшисько, бо большевік близько!
А коли прийшли червоні, то тікали поляки і піші, і конні.
Тоді подає пан Пілсудський команду:
— Ховайсь, пан, за демба!
А їх і за дубом спіймали та чортів так дали, що аж до самої Варшави тікали.
В партизанському загоні Альохіна була з нами і Нюрка Койда, сирота. Така маленька, шустра, як метелик.
Коли ми відступали, Нюрку оставили тут, у Кахівці, на дозори. Вона побула днів три і переправилась до нас у Берислав. Приїхала, розказала, що де і як. В боях була завжди з нами.
А під Забір'ям (ще на Київщині) білі стояли за лісом. Треба було дізнатись про їхні сили. Кого ж послати на розвідку? Нюрку. Переоділи її у дрантя, торбу через плече повісили, чубик білий висмукнули з-під хустки, щоб прикрив її бистрі очі, і послали в ліс «телят шукати».
Не було Нюрки довго. Думали, що вже піймалась.
Коли це надвечір щось гуркотить. Дивимось, наша Нюрка мчить у повній бойовій готовності: кулеметна тачанка, на тачанці Нюрка в обнимку з кулеметом, а одною рукою розвіває своєю хусткою й співає: «Мы смело в бой пойдем...»
Не встигла тачанка зупинитись, як ми всі схопили Нюрку на «ура». Підкидаємо, а вона кричить:
— Та спідницю, ідоли, не порвіть!
Хлопці регочуть. Нюрка сміється.
— Ну, а як же це ти відвоювала «максимку»?
— Еге, як?! Відвоювала! Іду я ото лісом, попід кущі заглядаю та мурчу собі під ніс: «А стонадцять чортів, прокляті телята!» (ніби я телят шукаю). Іду, іду — та прямо на тачанку оцю. А біля неї аж троє «телят».
— Стой!
Я й стала, як укопана, та очима кліпаю.
— Чого тут лазиш?
— Та я, дядьку, телят шукаю.
Чую один каже: “Задержать!», а другий: «Та на кой чорт, щеня зінське!» Та як скомандують:
— Ступай за телятами!
Я тоді сміливіше приступаю, роздивляюсь оцю цяцьку, вроді — зроду не бачила. Роздивляюсь, обмацую, а сама слухаю, що вони між собою говорять. А вони й не підозрівають, як самі карти мені й одкрили. Як я вже все вивідала, думаю: «А ну, дай візьму їх «на пушку».
— То що, — кажу, — оце у вас тільки одна така штука? А там, за яром так скільки їх стоїть?.. І всі так пужална свої (дула, значить) попіднімали... А на одному великий-великий червоний платок матлається, аж горить на сонці.
Дивлюсь, а «телята» від моїх розказів так і принишкли. Та як схопляться, та за свої біноклі, та на поляну до своєї вишки.
А я на тачанку та й хода!
Це було в двадцятому році. Наступного ранку я мав піти овес сіяти в поле. Я лагодив собі мішки, а Майко, поляк, що квартирував у мене, підходить та й каже:
— Завтра пуйдзем і заберем вашу панцерку і поєдзім до Кракова.
А я йому й кажу:
— Ти ще, певно, їх ніколи не брав, а так певен, що й рук не попечеш. Вони ж гарячі!
На ранок я взяв мішок та й пішов у поле. А поляки повставали, понаїдались того, що награбували, та й пішли, так, як в сніданок, панцерку брати, а панцеркою називали вони червоний бронепоїзд, що частенько їх колошматив. Пішло їх щось зо два батальйони. Моїх квартирантів пішло дев'ять. А сіяв я недалеко від того місця, де мав бути бій. Наша панцерка ще з станції Комарівці помітила поляків край ліса. Бо наші хлопці дали знати з вечора про це. Ну, ото вона підходить, порівнялася з їх фронтом, сама хитра, їх немов би то й не помічає. А тоді раптом як сипне з кулемета, як сипне, як сипне, то вони не знали, де їм подіватися...
Так під вечір іду я з поля садочком, аж дивлюсь — біжить Майко, біжить, і вся голова гола. А за ним ще двоє моїх квартирантів. Я то добре знаю, що їм дали жару червоні, а все ж питаю:
- Май, взяв панцерку?
Мовчить. Зійшлись на подвір я, а я та знову до нього:
- Май, взяв панцерку?
Мовчить. Через хвильку я знов, втретє вже:
— Май, взяв панцерку?
— Мовчи, пся крев, большевик! Мовчи, ніц мні не мув!
А я знаю, чого він казиться, та тільки посміхаюсь. І справді — пішло їх од мене дев'ять, а прийшло лише троє...
Японці завжди після нападу на нашу землю роблять перекличку, провіряють, скільки чого загубили, а коли при цьому виявляється, що хтось із них щось загубив на радянській території, то наганяй дають. Ну, але звісне діло, гублять дуже багато й шинелі, шапки й іншу всячину, бо де там є час думати про шапку. Тому то і на перекличку багато не з'являється, бо ще шукають по дорозі свої шинелі, рушниці, шапки.
Але одного разу вистроїв їх капітан після нальоту та й до одного взводу:
— А ваш командир де? Що, знову шапку в більшовиків загубив та й шукати пішов?
- Ні, ваше благородіє, — кажуть солдати, — на цей раз він загубив там голову.
Буржуй тікає, бо бідняк наступає.
Гай-гай! Полетіли генерали в теплий край!
Денікінський маніфест спиною читають.
Пани-поляки такі вояки, що бояться й спати, — аби хто кашлянув, то гайда тікати.
Як сюди йшли пани, то понадівали жупани, а як тікали пани, то погубили й штани.
Атакували панів червоні — нема панів, одні коні.
Билися отамани й пани та погубили й штани.
Злодій Петлюра покрав півні й кури.
Петлюра в ліс, а Денікіна взяв біс.
Як, пане, не крути, а від нас тобі не втекти.
І туди верть, і сюди верть, а панові прийшла смерть.
Діждались пори, що покотились пани з гори.
Минулися ті роки, що розпирало панам боки.
Брав пан, забрали й пана.
Панам був рай, та настав край.
Пан був, та загув і сліди його терном заросли.
Тоді повернуться пани, як рак одягнеться в штани.
Видно орла по польоту, а Скоропадського по німцях.
Дурний, як Скоропадський.
У вагоні директорія, під вагоном територія.
Кляне, як баба Денікіна.
Ми, правнуки й онуки славних і войовничих запорожців землі української, яка входить у великий СРСР, вирішили тобі, проклятий кате, листа цього написати... Ти, підлий Іуда і гад, напав на Країну Рад і хочеш забрати у нас фабрики й заводи, землю, ліси й води і привезти сюди баронів, капіталістів, таких, як сам, бандитів і розбишак-фашистів.
Та цьому ніколи не бувати, ми зуміємо за себе постояти! Не збудуєш ти на нашій землі жодну віллу, ми відведемо для кожного з вас по два метри на могилу. Збудуємо пам'ятник для кожного фашистського бандита з написом: «Ось де собака зарита!»
...Людожер ти і кровопивця, кат у коричневій сорочці і вбивця: некоронований фюрер і старий гер, — не підкорити тобі ніколи СРСР! І як не доведеться свині на небо дивиться, так тобі у нашому городі не риться, хоч у тебе й морда свиняча і свинська вдача...
— Які спільні і які відмінні риси між лисом і фашистом?
— Спільні риси такі: обидва злодії. Протилежні — лис, як украде курку, то їсть, а фашист несе до хати і заставляє, аби йому господиня смажила, та ще й до того на маслі.
Хвасталися все гітлерівці своїм духом, високим та войовничим. А малий хлопчик ніяк не міг зрозуміти цього та й питає маму:
— А який, мамо, у них дух?
— А такий, як од цапа, — упевнено каже мати. — Хіба не знаєш, як тиждень хату провітрювали після них, доки трохи видихався їх дух.
Підійшов Гітлер до свого портрета та й каже:
— Адольф, Адольф, що з нами буде, коли більшовики нас переможуть?
З рами висунулася пика намальованого Гітлера і каже:
— Нічого: мене знімуть, а тебе повісять!
Як почав Гітлер під Сталінградом париться, то пішов до Наполеона радиться:
— Скажи, як мені воювати?
— З ким воюєш?
— З красними.
— Не знаю, хто такії.
— Ну, з більшовиками.
— Не чув про таких.
— Ну, з руськими.
— А, так би й сказав. А куди ти дійшов?
— До Сталінграда...
— То лягай зі мною рядом.
Коли Червона Армія зігнала фашистів з українських районів — один німецький пан і давай тікача! Біг, біг, аж до самого Берліна добіг. Його й питають:
— Ну як, пане, чи багато пшениці на українській землі вродилося для нас?
— Та бодай їй трясця, — каже. — Ця більшовицька земля чудеса творить. Посіяв я пшеницю, а уродилось кладовище — самі хрести з німецькими касками.
Раз фашисти обложили ліс, в якому були партизани. Почалася битва між партизанами і фашистами. А в гітлерівському війську був один дуже «відважний» Ганс, що цілий час дзвонив зубами, як голодний вовк. Раптом біля нього, так за п'ятдесят метрів, вибухнула граната і в те місце, яким сідати, вдарило якимсь патичком. А що Ганс був найвідважніший у війську, то лежав півгодини без пам яті, а коли прочумався, то почув неприємний запах.
— Слухай, Карл! — обізвався він по хвилі до свого сусіда, що лежав недалеко від нього і стріляв богові у вікна.
— Карл, слухай! Чоловік ранений смердить?
— Так, мабуть, — каже Карл.
— Ну то я ранений в ногу, бо чути від мене запах, і повні штани крові набігло.
Один гітлерівець та вчився просити по-українськи молока. От лежить і практикується:
— Хазяйка, давай мені молоха, молоха, молоха. Дай мені молота.
А жінка думала, що він просить молота, та й телепнула його по тім'ю.
Двом фашистам треба було перебратися на другий берег річки. Ішли вони берегом, аж увиділи старого гуцула. Прикликають його до себе і показують, що хочуть переплисти на той бік, та нема як.
— Я вас пораджу, — сказав гуцул. Надибав стару зрізану вербу і показує, щоб один з них сів на неї верхи і зв'язав знизу ноги, щоб не зірвався з верби у воду Довго фашисти сперечалися, кому першому плисти, аж ось один, сміливіший сів.
Гуцул зв'язав йому ноги, дав в руки колик ще й на річку попхав. Доки вода була така, що можна було досягнути ногою дна, німець плив, коли ж досягнути вже не міг, перевернувся головою вниз, а ногами вверх.
— Не суши ще ноги, дурню! — кричить другий німець, — До берега ще далеко...
Під час війни у нашому ставку захотів покупатись німець. А по-нашому говорити добре не вмів. Уліз він у воду і потрапив у водоворот над ямою та й почув, що тоне. але як крикнути, що потопає, — забувся.
Виринув він раз із води і кричить:
— Востаннє купаюсь!
Люди на березі стоять і посміхаються. Виринув німець удруге:
— Востаннє купаюсь!
А потім виринув втретє, прокричав та й пішов на дно. А люди:
— Ну і слава тобі господи!
«Коли Червона Армія перейшла кордон і йшла в Західну Україну, то польські правителі просили у румунського правительства поміч, аби танки позичити.
Румунські правителі сказали, що позичать.
— Скільки ж ви позичите? — питають їх.
— Половину того, що маємо, — одказують вони.
— А скільки ж ви маєте?
— Два, — відповідають румунські правителі. — Один вам дамо, а один собі залишимо».
— Мамо, чого тікають кури?
— То вони здалеку фашиста зачули.
— На кого то собаки гавкають?
— То фашистського офіцера «вітають».
На Вкраїні земля чорна, та земля чорна, та гей,
Всюди люди крутять жорна, та крутять жорна, та гей!
Наказ — розстріл: жорна здай!
Хоча граблять і вбивають,
А все кажуть — «визволяють»,
А все кажуть — «визволяють»,
Та «визволяють», та гей!
Ходить Гітлер над рікою, та над рікою, та гей,
Носить жорна під рукою, та під рукою, та гей!
Наказ — розстріл: жорна здай!
Хоча... і т. д.
Звелів Гітлер наказ дати, та наказ дати, та гей:
Щоб все сало з маслом здати, та з маслом здати, та гей!
Наказ — розстріл: сало здай!
Хоча... і т. д.
Кози скачуть вправо, вліво, та вправо, вліво, та гей!
Бо погане їхнє діло, та їхнє діло, та гей!
Наказ — розстріл: кози здай!
Хоча... і т. д.
Палять німці наші села, та наші села, та гей!
Новина ж це невесела, та невесела, та гей!
Наказ — розстріл: жорна здай!
Хоча... і т. д.
Колють німці наші свині, та наші свині, та гей!
Та ще й ззаду б'ють по спині, та б'ють по спині, та гей!
Наказ — розстріл: свині здай!
Хоча... і т. д.
Шастають все вправо, вліво, та вправо, вліво, та гей!
Та хапають дуже вміло, та дуже вміло, та гей!
Наказ — розстріл: свині здай!
Хоча... і т. д.
Звелів Гітлер наказ дати, та наказ дати, та гей!
Хвости й гриви відтинати, та наказ дати, та гей!
Наказ — розстріл: хвости здай!
Хоча... і т. д.
Люди ножиці шукають, та все шукають, та гей!
Хвости й гриви відтинають, та відтинають, та гей!
Наказ — розстріл: гриви здай!
Хоча... і т. д.
Усе стогне та зітхає, та все зітхає, та гей!
Що все Гітлер забирає, та забирає, та гей!
Наказ розстріл: усе здай!
Хоча... і т, д.
Курка вішатися має, та курка має, та гей!
Що нестися не встигає, та не встигає, та гей!
Наказ — розстріл: яйця здай!
Хоча... і т. д.
«Вішатись не маєш права, не маєш права, та гей!
Бо яєць ти ще не здала, та ще не здала, та гей!»
Наказ — розстріл: яйця здай!
Хоча... і т. д.
Звелів Гітлер наказ дати, та наказ дати, та гей!
В Німеччину молодь взяти, та молодь взяти, та гей!
Наказ - розстріл: виїжджай!
Хоча... і т. д.
Молодь каже: «не поїдем, та не поїдем, та гей,
Краще світ за очі підем, за очі підем, та гей!»
На Вкраїні — звісно, гей,
Стало звісно, стало звісно,
Що німецьке ярмо трісло,
Та німецьке ярмо трісло,
Та ярмо трісло, та гей
Забрали німці чуть не всю худобу у селян. І все їм мало, все питають та допитуються:
— Чи у вас ще багато скотини?
— Та є ще досить,— з серцем відповідають дядьки.— У нас староста така скотина породиста, що кращої й не знайдеш. А як з поліцаями — так ще ціла череда буде.
Недалеко від міста Бердянська, на березі степової річки Обіточної розкинулося велике село Партизани.
Ось що трапилося в цьому селі в роки Вітчизняної війни. У вересні 1943 року фашистські війська під натиском Радянської Армії тікали з приазовських степів. Одного разу в село заскочила машина з фашистськими розбійниками. Вони хотіли пограбувати колгоспників.
Фашисти зупинилися серед села. Кругом ні душі, лише на загаті сидів дідок Оксентій. Такий собі маленький, глухуватий і підсліпуватий дідок.
— Ей, ти! — закричали на дідка фашисти.
Дідок почув і сміливо підійшов до машини.
— Кажи, як село називається? — запитав перекладач.
— Га, що?!
— Село як зветься? Застрелю! — загорланив перекладач.
— Ага, село. Партизани, Партизани зветься,— сказав дідок.
— Партизани?.. Партизани?..— заверещали на машині фашисти. Загурчала машина, і лише курява піднялася на вигоні.
Бачте, як добре, коли село гарну назву має!
Високі в СРСР пороги на фашистські ноги.
Не чіпайте нас, фашисти кляті, бо не будете знати, куди й тікати.
Кому нашої землі схочеться, той під нею скорчиться.
Фашисти кляті, чого прийшли до нашої хати?
Добре, коли фашист битий, а ще краще, коли вбитий.
Фашиста в ребро — людям добро.
Хай лізе штик у фашистський бік.
Фашиста, як дерезу, — не зрубуй, а викидай з коренем.
Фашисту, як псу, кийок піднесу!
Фашистська вдача — собача.
У фашистів і брехня в оренді.
Бреше пес, як Геббельс по радіо.
Не бреши, собака, як гітлеряка.
Любить фашист солоденьке, та руки коротенькі.
Фашист — як комар: де сяде, там і кров п'є.
В Гітлера тільки рідні, що бандити одні.
Фашист злий, аж у роті чорно.
Земля дневі не мила, що фашистів породила.
Що в фашиста, що у вовка жадності однаково.
Така у фашиста програма — забирай усе до грама.
У фашиста сто лап, що побачив — те й цап.
Що фашист, що свиня — совість одна.
Не дай, боже, свині роги, а фашистському єфрейтору панство.
Тягають, як фашисти курей.
Про вовка помовка, а чорт гітлерівця несе!
Куди фашист оком кине, всюди лишить голі стіни.
Нагайка та палиця — ось чим фашист хвалиться.
Таке пішло: коменданту поклонись, поліцейському покорись, староста носа дере,— хай і'х чорт забере!
Старостина рожа на фашиста схожа.
Величається, як фашистський прикорінь.
Фашист і націоналіст — рідні брати.
Де фашиста б'ють, там і запроданцю дістанеться.
Один чорт — що фашист, що хорт.
Буде Гітлеру таке, що за дев'ятими ворітьми загавкає.
Не доведеться тобі, фашисте, у нас панувати, а доведеться тобі скаженою собакою погибати.
Фашист у селі кури ловив, партизани піймали — він і лапки зложив.
Фашисти кровожадні, як вовки, а полохливі, як зайці.
Фашист у полоні у бійця тремтить, як блудна вівця.
В лісі ростуть гриби, а на узліссі — гітлерівські гроби.
Побачив фашист Москву, як потилицю.
До Москви — «гох-гох», од Москви — «ох-ох».
Закрутив фашист носом, як нашого хріну понюхав.
Гострив на нас фашист зуби — хай же тепер попоцока ними.
Фашист хвалився, хвалився, та в яму звалився.
Фашист довоювався: морда в крові і сам в рові.
Минулися фашистам дурниці — українське сало, яйця й паляниці.
Фашист прийшов за нашою землею, та й сам накрився нею.
Пропав, як фашист під Сталінградом!
В одному селі стояла старенька церковка, збудована ще прапрадідами. Аж прийшли радянські часи, і хоч були це перші роки радянської влади, але було в тому селі вже й кіно. От рік за роком люди й одвикли від церкви. Побачив піп, що заробітків катма, і покинув парафію, взяв торбу та й пішов по світу. А люди взяли та й назвали своє село Безвірницьким.
Через кілька років розвідав якийсь мандрівний піп, що в Безвірницькому вільна парафія. Прийшов він туди і пустив чутку, що буде дуже гарно службу божу правити, краще, ніж у кіно картини бувають. Зібралося трохи людей у церкву, щоб поглянути, яка то буде гарна служба попа, краща кіно. А піп той був такий: борода кудлата, ряса — лата на латі, невмиваний і до того забряклий, ніби все життя спав. Одним словом, безпритульний піп.
Став він служити службу божу. Відчинив двері вівтаря та й протяг гунявим басом: «Мир всім!» А ті люди, що стояли при виході з церкви, почувши це, кажуть один до одного: «Ходімте, чуєте, співа: «Мир з'їм», — і стали виходити з церкви:
А піп своє далі: «Дорі носіма чинми».
Якраз між людьми був один Максим, який зроду не бачив попа й не чув. От Максим, як почув такі попові слова, то зразу ж кинувся з церкви. Біжить і людей кличе:
— Чуєте, люди добрі, що піп співа: «Держи Максима, чий він?»
Іще трохи покинуло церкву, а піп не вважа, а служить і співа і за себе, і за дячка, і за півчу, і до того розходився, що до чорта на словах збився і крикнув не те, що монахи в писанії набрехали, а те, чого вони бажали. В писанії сказано: «Воскликни вся земля», а піп крикнув те, чого хотів: «Осліпни вся земля!»
Тут людям терпець урвався, а хтось гукнув:
— Ідемо, а то ще сліпими поробить! — і розійшлися. Зосталися тільки глухі.
Але, як розпочав піп плести свою проповідь, то на глухих такий напав сон, що й вони один по одному пішли додому.
Бачить кооперативний сторож (а він і церкву сторожив), що піп насмішив людей, підступив до аналойчика, та й до попа:
— Кінчайте, батюшко. Як видно по всьому, то ви будете останній піп у нашому селі. Ідіть, а я замкну церкву, та й на цьому пошабашимо.
Як послав бог на землю ангела, щоб він провів агітацію проти радянської влади. От прилетів він на землю і потрапив зараз до одного колгоспника, а той саме дрова рубав серед двора. От ангел і каже:
— Знаєш, раб божий, мене послав бог до тебе із миром (мастило священне).
А дядько і каже:
— Та і я ж не з боєм до тебе. Кажи, що таке?
— Увєруй господу богу, приблизись до царства небесного!
А дядько:
— Хе, хе, хе! Як же я приблизюсь! Що я — крила маю, так як ти, чи верхи на тебе сяду та полечу?!
— Не согрішай, раб божий, не тіло твоє нужно, а душа!
А дядько саме одрубав замашну поліняку та як крикне:
— Так ти душу з мене хочеш узяти?!
Та як уцуркає його по спині, так він аж крила розставив та хотів щось сказати, а дядько вдруге, та він насилу вирвався, а дядько тоді і каже сам собі:
— Прийшов з миром, а пішов з боєм.
Дід Панас занедужав.
— Чи не покликати батюшку, хай помолебствує, може, полегшає, — питає баба.
- Про мене, — хрипів дід.
Пішла баба, ледве упросила батюшку. Зродився батюшка за мірку пшениці та пару гусей помирувати діда Панаса. Приїхав піп до діда, а дід у чистенькій білизні лежав на долівці. Життя його висіло на волосинці, але ще з чумацтва, з малих років, дід Панас мав примху нюхати табаку і перед мируванням ледве протягнув руку на запічок, дістав ріжок і нанюхався вволю. Та ослабли в нього руки, незугарні були сховати сліди нюхачки на вусах. В такому стані застав його піп. Почав піп приступати до нього і побачив у Панаса на вусах табак:
— Це діявольське зілля, як тобі не стидно, бога побоявся б, ти ж пам'ятай, що ти одною ногою на землі, а другою на небі, а ще вживаєш це діявольське зілля.
Дід Панас мовчав, та вмішалася в цю справу баба Секлета:
— Ой, ой, ой, наш любий батюшечко, що йому достається за це діло. Сорок років гризу його за цю табаку, погризіть ще ви, батюшко, може поможе.
— Щасливе у вас юнацтво: ні з якою нечистю не маєте справи. Взимку й клуб, і театр, і кіно, і читальня. А ми ще мали справу із чортами, із відьмами. Посміхаєтесь. Так слухайте.
Ото бувало, товчешся, товчешся, як гаманюка, на поденщині до пізньої ночі, а потім кілок у руки, та й гайда.
Іду отак я одного разу, вночі по вулиці, а за мною свиня —«хрю, хрю, хрю, хрю». Пройшов одну вулицю — біжить, пройшов другу — біжить. «Та що це за бісів батько?» — думаю. Пройшов третю — біжить. Вирішив — відьма.
Зайшов я за ріг вулиці, і тільки що вона наблизилась, я її кілком як дав, то вона повернулася й хода.
Розповів я і своїй дівчині, та й батькові, коли прийшов додому, як я відьму частував.
А на ранок батько будить: «Вставай, Іване, будемо дорізати нашу свиню, бо їй хтось так розбив рило, що вона більше одного дня не виживе».
Так то буває.
Взяло, як глитая за живіт.
Надів куркуль сірячок, вдає, що він біднячок.
Спродується, як куркуль перед колективізацією.
Прийшлося куркулю голоса у півня позичати.
Була в куркуля одна пісня, і ту підлабузник перейняв.
Куркуль лисом підшитий, а псом підбитий.
Радий піп і кошеня охрестити, та не несуть.
Бог остався з попом удвох, а люди їх кинули.
Доспівався піп до пустої церкви.
Дзвониться, та тільки у поповому вусі.
Бог за їдока не йде.
Попівський мішок продрався, а зашити нікому.
Стали попівські дзвони хуже дутої макітри.
Не врятує попа алілуя.
Кому сміх, а кому сльози
Прийшла до нас у село бомага, щоб назначить одного чоловіка на курорт. По правді сказати, ніхто там і не був і поняття не мав. Це діло давно вже було. Ну, думали, думали, кого назначить, і зупинились на Михеї Кузьмичі. Але треба це собранієм оформити. Зібрались люди, стали міркувати. Люди балакають отак собі, один одного назначають, бо ще не знали, що то за курорт. А голова сільради й каже:
— У нас є кандидатура; як понаравиться, хай іде, — і вказує пальцем на Михея.
Всі підняли за нього руки, а він перелякався здорово та до громади.
— Не хочу, не поїду я, я чоловік слабий, я не годний туди!
А його таки якось умовили, вибрали та ще й сказали:
— Не турбуйтеся, Михею, ми твою бабу забезпечимо, дров привеземо, порося дамо.
Ну, він згодився. Але прийшов додому, знову стала його баба гризти, взяла його знову недовіра, але вже пізно. Поплакали вони обоє, посумували, і мусив поїхати.
Побув він там місяців два, подобалось, видно, таки. Листи писав такі, що держись! То тоді, як на другий рік прийшла знов путьовка, то Михей Кузьмич вже сам звернувся до зборів.
— Ну, й помучився я там, люди добрі, два місяці, але як прийде ще одна бомага, то посилайте мене, так і буде, постою ще раз за обчество!
— Ну, приїжджають одного разу до нас шефи та й кажуть: «А дайте-но такого діда нам, щоб був і настоящий ударник, і щоб старе життя пам'ятав, бо хочемо ми його,— кажуть, — повезти на Дніпро, де станцію електричну строять, щоб, — кажуть, — міг власними очима все подивитися, зі старим життям порівняти та й вам потім про все розповісти».
Ну, тут відразу всі й гукнули: «Діда Санька Гайдамаку, то такий, що все побачить і все розкаже!» Ну, раз таке діло, раз, значить, шана така мені від нашої колгоспної громади вийшла, то треба, значить, подякувати та й в дорогу збиратися. Бо, треба вам сказати, що й самому мені хотілося побачити, що там люди будують, бо чув я з газет, що то станція та з думки самого нашого Леніна будується.
Ну, отож, кажу, вийшов я перед громаду, зняв шапку, вклонився та й кажу: так і так, спасибі, кажу, добрі люди, що вшанували старого, постараюсь, говорю, все там розузнати і роздивитись, щоб розповісти вам все достоменно, аж ніби ви самі там були. І вам, говорю, спасибі, товариші шефи, ви наші робочі, що дбаєте про нашого брата, мужика, і хочете йому світа показати, спасибі велике, говорю, граждани дорогі...
Ну, на другий день, значить, і в дорогу лагоджусь. Стара, значить, курку мені спекла, масла наклала (ну, але треба вам сказати, що не люблю я масла, не визнаю я його за харч; сало я люблю, знаєте, ну отож і наклав сам собі сала доброго, твердого, ще тогорічного, бо люблю старе сало, міцне таке, знаєте). Ну, то ото зібравсь я штиблети нові надів, піджак і штани нові, навіть перед дзеркалом крутнувся, а тоді вже і машина підкотила по мене: «Так і так, — говорять, — товаришу Гайдамака, шановний Олександр Максимович, поїдемо, — говорять, — на вокзал». Приїхав я на вокзал, а там іще один, такий вроді як я, делегат од громади. Ну, познайомився я з ним, но все-таки найголовніше попереду.
Приїжджаєм, нарешті, і до тої станції. Вигружаємось. А приїхали вночі. Глянув я — мати моя! — вогню на півсвіта хватило би. Електрика, значить. А шефи нам і кажуть: «Ето, говорять, тільки, строїться, і вже стільки вогню, а коли построїться станція, то тут, що тих зір у небі, стільки вогню буде». Ну, думаю, оце діло! А я го сиджу вдома і не знаю, які дива на світі робляться. А на другий день возять нас усюди. Та го-го, що я вже тоді не побачив! І переказати тяжко. Ходжу день, ходжу другий, ходжу третій, а воно ще не все: що не крок, то нова штука, та така штука, що не знаєш, що сказати, така вона мудра та дивна. Ну, а робочі все возять нас та все говорять: «Дивіться, дивіться, — говорять, — товариші колгоспники, ви наші дорогі, це все для вас, — говорять, — і для всього трудящого народу такі дива будуються».
А потім нас на фотографію знімали. Сидимо ми, значить, мовчимо, а тут нас вроді як під прицел беруть різними апаратами. Ну, я й кажу своєму компаньйону, що теж разом зі мною приїхав, — так років під сімдесят йому: «Синок, — говорю, — ти що думаєш, що ми так ото наглухо сидим тут. Та ж то назавтра вся Росія і Україна будуть знати, що от привезли товариші робочі, шефи наші, двох колгоспних дідів, щоб вроді як контроль від всього народу, що от будується не що-небудь, а справжня електричеська жизнь для нас. От як, — говорю,— дєло виходить. Так що ми з тобою, — говорю, — тута все одно як представники, які від колгоспного народу до робочого народу, і щоб правильно розуміли нас товариші робочі і всі прочії люди, то ж тримай голову вище, і груди веселіше, щоб знали, що є іще кріпка сила у нас і що товаришам робочим, будівникам нашим, ми теж віддячуємо завжди».
В партері оперного театру сидить в передньому ряду нафарбована, з накрученим волоссям дівчина і весь час крутиться та з сусідкою розмовляє.
Оркестр виконує увертюру. Хлопець, що сидить позаду, звертається до дівчини:
— Тихше! Увертюра!..
— Сам ти увертюра, а не я, — розсердилась дівчина.
До лікаря зайшла жінка, лікар кудись спішив.
— Ну, скоріш говоріть в чому справа, бо я спішу.
— Живіт...
— А, живіт? Добре. Пийте! — і дає їй касторки.
— Та, товаришу докторе...
— Пийте!
Жінка випила.
— Ідіть.
— А від живота?
— Як від живота, та я ж дав уже!
— Та не мені, товаришу докторе, живіт у дочки болить.
В одному містечку задумали керівники збудувати місток через річку, аби школярі, коли йдуть восени до школи, не попливли за водою. Як задумали — так і зробили. Привезли колгоспники дерева.
Ну, але деревину треба комусь охороняти вночі. Потрібен сторож. Найняли сторожа.
А цьому сторожу повинен хтось зарплату виплачувати. Кожному відомо, що зарплату видає касир — треба касира. Взяли ще й касира.
Але сторожу і касиру мусить хтось нарахувати зарплату. Потрібний бухгалтер? Потрібний! Провели наказом і бухгалтера.
Нарахував бухгалтер зарплату, пішли до банку, а банк не дає: другого підпису немає. Що тут робити? Не довго думали — взяли ще й директора будівництва...
Радіють всі, одержують зарплату, дерево для містка уже підсохло.
Аж раптом приходить розпорядження: скоротити штати.
Замислилось начальство: «Кого ж звільнити? Директора? Ні! Адже другого підпису не буде, знову не дадуть зарплати! Бухгалтера? Теж не можна, бо хто ж зарплату нараховувати буде? Гм... Може, касира? Га?.. Ні, цього не можна, бо нікому ж буде гроші одержувати і виплачувати. Доведеться, мабуть, скоротити сторожа...»
Подумали, подумали і... звільнили сторожа за скороченням штатів.
- Хороший у вас начальник?
— Нічого поганого сказати не можна. А скажеш — зразу звільняє з роботи за скороченням штатів.
До одного відділу зв'язку зайшов відвідувач і хотів звернутися до начальника. Але той тільки відмахнувся від нього і продовжував щось писати. Через деякий час начальник таки помітив відвідувача і спитав:
— Що вам, громадянине, треба?
— Та, бачите, я дав телеграму, щоб мене зустріли. Приїхав, а телеграми ще немає. Це ж неподобство! Прийшов до вас, а тут ще й ви примушуєте чекати...
— Як ваше прізвище? — спитав начальник.
— Грищенко.
— От і добре! Оце я зараз і оформлю вашу телеграму. Почекайте хвилиночку, я випишу розписочку, і ви заберете її.
Ворону десь-то бог послав кусочок хліба. Сів ворон на дереві і клює спокійно хліб. Аж ось біжить лисиця Побачила хліб у ворона і говорить:
— Який ти добрий, який ти гарний, вороне! Як ти прекрасно співаєш! Прокаркай мені, нехай я послухаю!
Ворон вийняв хліб з рота, сховав під крило і говорить:
— Е, братіку, ця байка давно мені відома. Не підманеш.
— Я й не хочу тебе підманювати. Я тільки хотіла тобі сказати, що твоя жінка он гуляє в парку з твоїм начальником,— каже лисиця.
— Жінка?! Ах, вона ж негідниця! Ах, він негідник!!!
Ворон махнув зі злості крилами, і хліб випав з-під крила...
МОРАЛЬ: Не каркай на начальника, коли довідаєшся, що він гуляє з твоєю жінкою, бо загубиш кусок хліба.
Бухгалтер колгоспу сидів за столом і скаржився своїм колегам:
— Біс його знає, чи хто коли догодив жінці, а я своїй Килині не можу, хоч як стараюся. То завжди лаяла, що приходжу пізно. А оце вчора потрапив до кума на іменини. Гарненько випили — там і заночував. Додому повернувсь як ще тільки на світ благословлялося. «Ну, думаю, хоч сьогодні обійдеться без лайки: вже рано прийшов. Та де там! Мало не макогонила мене моя Килина, знову не догодив.
Наш дідусь недобачає. Якось узяв він до рук газету, а внук баче, що дід її розглядає догори, і запитує:
— Ну що там, дідусю, нового в газеті?
— Та нічого, внучку, десь на залізниці знову аварія трапилася. Ось бачиш, у газеті паровоз догори колесами лежить.
Зустрілися двоє друзів і хваляться кожний своїм горем.
— Знав би ти, яку я маю кляту жінку. Дихати не дає! — говорить один.
— Ет, що там! Це не горе. А моя, як тільки я на поріг, зараз кричить: — Ану, дихни!
На станції ледве заліз до вагона студент з великим тяжким чемоданом. Студент натужився, щоб підняти і покласти свій чемодан на верхню полицю, але ніяк не осилить: важкий! Тоді підходить до нього здоровий дядя, взяв одною рукою чемодан і поклав на верхню полицю.
— Треба мати тут,— і показав на сильні свої руки. Студент промовчав...
Пройшла година. Поїзд ішов на повну швидкість. Студент підійшов до стоп-крана і, удаючи, що йому тяжко повернути ручку, натужиться, аж червоніє. «Дядя» побачив — підійшов до нього і легенько повернув ручку... поїзд став. Прибіг начальник поїзда і оштрафував «дядю». Тоді студент і каже:
— Треба мати не тільки тут (показав на м'язи рук), а й тут (показав на голову).
Пасажир, лягаючи спати у вагоні, просить кондуктора:
— Будьте ласкаві, розбудіть мене у Фастові. Я буду сперечатись, сваритися, але то такий у мене характер, і ви на те не зважайте, висадіть мене силою, бо інакше я просплю свою станцію.
Кондуктор так і зробив. Пасажир довго сварився, не хотів, кричав, але все ж таки його висадили.
Проїхали ще кілька станцій. Схоплюється один пасажир і спросоння запитує:
— Яка станція?
— Козятин!
— О господи! Я ж просив мене висадити у Фастові.
Сидить у вагоні громадянин. За хвильку входить якась жінка.
— Громадянине, поставте свої речі під лаву, я тут сяду!
— Ну-ну...
— Не нунукайте, а заберіть свої речі під лаву, чуєте?
— Ну-ну...
— Я покличу провідника!
Входить провідник.
— Чому ви не хочете забрати свої речі?
— Ну-ну...
— Та ви що — смієтеся з мене?
— Ось я зараз покличу міліціонера!
Входить міліціонер.
— Чому ви не хочете забирати свої речі?
— Ну-ну...
— Я вас оштрафую!
— Ну-ну...
На станції входить черговий по станції.
— Чому не хочете забирати свої речі?
— Ну-ну...
— Як то ну-ну?
— Бо то не мої. Нащо б я мав їх забирати?
Дочка заявила батькові, що одружується.
— А хто ж він, дочко? Ти ж його знаєш всього десять днів. Чи ти ж його хоч любиш?
— То вже моя справа, тату.
— А він тебе любить?
— То вже його справа, тату!
— А з чого ж ви будете жити? Ви ж обоє не маєте спеціальності.
— То вже ваша справа, тату.
— Молодий чоловіче, уступіть місце жінці,— звернувся в трамваї дідусь до огрядного парубійка з крикливим галстуком і наїжаченою чуприною.
— Я за місце заплатив і маю право їхати спокійно,— зневажливо огризнувся той.
— Вона також заплатила і має право сісти. Повагу майте!
— Хоче, хай сідає мені на коліна,— закопилив губу стиляга.
— Бачите, їй незручно. Краще я сяду, а вона — на моє місце.
Дідусь підійшов і сів парубійкові на коліна. На зупинці старий підвівся і пильно подивився на стилягу:
— На своєму віку на яких тільки тварях не їздив: на оленях, на верблюдах, на ослах. А ось на такому ослові ще не доводилось.
Лізе п'яний по залізничних шпалах і не може розібрати, де він.
— Господи, які довгі сходи. Уже, мабуть, на десятий поверх виліз.
Іде п яний вулицею, костюм на ньому новий, білий... Бачить — на стовпі вгорі наклеєний папір.
— Почитаю,— каже п'яний і лізе на стовп, читає:
— Обережно, пофарбовано!
Сидить батько в чайній, п'є горілку. Заходить його малий син, кличе батька додому.
— Та іду, іду, сину, але візьми попробуй і ти цього трунку.
Син попробував горілки і аж закашлявся.
— Гірке, сину?
— Гірке, тату!
— Бач, бач,— каже батько,— яка то горкота, як то тяжко її пити, а ви з мамою думаєте, що мені тут добро, що я тут мед п'ю.
Іде двоє п'яних. Потрапили на залізничну колію. Аж суне поїзд.
— Звернемо? — питає один.
— Нехай він нам зверне,— відповідає другий.
І дійсно — поїзд звернув... шиї обом.
Їде п'яний шофер. Дивиться - перебігає дорогу телеграфний стовп, за ним другий, третій... Аж показується четвертий.
— Стривай!? Не перебіжиш уже.
І шофер направляє машину прямо в стовп.
ЧОЛОВІК: Ти знаєш, жінко, що верблюд може вісім день робити і нічого не пити?
ЖІНКА: Овва, я знаю такого верблюда, шо вісім день п'є і нічого не робить.
Занедужав батько, прикувала його хвороба до ліжка, губи пересохли. От і просить він старшого сина:
— Васильку, встань, подай мені води!
Василько розтягнувся на печі, посвистує, ніби не чує, а потім каже:
— Та лежіть собі там. Навіщо вам вода?
Аж тут обізвався другий синок, Андрій, що лежав на лежанці:
— Тату, чого ви просите того ледацюгу? Ви краще якось самі встаньте, напийтеся, та заодно й мені подасте.
БАТЬКО: Ще молоко на губах не обсохло, а він уже навчився лаятись у дванадцять поверхів, та ще й краде у матері гроші на сто грамів! І в кого ти, лобуряко, такий вдався?
СИН: Про це запитай саму матір. Вона каже, шо я викапаний татусь.
Студента запитують на іспитах з географії:
— Скажіть, будь ласка, що є в Сахарі?
— Сахара, сахара, сахар...
— Та хіба я вас про рафінад питаю,— нервує професор.
— І я не про рафінад, а про пісок.
— Ну ось, правильно, в Сахарі пісок,— заспокоївся професор.
Мати: Васильку, дивись! Курчатко уже викльовується з яєчка!
Василько (подумавши): Але як воно туди залізло?
Учитель: Скажи-но, Івасю, чому світло сонця ясне, а місяця бліде?
Учень: Бо сонце світить удень, а місяць вночі.
Хлопчик років п'яти бував на зборах колгоспників і чув, що за шкоду знімають людей з роботи.
Пройшла велика буря, в огороді вітер повалив сонячники, виложив картоплю, поламав v саду дерева Старенька бабуся ранком дивиться у вікно і журиться:
— Боже, боже! Скільки ти шкоди наробив людям, скільки добра попсував.
Внук прокинувся, слухає і заспокоює:
— Бабусю, не журіться, його за це з роботи знімуть.
— Тату, скажи — кубометр дров, це багато чи мало?
— І багато, і мало. Коли як. Якщо їх купуєш, то — мало, а коли пиляєш та рубаєш. — ой, багато!
Учителька сказала першокласникові:
— Читай, що написано під цим малюнком.
— О...С...А... — прочитав хлопчик по літерах.
— А разом як буде?
— Бджола..
Хлопчик побачив у саду дупло в яблуні і просить маму:
— Мамо, залатай яблуню, а то в неї дірка
Сидить бабуся і розглядає папірець, на якому намальовано бога з піднятими догори руками. Внук подивився і питає:
— Бабусю, а хто це?
— Бог.
— А хто він?
— Ну той, що хлібця усім дає.
— Я знаю. Це продавець у хлібній крамниці. Я бачив його, тільки в нього халат біліший.
Мати свариться на сина:
— Ти знову десь лазив, знову дірка на коліні.
— Не на коліні, а на штанях.
Був у місті Збаражі лікар Вилинський. Цього пройдисвіта добре знав Іван Франко. Вилинський за своє життя побував у різних партіях. Він був і соціалістом, і радикалом і, нарешті, став запеклим українським буржуазним націоналістом. За це його дуже ненавидів Франко. Окрім того, що Вилинський поганий лікар, він був дуже ласий на гроші. За гроші він і рідного батька продасть. Отож якось дізнався Вилинський, що в селі Краснопільцях потрібний лікар, написав своєму начальнику листа, щоб той послав його туди по сумісництву лікарем.
Дізнався про це Франко, зустрів його і каже:
— Що ти робиш? Адже ти знаєш, що на весь повіт тільки два платних лікарі! Гроші то ти будеш одержувати за двох, а допомогу хворим чи ти зумієш дати?
Вилинський відповів йому запитанням:
— А скажіть, пане Франко, якби вам трапилося два плуги, щоб виорать свою ниву: один новий, другий старий, то який би ви взяли?
— Я б узяв той плуг,— відповів розгніваний Франко, — яким би краще виорать таке зілля з ниви народної, як ви, пане лікарю!
Хто кругом обсівсь ріднею, план не виконає за нею.
Хто себе скрізь вихваляє, в того совісті немає.
Язик діє — та рука не вміє.
Красно говорить, а слухати нічого.
Бракороб і нероба — одна хвороба.
Зробив на п'ятак, а зіпсував на гривеник.
Язиком прориву не залатаєш.
Ледар і рвач — два рідні брати.
Бюрократ так справу поверне, що сам біс голову зверне.
В протоколі густо, а на ділі пусто.
Де слова з ділом розходяться, там непорядки водяться.
В плані посіяно, а на лані ще й не орано.
Язиката, а на трудодні небагата.
Одна звичка в ледарів усіх: робить чужими боками, а лежать на своїх.
У ледаря закон простий: працюй годину - півзміни стій.
Ледар день гуляє, день слабий, а на третій вихідний.
За чаркою засідать — трудоднів не видать.
Зрівнялівка — ледачому мати.
Ударник везе хліб гарбою, а ледар несе під пахвою.
Де бригадир ледащо, там бригада нінащо.
Поганий той колектив, де є до пляшки актив.
Погана прикмета, як не подобається голові газета.
Біда тій громаді, де сільрада за головою скучає.
У кого в голові капустяна розсада, тому не дасть ума й посада.
Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним.
Криком дуба не зрубаєш.
Часом і між кропивою лілія росте.
Погано той робить, хто тверді горіхи на кінець відкладає.
У лінивого на полу кропива росте.
На роботу йти для нього кара: заважає то сонце, то хмара.
Диплом без праці — пустенька цяця.
Бігав не за Натою, а за її хатою.