Хто не знає, що попи все
Звикли на дурницю?
Жив собі піп. Та такий-то вже ласий на гроші був, що й не сказати. Ось одного разу в пана здохла собака. А той пан багатий був і любив собаку, як самого себе. Подумав-поміркував і вирішив: «Похороню я свого любимого пса з попом та ще й коло церкви, на цвинтарі». Узяв торбу грошей і до попа. Так і так, мовляв, хочу, щоб ви собаку похоронили коло церкви з молитвами, як християнина. Піп розгнівався, затупав ногами:
— Бог за це вас покарає.
Тоді пан усміхнувся лукаво і показав попові торбу грошей.
Піп аж слину пустив, угледівши стільки грошей.
— І не подобає коло церкви собаку хоронити, — промимрив піп, жадібно поглядаючи на гроші,— та що зробиш, грошей жаль.
Зізвав піп півчу, і похоронили собаку коло церкви, як пророка якого. Минув місяць, а може, й більше, як до попа дійшла чутка: із синода має приїхати сам владика оглядати його церкву.
Злякався піп. А що як дізнається владика, що він собаку коло церкви похоронив? Біда буде! Та й люди вже подейкують, що піп сните місце оскернив. Піп думає-гадає, а далі пригадай: недалеко від церкви жив собі такий Іван Нещасний. Метикуватий він па голову. От і пішов піп до нього за порадою. Увійшов у хату, поздоровкався. Іван Нещасний тоді цапа годував. Розказав він йому свою біду-горе. Іван усміхнувся, а далі й каже:
— Дайте торбу грошей, я поїду до владики, і все в порядку буде.
Попа аж скривило від таких слів. Та що поробиш — владика страху нагнав, Заплакав піп кілька разів і оддав Іванові торбу грошей.
Іван Нещасний налигав цапа за роги і пішов з ним у Київ. Відшукавши владику, Іван Нещасний прямо з цапом зайшов до преосвященного.
— Що ти хотів, раб божий? — гнівно запитав владика Івана, вгледівши, що з ним і цап стояв.
— Прийшов, владико, — почав несміливо Іван, — щоб ось цю тварину в попи посвятити.
Владика аж спалахнув увесь; затупав ногами, заскрипів зубами.
— Геть звідси! — крикнув не своїм голосом.
Тоді Іван витяг з-за пазухи торбу грошей і показав владиці — дивіться, мовляв. Владика, вгледівши стільки грошей, аж голову в плечі втягнув.
«Аби гроші — гріха не буде», — подумав, а далі й каже:
— І не подобає цапа в попи висвячувати та що ж зробиш — грошей жаль.
Забрав владика гроші в Івана і висвятив цапа в попи ще й документ дав. Привів Іван цапа-попа додому, надів йому хреста на шию і жде парафії…
Через деякий час у село приїхав той самий владика, що цапа в попи висвятив, Приїхав і того ж дня довідався, що піп коло церкви собаку похоронив. Розсердився, аж побілів увесь. Ззиває він тоді із сусідніх сіл попів, щоб суд вчинити над цим попом,
З’їхались попи. Владика вже й рота розкрив, щоб винести страшний вирок над попом-безбожником, коли почув, як поблизу десь цап замекав. Глянув і ледве не впав. А то Іван Нещасний, почувши, що владика скликає всіх попів, і свого цапа-попа налигав за роги, документ у руки і до церкви. І коли Іван був недалеко від церкви, владика і вгледів його.
— Собаку теж бог сотворив, — заспішив владика глухим голосом, — а тому гріха ніякого не буде, як її коло церкви похоронено.
Після цих слів розпустив попів, сів у фаетон і — був такий.
Кажуть люди, що в давнину дозволялося селянам обирати попа з-поміж мужиків. От в одному селі не було попа, то й обрала громада якогось дядька. А той дядько нічого не тямив у попівському ділі — він не то що необразований — неграмотний був. Та коли вже обрали, нічого не зробиш, треба брати кадильницю і правити.
Що ж править? Думав не думав наш дядько і почав:
— Соснові дрова хорошо горять, соснові дрова хорошо горять…
А хор на криласі підспівує:
— Ой попе, попе, нагорить тобі…
Отак і проходила божа служба.
Коли одного разу до села приїжджає архієрей. Біда! Піп не сподівався. Що ж його робити? Нагорить!..
Прийшов до церкви архієрей, піп почав службу:
— Соснові дрова хорошо горять. А у мене є сім тисяч рублів, з них чотири тисячі — архієреєві.
І замість хору підспівав попові архієрей:
— Слава тобі, господи!
І архієрей посвятив того дядька у попи.
Один дяк задумав видурити у багатої вдови грошики. Вкрав у церкві рясу, нарядився Миколаєм-угодником та й пішов до вдовиці. А паламар про все це десь пронюхав. «Пожди ж, — думає,— я тебе провчу!»
Натягнув на себе рядно, причепив бороду з льону, узяв ключа з пів-аршина (тобто апостолом Петром нарядився) та й теж заходить до вдови.
— Ти хто такий? — питає дяка.
— Я — Миколай, угодник божий.
— Як же ти сюди прийшов, коли рай замкнений, а ключ у мене?
— А я, — каже, — через перелаз.
Паламар тоді дяка за патли та ключем по шиї, по шиї!
— То ви, — каже, — будете лазити через перелаз, а мені за вас перед богом одвічати?
«Миколай-угодник» ледве двері знайшов і до вдови більше не потикався.
Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.
— Не можу, — каже дука, — бо тобі треба позичати на вічне оддання,
А чому б то я й не віддав? — питає убогий.
— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддавати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо' убогий ще з більшим почотом і повагою сидітиме за столом будь у кого, ніж багатий?!
— Так же, так!і Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука, — То я у яку хату не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
— Як тебе посадять, то мене й подавно, — зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значиться, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен віддати убогому пару волів, коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
— Ну, куди ж підемо? — запитав убогий.
— Ходімо до попа, — промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса,
— Добре, — каже піп, — ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.
— Добре, батюшко, виорю.
Тоді він питає убогого:
— А тобі що треба?
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
— Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, освятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
— Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
— Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
— Та я хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручніше буде.
— Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидющеє. Лучче вже тут, Семене.
— Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
— Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!;
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки, Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує,
Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П’ють собі та закусують, Але Семен п’є та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб дука чув у сінях) «за здоров’я» промовляє,
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості.
Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
— Так ви ж тут теє… поки я принесу золото,
— Добре, добре, — каже піп, — тільки ж швидше!
Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею — тільки ж не за золотом, а за волами дуки.
Взяв він воли за налигач, цвьохнув батогом, іде та й приказує:
— Гей, воли, цабе, кгезан, — уже тебе не побачить твій дука-пузан! Гей, сірий, цабе, мурий, хай зна піп, як убогий жартує.
А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.
Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла, саме в жнива, дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому яму копати, нема кому труну робити; ніхто не хоче: ніколи. Пішов Кирик до попа.
— Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.
— А є у тебе, Кирику, карбованець?
— Нема, — каже.
Не хоче піп дитину хорошіти. Іде додому Кирик, плаче — ніхто його не слухає. Пішов піп сам яму копати. Копає Кирик ямку, дибиться — йде дідок.
— Здоров будь, Кирику! Що ти тут робиш?
— Сталася мені велика причина: умерла в жнива дитина; ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.
— Підожди, Кирику, не копай, іди зо мною!
Прийшли вони на долинку,
— Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.
Став копати Кирик ямку на дитинку, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город, купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається.
Коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копать (дізналися, що у Кирика гроші є), Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.
— Прошу, батюшко, дитину хоронити з собором!
— Зараз, Кирику, іди додому, я зараз буду.
Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором хоронить, як купецького сина. Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя каже попу:
— Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається — не станеш його сповідать.
Піп дожидає посту. Став Кирик говіти; став його піп допитувати, як він добув грошики.
— Які ти гріхи маєш?
— Батюшко, чоловік, що ступив, то й согрішив.
— Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…
— Ні, батюшко!
— Ну, не признаєшся, ступай геть з-перед моїх очей.
Приступає знов Кирик, піп питає знов.
— Так, — каже, — батюшко, найшов я котельчик.
— Я це знаю, — каже батюшка, — але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка, на церкву часточка.
— Добре, — каже, нехай і так буде.
Одправив піп вечерню, приходить додому,
— А що? — каже попадя.
— Знаю вже, де Кирик грошей набрав, — і розповів попаді все.
— Почекай, — каже вона, — не йди до нього: я так зроблю, що всі гроші будуть твої.
Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви, прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги — на руки, задні ноги — на попові ноги, роги — на голову, Обшила попа шкурою, зробила з нього чорта.
— Іди тепер до Кирика та постукай у вікно, — він ще не спить, та й скажи: «Ага! забрав мої гроші та ще й хочеш дать попові на церкву! Оддай їх зараз, а то увесь цей дім рознесу і всі душі заберу», — то він тебе злякається і віддасть гроші.
Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами, Кирик подивився, — а місячно, — думає, що диявол.
— Чого тобі, нечиста сило, треба?
— Ага! — говорить піп, — узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу,
— Почекай, — каже Кирик, — я тебе боюся. Я. тобі оддам гроші через двері.
Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру, — стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт…
Ходив один чоловік від села до села, від хати до хати. Де його ніч заставала, там і ночував. Одної ночі спав у бідняка, в якого було восьмеро дітей. Рано прокинулися, дивляться, а той чоловік помер. Бідняк вирішив продати останню козу, щоб поховати небіжчика, але жінка порадила чоловікові, щоб шукав у діда, а може, в нього десь знайдуться якісь гроші. Так і було. Знайшлися гроші, та й не малі — дві тисячі п’ятсот корун. Бідняк аж настрашився таких великих грошей та пішов за порадою до попа. Піп узяв п’ятсот корун за похорон, а на решту порадив біднякові купити десять поросят і кукурудзи, щоб годувати їх. Так бідний і зробив. Купив десять поросят і такий радий, бо буде і солонина, й гроші. Годує свинят та все примовляє:
Яка в мене добра днина, будуть гроші й солонина.
А піп собі сміється та й каже попаді:
— Нам дурний Грицько такого годівника кормить, що солонина буде ого-го!
Та одного дня вийшла кукурудза, нічим годувати свиней, і Грицько пішов до попа. Піп порадив продати двох свиней і купити кукурудзи. Скоро вийшла і ця кукурудза, і бідняк за порадою попа знову продав двох свиней. Так до кінця року залишився один кабан, великий-величезний і тяжкий-тяжелезний. Грицько хотів уже різати його. Піп думає, як би видурити годівника, і додумав. Опівночі переодягнувся в жебрацьке лахміття, прив’язав із клоччя бороду й пішов до Грицька. Біля хати запалив свічку, став під вікно та й каже благаючим голосом:
— Грицьку, мене в пеклі чорти мучать. Дай на боже годівника.
Грицько підійшов до вікна, дивиться, а це той чоловік, який помер у його хаті.
Жінка рано встала і почала готуватися до великого свята, якого в їх хаті ще ніколи не було. Бо хіба то не велике свято — бідняк буде різати свиню.
А як Грицько розказав про нічного гостя, жінка й діти заплакали. Став Грицько думати, як перехитрити бога. Під вечір пішов він до кума, купив на віру мале поросятко й поніс до попа. Піп узяв порося, але наказав Грицеві, що коли ще раз появиться той чоловік, треба буде віддати великого кабана.
— Ото, — каже піп, — брате мій во Христі, страшне діло. Не лише той жебрак буде горіти в пеклі, але й ти, твоя жінка і діти. Я кажу, що ліпше тут голодніти, а на тому світі у раю радіти.
Грицько думав ще і так: дати годівника — будемо голодувати, не дати — вічне пекло. Одному він дивувався, як то попи їдять, п’ють, гроші забирають і не бояться пекла.
Прийшов він додому, взяв повну жменю квасолі і почав розкладати на дві купки.
— Дати, не дати, дати, не дати…
— Не дати! — закричав Грицько, коли поклав останню квасолину,
— Чуєте, діти? Не дати! Так і є. Раз будемо їсти, а на тім світі най нас і луплять.
Коли настав вечір, Грицько і старший син узяли сокири, вийшли у двір і присіли за бадиллям.
Настала північ. Чують, хтось іде. Підійшов ближче, чиркнув сірником, запалив свічку і під вікно. Дивиться Грицько — той самий чоловік, тільки борода трохи довша, а на ногах не постоли, а якісь старі черевики.
— Грицьку! Я з того світу. Мене в пеклі чорти мучать, дай кабана на боже.
— Даю, — сказав Грицько, підбіг ближче і замахнувся сокирою. Нечиста сила заверещала:
— Не бий, бо нараз умреш.
Тоді син схопив того за бороду, а борода відірвалася. Той закрутився і дав ногам знати. Гриць із сином — за ним. Наздогнали аж на перелазі. А якраз засвітив місяць, і Гриць впізнав, що це за нечиста сила. Довго не думав, відкрив кутець і штовхнув отця духовного до годівника. Піп пробував лякати Гриця богом, пеклом, а Гриць сміється, не відмикає дверей. Та тут почало світати, і піп бачить, що Гриць не жартує.
— Грицьку, — каже він ласкаво, — пусти, люди побачать!
Гриць ніби нічого і не знає та й каже:
— Що за мара, ачей годівник навчився говорити?
— Та відчини. Я твій душпастир.
На де почали сходитися сусіди, яких Грицько поклич кав годівника різати.
— Люди добрі,— каже Гриць, — беріть кілля в руки, бо я вночі зловив дику свиню, та й її треба зарізати.
— Ой, браття во Христі, не беріть кілля! Пустіть. Я ваш отець духовний.
Тоді Грицько відкрив двері, і з кутця на чотирьох виліз піп.
— Еге, сусідоньки добрі, позирайте на святого злодія. Хотів од мене годівника виманити.
Піп побіг городами, щоб його менше людей бачило.
Грицько розказав сусідам усе по порядку, потім зарізали годівника. Жінка насмажила свіжини, і в бідного Грицька була велика гостина, радість у хаті, а піп зник із села. Гриць і його діти більше в церкву не ходили, жили та працювали і за померлими душечками богу ніколи не давали.
В одній сім’ї народилася дочка. Піп охрестив її Марфою. А Марфа в тій сім’ї вже була. От мати й каже:
— Та хоч би Марфутка була, а то дві Марфи… Піди, чоловіче, до попа, попроси, хай Марфуткою назве.
Пішов чоловік до попа, а той:
— Даси сто рублів, то буде Марфутка.
Що робить, поніс чоловік сто рублів, Зрадів піп та й каже:
— Сто рублів не шутка, нехай буде Марфутка.
В одного чоловіка захворіла дитина, і жінка викликала попа, щоб біду відмолити. Прийшов піп, роздмухав кадило, вкинув кілька кришин ладанцю і дає дитині нюхати.
— Ой, як файно пахне! — простогнала дитина.
— Файно, файно, але хай тато дасть десятку, — каже піп.
— Які ж бо ви добрі, панотчику, — промовив батько і, діставши з капшука новеньку десятку, підніс її попові під самісінький ніс. — Понюхайте й ви!
Піп понюхав і так чхнув, що мало не впав.
— Що воно таке? — питає.
— Це десятка, панотче, — відповів чоловік, а гроші сховав знов у капшук, де тютюн тримав.
Прийшла бабуся в церкву та й каже до попа і дяка:
— Нате вам, святі отці, по карбованцю й моліться за утопленика Якова.
— Помолимось, сестро, помолимось! — відповідають дружно піп із дяком, ховаючи гроші до кишені.
Подибала бабуся собі додому.
Тоді дяк питає попа:
— То що, батюшко, помолимось за раба божого Якова?
— Не треба було, дяче, тому Якову на глибоке лізти! — відказав піп.
Піп збирав з кожного двору по пуду зерна. Так постановила церковна сходка. Хто давав пуд жита, хто ячменю, хто проса. А в одній хаті, що похилилася набік від старості та бідності, попові сказали:
— Пробачте, батюшко, у нас зараз нема зерна. Намолотимо на неділі й самі принесемо.
— Та бог з вами, — відповів піп і пішов до другого двору.
Пройшло кілька місяців. І от приходить до попа той селянин, що не дав йому зерна.
— Батюшко, син у мене народився, треба записати й ім’я дати.
— А коли він народився?
— Та на тому тижні.
— На тому тижні був день святого Пудія. Ото й наречем вашого синочка Пудієм.
Так і ходить десь чоловік з іменем Пудій, А все за те, що батько не дав попові пуда зерна.
Баба дала граматку, щоб піп помолився за упокій, і поклала туди один карбованець. Через кілька днів дячок їй повернув граматку. Розкрила її і здивувалася — карбованець лежить, як вона поклала,
— От совісний батюшка, — каже, — не взяв грошей. А сусідка їй:
— Таке. То щось на попа не похоже. То він у неї і не заглядав.
У старовину попи ходили по селах із молитвами. От заходить піп у хату, відправляє молитву, Господарка-бабуся дає паляницю і кухоль пшона. А дяк:
— Треба б і крашанок…
Бабуся похитала головою та:
— Крашанок нехай бог дасть!..
Дяк скоса зиркнув на неї та сердито:
— Хіба бог несеться?!
В одне село на Виноградівіцині мав приїхати єпископ. Піп оголосив у церкві всім вірникам, що такого високого гостя потрібно достойно прийняти. Поговорив з вірниками про все, що і як зробити, і між іншим запропонував, щоб біля дверей хати, де буде ночувати його преосвященство, поставити велику бочку і щоб до неї кожен вірник приніс по одному літру найкращого вина. Вранці урочисто вино буде піднесено в дарунок високому гостеві.
Бідний Іван свого вина не мав, а купувати не було за що. Він вирішив принести літр води, бо в такій великій кількості вина один літр води й сам бог не розпізнає, не то що єпископ.
На другий день уранці панотець від імені своїх вірників передає єпископові величезну бочку вина. І тут сталося чудо. Його преосвященство покуштував вино, а то чистенька водиця, бо кожен із вірників так подумав, як бідний Іван.
Жив піп і коло його селянин. Родилась у матушки дитина. Піп узяв селянина за кума. Через тиждень пішов піп до селянина і каже:
— Моє рождене, а твоє хрещене каже: «Дай меду!» А в селянина були бджоли. Селянин наклав попові кухоль меду, піп поїв сам, тоді знов до селянина і каже:
— Моє рождене, а твоє хрещене — меду і меду просе!
Селянин дав йому і вдруге. Піп знову поїв сам і прийшов утретє.
— Моє рождене, а твоє хрещене, «Дай, — каже, — меду».
У селянина була груша, в груші плодилися шершні, оті, що дуже б’ються. Селянин каже попові:
— Мені ніколи. Лізьте драти меду, батюшко, самі, беріть скільки вам треба. Тільки як вилетить бджола, буде вас кусати, так ви, батюшко, не лайтесь, не лихословте, а то здорово будуть кусати!
Піп поліз. Тільки встромив руку в дупло, а там шершні були. Враз один вилетів та як ударив попа по брові — око опухло, а піп махнув рукою та:
— Ну тебе к божій матерії
Тут другий як ударив, а піп уже оком не бачить. Та каже:
— Та ну тебе к чортовій матері!
А тут третій як ударить, а піп з груші ге-еп, та як начав уже по матушці гнути та й у крик:
— Куме, рятуй! Очима не бачу!
А селянин і каже:
— Було б, батюшко, не лихословити! Я ж вам говорив…
Отак удався попові мед.
Кожного року перед різдвом піп їздив бричкою по селах і збирав «хто що дасть», Заїжджав до хазяїна І питав:
— Колол што-нібудь?
— Та колов, отче, — відповідав хазяїн і давав шмат м’яса або сала.
Доїхав піп і до двора Прокопа.
— Колол што-нібудь? — питає.
— Та колов, батюшко! Тільки на нашому кутку такі плохі свині були, що хай бог милує, Пошесть якась чи що… У кожному дворі подорізали їх.
Піп подумав-подумав та й каже:
— Знаєш што, Прошко, забери ото всьо…
Прокіп забрав собі бричку м’яса й сала та тільки усміхався у вуси…
Один піп заліз у церкву, накрап багато церковного болота і, щоб ніхто його не забрав, поклав у плащаницю, а зверху написав: «Здесь хранятся телеса божии».
А псаломщик помітив всю цю процедуру, вночі забрав все для себе і написав:
«Здесь нет телес, Христос воскрес!»
Їхав піп парою коней, а в його один кінь і лопнув. Піп дивиться, аж пасуться чумацькі коні недалеко. Він і каже наймиту:
— Їдь же ти та стань за горою, а я піду у чумаків коня візьму.
Приходить. Чумаки сплять. Він коня взяв, одвів до повозки, запріг, а сам пішов і запутався в путо із другим конем. Чумаки прокинулись: то був кінь, а тепер став піп…
Приходять та й кажуть:
— Був кінь, а тепер піп…
А піп і каже:
— То я й раніше був попом, та согрішив, а бог наказав мене — і я став конем.
Вони й кажуть:
— Ну звиніть, батюшка, ви були трохи підгіншливі, ми вас часто батіжком шльогали.
Розпутали й пустили його.
Він пішов, сів і поїхав додому їхнім конем, і держав його, поки він старим уже не став, той кінь. Потім од кормив його сухарями І вивів продавати. Той кінь так грає, що ніяк і не вдержить його наймит. Хто підійде купувати, то ті самі чумаки підходять і кажуть:
— Не купуй, це не кінь, це піп.
Люди дивляться на чумаків та питають:
— Що за піп?
А вони й кажуть?
— Він согрішив, так його бог наказав та зробив конем. Він у нас був, а як його бог простив, то ми тоді його простили. А тепер він знову согрішив і знову зробивсь конем. Не купуйте, це піп!
Прийдуть та й кажуть над вухо коневі:
— А бачите, батюшко, було б вам не грішить, а то вас знову бог наказав…
Бідний селянин хрестив восьму дитину і торгується з попом:
— Батюшко, досить вам і трьох курок.
— Сину мій, я ж сказав п’ять…
— Батюшко…
— Сину мій, тут не базар, а церква, тому торгуватися не будемо — скільки сказав, стільки й давай.
Та ось після хрестин селянин дає попові за його труди тільки одну курку.
— Сину мій, я ж сказав п’ять…
— Ну, батюшко, тут не базар, а церква, торгуватися не будемо — скільки даю, стільки й беріть…
У попа розкувався кінь. Проїжджає він коло кузні. Зупинився:
— Скільки, ковалю, візьмеш за ногу?
— Два рублі.
— Ні, це дорого.
— Ну, як з вас, батюшко, один рубель візьму,
Коваль кує, а піп дивиться та й каже:
— Завидую ковалю. Як стук, так і руб.
— А ти, батюшко, язиком тара-тара— ось тобі і півтора.
Одного разу вмерла циганська мати. Син дуже зажурився, що робитиме з мертвою. Потім пішов до попа.
— Море, що тобі треба? — насмішкувато запитав піп у цигана,
— Ой, отче превелебний, вмерла мама, то я красно просив би, аби прийшли поховати.
— Добре, — каже піп циганові,— я піду й поховаю маму так, що й чорт її більше не знайде… Лише скажи, чим думаєш платити за похорон та чи залишила твоя мама якесь майно.
— Я сам не маю чим платити, хіба віддам мамине тягло, що небіжка залишила.
— Ну добре, — згодився піп, почувши про тягло, — а тепер скажи, як хочеш ховати?
— Так, як і всіх багачів ховають… Щоб було «три штації» та й аби. не забули взяти з собою «харахадилницю», щоби моїй мамі кості покадити…
— Цигане, а віддаси ти все тягло, що мама лишила?
— Най мене бог скарає, коли я збрешу…
Піп зрадів, думаючи про воли, коня та. віз. Відправив похорон і зараз прийшов до цигана:
— Ну, цигане, давай сюди материне тягло.
— Я би вас, паночку, просив, якось би ви бідному циганові та все відпустили, бо як вам віддам тягло, тоді осиротите мене…
— Цигане, тепер вже не крути, бо згода згодою.
— Коли пан превелебний наворотилися, то тут маєте тягло, — каже циган, виймаючи прокурений цибук з люлькою.
— Це в тебе тягло? — сердито кричить піп.
— А ви, паночку, як думали?.. Оце в нас називається тягло… Бо ним тягнемо дим з люльки.
— А бодай тя, цигане, вдвоє скривило з твоїм тяглом!..
В одному селі жили піп і дяк. Хоч і жилося їм добре, а все ж їх це не задовольняло. От вони украли в одної вдови телицю і зарізали. Почали ділитись. Дяк хоче пополам, а піп дає дякові сьому частину — так, мовляв, по церковному закону полатається. От вони змагались-змагались, поки й розвиднілось. Так і не поділили.
— Ну давай, дяче, заховаємо до другої ночі,— каже піп.
Куди ж ховати? Заховали у вівтарі під престол.
Вдова кинулась — немає телиці. Бігала-бігала плачучи по селу, біжить до попа.
— Що його, батюшко, робити? Телицю в мене вкрадено.
Молебень треба відслужити, — каже піп, — от і знайдеться телиця.
Вдова погодилась, дала багато грошей. Почали служити. Стоїть вона, молиться та й плаче. Дяк іде мимо неї з кадилом і співає:
— Не плач, молодая вдовиця, у вівтарі твоя телиця.
Піп слухає та й відповідає:
— Дяче, дяче, поменше патяче, буде тобі, буде й мені, твої роги, мої ноги, а телиця — попола-а-ам!
Так і договорились на молебні пополам поділити.
Під великдень послав піп дяка роздобути десь барана.
Дяк вирішив поїхати верхи аж у п’яте село, щоб легше кінці у воду сховати. Та попався дяк. Люди коня відібрали, І мусив, сердега, пішки додому тюпати.
Піп, не дочекавшись дяка, почав службу. Обернувся до людей, аж бачить дяка за криласом. Не стерпів піп, щоб не спитати, як справа з бараном, та й затягнув на все горло:
— Дяче, дяче, а де ж твоє бе-ге-ге-е?
А дяк відспівує:
— Через твоє бе-ге-ге-е пропало моє іго-го-о-о.
В одному селі перестали люди ходити до церкви. Увірвався попові та дякові дохід. Скрутно стало жити. От піп каже дякові:
— Слухай, дяче! Давай поправимо свої справи.
— А як же? — питає дяк.
— Та от як, — каже піп. — Ти, дяче, іди кради у людей худобу та веди в ліс, ховай, а до мене направляй, хто буде шукати. Я буду їм ворожити та відгадувати, де ти сховаєш. Нам будуть нести люди гроші, сало, яйця — буде тобі, буде й мені.
— Добре, батюшко, так і зробимо, — погодився дяк.
— Так давай довго не роздумувати, — каже піп. — Тільки гляди, дяче, кради у бідняка, бо багатий найме поліцію і нас впіймають.
Дяк діждався ночі, пішов і вкрав корову у бідного Івана, повів у ліс, прив’язав у найглибшому рову до дуба. Вранці ходять Іван з жінкою по селу і плачуть. Піп вийшов за ворота і питає:
— Чого ти плачеш, Іване?
— Та як же мені не плакати, коли в мене корову вкрадено, — каже Іван.
— Ех, горечко-горе, — каже піп. — Тобі горе, Іване, та й мені горе. Ну ти, Іване, не горюй, у мене є така книга, що я можу помогти твоєму горю, та от моєму хто допоможе?
— Та вже ж, батюшко, як ви нашому, то й ми вашому, — відказав Іван.
— Ну, постій, Іване, біля воріт, а я піду в хату,
Піп пішов, побув у хаті, виходить.
— Так ось що написано в книжці, Іване, — каже піп. — Іди ти в ліс, і там у найглибшому рову стоїть корова, прив’язана до дуба.
Іван зрадів. Побіг додому, а потім удвох з жінкою побігли в ліс. У лісі знайшли у найглибшому рову свою корову, відв’язали, гонять. Діти біжать навпроти, раді. Пригнали додому.
— Ну, тепер, жінко, лови останню курочку та неси попові.
Спіймала жінка курочку, понесла до попа. Піп узяв і йде до дяка.
— Ну, дяче, як же будемо ділитись? — каже піп. — По нашому закону тобі восьма частина доходу.
— Нічого не поробиш, — каже дяк, — нехай і восьма, та як же курку ділити?
Думали, думали і надумали: сім раз дяк украде, то піп доход собі бере, а восьмий раз — дякові.
Почав дяк красти, а піп ворожити. Несуть люди попові та дякові і сало, й масло, і яйця, й ковбаси, і гроші — всього. Наносили добра повну хату, і дівати нікуди попові, а дякові знову їсти нічого, бо він же у вісім разів менше одержує.
От дяк і надумав попа перехитрити.
— А знаєте, батюшко, що? — каже дяк.
— А що? — питає піп.
— Люди вже взнали, що ми їх дуримо,
— Що ж робити? — питає піп.
— Я припиню красти, а ви припиніть ворожити, — відповідає дяк.
Так і зробили. Вже дяк і не краде, а люди все йдуть та й ідуть до попа. В одного пропало, в другого захворіло — ідуть люди ворожити.
— Що його робити? — каже піп. — Треба якось відбитись від людей.
— А от що. Я пораджу, — каже дяк.. — Давайте вашу хату спалимо і скажемо, що книжка згоріла.
— Добре, — погодився він, — хата церковна, мені її не жалко, тільки де я майно своє діну?
— Майно перенесем у мою хату, — каже дяк.
Так і зробили. Вночі перетаскали все попове майно до дяка і пішли палити хату.
— Ну, дяче, лізь, пали стріху, — каже піп.
— Є ні, батюшко, стріху як запалимо, так хтось побачить, — каже дяк. — Ви беріть сірники і лізьте, батюшко, на горище та там і паліть зсередини. Поки розгориться — ми втечемо.
Піп погодився, взяв сірники, поліз на горище і запалив, а дяк тим часом прийняв драбину і сіни закрив на крючок. Що його робити попові? Бігав-бігав по горищу та як плигне з горища в сіни, зламав ногу, не підніметься, а хата горить, вже наверх пробивається.
Побачив церковний сторож, хотів подзвонити, побір до дзвіниці, а дяк і вірьовку одрізав від дзвона, Так і згорів піп у хаті, а дяк усе його добро спожив.
Жили собі на світі три попи. Та такі прегіркі п’яниці були, що і вночі пили. В селян останні копійки видурювали. Та не довго вони так пиячили. Зговорились селяни між собою і прогнали попів з села. Пішли попи, сумуючи. Ходили день, другий, третій, а на четвертий вирішили, щоб не вмерти з голоду, йти повіситись.
Пішли в ліс, прив’язали до дерева мотузку.
— Низько, — каже один з попів, — треба до другого дерева прив’язати,
— Ні, хай буде тут. Краще давайте викопаємо яму; щоб ноги не торкались до землі,— каже другий.
Почали копати. Щось таке стугонить.
— Ану витягай його.
Один з попів ухопив своїми руками ящик і викинув його наверх. Ящик стукнувся об землю, розбився, і звідти посипались гроші. Зраділи попи і вирішили, що вішатись не треба. Один з них взяв гроші і пішов по горілку,
— Отче Соломоне, коли принесе отець Серафим горілку, вбиймо його, а грішми поділимось. Все буде для нас більше.
А отець Серафим купив отрути, іде дорогою і думає: «Потрую їх, скільки є грошей — всі мої будуть».
Прийшов він і зараз же впав мертвий. Попи вхопили отруту і почали пити.
— Отче Соломоне, рятуйте! Пече в роті!
— Правда твоя, отче Никаноре, я вже дихати не можу…
І за цими словами обоє поздихали.
Був собі мазур — так собі, простак, Пішов до попа на сповідь та й кається:
— Так, пане ксьондже, назнав я шпачине кубелечко, хотів, діждавши, як вилупляться шпаченята, повидирати.
А гріх, чоловіче, гріх. Треба бути милосердному і до птиці, і до всякої тварі…
— А скажи-но, де се ти назнав кубельце?
— А там-то й там.
Другого дня йде мазур, баче, попові діти несуть шпаченята.
— Де се ви набрали? Хто вам сказав?
— Батько.
«А, — думає,— стривай, і я тебе піддурю».
Приходе.
— Паноченьку, назнав я дівчину — уродлива така. Чи цілувати можна її?
— О, ні! Побрати шлюб та тоді. А яка се дівчина, де вона живе?
— Е, чорта з два, панотче: се тобі не шпаченята!
Один дядько пішов до церкви, щоб одговітися. Це було діло у піст. От почав його батюшка сповідать:
— Ісповідую господу богу…
А далі питає:
— Гріхи маєш?
- Єсть, батюшка, — відповів дядько.
А піп:
— Які, говори!
— Украв у пана колись налигачку.
— Та се пустяки, стань помолися — бог простить.
— Так на одному боці був віл прив’язаний.
— Так ти не налигачку вкрав, а вола?
Ні, я брав налигачку, одв’язав і став тягти, оглянувся — коли ззаду і віл тягнеться.
— Ну, се вже сам не одмолишся, а треба просить і мені. Карбованця даси і все буде гаразд.
Сповідається в церкві злодій, украв, мовляв, сто снопів пшениці,
— А як ти вкрав? — питає піп. — Відразу чи як?
— Та ні. За чотири рази по двадцять снопів.
— Так де ж разом вісімдесят снопів, а не сто.
— Та так, прошу отця, але я хочу ще сьогодні взяти двадцять снопів.
Прийшов один чоловік сповідатися. Піп і запитує:
— Чи сквернословив?
А чоловік на те:
— Так, як ви, отче!
— Чи призивав ім’я боже надаремно?
— Так, як ви, отче!
— Чи крав?
— Так, як ви, отче!
— Чи ходив до чужих молодиць?.
— Так, як ви, отче!
— Чи обманював людей?
— Так, як ви, отче!
Піп як підскочить:
— Іди геть від мене, великий грішнику!
Ішла бабуся з городу. Наламала молодих качанів, думала зварити. Проходить повз церкву, перехрестилась та й захотіла зайти. Поставила мішок у куточку, а сама до амвона. Коли виходить з вівтаря піп та й давай сповідати. Кинулася стара до. кишень, а грошей нема.
— Слухай, — каже бабуся паламареві,— а чи не посповідає мене піп за качани, бо нема грошей?
— А багато качанів? Де вони?
— Та ось у кутку.
— Гаразд, зачекай трохи.
Підійшовши до попа, паламар зашепотів щось йому на вухо. Піп ствердно захитав головою:
— Давай качани, пригодяться й вони…
Прийшов піп до мужика — чи з молитвою, чи що. Дав йому там щось мужик. А попу мало, ще хочеться. От він і просить: і того дай, і другого дай, та ще дай, та те дай. Мужик дає та й дає — набрався піп усього. Виходить з хати, а серед двору брус лежить, А мужик:
— Може б ви, — каже, — батюшко, і брус узяли?
А піп йому:
— Я б, — каже, — й узяв, так куди ж його взяти? Бач, руки зайняті. Хіба дай мені в зуби.
— Як кажете, батюшко? Дати в зуби?
— Еге, — каже батюшка, — в зуби дай.
Так мужик узяв брус та як дав попові в зуби, так той і те погубив, що в руки набрав.
Воровливий був у нас піп. Де що погано лежить, завжди украде. Одного разу трапилась така подія. Заліз він до одного дядька в погріб. А в погребі сметана, молоко, сир було наставлено. Накинувся він, як вовк на вівцю.
їсть, гризе, кусає.
Тим часом наскочив дядько з ціпом.
— Що ти робиш, попе?
— Молочу копи!
— Що ти робиш? Тебе се питаю.
— Молитву у погребі читаю.
Замахнувся дядько ціпом, а піп як закричить:
— Накопав ям та колдобин, наставив молока та сметан, а тоді ще питає, попа лає; ти мені дай, а тоді й проганяй, а то проклену, в погріб чортів нажену!
Не злякався дядько попової молитви, вдавив ціпом по ребрах його та й прогнав з двору, мовивши:
— Твоя молитва по спині, бита!
Отець Лука любив на чужих молодиць зазирати. Йому зауважили, що то негоже духовного сану.
— А в писанії що сказано? — відповів піп, — возлюби ближнього, як самого себе…
— Наш піп — добра людина, молоденький та гарний: удовиці порахував за похорон її чоловіка 80 крон, а коли вона сказала, що не лише не має стільки грошей, але навіть не має де й голову приклонити, то не взяв від неї жодних грошей, а ще й сказав — хай собі ночувати ходить до нього.
У неділю піп, ідучи до церкви, зустрів на вулиці молодого парубка, який минав церкву й ухилявся од зустрічі з попом. От піп підкликає парубка до себе і питає:
— Чий ти такий, що до церкви не заходиш? Ти що, не знаєш, для чого пан бог дав нам неділеньку святу? Не знаєш, де для христянина найліпше місце?
— Знаю, панотче, — відповів парубок, — найліпше місце для христянина у вдови Секлети, що має добре вино й ласкаве серце для вас, отче.
Піп залицявся до молодиці. Вона прийшла якось до церкви, а він зачав співати:
— Марусеніє, Марусеніє, приступай до священіє.
Це зрозумів дяк на хорах та й заспівав:
— Священіє, священіє, не роби баламученіє, бо ти ходиш до молодиченіє.
А піп відзивається;
— Дяченіє, дяченіє, мовченіє, дістанеш полотна на сороченіє.
А дяк знов виспівує:
— Добре, єгомосцунцю, коби ще на ногавиці, то підемо оба до молодиці…
В класі чекали грози: отець увійшов п’яний, А він у такому вигляді завжди щось викомарював. Зараз щось про трійцю єдиносущу й нерозділиму товк, а після ні з сього ні з того запитав:
— А в тебе, йолопе, є душа?
Хлопчина мовчав, як риба.
— Є, питаю? — не вгавав піп.
- Є-є-є,— прошептав хлопчина.
— А яка вона, ота душа? Де вона є? — допитувався отець.
Та ні один, ні другий, ні третій нічого не відповіли, мов води в рот понабирали.
Та клас виручив один з них. Він піднявся і голосно мовив:
— Я бачив душу, батюшко. Вдосвіта я йшов до баби знахарки повз ваш двір. А з вашого вікна вискочила вона; вся в білому, коси розпущені, а ви за нею з словами:
— Не кидай мене, моя душечко… Отака душа.
До попа прийшов сповідатися його сусіда, про якого ходила чутка, що любить вкрасти. Піп і питає, коли той назвав уже всі свої гріхи:
— Іване, а чи правда, що ти вкрав у мене гусака на тому тижні?
Іван мовчить. Піп питає вдруге. Той мовчить. Піп розсердився:
— Ти що, оглух, не чуєш, про що я звідаю?
— Прошу пробачити пана превелебного, бо з цього місця не чути.
— Не може бути!
— Поміняймося місцями, і ви самі переконаєтесь. Помінялись. Надів Іван попову єпітрахиль і питає:
— Пане превелебний, у селі люди говорять, що ви до моєї Олени ходите. То правда?
Піп мовчить.
— Пане! Ви ходите до моєї Олени! — каже Іван, але вже так голосно, що всі люди, які були в церкві, почали звертати увагу.
Бачить піп таке діло й тихо говорить:
— Правду маєш, Іване. На цьому місці справді не чути. Відпускаю тобі всі гріхи, Можеш іти, ти висповіданий!
Жив чоловік і жінка. Був у них хлопець років шести. Пішов чоловік на заробітки з дому і був там років два, Приходить і питає жінки:
— Як ти тут жила? Сама, мабуть, скиталася?
Жінка каже:
— Так, помаленьку, з богом.
А хлопець сидить та й каже:
— Хіба то, мамо, бог, що ходив до нас кожну ніч, та чумарка на ньому довга, рукави широкі-широкі, а волосся на голові довге-довге, аж на спині лежить. Та все, тату, п’яні, п’яні, та танцює з матір’ю, та ірже, як дядька Василя кінь, та підскакує…
До однієї жінки ходив дяк. Якось приходить він, аж чоловік дома. Саме обідають, і хлопець невеликий коло них. От дяк подивився на хлопця та й каже:
— Поцілуй мене, хлопче, я тобі добрий гостинець дам.
А батько:
— Не цілуй, синку, дяка, бо й у тебе така борода виросте, як у нього!
— Оце вже, тату, неправда, — каже син. — Мати щодня з дяком цілуються, а в них борода й не виросла.
В одному селі був піп, що любив чужих жінок. А близько його хати мешкала одна жвава молодиця. Що він просив, що він платив, щоб вона до нього ходила, та завжди говорила:
— Як я буду, добродію, до вас ходити, коли мій чоловік за мною слідкує?
— То, — каже, — нічого.
А там була хатка на ставиську, заросла вона дуже будяками і бур’яном навколо, так що і не видно. Звісно — пуста хата. От раз молодиця й каже попові:
— Знаєте, добродію, я ходила до ворожки, вона дала мені таке зілля, що як я зашию собі й вам по полови ні в сорочку, то хоч би І посеред дороги ми здибалися, ніхто нас не буде бачити. Але треба, щоб ви голі три рази оббігли ту пусту хату, як я буду зашивати.
Піп каже:
— Добре!
От увечері пішли вони до пустої хати. Піп скинув з себе шмаття і давай голий бігати по будяках. А ті його колять так, що не можна витримати. От він оббіг раз, питає:
— А що, вже?
— Ні,— каже, — помалу ідіть, бо не поспію шити.
Той другий раз оббіг, питає:
— Чи готово?
Та каже:
— Ні!
Той помалу пішов, помаленьку, обійшов хату і питає:
— Що вже?
Нема слуху. Той прийшов до хати, кличе — нема і духу. Тепер догадався піп, що вона втекла. Чекає, поки люди полягають спати.
Тихо стало в селі, пішов піп селом голий, а пси за ним такий зробили ґвалт, лемент, що не можна. Вліз він. у свій садок, почав стукати у вікно, щоб попадя відчинила вікно, щоб він вліз, бо на дворі слуги сплять, то побачать. Попадя кричить до слуги:
— Піди-но подивись, хто стукає!
Піп ховається в корчі, щоб ніхто його не бачив. І так цілу ніч.
Просидів піп голий цілу ніч І аж ранком до хати ввійшов.
І присягнув він, що волочитися за чужими жінками більше ніколи не буде.
Проходила раз жінка коло попової хати, а він до неї стиха:
— А-хи!
Прибігла вона додому і каже чоловікові:
— Знаєш, проходила я коло батюшчиної хати, а він до мене стиха: «А-хи!», а я налякалась і побігла…
— Дурна, — каже чоловік, — чого налякалась. Кашляй до нього теж: «А-хи!» А як спитає коли до тебе приходити, то кажи — увечері.
Так вони і умовились. Пішла жінка коло попової хати, а піп до неї:
— А-хи!
А вона до нього:
— А-хи!
Піп тоді:
— Коли до тебе прийти?
А вона:
— Увечері, як поїде чоловік до млина.
А чоловік її цілий день порався коло клуні, виносив мішки з грисом і поїхав до млина.
От лише смеркло, а піп до неї вже йде, ставить на стіл півока, а жінка виймає вареники… Тільки вони посідали, як надворі:
— Тпру!.. гов!..
А жінка, наче злякалась, кричить:
— Чоловік приїхав, батюшка. Де я вас подіну?
Піп туди, сюди, нема де заховатися. Тоді жінка й каже:
— Скакайте в цю бочку.
А в тій бочці було трохи малясу, піп скочив, загруз у маляс і сидить не ворухнеться. Жінка ту бочку зверху накрила.
Чоловік буцім нічого не знає, заходить до хати, сідає за стіл, випили вони з жінкою півока, поїли вареники і полягали спати.
Ранком роздер чоловік подушку, висипав пір’я в бочку з малясом і кличе сусідів, щоб допомогли йому цю бочку на віз висадить.
— Лишилось, — каже, — трохи малясу треба його брату завезти.
Взяли вони ту бочку, а вона важка, винесли її на воза, а він привіз її в гай, поставив посередині, а сам бігає навколо кущів і наче ловить щось. У той час їхав пан і бачить, що чоловік щось ловить, а нічого не видно, от він і каже своєму фурманові:
— Іди спитай, що це він ловить.
Прийшов фурман до нього і каже?
— Питає пан, що ти ловиш?
Той чоловік все бігає і каже:
— Я вже одного чорта піймав, а тепер чортиху ловлю, на розмноження, значить.
Пішов фурман до пана І каже:
— Той чоловік каже, що чорта має, а ще чортиху ловить на розвод.
А пан каже:
— Скажи йому, хай він мені чорта покаже, Приходить фурман знов до чоловіка і говорить, шоб він панові чорта показав.
А той чоловік аж відмахується:
— Та ні, не покажу, він втече і тоді знов його ловити, не покажу. — А сам бігає, ловить і ловить. Пан дивиться, дивиться і знов посилає свого фурмана, щоб чоловік показав йому чорта. Той і каже:
— Хай дасть мені пан 600 рублів, то вже сім’ю потеряю, а чорта покажу.
А що панові 600 рублів, як він хоче чорта побачити. От і дав йому 600 рублів.
Відкрив чоловік бочку, потягнув попа, а той ногу виставив, в малясі, в пір’ї, виставив другу ногу і — прудцем до ставка та в воду…
А пан дивиться та регоче:
— От так чорт патлатий. Як у воду шубовснув. Ладний чорт.
А попові довелося, мабуть, не день, не два сидіти в ставку, від малясу відмочуваться…
Жив собі мужик біля батюшки, а жінка в мужика була прекрасна. От батюшка гривастий закохався в його жінку, а вона все розказує чоловікові.
Чоловік каже:
— А ти піддури його, хай прийде, а ми вже щось придумаємо.
Одного разу зустрічає вона батюшку і питає:
— Невже ви мене любите?
— Якби не любив, я б вас і не зачіпав!
— Ну, то, як угодно, приходьте увечері, а муж поїде на ярмарок.
А батюшка каже:
— От хорошої Мені ось якраз нужно жеребця купити, так я дам йому гроші, щоб мені купив,
Покликав піп до себе чоловіка:
— Так що, ти хочеш на ярмарок їхати? Так на тобі п’ятдесят рублів грошей, купи мені жеребчика хорошого.
Забрав той гроші і поїхав, а батюшка до його жінки поговорити пішов.
А той мужик тільки за село виїхав та й назад повернувся, додому. А батюшка за столом сидить та винце попиває з молодицею. Постукав чоловік у двері, А батюшка вже злякався та:
— Хто це йде? Де мені дітися?
— Чоловіка принесло, полізай на піч.
— А як побачить мене?
— А я скажу, що то жебрак.
Він і подряпав в рясі на піч.
Відчинила вона чоловікові, а він тільки переступив поріг і відразу:
— От невдача мені вийшла! Узяв гроші у батюшки, а тут на дорозі случивсь кінь, сподобався мені, так я й купив, а на ярмарку й не попало побути. Піди гукни батюшку, а ні, то матушку, як сподобається, так хай берет.
А батюшка на печі лежить.
Пішла жінка до батюшки додому,
— Де ваш батюшка?
— Не знаю, де, — каже матушка.
— А нам треба його. Мій Іван купив хорошого коня, підіть подивіться.
Приходять.
— Здрастуй, Іванеі
— Здрастуйте, матушко!
— А де це батюшка? Ось я вам коня доброго купив, подивіться.
— Ну, жінко, піді принеси горілки, ми й вип’ємо за коня.
Пішла вона, а мужик став з матушкою любуватися. А батюшка лежить на печі і тільки дихає, аж за голову взявся.
«От чорт! — думає.— Мені з його жінкою не попало гулять, він мене так обдурив!».
Приносить жінка горілку і питає:
— А батюшки ще немає?
А матушка, вже напившись добре, кричить:
— А на чорта він здався!
Випили, закусили, погуляли, як належиться, а піп мало не задушиться від злості.
Пішла матушка додому, а про лошака й забула, що такий є.
Мужик ходив, ходив по хаті, а тоді глядь — щось на печі лежить. Він І питає:
— Що то сопе на печі?
А піп вже й дух притаїв.
— Та то я жебрака пустила переночувати!
— Що ж ти, дурна, чоловікові попоїсти не дала. Ти не їздиш дорогами, так лиха не знаєш! А він, напевно, їсти хоче, та й чарку б випив! Старий, злізай з печі!
Не злізає піп — боїться.
— Я тобі кажу, злізай, а то все одно стягну!
Встає піп, злазить.
А мужик:
— Ой, здорово обріс, старий, в нього вошей мабуть багато. Та то нічого! Ну, сідай вечеряти, а я тебе потім обстрижу, бо тебе нужа з’їсть!
А він, бідний, вже не їсть, а чекає своєї кари…
А мужик не довго думав, посадив його на лавці, обстриг наголо, бороду відтяв. Тоді на жінку:
— Піди куль соломи принеси!
А той піп думає:
«Ще запалить, сукин син, щоб осмалений вийшов», та й сидить вже ні живий, ні мертвий.
Мужик постелив чорну ряднину на солому та до попа:
— Лягай, старий, тепер вже воші тебе не будуть кусати.
Ліг він, бідолаха, і вони полягали, нібито поснули. А піп як хряпне дверима, та давай тікати, мало дверей де виломив. А селянин аж заливається, так сміється.
— Біжи, біжи, до чортової матері, більш не будеш до чужих жінок лазити!
Якось доплентався піп додому, вже їсти не просить, а закутався з головою в ковдру і спить. А тут у мужика дитина померла. Прийшов до батюшки:
— Де батюшка? — питає.— А то у мене немовля померло.
А матушка до нього:
— Іще відпочиває батюшка. Піду розбужу!
Підняла ковдру, а він при тілі бритий, ні вусів, ні бороди.
— Де це ти був?
— А ти де була?
Так шість неділь не ходив батюшка правити, аж поки відросло трохи. Тоді пішов знову до церкви. А люди дивляться, що піп перемінився, та й кажуть:
— Батюшка, напевно, хворий був, що аж голова вилізла.
А мужик сміється:
— Еге ж, хворий буві Це я його коло жінки спіймав, так обстриг сукиного сина!
Раз унадився піп до однієї молодиці, а чоловік і дізнався.
— Ну, стій же, розсучий сину, я тебе провчу!
Підстеріг його з жінкою та й одперіщив батогом.
— Не буде більше ходити!
Коли так через тиждень пішов кудись. Вертається, а піп в хаті коло жінки. Чоловік знову одперіщив, та не батогом, а ціпком.
— Тепер вже не буде ходити!
Так ні! Піп, дарма, що побили, знову за своє. Тут вже чоловік, як попав утретє, відлупцював його кілком, а піп все своє, хоч бери та й пропадай.
Одного разу поїхав чоловік на ярмарок. Купив, що треба, та й випив таки чимало, ліг на воза і заснув. Кобила в нього була добра і дорогу сама знала. Треба було переїздити через маленьку греблю. І от щось зробилося з кобилою, тільки вона не попала, на місток і загрузла в багні. Стала і стоїть. Прокинувся чоловік, побачив, що загруз, зняв люшню та кобилу — раз, два… Та, як несамовита, вискочила з багна і зупинилась тільки коло воріт.
За тиждень знову поїхав чоловік в те село. Вертається та й гадає: «Ану, чи й тепер в грязюку попре?» Ліг на возі і причаївся. А кобила побачила те місце, де її били, подивилася туди скоса, підняла хвіст та драла через місток додому.
Бачить це чоловік та й думає: «Е, он як! Моя кобила, значить, розумніша нашого попа! Бач, я її тільки раз побив, так вона й зна, а попа тричі бив, а він все до жінки ходить».
Другого дня якраз був у селі храм. Всі чоловіки пішли до церкви, а наш чоловік пішов у шинок. Сидить і п’є горілку. Повиходили чоловіки з церкви — треба ж випить у свято! Заходять до шинку, коли бачать чоловіка вже трохи напідпитку.
— Ти чого до церкви не йшов? — питає один,
— Чого ж я піду?
— А молитися.
— Я дома помолюся.
— А піп яку гарну проповідь читав!
— Яку ж він гарну проповідь скаже, коли він дурніший моєї кобили?
— Як це так — піп дурніший твоєї кобили?
— Як це можна казати? — каже другий.
— Ось я попові скажу, що ти так на нього кажеш! — каже третій.
— Так що! Я й попові у вічі це скажу,
— Скажеш?
— Скажу!
— Ну, ходім, ходім! — загомоніли чоловіки.
— Ходім.
Ну, пішли, сказали попу. Піп аж запінивсь:
— Так я дурніший твоєї кобили? Так ти смієш мені таке казати?
— Так що? Я докажу!
— Ну, докажи! Щоб я, ваш піп, та дурніший твоєї кобили? Докажи, сякий-такий!
— От бачите, батюшка. їхав я одного разу з ярмарку і заснув на возі, а вона, кобила моя, і не попала на місток, та й загрузла в калюжі. Я схопився та за люшню, та кобилу по боках, по боках. Вона, як скажена, виперла з болота. їду оце недавно знову, так вона по» бачила те місце, діє я її бив, та прожогом через місток, та додому! От бачите, вона розумніша за вас, бо я її раз побив, так вона на другий раз і поїхала через місток і в калюжу вже не поїхала, а вас, батюшко, я тричі бив і батогом, і кілком, а ви все до моєї жінки ходите. От тепер громада нехай і скаже, хто дурніший — чи піп, чи моя кобила!
Стоїть біля воріт задумана молодиця.
Проходить піп:
— А-хи! — до неї.
А вона йому дулю, піднесла.
От він намовив дяка, щоб той собі спробував.
Проходить біля воріт дяк:
— А-хи!
А молодиця:
— Дяче, не такі кахикали, та ми їм дулі тикали.
Проти попового двору жив селянин, і в нього була гарна жінка. Піп залицявся до неї. А вона не помічала його. А він до того почав приставати, що вона задумала провчити попа. Приїхав увечері чоловік з поля, вона і розказала йому Про все, а тоді говорить:
— Чоловіче, завтра ввечері ти запряжеш коня і поїдеш, наче до міста, а піп побачить, що тебе немає вдома, і прийде до мене.
Чоловік згодився. На другий день вечерком запріг коня і поїхав, наче до міста. А як стемніло, піп у віконце стук-стук. Жінка впустила його в хату. А в цей момент чоловік повернувся. Коли він почав стукати у двері, жінка і каже попові:
— Ви, батюшко, ідіть у другу хату і товчіть там пшоно у ступі, а я скажу чоловікові, що то кума прийшла пшона собі натовкти.
Так і зробили. Чоловік увійшов у хату і питає:
— Що то там грюкає?
А жінка голосно відповідає, щоб і піп же чув:
— То кума прийшла пшонця втовкти.
Чоловік і жінка навмисно сиділи цілу ніч і розмовляли, а піп цілу ніч пшоно товк.
На другий день жінка зустрічає попа та й говорить йому:
— Приходьте, батюшко, увечері, чоловіка не буде дома.
А піп подививсь на неї і каже:
— Хіба вже поїли те пшоно, що я натовк?
Був собі чоловік та ходив у чумацтво, а жінка вдома залишалась та принадила до себе і попа, і диякона, і дяка. Ото раз приходить дяк. Почали вони гулять, аж іде диякон:
— Де б ти, — каже дяк, — мене сховала?
— Та лізьте на піч.
Завісила вона його там рядном, упустила диякона, знов гуляють, аж іде і піп.
— Де б ти, — каже диякон, — мене заховала?
— Та лізьте на піч.
Уже їх там двоє. От погуляли трохи з попом, коли чути надворі:
— Тпру! Жінко, відчини!
— Ох, мені,— каже, — лихо! Це ж чоловік з дороги прийшов! Лізьте, батюшко, швидше на піч.
Уже їх там троє. От чоловік знову:
— Одчини, жінко!
А вона зробилась такою слабою та хворою, всилу-всилу одчинила.
— Чого це ти, — пита, — так довго не одчиняла?
— Та тут, чоловіче, таке в нас робиться…
— Що ж воно там таке?
А ті на печі як розізналися, та:
— Давайте, — кажуть, — тікать.
От один зараз:
— Благослови! — та з печі та в двері.
А другий:
— Благословен! — та за ним. А третій і собі щось сказав та теж у двері.
— Бач, — каже жінка, — отак щоночі. Кажуть люди, що це єрусалимські святі через нашу піч дорогу проклали.
— А подай, — каже чоловік, — каганець, я полізу по дивлюсь, що воно там таке.
Зліз на піч, аж там у кутку цвіркун та дірку прогриз. Він тоді:
— Бач, господи, твоя воля! Сказано — святе! Яка маленька дірочка, а воно й пролазить. А дай, — каже, — ножа, я кілочок застружу та заб’ю.
Пішли монашки на великдень до міста на прогуляйку. Один парубок угледів серед них гарненьку та й каже їй:
— Я сьогодні увечері прийду до тебе.
— Іди геть, нечиста сило, пройдисвіте, — випалила монашка, а потім тихше. — А куди ж ти пролізеш, коли у нас такі високі мури довкола. Хіба через отого он клена, що звісив гілля через стіну.
Вибився піп Гавриїл в люди, став архієреєм. І от почав перевіряти свої парафії. Заїхав в одну, а піп враз і каже:
— Святий отче, чи мо’ по лампадочці?
— По єдиній можна, — відповів Гавриїл, Випили, піп знову:
— А мо` ще по єдиній?
— По єдиній можна, — була відповідь.
І так разів п’ятнадцять.
Потім поїхав Гавриїл до другої парафії, а тамтешній піп не знав дивакуватостей Гавриїла, то й каже:
— Святий отче, чи не зволите зі мною по одній лампадочцї?
— По єдиній можна, — відповів Гавриїл, наголошуючи на слові «єдиній».
Випили. Піп тамтешній наливає ще по одному кухлю:
— То давайте по другій?
— А, так ти ще і лічиш? — визвірився отець Гавриїл, та як ударить бідолашного попика у вухо, щоб той знав архієреєву арифметику.
Був піп у селі, а пияк страшенний. От пішов він на різдво напився і не приходив до церкви.
Люди його й питають на другий день:
— Чому ви, батюшко, на службі не були?
— Гм, небожата. Як пригадав я собі, як Ісуса Христа мучили, так мені до того стало жаль, що я з жалю напився, тому й не був.
Настав Великдень. Піп знову напився. Люди його питають:
— Чому ви, батюшко, не були на воскресінні?
— Гм, парафіяни мої любі. Утіщився, що Ісус Христос воскрес, пішов до корчми та й з радості впився.
Люди стояли на колінах у церкві, молилися, Піп обкурював їх ладаном.
Забувши про пляшку, що була в боковій кишені під ризами, піп нахилився і розмахнув кадилом. Раптом на очах віруючих з-під ризи випала пляшка з самогоном, заткнута качаном. Піп не розгубився, суворо поглянув у бік ікони «Тайна вечеря» і сказав:
— Якщо ви вечеряєте, то вечеряйте, а пляшок сюди нічого кидати!
Один піп дуже любив грати в карти. Якось у суботу як засів з своїми партнерами, то аж у неділю церковний дзвін нагадав йому, що вже час іти на службу божу. Заховав він колоду карт у рукав, зав’язав його стрічкою і підтюпцем пішов до церкви. Під час відправи почав руками розмахувати, стрічка розв’язалась, а карти розсіялися по церкві, поміж людей. Піп спочатку перелякався, але швидко отямився та й каже:
— Хай кожний візьме по карті, яка впала біля нього.
Люди позбирали карти, і дехто почав подавати їх попові.
— Ні, ні, не давайте. Придивіться добре, що є в кого в руках, і тримайте… Ну як, придивилися, що в кого є?
— Придивилися, — відповіли люди.
— Тепер по черзі підходьте й давайте карти мені. От ви, тітко, що там у вас за карта?
— Чирвовий король і така ж десятка.
У тебе, синку?
— У мене, отче, винова дама.
— У вас, діду?
— Мені чирвовий туз попав.
— У вас, у вас, у вас?..
Перепитавши всіх, піп зібрав карти, сховав їх і голосно промовив:
— Так-то виходить, мої возлюблені парафіяни! На картах ви всі розумієтесь, і старі й малі, а от «Вірую» й досі не знаєте!..
Після похорону зібрались на поминки, Запросили ї попа, Хтось боязко запитав:
— А ви, батюшко, що питимете: наливку, вино?
— …і горілку, — вмить додав святий отець.
Спитали одного дяка, скільки він може випити горілки. А він подумав та й питається:
— А во благовременії чи натщесерце?
— Натщесерце, — кажуть.
— А з закусією чи без оної?
— З закускою.
— А за гроші чи безвозмєздно?
— Безвозмєздно!
— О! — каже дяк, — коли так, то — до безконечності!
Розсердився якось дяк на попа та й склеїв йому воском листки в євангелії. От піп проспівав «І рече господь…» та й давай шукати потрібну главу в книжці. Перекидає і співа:
— «Рече господь… рече господь… рече господь…»
А глави потрібної найти ніяк не може — листки склеєні.
— Що ж він рече? — питається дяк.
— А бодай тобі заціпило! — заревів піп на всю церкву.
Іде піп селом, а діти назбирали кізяків і будують церкву. Уже збудували капличку, огорожу і думають розходитись, а батюшка зупинився і питає:
— Що ви, діти, строїте?
— Церкву, батюшка.
— А чого ж ви попа не зробили?
— На попа кізяків не хватило.
Перед службою піп добряче випив і прибув у храм божий. Похитується. Не втримався — та й став навкарачки.
А дяк, побачивши, що з батюшкою робиться, не розгубився та як крикне мирянам:
— Що ж це, — каже, — таке? Пастир б’є поклони, а ви стоїте, як укопані… Поклонімося ж усі, як і він. І, хрестячись, почав бити поклони.
Одного разу піп зайшов з молитвою до Івана, — у піст якраз, — і застав Івана за ситим борщем.
— Що ти робиш, Іване? — сказав піп. — Піст великий, а ти гріха набрався. Прийдеш до мене на сповідь, у неділю, то у всьому признавайся. А нині, щоб гріхи поменшали, отцеві треба дати три десятки яєць, пуд пшеничного борошна і карбованця грошей.
Іван пекла на тім світі злякався і виконав усі накази попа. Але на сповідь не пішов, бо сталася пригода, і всі гріхи Іванові щезли вмить…
Обійшовши селянські двори й набравши всього чимало, піп вернувся додому і почав ласувати печеним та пареним. На закуску випив пареного молока з шкуркою. Коли раптом двері рипі і у світлицю ввійшов Іван:
— Хліб-сіль, панотче!
Піп злякався, що на гарячому спіймався, усе вмить поприймав.
— Та не турбуйтесь, панотче, все одно на бороді шкурка осталась, — промовив Іван.
Гляди ж, Іване, всі гріхи тобі прощаю, їсти все дозволяю. їж, та нікому не розказуй, що було між нами…
Попові сказали, що один селянин у піст їсть скоромне. Викликав піп селянина та й питає:
— Це правда, що ти їси скоромне?
А той йому:
— Я чув, що й ви їсте скоромне.
— Я їм, бо дуже слабий, — каже піп.
— А я їм, щоб не заслабнути, — відповів селянин.
Приходить баба в піст до попа і бачить, що попадя порося смажить. Вона і питає:
— А як же це, батюшко, нам кажете, що в піст їсти м’ясо не можна, а самі їсте?
— Еге ж, нам можна, бо у попів тіло святе.
Якось у великий піст зайшов дяк до попа, а в того гості саме до столу сідають. Довелося попові й дяка запросити. А на столі чого тільки не було: сало, ковбаси, пироги з м’ясом, яєчня, а посеред столу смажене порося.
Зрадів дяк, бо коли піп сам скоромину їсть, то і йому можна. Сів до столу й відразу до ковбаси руку простяг.
— Підожди, дяче, — каже піп та й звертається до всіх: — З’їжте, гості дорогі, по карасику, — і сам з маленького карасика кісточки вибирає,
З’їли по карасику, а потім від усього, що па столі було, одні шкурки, кісточки та порожні пляшки залишили. Тоді піп знову:
— А тепер, гості дорогі, ще з’їмо по карасику.
На другий день дяк питає у попа:
— Батюшко, а навіщо ми отих карасиків їли, коли й без них під самісіньку горлянку вже підперло?
— Дурний ти, — каже піп, — а як захоче бог перевірити, як ми піст тримаємо? Загляне він зверху — карасик, знизу — теж карасик. От, скаже, молодці хлопці, небесного уставу не порушують. Думать треба, дяче!
— Чого це, дяче, батюшка в церкві завжди дивиться вгору, як править службу? — спитали селяни.
— Бо він так бреше, що соромно дивиться людям в очі.
Старий піп дуже любив чини. Одного разу розказував він молодому дячкові, як його колись хотіли єпископом призначити. Аж бачить, дячок посміхається недовірливо.
— Якщо не віриш, то можеш єпископа запитати, — сказав піп.
— Я вірю, батюшко, бо й сам часто брешу, — відповів дяк.
Піп докоряє малому школяреві:
— Як тобі не соромно? Ти ще малий так брехати!
А школярик і питає:
— А ви у скільки років почали брехати?
В одному селі та був дяк, і брехуняка такий з його, що, не збрехавши, ніколи й не побалака. Раз ото він приходе до попа. Піп був напідпитку:
— Здоров, Федоре, ану лишень збреши що-небудь!
А Федір начебто й не він:
— Е, батюшка, ніколи брехати, треба кобилу запрягати та на село махати: у чумаків воли хворіють, так вони за мішок полоті по два мішки солі міняють.
І! Піп аж затрусивсь, звелів мерщій запрягти кобилу, наклав полови, поїхав. їздив-їздив, коли се так уже надвечір вертається. Кобила зморена, сам такий сердитий, та до дяка:
— Що ти, сучий сину, брешеш, які там у біса чумаки?
— Авжеж, батюшка, брешу, адже ви й самі мене просили, щоб збрехав що-небудь.
Трапилося, що одного року була велика посуха, Люди дуже бідували, а піп у церкві на проповіді втяв вірним таке:
— …І сниться мені пан бог…
Вірні насторожилися і завмерли. А піп далі:
— …Говорить мені, що посуха є карою за безбожність,
У церкві тиша. Піп певний, що вірних переконав і от посиплються йому гроші за службу,
На другий день зустрічає піп коло церкви вірного підлабузника. І чудо! Вірник, проходячи коло нього, не зняв шапки. Піп здивовано:
— Михайле! Як? Навіть шапки не знімете?
Михайло байдуже відповідає:
— Я вже вам не вірю.
— Що?!
— Ви снилися мені вчора, з неділі на понеділок, і уві сні казали мені; щоб вам не вірити, бо ви брешете,
— Неправда! — гукає піп.
Овва! Як ви з богом говорили уві сні, то я повірив… А як я тільки з вами уві сні говорив, то ви мені не вірите. То вже несправедливо, — сказав Михайло і пішов далі.
В однім селі був піп. Він ніколи від меду та горілка не вихмелявся. А клятий вже до чого! Всі його жахалися, а свою матушку бив до нестями. Ото знімає хрест з шиї та й починає ним її маслособорувати, як сіру корову, що провинилась. Такий він був святий та божий!..
А як іде селом п’яний, то кого не зустріне, то й питає:
— А скажи, для чого святий отець хрест носить? — і тикає пальцем на хрест, що коливається на животі…
От одного разу іде піп селом і зустрічає коваля Гарасима. Причепився піп до коваля:
— Скажи, для чого хрест носить святий отець?
А Гарасим, щоб розгнівати попа, бо вже йому надоїли ці щоденні прив’язки, відповів:
— Щоб матушку бити.
Скрутив піп носом — не сподобалося, та й пішов собі геть. З того часу всі в селі узнали, для чого батюшка хрест носить…
Перша бабуся. Дуже культурний, сестро, наш батюшка. Як вітається, то тільки кінчики пальців дає.
Друга бабуся. Та… культурний. А як бере що, то обидві руки простягає.
— Чому в попа нічого не вижебраєш?
— Бо має лише дві руки: одною бере, в другій хрест держить, а третьої, аби давати, не має.
— Коли піп співає «Подай, господи!», а коли — «Тобі, господи!»?
— Коли видить пшениці мірку — «Подай, господи!», а коли від крученика дірку — «Тобі, господи!».
Два діди, ховаючись від дощу, сиділи в колибі і сперечалися між собою. Вони ніяк не могли збагнути: чому спочатку видно блискавку, а потім чути грім.
Надвечір, коли діди гнали худобу додому, біля річки здибався їм піп.
Обідаючи, батюшка сьорбнув ложку гарячого борщу і добре опікся. Він не втримався і круто лайнувся, вживши вислів, який не вельми личив його духовному санові.
Один із гостей в ту ж мить дістав олівець, папір і почав записувати.
— Що це ви пишете? — спитав його батюшка.
— Я про всякий випадок записую молитву від опіків, яку ви щойно зволили виголосити.
Почув селянин, що Земля крутиться. Не повірив ї пішов до попа, щоб переконатись. Почухав піп потилицю і говорить:
— Ти посидь, Іване, а я вийду на прикмети подивлюся.
Через хвилину захеканий піп вбіг у кімнату і ще з порога гукнув:
— Нікому не вір, Іване! У мене на церкві хрест не прибитий, а просто так встромлений, Якби Земля крутилася, то його б давно там не було.
Виходить піп з церкви, а назустріч йому стара:
— А я до твоєї милості, батюшко.
— Чого тобі, старуха?
— Та он народ толкує, що я в темряві живу…
— А ти перед угодниками свічок побільше став, от тобі й посвітлішає.
Вивіз один селянин на базар гарбузи продавати, От підходить до нього піп і питає:
— А що це ти продаєш?
— Е, батюшко, це таке, що з нього вилуплюються лошата. А з лошати може вирости добрий рисак,
— А як же це воно робиться? — питає піп.
— А дуже просто, — говорить селянин. — Треба взяти оцю штуку (показує гарбуза), покласти у гніздо, посидіти на ньому тижнів зо три, потім розбити і — матимете лоша.
Піп подумав та й вирішив купити за карбованця гарбуза. Адже коли вилупиться лоша, а потім виросте з нього рисак, то його можна буде продати за сто карбованців.
От вибрав піп великого сірого гарбуза і приніс додому.
Сидить на ньому тиждень, сидить другий, третій.» Уже гарбуз почав гнити. Розсердився піп, виніс того гарбуза з гніздом в поле та як кине у бур’ян. А там заєць лежав. От він як схопиться і тікать, а піп думав, що то з гарбуза вже вискочило лоша, та як кинеться за тим зайцем, скільки сили, та як заірже по-конячому:
— І-го-го-го… І-го-го-го…
А заєць, почувши крик, ще швидше почав тікати. Піп тоді став, почухав потилицю і каже:
— От-бо я дурень! Чого я того гарбуза в хаті не розбив?
В одному селі був піп. У нього ні один робітник не жив більше як три дні. Причина понятна. Піп погано годував і багато заставляв робити. Один раз до нього прийшов найнятись одставний солдат.
— Скільки ж візьмеш з мене за рік грішми? — питає піп.
Солдат уже знав, що піп сам гроші любить і він у нього не розживеться. «Дай, думає, насолю йому».
— Не будем, батюшко, торгуватися, узнаємо один одного, а тоді будемо говорити!
На другий день піп дає йому роботу.
— Першим ділом вимастиш бричку, бо ми з матушкою поїдемо в город!
А той взяв та дьогтем вимазав усе сидіння, колеса, приготовив, значить, до від’їзду.
Піп як вискочить, як побачить цю роботу, так мало не лопнув з досади. А матушка ще й свариться:
— Ти б йому толком пояснив, а то сказав вимасти бричку — він і вимастив!
Ну, поїхали вони якось в город, а йому понадавали роботи на цілий день. Він все зробив, а ввечері питає:
— Батюшко Яков, а що ми вранці будемо робити?
— Та лягай, не клопочися, що люди будуть робити, то й ми.
А той встав, глянув, що у дяка стару хату розвалюють, він за лом та й давай нову тесову кришу ламати, а сили йому позичати не треба було.
Ломом раз, два ковирнув — уже й стовпи повалились. Піп як схопиться з ліжка:
— Іван, ти що — здурів? Ти ж уб’єш нас всіх!
— А ви не бачите, що я й так запізнився. У дяка он уже всю хату розібрали, а я тільки починаю!
Бачить піп, що попав на камінь, заплатив йому гроші наперед і розщитав робітника.
Ішов один чоловік з ярмарку. Дорогою стрічається з попом:
— З ярмарку?
— З ярмарку.
— А почому свині? — питає він.
— Було б іти собі та слухати, — каже чоловік.
Розгнівався піп за ту непошану.
— А скільки така свиня, як ти, коштує, знаєш? — питає святий отець,
Їхав Іван на базар продавати свиню, а назустріч піп з собачкою.
— Привіт, Іване, — гукнув піп, — що це сьогодні, що не мужик, то й свиня на возі.
— Та й у вас теж сьогодні, що не піп, то й собака, — відповів Іван.
В одному селі ніколи не бачили владику. Кажуть попові:
— Ми не гірші від інших. Напишіть владиці, най приїде до нас.
Приїхав владика у село, виліз із кочії і пішов оглядати церкву. У кочії ж залишив свого пса.
А люди почули, що приїхав владика, і послали одного подивитись, який він. Пішов чоловік подивився…
— Ну, кажи, який? — питають його, коли повернувся назад.
— Який, який? Такий, як і другі пси, лише вуха більші.
На виставці худоби в одному місті побували сільський староста і піп. Коли старосту запитали, що було цікавого на виставці, він відповів:
— Та нич. Межи биками, то першим був панотець, а межи свинями — я.
Був собі в одному селі бідний халупник. Тільки й мав, що стареньку хатину та городець на дві-три грядки. То він усе в попа на хліб заробляв: то в полі, то коло гною, то пеньки корчує, то ровом лан обкопує, а піп йому коли який гріш заплатить, а більше всього віддає за роботу черствими буханцями з церковного жертвоприношенія. От раз, як уже мужикові надоїла така платня, він і каже:
— Батюшко, дайте мені повний рощот, чей же я заробив у вас собі на кожушок, бо як не дасте, то я хоч і в криміналі посиджу, а вже й вам не з медом буде!
А піп йому:
— Це ти ще й будеш мене лякати за мій ласкавий хліб, ледацюго! А чи знаєш ти, що за таке в пеклі вікуватимеш?
— Та вже ж знаю, що в раю ви будете панувати, то краще мені в пекло, аби не там де ваша святость,
Одного разу під час косовиці сіна піп найняв двох поденних косарів.
Косять вони день, косять другий. Косять третій. Косовиці кінця й краю немає. Піп щовечора приходив, кричав, лаявся на косарів і сердитий повертався додому.
Одного дня, ідучи з поля, піп зустрів якогось подорожнього.
— Добрий день, батюшко, привітався подорожній. — Де це, батюшко, були?
— Та ходив оце до ледарів, що, бачили, он там сіно косять. Біда мені з ними, пропаде сіно, — бідкався Піп. — А косити треба не гаючись. Правда, зараз і день цалуватий. Треба б бога просити…
— Нащо вам бога просити… Я вам зроблю, що ви тільки захочете. Схочете — на небо вилізу, сонце без перериву світитись заставлю. Дощів не пущу на землю. День зроблю довгий-предовгий! — розхвастався подорожній.
— Якщо ваша ласка, то й прибавте дня, — погодився піп, бо йому так хотілося, щоб його сіно швидше викосили.
Ранком другого дня подорожній дав попові свою косу та порадив йому разом з косарями сіно косити.
— А я злітаю, — каже, — раненько до бога та вклонюся йому щиро, впаду на коліна, поблагаю збільшити день.
Піп тут на все згодний, аби тільки сіно скоріше убрати, бо барометр, якого він тримає таємно, показує опади.
Косить піп. Косить до обіду, косить до полудня. Жарко стало попові. Спека забиває дух. Піт заливає очі. Косить до вечора. На вечір сіно докосили. А піп до того уморився, що за цей день аж почорнів. Махнув останній раз косою, впав на землю, важко здихнув та й каже:
— Спасибі подорожньому, сьогодні день прибавився, став як цілий рік!
Одного разу піп найняв цигана косити хліб. Попадя на обід приготувала смачну локшину з м’ясом. Циган до роботи був не дуже швидкий, а як сів їсти, то щоразу й тягне з миски по два шматки м’яса,
Не стерпів піп:
Ти що ото по два шматки тягнеш?
— А ви як, отче, хотіли? По три? Щоб удавився?!
У попа очі завидющі, а руки загребущі.
На небі десниця всевидюща — на землі попова рука всегребуща.
«Всі люди — братія, з усіх буду драти я», — говорить піп.
У попа рука завжди чуже хапа.
У попа все долоня свербить.
Піп-дерун: дере і з живого, і з мертвого.
Невдивовижу, що попи багаті,— вони готові й кожух з людей зідрати.
Попи — як воли: що зачеплять, те й потягнуть.
Чи піп, чи ксьондз, чи яка нечиста сила — та все з хлопа тягне.
Піп, як комар, де сяде, там і п’є.
Один чорт піп, що стрижений, що кудлатий, — усі люблять брати.
Піп з дяком — обидва вовчі горла,
Вовче горло, а попівське око — то яма бездонна.
У попа вовче горло, а ведмеже черево.
Попа одним обідом не нагодуєш.
Голодного нагодуєш, а попа — ніколи.
Родись, хрестись, женись, помирай — і за все попові гроші дай.
Родивсь — подай господи, женивсь — подай господи, помер — теж подай господи.
Людське горе попа годує.
Попу все панахиди та панахиди сняться.
Попа за серце брало, як мало людей вмирало.
Попа журба брала, як мало людей вмирало.
Не молиться піп за спасіння душі, а молиться, щоб несли йому книші.
Попові спершу гроші покажи, а тоді про своє горе кажи.
Піп у церкві служить, бо за грішми тужить.
Копа переможе й попа.
Піл молитву читає і в карман поглядає.
Піп сповідає: «Чи клала?» — питає.
Поховав би й чужий піп, коли б мала десять кіп!
Попи хрестили б і телят, якби і з них могли що взять.
Піп та дяк звикли на дурняк.
Попу оддай діжу з тістом, то він тісто вибере і очі тобі видере.
У попа здачі, як у шевця остачі.
У церкві обновився хрест, а на попові — ризи.
Чудо попові як злодієві крадений ніж.
Кому в голову дурман, а попу гроші в карман.
Де піп стане, там трава в’яне.
Попова ласка для людей, як нічна пастка для мишей.
Від попівської речі облазять у нас плечі.
Піп з церкви з прибутком, а віруючі — із збитком,
У попа гроші, ще й лан хороший; у бідняка ж ні ланка, ні мідного п’ятака, — гірка доля бідняка.
Богові поклони, а попам мільйони.
Не вір попові, як псові.
У владики два язики: одним бога хвалить, другим людей дурить.
Піп з богом говорить, а на чорта дивиться,
Убрався піп у ризи, а чорт у рядно, та й тягнуть водно.
Язик попівський — як день петрівський.
Коли б піп за плуг взявся, то б і світу відцурався,
Нема нікому так добре на світі, як попові та котові: обидва лежать та хліб дурно їдять,
Піп без молитви не вкраде.
Де темно, там піп добре бачить.
Піп і дяк — один будяк,
Дяк — що будяк: хоч трошки, а вколе.
Піп людей карає, а сам казна-що виробляє.
Наш піп в халепу влип: пішов у ризах до молодиці, а повернувся у спідниці.
Чернець святці розгортає, а на молодиць поглядає.
Якби лиш два попи на всім світі жило, і то б їм тісно було.