Ми ступаєм до бою нового
Не за царство тиранів царів,
Не за церков, попів, ані бога,
Ні за панство неситих панів.
Наша ціль — людське щастя і воля,
Розум владний без віри основ,
І братерство велике, всесвітнє,
Вільна праця і вільна любов!
Помер бідний гуцул з голоду, покинувши в пустій холодній колибі жінку й громадку малих дітей. Непомітно підійшов до райських воріт, але тут загородив йому дорогу святий Петро з пуком ключів в руках.
— А ти куди так розігнався, небоже? Не видиш, он важніші за тебе йдуть.
Оглянувся гуцул і пізнав дідича з сусіднього села, в якого торік косив сіно. Поклонився йому до самих ніг, але той дивився на нього бундючно згори, як і за життя. Далі стояв знайомий фабрикант, суддя і ще багато інших у дорогих хутрах, яких уперше побачив. Довелося гуцулові стати на самому кінці довгої черги.
На сторожі при брамі стали два ангели з огняними мечами в руках, і Петро почав впускати в рай по одній душі. Першим приступив суддя.
— Які маєш заслуги? — спитав небесний ключник.
— Я на своєму житті засудив сотні вільнодумців, бунтарів, але мушу сказати по правді, що був я часто несправедливий, засуджував гостріше, ніж дозволяв закон…
— Нічого, нічого, — перебив його скоро святий Петро, — з ними треба якнайгостріше. Будьте ласкаві, пане, заходьте у рай.
Наступний відрекомендувався дідич.
— А ви, пане графе, чим прислужилися для царства небесного?
— Я тримав твердою рукою до останнього свого віддиху тисячі хлопів, що тільки й думали про бунт проти бога й пана. Правда, часом мої гайдуки засікали одного-другого хама на смерть…
— А треба, треба час від часу для науки іншим.
Шкода, що вас господь так скоро забрав з такої важливої позиції.
— Не журіться, пане Петре, я залишив гідного наслідніка. А втім — шістдесят років трудів для мене досить.
— А, тоді все в порядку. Прошу, пане, в рай.
Нарешті прийшла черга й до гуцула.
— А ти хто такий будеш? — спитав строго Петро, з недовір’ям приглядаючись до його обірваної одежини.
— Я гуцул. З голоду помер.
Святий Петро відскочив від нього й для певності покликав легіон ангелів, щоб пильнували вхід у рай.
Був собі один чоловік хоча й роботящий, та дуже бідний, все ходив по строках, а то вже сидів дома та якось доживав віку. От почали про нього люди говорити, що він більше нікуди не ходить на зарібки, бо знайшов десь великий скарб, цілий баняк золота, але нічого не каже, бо боїться, щоб не прийшла яка напасть. Та прийшлося вже йому помирати, і покликав він до себе попа й адуката. Ну, вони дуже зраділи цій оказії та при-спішили до помираючого кожний зі своїми причандалами: піп з чашею й святими дарами, адукат з книгою та каламарем. Прийшли вони та й стали над ним… А він упізнав їх, а сам якось повернув голову до стіни, зітхнув легенько і мовчить. Стояли, стояли над ним піп та адукат, коли бачать, що він вже от-от богу душу віддасть. Не витримав піп та до нього з хрестом і причастям. А чоловік ледве вимовляє:
— Одійдіть!
Тоді ті обидва разом і кажуть:
— Майте розум, ви ж помираєте, треба щось чинити!.. Ви ж нас для чогось покликали… — Та й почали навперейми:
— Може, тестамент напишемо?..
— Приобщіться таїнств Христових!
А про скарб не нагадують.
— Нічого мені від вас не треба, постійте мовчки, дайте мені спокійно сконати.
— Але ж ми прийшли виконати вашу останню волю. Яке буде ваше останнє бажання?
— Дуже вас, панове, прошу, — побудьте зі мною до кінця. Хотів би померти, як Ісус Христос, — межи двома розбійниками!
По тих словах потягнувся злегка і помер.
Суддя:
— За те, що ваша корова зайшла на панське поле, заплатите панові 50 крон відшкодування. Розумієте?
Бідняк:
— Розумію. Але смію запитати, чому суд не признав мені відшкодування за те, що пан на полюванні прострелив мені руку, і я цілий рік не міг робити.
Суддя:
— Те сюди не належить. Врешті, вам господь бог за се заплатить.
Бідняк:
— А може, господь бог і панові заплатив би тих 50 крон?
Слуга, не спитавши дозволу, підсів на воза, на якому сиділи піп і нотар. Їздовий його побачив і закричав:
— Не йдеш з воза ти, осле?! Не бачиш, що вже два сидять на нім?
— Перепрошую, я одразу й не впізнав…
Посміхнувся слуга і зліз з воза.
Колись розповідав мені один селянин, що в селі Вовчаково в одного бідняка не було плуга. Так він і рішив: «Давай украду плуга у поміщика Куцовола, у нього ж багато плугів. Поору днів три, а там і підкину йому ніччю». Так і зробив. Впорав тим плугом що треба і назад панові повернув. Але чорт підніс той час, коли треба було сповідатись. На сповіді піп і запитав:
— Ну, раб божий, грєшен?
— Да, — говорить мужик.
— Розповідай усе.
Цей селянин і признався. А тоді думає: «Ну от піп відмолиться перед богом, то той і простить мені цей невеликий гріх».
Прийшов додому, розповів жінці, і радіють обоє. Аж не пройшло і двох днів, як приїхав становий із волості, урядник, забрали того селянина і повезли у волость. Засудили того бідолаху за «ночную кражу». Тоді він зрозумів, кому про його «гріхи» сповістив піп.
От якому богу оті попи служили.
Піп утішає засудженого до страти перед виконанням смертного вироку і лицемірно дає останні настанови, як той повинен поводитися:
— Відвага, сину! Тільки відвага…
— Чуюся дуже зле, — каже засуджений, — бо я не поснідав…
— Нічого, синку, за четверть години будеш снідати з ангелами…
— А чи не були б ви, отче, ласкаві потрудитися і разом зі мною поснідати?
Служив один циган у війську. І дуже збиткувався над ним капрал. Коли циган стояв на варті, капрал пішов його перевірити. Впізнав циган капрала, крикнув:
— Тричі стій!
Не встиг капрал лягти на землю — упав з пробитою головою.
Далі був суд над циганом.
— Чи кричав ти, цигане, тричі «Стій!»?
— Кричав, — каже циган, — айбо капрал на землю не ліг. Я подумав, що то ворог, і вистрілив,
— Побожишся, цигане, на євангелію?
— Побожуся!
Циган побожився, що він кричав «Тричі стій!», і суд його виправдав. Айбо циган побоявся гріха і пішов до попа сповідатися.
— Які гріхи маєш? — питає піп.
— Я вбив чоловіка.
Піп визвідав, кого і як.
— Великий маєш гріх! Іди й молися, може, бог тобі простить. Бог всюдисущий і всевидющий — він знає про твій гріх, але мовчав, бо хотів, аби ти сам признався і тим заслужив спасіння на тім світі.
Пішов циган з молитвою в казарму. Та не дійшов; схопила його стража й кинула в темницю.
І був знову суд над циганом. І присудили йому шибеницю. Перед стратою прийшов піп висповідати цигана.
— Чи я тобі не казав, цигане, що бог всюдисущий і всевидющий! Він все знає, він все видить, та не скоро скаже, айбо хто перед ним согрішить — кара того не мине.
А циган на те:
— І я би був всевидющим, якби мені піп помагав!
Піп у недільній проповіді виголошує:
— Найскоріше ведуть до гріха погані книжки! Ви їх, певно, маєте. Принесіть ті книжки до мене, щоб їх спалити.
Другого дня півсела принесло попові податкові книжки.
Дядько Кіндрат був бідний. Він мусив працювати від світання до смерку на свою сім’ю. Отож було встає зарані.
Дядько Кіндрат був сусідом попа Філата. Не раз піп було виходить ранком і бачить, що дядько уже працює.
А ось одного разу піп питає в дядька:
— Кіндрат, хто тебе так рано будить?
— Півні,— відповів Кіндрат.
— А хто тебе молоком кормить?
— Корова, батюшко.
— А коли ти спать лягаєш?
— Вночі, як усі сплять.
— А хто тебе роздіває?
— Святі отці і волосний старшина.
В одному селі люди перестали ходити до церкви. Стогне піп, немає доходу. Збоку церкви жив крамар, йому теж від цього гірше стало. Мало людей заходить в крамницю, а тому й виручки мало.
Одного разу крамар приходить до попа та й каже:
— Знаєте, батюшко, що?
— А що? — каже піп.
— Давайте об’явимо «чудо господнє»: ніби у вас у церкві ікона обновилась. Будуть люди йти, і вам буде виручка, і до мене будуть в крамницю заходити.
— Оце добре ти придумав, — зрадів піп.
На другий день піп почав розповідати скрізь, що в церкві обновилася ікона і милує людей. Повалили люди до церкви. А крамар мерщій в город та накупив ладану, свічок, оливи. Пішла торгівля. Зажили піп з крамарем.
Одного разу заходить в крамницю чоловік на милиці.
— Здрастуйте, — привітався він до крамаря, — дайте, будьте ласкаві, ладанцю.
Крамар важить ладан та й питає дядька:
— До ікони приїхали?
— Еге, — відповідає той. — Кажуть, що у вас тут ікона обновилася та й людей милує.
— Обновилася й людей милує,— відповідає крамар.
— Та й що ж, і помагає воно людям?
— Якже, якже, помагає! — каже крамар,
— Чи всім же помагає? — питає дядько.
— От за це не скажу, чи всім, чи ні,— каже крамар. — Знаю, двом добре помогло.
Жив собі піп, і було в нього дев’ять корів. А йому хотілося, щоб у нього було десять. От пішов він до одного селянина та й каже:
— Дай мені свою корову, тобі бог десятерицею пошле.
Узяв піп корову. А селянин жде-жде — не шле бог десятерицею. Одного разу, коли попів наймит гнав з пасовища корови і селянинова корова зайшла у його двір, а за нею і всі попові, він узяв і загнав їх у свою загороду. От приходить піп та й каже:
— Віддай мені корови!
А селянин відказує:
— Це мені бог десятерицею послав.
Ішов чоловік з одного села в друге і ніс на плечах малу дитину, а під пахвою дві курки, що були цілим його маєтком. Прийшов до лісу, бо мусив переходити через ліс, а тут де не взявся розбійник та й до нього:
— Давай курки!
Чоловік каже:
— Як ти маєш серце відбирати їх у мене, коли то мій цілий маєток? То мій ґрунт і моя корова. Я лиш тоді дитину погодую добре, як курка знесе яйце.
Розбійник вислухав те і пустив селянина — не взяв курок.
Приходить селянин до села та й іде до попа, щоб охрестив йому дитину. Піп охрестив та й каже:
— Дай же мені тепер ті дві курки.
Селянин починає йому говорити: так і так, я бідний, в мене тих курок навіть розбійник не взяв.
— А що то мене обходить? Давай курки!
Мусив селянин дати. І так піп забрав те, чого розбійник не міг взяти.
В одному селі агітатор аграрної партії перед виборами влаштував збори, але селяни якось не дуже сходилися. Хитрий аграрний агітатор, щоби заснувати організацію, почав селянам обіцяти по 10 гектарів землі, хто вступить до його партії.
Дочувся про це піп, розмахався від хати до хати, обіцяючи по 20 і більше гектарів тому, хто вступить у партію християнсько-попівську, волошинівську.
Аграрний агітатор накинувся на попа:
— Чуєте, ви мечі робите конкуренцію! Звідки ж ви їм можете обіцяти по 20 гектарів землі?
— Гм! Гм! Та звідки ж?.. Та звідти ж, звідки й ви обіцяєте по десять гектарів, — відповідає божий слуга.
Чорт знайшов вершу і, не знаючи, що воно таке, почав воду набирать… Набере, то воно й виллється.
— Це, — каже, — хоч попівські очі, хоч панська кишеня, бо тих нічим не наситиш, а панської кишені нічим не наповниш.
Піп — Що іншого, пане аптекарю?
Аптекар: — Біда, дорогий приятелю. Якщо бог не нашле яку-небудь холеру чи тиф, то ми обидва станемо жебраками…
Один ксьондз був такий скупий, що стан шукати собі таку наймичку, яка б зовсім не їла. Почула про це одна бідна наймичка, а була вона така, що дідька проведеш.
Зрадів ксьондз такій знахідці.
— І робить гарно, і не їсть.
Так і жила вона при цьому, їла так, щоб скупе око хазяїна ніколи не бачило, як їсть наймичка.
На старість у хворого ксьондза відобрало мову. Цим і скористалася наймичка: написала бумагу таку, що ксьондз залишив їй після себе майно та й побігла за іншим ксьондзом, щоб засвідчив згоду її господаря. Той прийшов, зайшли до хати.
Наймичка вперше за десять років взяла кусень калача і їсть. Прокинувся хворий і як угледів, що вона їсть, то очі йому на лоб полізли; він піднявся і, тикаючи пальцем на неї, замичав: «Ї-ї-й…», що значить їсть, і… помер.
А прибулий ксьондз подумав, що хворий стверджує цим рухом і мичанням перепис майна його наймичці,
Так одурила наймичка скупого ксьондза.
Найняв наймита рабин. Питає наймит хазяїна:
— Що я повинен у вас робити, де і як жити?
А той повів його у свою хатину, показав перину і так солоденько промовив:
— Що в бідного рабина робити? От посидиш на цій перині і кінець одній днині.
Присів наймит і думає:
— Це ж рай мені за моє бідування… Так би довіку жити…
Та не встиг обернутися, бідолаха, як рабин убіг і облесливо так:
— Там зо двоє полін треба перерубати. Скоренько порубаєш, хай їм лихо, та тоді й спочивай собі любо й тихо.
Не встиг наймит дрова порубати, як хазяїн наказав їх поколоти й поскладати.
— От молодець… Тепер заповни водою ще оцю маленьку діжку, та й спи спокійно всю ніч.
Поки діжка рабинова повна стала, то й нічка темна настала. Думав бідний наймит тепер відпочити, як дружина рабина просить її волю виконати:
— Піди постережи хату мого брата…
Другого дня рабин кличе Івана, проклинає, що розуму в' Івана й на мачину немає:
— Така перина дурня чекала, а він додому в солому дав драла.
Лаявся і плювався він на Івана, що той від його перини п’ятами накивав і навіть плати не взяв.
Прийшлося раз циганові так скрутно, що нічого їсти і взять ніде. Міркував він собі, міркував і надумався заступить у монастир, бо там і кормлять добре, і роботи нема ніякої. Припало йому заступить туди саме на масляну, і йому здалось дуже гарно там жить: і сьогодні млинці, і завтра млинці, і післязавтра теж, і так чотири дні. Прийшов піст, тягнуть уже цигана дрова рубать. Рубає він день з ранку до вечора, руба І другий, і третій, а їсти монахи не дають ані кришечки і самі нічого не їдять. На третій день, у обідню пору, сів циган на дривитень і жує соломину. А тут мимо його проходе ігумен і питає:
— Що ти тут робиш, раб божий?
— Та соломину жую, щоб не забуть, як добрі люди їдять!
— Потерпи, раб божий, завтра вже будемо їсти.
Після того настановили цигана в обход по монастирю чи що. То він приходе увечері до ігумена і каже:
— Уже в нас у монастирі один братчик з голоду окалубивсь!
А той йому:
— Не кажи так, кажи: «Волею божою один з нашої братії умре».
Циган на другий день приходе і докладує ігуменові:
— Волею божою один з нашої братії умре!
— Хто такий? — питає ігумен.
— Собака цепний!
Ігумен розсердився і вигнав цигана з монастиря. Іде наш циган, коли це назустріч йому чоловік веде собаку на обривочку.
— Здоров, добрий чоловіче!
— Здоров!
— Куди ти собаку тягнеш?
— Та до лісу: хочу завісить його!
— Не веди його до лісу, — каже циган, — веди його в монастир: він там сам здохне і тижня не переживе!
Наймитував Іван у попа, від зорі до зорі робив, а одержував копійки. А піп втішає:
— Не журися, Іване, що в мене ти тяжко працюєш і мало одержуєш. Зате я молюся богові, щоб тобі на тім світі ліпше було.
— Не віриться мені,— каже Іван, — щоб на тім світі краще було. Там також святий Петро скаже:
— Іване, засвіти сонце! Іване, загаси місяць! Іване, підмети небо! Іване, почисть зірки! Іване, нарви янголам яблук! Іване — туди, Іване — сюди, не дадуть мені й там ні хвилини спокою!
Був собі один такий батюшка, що ото прийдуть робітники снідати, поснідають, він і каже:
— Сип їм заразом і обідати.
Поїдять вони ще трохи.
— Сип їм, — каже, — заразом і вечеряти.
А що вони вже там з’їдять? Ото поїдять заразом, він їх тоді цілий день на роботі і мордує, хіба який води одірветься напитися.
От і найнявсь до того батюшки циган. Уранці посідали снідати, поснідали.
— Сип, — каже батюшка, — тепер ще їм і обідать.
Пообідали попи.
— Давай же їм заразом і вечеряти.
Насипала наймичка і вечерять. Повечеряли вони,
— Ну, тепер, — каже піп, — ідіть на роботу.
— Е, — каже циган, — добрі люди як повечеряють, так і спати лягають.
Лягайте, хлопці!
Як на лихо, мій сусід Семен колись жив у сусідстві з попом Карпом. У попа був лютий собака — Лев звали. Лихий був. А піп такий жаднючий, що їсти собаці зовсім не давав. Терпів пес, а потім давай кури красти. Та не свої, а сусідські, бо своїх боявся. Пристеріг Семен і убив собаку. Розлютився піп і подав у суд на Семена, А суд царський. Захотів піп, щоб Семен замінив собаку і гавкав уночі, як собака, у попа, і суд учинив попівську волю.
Настав вечір. Сів під попівською хатою Семен, гавкає. А піп лежить і насміхається — знай, мов, як попівську собаку вбиватй. Почули про цей суд злодії, умовились все викрасти у попа. Цієї ночі не гавкав, а заливався Семен, а піп, чуючи, ще міцніше спав.
Ранком все волосся порвав піп на собі. Все покрали злодії. Люто накинувсь на Семена, чому не сказав.
— Та я ж гавкав, аж заливався, — відказав спокійно Семен, — а казати я не мав права, бо я собака.
Так бідняк віддячив попові.
Отак зібралися якось селяни та й балакають:
— Хто не курить і не нюхає табаки, той не стоїть і собаки.
А піп, що тут був, і питає:
— То це і я, виходить, не стою?
А один йому й відповів:
— Е, ні, батюшко, ви стоїте двох собак та ще й добрих.
Було це за старих часів.
Везе якось один дядько попа кудись, а кобильчина в того дядька худа-худюча, нещасна, тільки кістки та шкура — сказано, бідняк. Ну, а піп гладкий, товстий, так пудів на вісім — одним словом, піп, як і всі попи, що на людських хлібах вигодовувались.
Ну, їдуть, а тут висока гора, та ще й грязько після дощу, важко кобильчині під гору вилізти. Дядько зліз з воза, а піп, сказано, як піп — ледачий, не хоче злазити.
Сидить така восьмипудова туша в рясі, а коняка з усіх сил моцюється, аж стогне, бідолашна, і ніяк на ту гору не видряпається з возом.
Аж їде навпроти другий селянин — молодий та кріп-кий. Зразу догадався, в чому тут справа. Зупинився, зняв люшню та до того дядька, що попа везе:
— А, такий-сякий, попався мені тепер?! А пам’ятаєш, як я віз попа, а ти мого попа почав люшнею бити? Тепер же я тобі віддячу!
Та з тими словами до попа, що розлігся на возі, та люшнею попа, та люшнею гіо спині, та по товстому череву, та ще й примовляє:
— А то знай, як мого попа бити, а то знай, як мого попа бити!
Піп бачить, що непереливки, та як завиє від болю, та з воза, та драла пішечки — в одну мить на гору вибіг.
А як дядько вже виїхав на гору, то піп і каже йому:
— Бачиш, Степане, який ти дурний. І нащо було тобі того попа зачіпати? А тепер тобі добре, як твого попа б’ють?
А дядько тільки всміхнувся.
Було це давно.
Їхав якось бідний селянин із села в місто. А шкапина в нього погана була — ледве-ледве тягне. Коли по дорозі піп сільський іде. А вредний піп був, завжди на мужицькі вози пхався. Сів піп на віз і їде.
Бідний селянин усе думає, як би його позбутися, щоб кобильчині легше було.
Тут піп питає:
— Куди це ти їдеш, Іване?
— У город, — каже.
— А чого?
— Та мене, — каже Іван, — собака скажений покусав, так їду до лікаря.
— Аз тобою ще нічого не було, Іване? — питає піп.
— Та не було, — каже Іван, а сам дивиться, як би його патлатого зігнати.
Аж ось у вибалку побачив калюжу. Тільки заїхали на середину її, Іван як кинеться на попа, як гавкне. А піп як полетить у калюжу та звідтіль і говорить:
— Ой, Іване, Іване, чого це ти тут сказився? Хоч би був на сухому!
А селянин за віжки та й поїхав собі далі. Уже без попа.
Був собі піп, та такий скупий, що жалкував слугам навіть шматок хліба. От його фурман і вирішив провчити. Піп збирався саме в дорогу. Все взяв, а їсти забувся. А фурман, як виїздив з дому, взяв собі хліба і ковбаси та й повіз попа через ліс. їздив, їздив цілу добу, возив попа, ніби заблудився, а насправді він тільки так, аби той зголодався.
От вирішили вони під скиртою сіна заночувати, бо не видно було їхати. Фурман обгорнув хліб у солому, а ковбасу в сіно, пробивав сіно й солому писком і так їв.
— Що ти їси? — питає батюшка.
— А що, б я мав їсти, мушу їсти сіно з соломою.
— Дай-но мені трохи, — просить піп.
Фурман скрутив йому жмут сіна та й дає. Піп жував-жував, а потім і каже:
— Агій, я не можу їсти!
Ну, переночували, їдуть вже далі. Як виїхали на дорогу, здибали коршму. Зайшли. В коршмі дали їм кислого молока з хлібом, бо іншого не було що дати.
А як виходили відти, то піп пішов попереду, а фурман за ним. Корчмар надумавсь і кричить їм услід:
— Я ще маю маслянку, може, будете їсти?
А фурман ніби не дочув, та до попа:
— Ще має просянку, може, будете їсти?
Піп на те:
— Сіно м'якше, та й то я не їв, а то став би їсти просянку!
Як приїхали додому, вже піп і попоїв трохи; аж тут йде дівка по воду, а він і каже:
— Возьмн собі кавалок хліба в коновку, бо ти знаєш, коли йдеш, але не знаєш, коли вернеш.
Було це давно-давно, коли ще люди ходили на панщину.
Іде чоловік полем, журиться:
— Великий я грішник. Що мені робити? А скоро й помирати треба. Мушу очистити свою душу.
І додумався чоловік, що піде до попа на сповідь.
— Коли висповідаюся, на серці мені буде легше. Може, святий бог і відпустить мої гріхи на цьому світі.
Як думав, так і вчинив. Зайшов до церкви, перехрестився, став навколішки і молиться.
Закінчилася відправа, люди розійшлися по домівках. А чоловік все ще перед іконостасом молиться.
Побачив чоловіка піп, підійшов до нього й питає:
— Що ти за один? Які маєш гріхи?
— Я, пане превелебний, великий грішник. Відколи живу на цім світі, я погубив дев’ятдесят дев’ять душ.
Піп зацікавився чоловіком, підійшов до нього ще ближче і почав розпитувати далі:
— Так, так. Ти забив дев’яносто дев’ять людей. Та які то були — бідні, багаті, чесні, нечесні?
— Я чесних і бідних людей не рушив, бо їх досить бог побив. Я спорядив на той світ багатих, котрі позабували про біду і сміялися над народом.
Коли пан превелебний почув ці слова, так розсердився, що аж почервонів.
— Ти страшний розбійник! Ти великий грішник. Я таких не сповідаю. Най тебе бог скарає на цьому світі за те, що ти чесних людей погубив!
Коли чоловік почув такі слова, скочив на ноги і грізно сказав:
— Пане превелебний! Я забив дев’ятдесят дев’ять чоловік, а тепер заб’ю ще й сотого! І най мене пан бог карає, як хоче! Бо й ви такий, як ті були!..
Піп так налякався, що аж зблід.
— Та… та… бог милостивий. Він відпустить тобі гріхи… Я тебе висповідаю. Але ти мусиш спокутувати свої гріхи! Заріжеш вола, знімеш з нього шкуру, з неї вчиниш собі мішок. До нього покладеш стільки цеглин, скільки душ ти погубив. І будеш носити їх доти, доки міх сам від себе не розпадеться.
Опришок послухав попа. Зшив собі з шкури мішок, поклав до нього дев’яносто дев’ять цеглин, узяв ношу на плечі й пішов по світу. Немало літ з ношею ходив, а мішок не розпадався.
Одного разу грішний чоловік ішов полем зажурений і здалека помітив людей, що на панщині робили.
Підійшов грішник ближче, дивиться, а під дичкою — колиска. Колиска велика, не дитинська, а люди по черзі підходять і колиску колишуть. Панський гайдук стоїть коло самої колиски і швакає людей. Коли один колише помалу, пан кричить, а гайдук б’є батогом! Другий колише швидко, пан кричить, щоб колисав помалу, а гайдук і тут б’є батогом.
Дивиться опришок на людську муку, дивується і хитає головою:
— Боже праведний! — подумав опришок. — Яке нещастя впало на людей! Люди голодні, босі, цураві, а він лежить без роботи і жури, а його ще й колишуть. Нема правди на землі! Господи, як терпиш таку несправедливість?
І розпалилося серце опришка лютим гнівом:
— Хоч як тяжко буде мені носити сто цеглин, але мушу визволити цих людей від муки.
Став біля колиски і сказав:
— Люди чесні! Дайте мені, аби я-го мало поколисав.
Заколисав розбійник паном, аж той вилетів на землю. Тут опришок ступив панові ногою на черевище й палицею так бахнув по голові, що надвоє розкололася,
І нараз шкіряний мішок розпався…
Був собі один пан, на вигляд дуже смирний-пресмирний, тихий-претихий, ласкавий-преласкавий. Все чинив облесно та з зітханням, та з поклоном, але люди боялися його гірш вогню, гірш чуми і мору лютого. Бо як тільки не вийде який сердега на роботу вчасно, то так і знай, ідо пришле пай економа, і тон забере у нього всього-на-всього одну чвертку манна! А не ви Гіде сердега другий раз, то вже половину, а як хто непослух вчинить, то всю хатню утвар забере.
А бити, лаяти — боронь боже!.. Та скільки-то горя з ним люди пізнали, скільки кривавих сліз пролилось, скільки сиріт безталанних лишилось…
І от поїхав той пан раз до церкви. Висповідався та й їде цугом назад, але в лісі чує — кричить щось іззаду. Оглядається — аж то дяк церковний біжить за ним та й кричить зачекати. Стримав пан коні, а дяк і каже йому, що так і так, ваша вельможність, забули отець-батюшка, які гріхи ви йому сповідали, то й послали мене навздогін, щоб ви сказали ще раз, бо їм треба відмолювати ваші гріхи. Ну пан і каже знов:
— Сподіваємося, щоб простив мі бог гріхи мої тяжкі, що я якось у святу п’ятницю масне в рота взяв, ще якось, нехотячи, кицечці моїй хвоста притис та ще фурману якось лайливе слово сказав.
— Ага, — каже дяк, — і то все, ваша вельможність?
— Все, — каже пан.
— Ага, — каже дяк, — то ви, ваша вельможність, забули ще один маленький грішок — то ваше багатство, що ви його із сліз сирітських збудували.
Та й раз із себе дяківську одежину, а пан як завидить, що це Кармелюк, та як наробить гвалту, а Кармелюк тоді — раз, бере одну тополину та й пригинає, бо сильний був, пригнув її та тоді мотузок панові на шию — р-раз! — та й каже:
— Ну піднімайтесь, ваша вельможність, там уже й решту гріхів здасте.
Та й пустив тополю догори. І тільки вітер свиснув.
Їхав одного разу пан Зенон у місто і треба було йому переїздити річку по льоду. Діло було в кінці зими.
Лід провалився, і панові довелося б потонути, якби не люди з села, що збіглися на крик і врятували його.
Вбачаючи в цьому божу допомогу, гонористий пан вирішив віддячить «пану богу» за своє спасіння. На тому місці; де його витягли з річки, він наказав поставити величезного хреста з надписом:
Та скоро на цьому хресті школярі дописали:
— Тату, тату! Чорт до нас лізе в хату,
— Дурниця. Аби не пан.
Учитель. Скажи, Михайле, чи є що гірше за чорта?
Михайло. Є.
Учитель. Цікаво, а що?
Михайло. Екзекутор.
Учитель. А то чому?
Михайло. Бо в нас була корова, яка колола рогами й била. Мама все казали: «Аби тебе чорт узяв». Але він не хотів брати. А прийшов екзекутор, то таки взяв.
Отче наш капітале, що живеш десь, як у чорта за пазухою, і світиться морда твоя, і діється воля твоя, бо що хочеш, те робиш. Відбираєш хліб наш насущний, викидаєш нас із фабрики, бо ми не можемо робити за таку платню, як ти нам даєш. І оставляєм довги наші, бо нема чим заплатити податки. Але введеш ти нас тим самим «во іскушеніє», і настане днина, як будеш голодний і потече тобі слина, а може, й червона. А ході ми «ізбавимося од лукавого». Амінь.
У бога повір, то пан сам знайдеться.
В кого гроші, тому й боги хороші.
За кого пан, за того й бог.
Багатому і в пеклі добре.
Благослови, владико, дерти з бідного лико.
Коли б не піп та не пан, то не був би й мужик голоштан.
З божої волі продав штани, купив солі.
Багатий розмовляє з іконою, а вбогий з нуждою.
Все боже тільки багачам гоже.
Бог з бідного останнє здирає та багатого вдягає.
Багачеві бог зерно несе, а бідному половою очі засипає.
Бог знає, кому що подобає: панові гроші, а мужикові воші.
Багатий розмовляє з іконою, а вбогий — з нуждою.
Поклони б’є, а людям дихать не дає.
Обдирає стодоли, а покриває костьоли.
До церкви дзвонять і на панщину гонять.
Буде гарно на світі, як попові всипать, а пана засипать.
Піп гріхи взнавав та в поліцію передавав.
Один дзвін, що кайданний, що церковний.
Слова попа — як у брата, діла ж його — як у ката.
За чужу кривавицю купив у церкву плащаницю.
У церкві пан хлопові братом, а поза церквою гіркеньким катом,
У попа душа божа, а тіло панське.
І попи і пани одного поля бур’яни.
Поміщик та піп — одного гніздечка птиці.
Піп і пан — то одно.
Піп та куркуль — пара коней до масті,
Попова ряса й багатієва каса переплітаються,
Попівські очі, а панська кишеня.
Піп грішників сповідає, а поліція все знає.
Щоб не сповідався б, в острог не попався б.
Пан і бог — геть обох.