Це було колись, як іще люди не велись, як сніг горів та соломою тушили, як небо було луб’яне та ходили гроші шкуратяні. А мій бог накопав глини, гарненько її замісив, купив на базарі форми і чоловіка зробив. Зробив ноги, зробив руки, а далі вже набрався муки.
Прилетіла до нього муха і каже:
— Проколи йому ніс і вуха.
Проколов він ніс і вуха, а сам подивився, похитав головою та й каже:
— Гай-гай! Це вже тепер не чоловік буде, а сопілка. Хоч бери та грай.
Надоїло богові самому жити. І почав він з глини чоловіка ліпити.
Виліпив ноги і каже:
— Ноги для того чоловіку, аби ставав переді мною на коліна. Виліпив тулуб:
— А се вмістилище для всяких болячок, для всяких забаганок. Забуде чоловік за мене — а його колькне у бік, най згадає ім’я боже. Забуде чоловік за мене — а його голод почне мучити, най просить: «Хліб насущний дай нам днесь».
Виліпив руки й каже:
— А се для молитви.
Зробив вуха — голос божий слухати. Зробив очі — образ божий видіти. Зробив рот — славу богу співати. Зліпив і припер до плота, аби висох. А сам ліг спочити.
Проходив тут чорт.
— А се що таке? — тицьнув пальцем у черево припертого до плота чоловіка із глини. З того часу у кожної людини видно слід чортового пальця — там, де пуп.
І почув чорт у відповідь:
— Се вмістилище всяких болячок і забаганок. Чи заболить мені, чи зголоднію — все мушу згадати ім’я^боже.
Подивився чорт, звідки йде голос, — у рот, а там пустота.
— Е! — каже він. — Так бог тобі недодав. Тому ти лише одно знаєш — його слова повторяти. Та не біда — зараз ми все поставимо на місце.
І чорт узявся за роботу. Зняв череп з голови, вставив туди мозок, закрив знову і каже:
— Ну, відтепер ти маєш найголовне — розум.
З того часу і пішли по землі розумні люди. Вони знають, що ноги — для ходіння, руки — для роботи, рот — для співання пісень, очі — на дівчат дивитися, вуха — аби чоловік на осла не був схожий, а черево — аби легко розпізнавати бідних і багатих.
З того часу всі, хто має розум у голові, питають!
— А хто того плота зробив, до якого бог припер першого чоловіка?!
Колись піп розповідав у школі, що бог створив землю, а учень і питає:
— А хто створив бога?
— Про це гріх питати і одповідати!
Піп гнівно кричить на учнів, які не вивчили уроку:
— Хто створив світ, питаю вас?
Переляканий. учень лепече:
— Не я, прошу пана превелебного, Не я!..
В одному селі був піп. І от читає вій раз проповідь.
— Слухайте, прихожани. Як не було ні неба, ні землі, одна плетень стояла, тоді…
А тут встає один селянин і питає:
— А де ж кілля було, як не було землі? На твоїй голові стояло чи що?
Обернувся піп, думав далі читать, а в церкві вже нікого не було.
Дочитався.
— Панотче, скажіть мені правду, чи є бог?
Панотець почухав потилицю:
— А бог його знає…
Зайшов селянин до церкви й думає: «Може, скоро вмру. Піду висповідаюся». Підійшов до отця духовного, схилив голову та й каже:
Отче, очистіть мою душу від гріхів, бо вже відчуваю кінець життя свого. Хочу вмерти, як і інші люди.
Піп перехрестився і послав за олтар, де сповідав, бо думав, що селянин гроші має і за сповідь заплатить.
Пішов той за олтар і чекає, що буде далі. Піп почав сповідати. Спочатку питав те й :се, а селянин нічого не знає.
— А чи знаєш ти, скільки богів на небі?
Дядько покрутив головою, а потім сказав:
— А чи знаєте ви, отче, скільки зубів у бороні?
Отець похитав головою:
— Щодо борін, то не моє діло. Але ти, як праведний християнин, мав би знати, скільки богів на небі.
— А ви, отче, думаєте, що то моє діло знати, скільки богів? То ваше діло!
Запитав онук діда:
— Діду, який бог?
— З сивою бородою, буває лисий, а більш з чуприною, і кашляє він, бо старий дуже.
Онук зрадів:
— О, я його сьогодні бачив. Ходив по городу і огірки молоденькі крав.
— То не він.
— Він, діду… Точнісінько такий, як ви сказали, ще й кашляє. Певно, вмирати збирається.
Було це в старій школі. Ішов урок закону божого.
Піп пояснив, що бог єдиний, але в трьох лицях. Діти ніяк не могли зрозуміти такої мудрації. Запитав піп — бачить, нічого не розуміють. Тоді він вдався до унаочнення. Підійшов до найкращого учня і, показуючи на ґудзики на свитці, сказав:
— Ось три ґудзики. Це наче бог у трьох лицях. А кожний ґудзик ось що буде означати: перший — бог-отець, другий — бог-син, третій — бог — дух святий.
Другого дня піп, щоб перевірити, як діє його метод, першим спитав того хлопчика, якому пояснив на ґудзиках.
Хлопчик устав і в сльози.
— Пояснюй на ґудзиках! — закричав піп.
Хлопчик, схлипуючи, відказав:
— Бог має три личка. Ось бог-отець, ось бог-син, а бога — духа святого мати до… штанців пришили.
Було це давно. Іде якось вулицею солдат. Глянув у вікно, бачить — сидить богомаз і малює ікону. Заходить до нього солдат та й каже:
— Змалюй мого батька.
— Як же я змалюю, коли я не бачив його? — відповідає богомаз.
А солдат, не довго думаючи, одказує:
— Пане художнику, ти ж бога теж не бачив, а малюєш!
Художник приніс священикові картину, яку той замовив для церкви. Все було гаразд, аж раптом священик вигукнув:
— Що це ви наробили? Дивіться, в ангела на ногах черевики.
— Чом би й ні? — відповів художник.
— Та де ж це ви бачили ангелів у черевиках?
— А де ви бачили ангелів без черевиків?
На ринку, в самому куточку біля паркану, розташувався із своїм товаром богомаз. Порозвішував Ікони прямо на штахетах. Підходить баба, придивляється, а потім питає:
— Скільки коштує святий Миколай?
— Три карбованці.
— А архангел Михаїл?
— Теж три.
— А пречиста діва Марія?
— Не морочте мені голови. То ж один чорт! — розсердився богомаз.
Піп запитав учня:
— Ану скажи, в якому стані бог спускався на землю?
Стоїть учень і голову чухає, бо не бачив і не знає.
А ззаду хтось підказує:
— …в трубном звукє і во мракє…
Учень не розібрав та й каже:
— В чорних брюках і во фракє…
Ото як народився Христос, так, значить, святому Йосипу досадно стало. Все ж таки жінка його, а дитинча від святого духа. От він у горілку й ударився. П’є та й п’є, п’є та й п’є. От бог йому й каже:
— Годі тобі, Йосипе, пити! Ти ж таки святий.
А Йосип мовчить та п’є. От і вдруге з’являється до нього бог:
— Годі тобі, Йосипе! Кинь пити!
А той тільки сопе. Бог пішов, а він знову за чарку. От і втретє приходить бог:
— Та кинь же, кажу тобі, горілку! Що ти робиш?
А Посип як розсердиться:
— Мовчи, — каже, — боже! А то як хрякну свого байстрюка по голові, так к чортовій матері вся ваша трійця і полетить!
Бо то як господь ходив по світі зо святим Петром і Павлом, і одного разу ідуть вони через став, знаєте, як святі — поверху води ідуть. І святий Петро повідає до господа бога:
— Боже милостивий! Нащо ти так робиш?
— Як?
— А як один чоловік согрішить, то ти через нього тисячу на муку зсилаєш?
Але дивляться, летить рій бджіл, і всі сіли святому Петрові на плечі, і одна святого Петра вкусила в плече. І той тріпнувся, і всі бджоли попадали в воду. Бог і каже:
— А нащо ти через одну бджолу втопив три тисячі?
— Бо вона мене вкусила!
— Аж то і я тоє роблю: бо як мене один вкусить, то я через одного тисячі гублю з тої злості.
Зустрівся чорт з богом та й каже:
— Боже, мене всі люди на язиці носять, а що я кому винен?
Сіли вони над глибоким яром, де поблизу діти корови пасли, та й чекають. От одна- корова скотилася вниз. Орачі, що були неподалік, прийшли витягти корову,
Один і каже:
— Який чорт її туди заніс?
— Що ж я тут винен? — питається чорт у бога.
Орачі витягли корову та й гомонять поміж себе!
— Слава богу, вже й витягли.
— Що ж ти тут допоміг? — питає біс.
Бог подивився, подумав та й каже:
— А чорт його знає.
У велике свято усі збираються і поспішають до церкви. Один Шевченко спокійно читає книгу. Коли його запитали, чому він не йде до церкви, Тарас Григорович відповідає:
— Хто не знає бога, той спішить до нього, а хто знає бога, то і біжить од нього.
Пішов селянин до попа сповідатися. Піп його питає:
— Скільки богів на небі?
А селянин каже:
— П’ять.
Піп ударив селянина хрестом по голові. Далі знову питає:
— Скільки богів на небі?
А селянин відповідає:
— П’ятдесят!
Піп знову вдарив селянина хрестом по голові так, що тому аж у вухах задзвеніло. Ледве вирвався селянин від попа. Іде додому й зустрічає свого кума.
— Ти куди, дорогий куме, в божий час вибрався?
— Іду сповідатися.
— А знаєш, куме, скільки богів на небі?
— Знаю! Один бог на небі.
Селянин розсміявся:
— Ой, куме, я казав, що і п’ять, і п’ятдесят, та піп мене мало не забив. А коли скажеш, що один, піп тебе вб’є.
Кум із кумом повернулися додому й більше не ходили на сповідь.
— Бабо, кому це ти налагодила? Паляниці, сало, мед, пряники?.. — питає онук.
— Понесем богові дари, — відповіла баба.
У церкві староста забрав у баби дари і поніс на вівтар. Баба молилась. Онук дивився, скільки того добра люди понаносили. Потім повернувся до баби і питає:
— Бабусю, хіба бог ненажера, що йому ото стільки понаносили?
— Ні, то попові за труди.
— Отож, бабо, я і думаю, що то не туди.
Одного разу в піст бабусі захотілося ковбаси. «З’їм трохи, щоб ніхто не знав», — думає собі. Й починає їсти, Свіжа свиняча ковбаса так смакує, що бабуся аж пальці облизує. Аж тут нараз надійшла буря, почало блискати й гриміти. Бабуся відклала ковбасу й каже:
— Ой боже, за такий маленький кавалок ковбаси стільки шуму!
Йде подорожній монах, які ходили колись по селах, а на роздоріжжі в полі високий хрест з розп’яттям Ісуса Христа. З протилежного боку — глибокий рівчак. Порівнявшись, монах зняв шапку, перехрестився й почав молитись, не зупиняючись:
— За що ж тебе, сину божий, покарано? Що ти, господи, зробив тим злим людям?
Монах з таким усердям молився, задивившись на розп’яття, що впав у рівчак, та так, що аж зубами дзеленькнув.
— Ах! — вигукнув він, — знаю, за що тебе, анахтему, шибеника, розп’яли, знаю: ти не одному шию скрутив!
Вилаявсь монах ще з більшим усердям, ніж молився, вибрався з рівчака, насунув шапку на потилицю та й потяг далі.
Монах з ігуменом грають у карти.
— Отче, чи бог всемогутній?
— Всемогутній.
— А чим він покриє козирного туза?
— Та він з тобою, дурнем, і грати не стане.
— Чи довго жили в раю Адам і Єва, не согрішивши?
— Доки поспіли яблука.
— За що вигнав бог Адама і Єву з раю? — питає піп учня в школі.
— За те, — каже учень, — що з’їли зелений овоч з дерева, а зеленого овоча не можна їсти, бо живіт болітиме.
На уроці закону божого піп питає учня.
— Чому Христос, коли воскрес, швидше всього з’явився жінкам?
Учень думав-думав, а потім каже:
— Та тому, панотче, що так скоріше звістка розходиться.
— Чи то правда, що від тебе бог вже третю жінку взяв?
— Та правда. Але я взяв четверту. Бере бог, беру і я…
Піп говорить дітям про молитву, а потім запитує учня:
— Що робить твоя мати перед тим, як спати лягає?
— Прошу пана превелебного, блохи ганяє в постелі.
— Ану, скажи, — питає піп на- уроці в учня, — що першим кидається в очі, як під’їжджаєш до села?
Учень випалив:
— Собаки перші кидаються.
Піп скипів:
— Не собаки, а церква, дурню!
Одного разу піп зайшов до дяка. Сіли за стіл. Після чарчини розговорились. Непомітно розмова зайшла про божий рай, про Адама і Єву.
— Цікаво, — говорить дяк, — як їх бог від себе проганяв, коли вони зірвали яблуко спокуси.
— Дуже просто, — відповідає піп. — Покликав їх бог до себе та як крикне: «Забирайтесь звідси к чортовій матері. Більше щоб і не смерділи тут, грішники!»
Дяк аж очі витріщив:
— Та невже бог може так сказати?!
— А ти думаєш, що бог маслом маже, — відповідає піп. — Йому як припече, то він ще й не таке скаже.
Помер солдат. Він був праведний і попав у рай, От привели його сюди, а він і питає:
— А де тут можна купити тютюну, я хочу курить.
Йому кажуть:
— Тут тютюну немає.
— А горілка є?
— Немає.
— А дівки є?
— Немає.
Солдат як крикне:
— Що це за рай, що нічого немає!
Так його зразу в пекло, а там, бачить, попи гуляють. Він і каже:
— Оце то рай!
І давай і собі з попами гуляти.
Правда то чи не правда, не беруся доказувати: якщо «святе письмо» криводушить, то і я з ним брешу.
Святі ж отці переконують нас, що то чистісінька правда. А чому б і не повірити їм хоч один-єдиний раз? Може й справді серед попівських туманів-розтуманів і вкралася десь краплина правди.
Краще послухайте самі, люди добрі, про те, що розповідають святі отці про «страшний суд», та як сортують там їхнього брата після смерті. А відбувається те лицедійство таким кандибобером. Попереду стоїть великий дерев’яний ящик, перевернутий догори дном. То стіл самого бога, який по сумісництву виконує роль верховного судді, А ото довгі ряди лахматих людей у овечій кошарі, то все воскресла братія попів і протопопів та всяких там пресвітерів сектантських.
А як вони забрьохалися і змарніли, сіромахи! Восьму добу вони стоять в черзі не ївши і не пивши. Животи їх постухали і прилипли до самої спини. Чекаючи невблаганного «страшного суду», всі вони тремтять, як телячий хвіст на морозі.
А всевишньому судії і байдуже: він добре нахлистався п’ятдесятиградусної пшеничної з білою головкою, натьопався полтавських галушок і хоч би хни!
А ось розпочалася і сама страшна процедура всевишнього судочинства: святий Михась узяв до своїх праведних рук чортове калатало і тричі врізав ним по куску залізної рейки, що висіла на сухому сучку.
Вся довга шеренга святенників затіпалася, як у пропасниці, ніби оті сектанти-трясуни у своїй несамовитій трясці. Потім впали ниць, задригали ногами, зачекали по-козлячому, піднялися на ноги і всім як заціпило.
Всевишній грізно подивився на овечий загін, переповнений святими грішниками, сплюнув на лиху попівську личину і байдуже поспитав першого:
— Признавайся, грішнику неподобний, чи був за життя на землі жонатий?
— Ні, не був, — відповів молоденький попик.
— В пекло його, сукиного сина! — грізно ізрік свій присуд всевишній, скоса позираючи на біблію для більшого страху і важності.
Враз чорти підхопили того попика за шкірки і так пошпурили його в казан із киплячою смолою, що звідти тільки бризки полетіли.
— А ти був жонатим, сіромаха? — запитав ще страшніше всевишній другого попа.
— Бу-бу-був жонатий, господи, і согрішив перед тобою, — пробубонів тремтячим голосом грішник.
— В рай його бідолаху, — сказав побожним голосом всевишній суддя і витер сльозу на своїх старечих очах капшуком із-під тютюну.
Янголи взяли попа на свої вутленькі крильця і підтюпцем попленталися прямісінько в рай.
Третій піп, що стояв на черзі, підступив ближче до всевишнього, витер ніс рукавом своєї священної ряси і почув те ж саме грізне запитання:
— Чи був жонатий, раб божий?
Цей попик швидко скебетив усю премудрість законів божих, і щоб навірняка потрапити в рай, а не в геєну пекельну, він відповів, як солдат по команді:
— Так точно, ваше високородіє! Був жонатий, та ще й не раз, а двічі, з твого, боже, благословіння!
— В пек-ло його, суки-но-го сина! — гнівно просичав бог.
А чортам тільки цього й треба, Вони миттю підняли попа на трійчаті вила і так махнули ним у геєну пекельну, що він аж забулькав, неборака.
І треба ж було потрапити на це видовисько якимсь екскурсантам. Не збагнувши як слід премудростей небесної юриспруденції, екскурсанти тут же поставили під сумнів, всякий здоровий глузд небесного судочинства і спересердя висловили своє недовір’я всевишньому судії богові Саваофу.
Бог швидко змикитив, чим може закінчитися для нього подібна халепа, і тут же вказав своїми перстами на три основні закрутки всевишнього процесуального кодексу:
— Нежонатий піп був у раю на землі. Для холостяцької рівноваги його відправили в пекло похльобати гарячої смоли — терпеливо консультував всевишній своїх непроханих пацієнтів.
— Жонатий піп хльобнув уже смоли по саме горло. Тому його послали в рай для перепочинку.
— Ну, а чому ж тоді двічі одруженого попа послали не в рай, а в пекло? — висловили своє здивування екскурсанти.
— А йому, бідоласі, після двох попадей і пекло раєм покажеться, — чинно сказав бог Саваоф своїм недовірливим слухачам.
Дуже довго жила собі праведна бабуня. Вона сполняла всі закони: ціле життя своє сповідалася кожного посту, ходила на відпусти, в понеділок постила, в п’ятницю шмаття не золила, в суботу не співала, в неділю не вмивалася, і так добре вона знала всі закони, що не було, здається, такого, котрий би вона не сполнила. Як прийшов час вмирати, то вона була зовсім спокійна, бо душа її покаялась во всіх гріхах, була чиста й готова до цього страшного часу.
От вона вмерла, й поховали її. Як прийшла вона на той світ, то повернула на ту дорогу, по котрій треба йти до раю. Яких тільки святих вона не зустріла, всі їй кажуть:
— Бабуню, ти праведна, йди до раю простісінько по цій дорозі. Там для тебе вже давно є місце.
А чортяка тим часом все хвостом викручує та усмїхається, здалеку поглядаючи на бабуню. От вона приходить до райської брами й просить святих Петра й Павла впустити її в рай. Святі Петро й Павло кажуть:
— Ми б радісінькі пустити тебе, бабуню, до раю, але ти одного гріха не спокутувала.
Вона аж змінилась на твару й стала питати:
— Якого?
Тоді вони взяли з шафи здоровенну книгу й прочитали таке:
«Як бабуня була молода, законів добре ще не знала, то в масляну кужель пряла».
Тоді баба й сама згадала, що був такий гріх, і почала дуже печалитися, що не може ввійти в рай: ще коби гріх був та гріх, а то й гріх невеличкий. А святі Петро і Павло пожаліли бабуню та й кажуть:
— Не жалкуйся, бабуню, що не можна тобі увійти в рай. Сідай біля райської брами на камінчику і чекай: як буде йти який піп до раю, попроси його гарненько, він тебе розрішить од гріха, і ми пустимо тебе в рай.
Бабуня послухала, сіла на камінчику; але там вона, бідна, сидить і досі й не може дочекатись, щоб піп ішов до раю.
Після обідні голова церковної ради вийшов на амвон і сказав промову до селян:
— Православні! Всі ви утруждаєте батюшку, всі ви просите, щоб вони за вас помолилися. І батюшка моляться, і добре моляться, іноді аж піт капає, особливо це видно було літом. А хата в них пооблуплювалася, а підлога повибивалася, а в сінцях сморід стоїть… Чи ж можемо ми допустити, щоб наш святитель і заступник перед богом жили в такому свинюшникові? Зберіться ви годин на три, обмажте, полагодьте, а воно на тім світі 8 зарахується. Амінь!
А з гурту хтось:
— А чи воно не тісно буде в раю? Коли за те, щоб полагодити в попа підлогу, — в рай, за те, щоб підстригти святу бороду, — в рай, за те, щоб полатати попові штани, — теж у рай?..
У церкві піп умовляв віруючих терпіти всі земні муки. За це, мовляв, після смерті вони попадуть до раю. А Іван не стерпів та й каже:
— А наш пан теж попаде в рай?
— Так, усі пани теж будуть в раю.
— То я краще подамся в пекло.
Цю казку — аби не збрехати і правду не сказати — мені сорока принесла на хвості. А та сорока чула від іншої сороки, що жила в гуцульському селі і знала одного мудрого чоловіка. До нього всі йшли за порадою і допомогою, хоч собі він не міг нічим зарадити, аби видряпатися з бідності.
Люди тоді казали: нема на світі лісу без вовка, а села без жандарма. Той жандарм покликав мудрого чоловіка і сказав йому:
— Панотець мені скаржився, що ти великий грішний: не постиш, коли свята церква каже, не йдеш до служби божої, як святі дзвони дзвонять, а сидиш дома і теленькаєш язиком, як дзвоном, говориш грішні речі. Панотець просип заперти тебе, аби-сь нарозумився. Я блоха маленька, але вкусити можу боляче. А тебе ще не кусав. За це панотець розсердився на мене. Щонеділі в казанні згадує грішника Андрія, просить, аби того Андрія чорти взяли до пекла. Парафіяни говорять, що то він про мене. Я, мудрий чоловіче, не маю ніякого інтересу в пеклі, бо не люблю спеки та й надто лінивий, щоб дрова носити. А піп зі злості мене може спровадити туди. Щось придумай і помири нас, бо пропаду нізащо.
— Най би-сь пропав, бо й ти ади, добрий — тільки щурам на трійло, — відповів гуцул. Але собі подумав: «Чи не настав час, аби відплатити попові за те, що обдирав село, як липку. Люди бідують, а йому все в рот клади!» І пообіцяв жандармові: — Добре, я вас помирю…
Пішов гуцул до річки, наловив раків і кожному на спину приліпив по свічці, а собі на голову поклав паперову корону, зробив бороду з клоччя і одягнув жінчину сорочку з довгою підтиркою. Підвечір подався з патиком до церкви. Засвітив свічки на раках і крикнув на все горло:
— Де ти, панотче? Я прийшов забрати тебе в рай.
Піп подумав, що до церкви прийшов бог.
— Вже йду, божечку, — сказав.
А гуцул засунув попа у мішок, і зав’язав мотузкою. Узяв мішок на плече й подався надвір. Та на порозі гепнув ним об одвірок так, що піп аж застогнав.
— Терпи, панотче, бо тяжка дорога до раю.
На брамі ним зачепив об слупа. Піп за бік схопився,
— Терпи, терпи, панотче, я гріхи з тебе вибиваю…
Поніс його до річки, опустив у воду, а мішок прив’язав до старої верби. Піп був до шиї в річці. Гуцул два йому на голову воду, а той пирскав, як кіт.
— Доста, бо захлинаюся!
— Терпи, панотче, це йорданська водиця, вийдеш із неї чистий, як немовлятко.
Гуцул тримав мішок у річці доти, поки піп не вимок, як сніп конопель. Після цього знову — на плече і поніс до попівського курника. Запхав його у дверцята. Під ледве влізав — кричав не своїм голосом.
— Терпи, отче, вузький вхід до раю…
Гуцул прив’язав мішок до бантини і наказав:
— Ану, панотче, закукурікай, аби ангели почули і понесли тебе далі.
Піп надувся й тоненько запіяв:
— Ку-ку-рі-ку-у-у!
— Ото файно пієш, — прихвалив гуцул. — Ану ще раз, бо чогось не йдуть ті лайдаки!
Гуцул пішов городами, додому. А піп на все село, гей-би йому горлянку роздирали:
— Ку-ку-рі-ку-у-у-у!
Спочатку це виходило, як у когута. Але перед світанком піп так охрип, що ревів, як якийсь ведмідь. То розбудило попадю. Вибігла до курника і побачила мішок на бантині:
— А це що тут? — спитала.
— Та це я, панотець, чекаю божих ангелів, Де ж вони поділися?
Попадя сплеснула в долоні й вивільнила попа.
— Та хто тебе засунув у мішок?
Піп виглянув і побачив жінку.
— Тьху, я чекав ангелів, а сатани діждався…
Про попову мандрівку до раю дізналися сороки. Вони полетіли в сусіднє село й розповіли тамошнім сорокам, а ті — малому і старому.
У селах було втіхи штири міхи!
Іде бідний мужик дорогою, а пан їде шістьма кіньми,
І питається лан його:
— А звідки ти, чоловіче?
А він каже:
— З тамтого світу.
— А що наїші батьки там роблять?
— А що ж, вельможний пане! Панам всюди добре: в котлах сидять, люльки палять, а бідний мужик дрова рубає і під ними палить.
Умер ткач. Був він чоловік грішний, бо добре вилаяв колись матушку, і попав у пекло. І передала йому жінка верстат той, що полотно тчуть. Він там верстат уставив і зайняв багато місця — половину пекла. А жінка забула йому передати «свата». І пише ткач письмо через попа до жінки: «Передай мені свата». А в пеклі подумали, що свата — чоловіка, та й кажуть:
— Ну тебе подальше. Ти навіз стільки та ще й сват привезе стільки, то все пекло нам заставите верстатами! Як зачнете грюкати, то і пекло розіб’єте.
І Юда наказав вигнати його з верстатом. Вигнали його і верстат викинули.
Бач, і тут гріховодники злякались, робочого чоловіка.
Помер один піп. А матушка так плаче, так плаче.
— Господи! — каже. — Хоч би уві сні побачити, де там мій батюшка на тім світі.
От і сниться їй сон. Пекло, вогонь страшенний. А з того вогню тільки голова батюшки виглядає. Матушка в сльози:
— Батюшечко мій, — каже, — батюшечко! За що ж ти оце муку таку терпиш?
А батюшка їй:
— Не журися, матушко! Я ще в архієрея на голові стою!
— Один єзуїт мені сказав, якщо дам тисячу крон на церкву, то піду до неба.
— І ти дав?
— Поки ні, бо це забагато. Я йому сказав, що почекаю, поки місця на небі подешевіють.
В одному селі була дуже стара церква. І святі вже були старі. От громада і постановила написати до архієрея письмо. Як постановили, так і написали.
«Архйрею, — пишуть вони, — є в нас в церкві трошки дерев’яних святих і то не святі, а якесь дрантя. Матір божа чогось так згорбатіла і зігнулась, ніби її хто ззаду коліном гепнув; з святого Миколая вже три роки порохно сиплеться; Варвара здулась, як та ялівка, а святі апостоли розлізлись по стіні, як ті дурні барани по полю. Так от дозволь нам, архирею, матері божій боки облатати, святу Варвару на шпуги взяти, апостолів дрючнами до гурту зігнати, а старого Миколая, як він вже такий нікудишній, вели закрити».
Так і невідомо, що відповів їм архієрей.
Ходили святий Петро і Христос мандрувати. Прийшли проситись ночувати до одного селянина. Селянин і говорить:
— Та я б і пустив вас, люди добрі, так у мене жінка така лиха та сердита, що битиме вас і мене, а ще зараз і в шинок пішла.
Петро і Христос одвічають:
— Та ми хоч під піччю полягаємо.
Селянин погодився. Тільки лягли, аж жінка приходить з шинку. Та до чоловіка — б’є його, лає. Тоді селянин і говорить жінці:
— Ти хоч би людей чужих посоромилась.
— А де вони, сукині сини? Що це воно за люди?
Сюди-туди по хаті, а тоді за кочергу та під піч, та по Петру святому, як той з краю лежав, давай полоскать. Попобила Петра і вибігла чогось з хати. Тоді Христос і каже Петрові:
— Слухай, святий Петре, давай переляжемо, бо вона, як прийде, знов крайнього битиме.
А тут жінка знову вбігає в хату та ще сердитіш кричить:
— Ага! Оце крайньому надавала, а давай того ще, що в кутку!
Та давай знову святого Петра полоскать.
Полоскала, полоскала, що, мабуть, і прибила.
Так і дісталось святому Петрові од простої жінки аж двічі кочерги скуштувати.
Це було давно. Хлопець працював у пана без будь-яких вихідних. От підходить він до пана та й каже:
— У нас сьогодні свято!
— Яке? — запитує пан.
— Сорок святих, — відповіда хлопець.
— Ну добре, святкуй!
Через тиждень знову підходить до пана і каже:
— У нас сьогодні свято!
— Яке? — питає пан.
— Трьох святих, — каже хлопець.
Пан розсердився та як крикне:
— А де ж, ці троє були, як ті сорок святкували?
Їхав один дядько зимою з города. Настала завірюха. Він і заблудив і в’їхав у якесь провалля, та таке, як оце в нас Мазівське. Кінь і пристав. Дядько нокав-нокав, а кінь не йде. Дядько й каже:
— Дай помолюсь я Миколі-угодникові, він поможе мені з провалля виїхати.
Помолився він Миколі-угодникові, а кінь усе стоїть. Він нокає на коня, а кінь стоїть — заморився.
Постояв дядько, посумував, а тоді й дума: «Помолюся ще Марії-діві».
Та і діва йому нічого не допомогла — стоїть кінь… «Дай, — думає дядько, — помолюсь сорока мученикам, бо Марія стара та ще й з дитиною, нічого не поможеться».
Ну, помоливсь він сорока мученикам і як нокне на коня, як стьобне, а кінь навалився на одну оглоблю та й переломив її. Дядько розсердивсь та як закричить:
— А чорти б вас забрали, навалили всі сорок на одну оглоблю і переломили, було б вам по половині на одну і на другу, то й не було б цього лиха! Святі, а такі дурні.
П’яний чоловік хоче сісти на коня, але ніяк не може.
— Господи, мати божа, — просить він, — поможи на коня злізти! Та діло не йде на лад.
— Святий Миколаю, поможи хоч ти! А боже ж мій, що ж мені робити? Хоч ти, Пантелеймоне, підсади мене. Ото морока, ніяк не злізу… Ану-бо… Та тпру, бісова коняка, не встоїть… Ану, всі святі, підсадіть мене… Ану разом, гоп! — І з усієї сили підскочив, та аж перелетів через коня. І думаючи, що це святі йому допомогли, як закричить:
— Стривайте, стривайте, не всі разом!
Захотілося одному бідному селянинові стати дяком. Пішов він до попа:
— Так і так, батюшко, хочу у вашій церкві дяком бути.
Подумав-подумав піп та й питає:
— Ну, а ти, рабе божий, насправді в бога віриш?
— Вірю, батюшко, — відповідає селянин.
— А скажи мені, де Ісус Христос?
— На небесі, батюшко.
— Е, ні, не знаєш, — відказав піп та й спровадив селянина геть.
Іде той додому та все думає: де ж насправді Ісус Христос? Аж бачить — назустріч йому йде другий піп.
Селянин до нього:
— Де Ісус Христос?
— В серцях він наших, рабе божий, — відповідає той.
Повернувся назад селянин та ще з порога:
— Знаю вже, де Ісус Христос: у серцях наших, батюшко.
— Вірно, — каже піп, — але скажи тепер мені, де мати божа?
Подумав селянин, почухав потилицю та й каже:
— Мабуть, у печінках наших, батюшко.
До селянина приходить піп, у парафії якого грім спалив церкву та й вимагає грошей на будівництво нового «божого храму».
— Хто ж запалив церкву? — питається дядько.
— Пан бог сам у своїй нерозслідженій премудрості допустив, що грім запалив церкву,
— Так? — відповів дядько. — Господареві, котрий сам запалив свою хату, я нічого не даю.
Якось піп зайшов до селянина. Той якраз сидів за столом біля миски і смачно сьорбав.
Піп привітався:
— Бог вам у поміч.
А той йому:
— Е, немає дурних. Коли в роботі не підсобляє, то й біля столу він мені не потрібний.
Бабуся розповідала онуці про Ісуса Христа.
— І ось, дитинко, в’їхав він до Єрусалима на ослі.
— А чому на ослі? — запитала внучка.
— А святі тільки на ослах і виїжджають, — відповіла бабуся,
Піп на уроці закону божого показував дітям малюнок осла, на якому Христос в’їхав до Єрусалима, Петрик тим часом дивився у вікно.
— Петре! — гукнув піп. — Дивись на мене, а то не будеш знати, який осел.
Їхали раз два куми з города. Були на базарі, купили сього-того, а то ще один купив собі богородицю (ікону, значить), а другий святого Миколая, Ну, їдуть. А на дорозі шинок, люди спиняються.
— А що, куме, заїдемо?
— Заїдемо. Тільки ж коні як?
— Та чого ж там коні? А боги ж нащо?
— Та й справді!
От вони під’їхали, повставали, один поставив у себе на возі богородицю, другий — Миколая.
Стережіть же тут!
А самі в шинок. Сиділи там, випивали, потім виходять — коней немає. Покрадено. Вдарилися куми об поли, а тоді один до свого Миколая:
— Ну нехай уже та з дитиною не вгледіла, а ти ж, старий собако, куди дивився?!
Був такий хлопець, що як мати піде в поле, то він візьме й сметану в гладущиках позбирає та з’їсть. От, мати приходить з поля та й питається його:
— А ти нащо з’їв сметану?
— А вам хто казав?
— А от свята Варвара!
І б'є.
От на другий день мати знов пішла в поле. Хлопець узяв свічку і святій Варварі випік очі, а сметану з’їв та й думає собі, що вже тепер вона не буде видіти і не скаже.
Приходить додому їдати, подивилася по гладущиках — нема сметани, і каже:
— А ти нащо з’їв?
— А хто вам сказав?
— А свята Варвара!
— Або вона виділа, чи що, коли вона не має очей?
Подивилася мати на образ, а там тільки дірки, де були очі. Ну, давай його бити. Добре вибила і вже на святих не скидала.
В одного попа був наймит Іван. Попи, як звичайно, наймитів годували погано. Хліб давали завжди черствий.
Якось увечері один багатий привіз дитину хрестити. Тут Іван піддивився, де служанка хліб положила, що привіз цей багатий. Іван цю хлібину забрав, у свою конурку заніс та й думає: «Що я за дурний — тільки один хліб їм? Стій! Подамся за сметаною в підвал».
Прислуга замріялась у хаті, Іван за хлібину і спускається у підвал. Сів біля сметани і їсть. Наївся й пішов. Але в темряві накапав на землю сметаною. На ранок матушка одкриває підвал і бачить, що хтось сметану поїв. Матушка й починає попу жалітись:
— У нас Іван шкодить.
Піп зазиває Івана і каже:
— Іване, що ж ти починаєш шкодити?
Іван і каже:
— Я ніколи, батюшка, не шкодив, а тепер чого б я став шкодити.
Піп і каже:
— Ну що ж там — святі були?
— А хто зна, — каже Іван, — може й святі.
На другий день Іван теж так зробив. Тільки взяв перед тим церковний ключ і макітру сметани та й пішов до церкви. Приходить до церкви, відкриває і починає губи святим у церкві сметаною мазати. Понамазував усім по одному разу, а Миколаєві-угоднику, так як він старший за всіх, вимазав і бороду. Закрив церкву й пішов.
На ранок матушка спустилась у підвал, а там макітри зовсім немає. Вона пішла до попа:
— Іван знов краде, заніс навіть макітру.
Закликає піп Івана:
— Іване, це ти наробив?
Іван і каже:
— Ні.
Піп знову:
— Чого ні, що ж там, хіба святі були?
Іван і каже:
— Авжеж святі.
А попові треба було якраз до утрені йти. Сторож, як звичайно, задзвонив. Піп заходить у церкву, глядь — всі святі в сметані.
Закриває піп церкву і каже сторожеві:
— Не дзвони, тут не в тім діло.
Прибігає додому і каже матушці:
— Погані справи: святі сметану поїли.
І от піп з матушкою й Іваном ідуть до церкви. Матушка говорить:
— Стій, Іване! Бери батіг.
Іван бере, доходять вони до церкви, одкриває піп церкву. Зайшли. Матушка й каже:
— Бий усіх святих по одному разу, а Миколая-угодника разів два Це він направив їх.
Іван шмагає всіх святих по разу, а Миколаеві-угоднику три рази одписав.
Пішли додому.
На другу ніч Іван взяв ключ од церкви, обережно одкрив її, усіх святих познімав і поховав на горище. Піп на ранок прокидається (якраз був празник), заходить у церкву — ні одного святого немає. Піп злякався: «Що таке? Святі втекли з церкви».
Прибігає додому І кричить:
— Іване, ти не бачив?
— Що? — каже Іван.
— Та святі пішли з церкви.
— Бачив, — каже Іван. — Вони зайшли в двір, хотіли вас бачить, але ви спите, то й не стали будить, обидились та й пішли.
Піп зразу вискакує на вулицю, аж Іде жінка по воду.
— Слухай, ти не бачила?
— Бачила! Ось вони за гірку пішли, — говорить жінка.
А за гору йшли селяни ділить землю, так що жінка не знала, про кого піп питає. Піп ускакує в двір і кричить:
— Іване, сідай верхи, скоріш доганяй святих, що хочуть дам, аби вернулись!
Іван сідає на коня і їде на бугор. Заїхав Іван за бугор, бачить, там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів Іван з ними, покурив і назад їде.
— Ну що? — питає піп.
— Та вони, батюшка, обираються. Сказали такі «Не будем вертатися, поки піп наш не заплатить за кожного по три карбованці, а за Миколая-угодника шість карбованців, та ще й четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали, що прийдуть, тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде совісно.
Піп і каже:
— Гаразд! Поганяй скоріш і скажи, що все буде зроблено, тільки хай вертаються.
Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, вернувся й каже:
— Сказали, вернемося, тільки вночі. Хай готує горілку і закуску серед двора.
Піп усе наготував. Приготував і гроші, дожидається. Матушка поставила макітру вареників.
Ждуть… Уже північ, а святих нема й нема.
Піп і говорить:
— Іване, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть.
І піп захропів. Іван із сторожем повечеряли варениками з сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозвішували їх знову в церкві, а' самі лягли відпочити.
Піп прокинувся, схопився: «Що таке, що Іван мене не будить?»
Дивиться, що Іван спить, а вареники з’їдені, і будить Івана:
— Іване, Іване, вставай!
Іван прокидається. Піп і питає:
— Де ж святі?
— Еге, вони вже були тут, попили, поїли і мене почастували та й пішли в церкву.
Піп:
— А чого ж ти мене не збудив?
— Я хотів будити, а Миколай-угодник і каже: «Не буди батюшку, тільки кріпко заснув, буде обижатись».
Одного разу церковний староста пропив усі церковні гроші. Щоб цим не накликати на себе гніву божого, він пішов у церкву, став перед іконою святої Варвари і почав відмолювати гріхи. А піп саме був у церкві та почув, що староста молиться, взяв і став за іконою Миколая-чудотворця. Староста б’є поклони та все просить Варвару:
— Прости мені, Варваро, більше такого не повториться!
А піп із-за Миколая як подме басом:
— Не прощу, не прощу-у-у!
Повернувся тоді староста до Миколая та з серцем і каже:
— Тебе не прохають, боженьку, так ти вже, будь ласка, мовчи і не гуди тут.
Йшов циган вулицею, побачив у одного господаря рясні, достиглі, великі грушки.
Увечері, коли йшлося на бурю, він виліз на дерево й промовляє:
— Блискай, боже, блискай, дам ти одну грушку. — Й за кожною блискавкою добре приглядається за грушками, а потім їх зриває.
Як нарвав повну пазуху грушок, зліз та й каже:
— Нащо тобі, боже, від бідного цигана грушку, коли ти всього маєш вдосталь!
Пан превелебний дуже любив горілку, за що йому дорікали парафіяни г благочинний, бо міри не знав. От він прийшов до церкви, став на коліна перед образом діви Марії й питає, скільки йому пити. А дяк заховався за іконостас і тонким голосом говорить:
— Півдеци, отче.
Піп подумав, що то говорить Христос на руках діви Марії, то й відказує:
— Я не тебе питаю. Ти ще мале й дурне, хай мама скажуть!
Циган у пана коня й батіг потяг. А потім прийшов до попа і каже:
— Я оце, батюшко, такий гріх вчинив — як би його спокутувати?
Батюшка, видать, не з дурних був, радить:
Вихід один: продавай мерщій коня та батіг на базарі й гроші, що за батіг, собі залиши, а ті, що за коня, во ім’я господа бога в скарбницю храму божого віддай.
— Гаразд, — мовив циган, а піп уже й чарку горілки з радості перехилив.
Вивів циган коня на базар і оголосив: за коня копійку, але без батога не віддаю; а батіг — три тисячі.
Подумали покупці: яка різниця — і огребом товар забрали.
Заходить циган до церкви і як брязкне копійкою об тарілку:
— Оце, — каже, — те, що за коня. А це, — торкнув себе за віддуту пазуху, — за батіг. От я й спокутував свої гріхи батюшко.
Один чоловік та загубив у лісі кобилу. Блукає він по лісу, шукає кобилу, бідкається й за вухами шкребе, а ніде не знайде — мов крізь землю провалилась. От став він, здійняв шапку, утер піт та й каже:
— Господи! Якби мені оце знайти кобилу, то купив би на цілого півкарбованця воскову свічку до божого дому.
Не встиг чоловік останніх слів сказати, коли кобила як заірже на весь ліс. Вдарив він по кишені рукою та й каже:
— От слава богу, і полтиник не пропав.
Святий Григорій Побідоносець… Його православні всі добре знають, бо він у церкві в найбільшій пошані.
От як був він ще не святим, а солдатом, то такий був, хоч як його не бережи, утече в город випить, украсти де там що, погулять. Самий найгірший бешкетник у житті був. От він познайомився з людьми, які боролися проти царя, а їм треба було шаблюку. Він їм і продав, аби випить. Ті замість тої зробили йому дерев’яну, розкрасили так само, щоб була схожа на воєнну. От він приходить у свою роту, а там командир перевіряв і узнав, що в нього шабля дерев’яна, і доніс вищому начальству.
Того дня був полковий празник, полковий смотр. Усім треба було іти, І Побідоносець пішов. Там були єпископ, архієрей, благочинний.
Начальство добре знало, що в нього шабля дерев’яна, а так для сміху, покликали зовсім безневинного солдата і наказали Грицькові Побідоносцю, щоб одрубав йому голову.
Ну, вже коли Григорій одержав наказ, просить, щоб дозволили йому хоч богу помолиться, щоб простив йому гріх — безневинного ж чоловіка загубе:
Позвольте, помилуйте, ну за що ж я йому голову буду зносить, безневинний же чоловік?
— Рубай і всьо!
— То позвольте мені хоч у бога покаянія попросить,
— Молись!
От він став хреститься, б’є поклони і каже:
— Господи, услиш мою молитву, преврати мою залізну шашку в дерев’яну, не можу ж я напрасно загубить безневинну душу.
А тут командир як скомандує:
— Ну, хвате вже молиться, рубай!
Грицько як замахнеться шаблюкою, як сіконе того безневинного солдата по шиї, так та шабля на тріски розлетілася, одні кусочки посипалися. Солдат-бідняга налякався, остовпів — він же думав, що той справді буде його рубати.
А благочинний, архієрей та єпископ так очі і звели до бога — виходить, почув бог молитву Грицька. Побачили, що він так за релігію бореться (усі бачили, що сотворив велике чудо господь), і рішили його не карать, — а виставить основним агітатором за православну церкву. Бачите, хоч все начальство й знало, що він зробив дерев’яну шаблю, а прикрили це заради того, щоб піддержати релігію, і поставили його головним святим. А того солдата, очевидця «чуда», використали теж для укріплення релігії — постригли в монастир.
Отак воно й було, що царський уряд, де йому вигідно, обманював народ і наставляв святими таких хуліганів, як Грицько Побідоносець.
— Агій, а що-с купила?
— Та бога.
— Та бо, яки-сь кривоносий,
— Е, най го чорт бере, аби на стіні висів.
Молодиця та принесла до церкви освячувать ікону, а на тій іконі тілько й намальовано — хатка та садочок, а жодного святого нема. То батюшка, побачивши таку ікону, питає:
— А чия це ікона?
Молодичка зраділа, як батюшка звернули увагу на її ікону, каже:
— Моя…
— А якого ж це святого?
— Маляр казав, що святий Онухрей.
— А де ж він?
— Маляр казав, що у хатці сидить…
— Біжи ж, серце, до маляра, скажи, хай він запросе святого Онухрея вийти з хатки на подвір’я.
В одному селі жив маляр. От він намалював богів та й поїхав на село продавати їх. Заходить до однієї старої; вона й пита:
— А чи нема у тебе, синку, Григорія Побідоносця?
Маляр одвіча:
— Як то нема, єсть, бабусю.
Та й став шукати поміж іконами. Шукав, а його нема. Так він знайшов святого Юхима і каже:
— Єсть, бабусю.
Бабуся взяла та й дивиться.
— Хіба це Григорій? Це ж не він. Григорій отой, що на коні побїждає мечем змія.
Та маляр не розгубився — треба ж продать ікону — і каже старій:
— То, бабусю, як був він багатий, то їздив на коні, а тепер він бідний, то ходить пішки.
Одного разу, за місяць перед пасхою, приїхав до діда Архипа піп, щоб замовити ангелів. Дід Архип погодився й домовився за плату — шістдесят пудів хліба, а матеріал, звісно, церковний.
Зараз же піп привіз все потрібне для роботи: дошки, фарби, лак, цвяхи, ну, і плату за роботу.
Дід Архип, побачивши це все, аж облизався.
— Оце, батюшко, нароблю таких ангеликів, що і уві сні не видати!
На другий день дід Архип почав виконувати замовлення. Тільки не по ангелах, а по бричках: робить брички й на ярмарку продає. Як зробив, так і продав, як зробив, так і продав.
От приходить піп:
— Ну, де ангели? Як ангели?
— Та нічого, батюшко, вже почав робити, дошки потесав і поклав, щоб трошки підсохли.
На цьому й розійшлись, а через тиждень знову приїхав піп і питає:
— Ну як, готові ангели?
— Та ні, батюшко, тільки поробив їх часті та. покрасив, а ще не складав — не можна, поки не підсохнуть..
Піп нагадав дідові, що вже скоро пасха і затягувати з ангелами довго не можна.
— Це христові душі,— сказав піп.
— Добре, батюшко, почну складати, що буде.
Почувши це, піп поїхав. За три дні до пасхи піп знову
був у діда Архипа. Дід Архип почухав потилицю й каже:
— Еге, батюшко, я вам. говорив, що не треба їх поки складати… Послухав вас, — склав. Доки були закриті вікна, доти й сохли вони, а тільки одкрив вікна, а вони ж — святі ангели, як знімуться — й полетіли к бісовій матері…
Посилає жінка чоловіка до міста і каже:
— Візьми з собою мішок, що купиш, то кидай в мішок, аби не загубив. Та щоб мені янголів купив!
Пішов він до міста. Що купить, всі речі в мішок кидає. Купив янголів і також у мішок укинув.
От приходить додому, а жінка й питає:
— Купив мені янголів?
— Купив!
— А де ж вони?
— Кинув у мішок!
Став витрушувати мішок, все є, а янголів нема.
— Ей, жінко, що такого? Ремінь є, сіль є, а янголів нема. То якісь нечисті чи що?
Одного разу прийшла баба до церкви з маленьким дитям. Підійшовши близько до образа, на якім було намальовано пекло, а на нім попереду стояв чортяка з довжелезним хвостом, баба піднесла до образа дитинку та й каже вельми побожно:
— Марусько, цілуй же бозю в хвостик!
Прийшла баба до церкви, поклонилася перед образом святого Михайла та й ліпить одну свічку Михайлові, а другу чортові. А її сусідка дивиться на ту роботу, дивиться та й каже:
— А ви нащо, кумо, ліпите свічку і тому, щез би?
— Та то, кумцю, добре всюди мати приятеля. Хто знає, що нас чекає, а забезпечитися треба.
Присоромили якось мірошника, що він у церкві не буває. Нічого не вдієш, треба піти хоч раз, про людське око. От заходить він у, церкву, купляє свічки, ставить їх у поставці перед святими, цілує образи всі підряд та й приступив до одного образа, де був намальований величезний чортяка, може, їхній найстарший. Перехрестився мірошник та й поцілував і чорта куди вже дістав. А поблизу стояла попадя і каже до нього:
— Нащо ти його поцілував?! То ж лукавий. — І почала чорта ганьбити й мірошника заодно.
Стерпів мірошник, нічого не сказав попаді, вийшов мовчки і додому. А це було в самий піст перед великоднем. От приїхала попадя до млина муки на паску питлювати. Він пустив камінь, питель причепив до одного кінця, другий дав попаді тримати, а сам побіг за чимсь.
А тим часом питель добре натіпав попаді руки. Нарешті прибігає мірошник і каже:
— А треба було його зачепити за кілочок!
А вона йому:
— А лихо знало твої порядки!
Тоді він і каже:
— Ото і я не знав ваших порядків у церкві між богами та чортами і поцілував усіх підряд!
Якось піп казав мирянам:
— Якщо тебе ударять у ліву щоку, підстав праву…
До попа підійшов дід Павло і ляпнув попа по лівій щоці так" що аж луна пішла.
Піп Тихін і оком не кліпнув.
— Сину мій, — промовив він, — в писанії сказано: якою міркою міряєте, такою і вам відміряють, — і так заїхав дідові в зуби, що той аж на землю гепнув.
Здивовані миряни запитали:
— Що трапилось?
— Та це ми з дідом Павлом тлумачимо один одному різні вислови з священного писанія, — відповів піп, звівши очі до неба.
— Ану, скажи мені, Івасику, що то значить: «В поті чола їстимеш хліб свій»? — питається священик на уроці закону божого.
Івасик: — А це значить, коли у нас зрештою-таки буде хліб, то будемо доти їсти, поки не впріємо…
Йшли два солдати. А їстоньки хотілося — жах! Підходять до базару, а навпроти базару була церква. Ось один солдат підходить до бабки, що продавала хліб і сало, і каже:
— Поглянь, бабко, церква з хрестом хилиться…
Другий каже:
— Справді, церква з хрестом хилиться!
Поки бабоньки позадирали голови, один з солдатів взяв хліб і сало, а другий каже:
— О, слава богу, церква з хрестом стала.
Перший додає:
— Немає, бабонько, ні хліба, ні сала.
А баба не стрималась і в серцях:
— Побий мене грім, краще б церква впала, ніж украли хліб і сало.
Один чоловік робив дерев’яні лопати. Наробить їх, вивезе на базар, продасть — і з того собі й проживає.
Одного разу виїхав він на базар з лопатами, став і продає. Підходили люди, підходить і піп. Взяв він лопату в руки, покрутив її і питає:
— З якого дерева лопата зроблена?
— О, батюшко, з хорошого дерева, — каже чоловік, — з верби.
Піп кинув лопату та й каже:
— Це чортзна-що, а не дерево!
— Коли верба — чортзна-що, то на біса ж її в церкві святять! — обурився чоловік.
Оженився чоловік і взяв жінку таку, що ходить у церкву, а він і разу не був у церкві. Вона його гонить до церкви, а він каже:
— Я не знаю, яка вона!
— Дивись, де зелена криша, то то й церква.
Він удягся й пішов селом. Дивиться — аж стоїть шинок, а мох уже старий-зелений на йому поріс зверху. Він дума: «Аж це то — церква» — і заходить туди. Дивиться, а там сидить дід та грає на скрипці, а баба танцює п’яна, другі мужики в карти гуляють. Він постояв і пішов додому. Жінка й питає його:
— Був у церкві?
Каже:
— Був!
Що ти там бачив?
— Скільки я, — каже, — там чудес бачив!
Жінка питає:
— Яких?
— Старий Спас грає на бас, а свята Пречиста наділа намиста та гу-цу-цу, гу-цу-цу по церкві. А Миколай-чудотворець сидить за столом з святими та вхватить за ноги боженя, та об стіл головою, та: «Нєт лі в кого козиря?»
— То ти ж, — каже, — був у шинку, а не в церкві!
— Ти ж казала, де зелена криша, то там і церква, то я туди й пішов!..
Ходить піп по хатах з молитвою.
— А чого це ти, Охріме, не ходиш до церкви?
— Що ви, батюшко, як не хожу? Але ж порядки у вас які? Коли не піду, то або паски святять, або сповідають.
— То це ти два рази на рік ідеш, а треба частіше.
— Коли б ви, батюшко, таку користь від церкви мали, як я, то ви б і разу не пішли.
Грицько: — А я кажу, куме, що недобре в церкві хропіти під час казання.
Василь: — І я так кажу, бо можна інших розбудити.
Ходив піп по церкві і размахував кадилом. Так старанно розмахував, що воно зачепилося за рясу і гаряче вугілля посипалось за халяву. Батюшка забігав, а потім ліг посеред церкви на спину і почав дригати ногою.
— Що це ви, батюшко, робите? — питають здивовані миряни.
— Це святе подриганіє,— відповів піп і мерщій почав скидати чобіт.
Один піп був на вечорницях і догулявся аж до ранку. Прийшов додому п’яний, а це діло було у неділю — треба йому йти до церкви править. Почав читати граматки, ті, що селяни подали, щоб він помолився за їхніх родичів; а щоб даром грошей не платить попові, так вони позаписували за три покоління. От він і натрапив зараз на одну, а там написано: «Тіта», «Тіта», а тоді «Гапки», а тоді знову «Тіта». Так він як приспішив читати, щоб скоріш:
— Тіта, тіта, гоп-тіта, гоп-тіта!..
А тоді як підскочить, як піде вихилясом, на одній нозі — згадав гопак учорашній, а люди як шарахнуться із церкви, а їх хто стріне і питає:
— Що таке трапилось?
— Піп сказився! — відповідають.
В церкві піп зібрався говорити про. Мойсея. Піп був п’яний і дяк п’яний, але хочеться їм іще похмелитися. А горілку вони брали у шинкаря Мойсея, що жив на горі. Він давав їм все у борг. Перед проповіддю посилають вони псаломщика і кажуть:
— Піди до Мойсея і візьми горілки.
А сам піп починає читати і питає православних:
— А чи знаєте ви, православні, що Мойсей сказав на горі Сінайській?
А псаломщик саме вернувся без горілки — невдача йому, значить, вийшла, злий, та ще з порога на всю церкву як крикне:
— Та що ж він сказав? К чортовій матері обох вас послав! Верніть, каже, торішні гроші, то тоді іще дамі
В одній церкві та курив піп. І от йому захотілось під час відправи закурити, а тютюну не було. Він знав, що дяк курить і ховає тютюн у вівтарі. Піп вийшов із вівтаря та до дяка й співає:
— Ой дяче, дяче, де ти тютюн прячеш?
А дяк:
— В олтарі по праву сторону, під старою іконою, під самим Миколою.
А піп йому:
— Амі-і-нь!
І пішов закурювати.
Монах у великий піст хотів з’їсти яйце.
Почав пекти його у своїй колії на свічці. Зайшов ігумен, побачив це і каже:
— Ти що робиш? Хіба можна?
— Отче ігумен! Диявол спокусив! Прости…
З’явився чорт та й каже ображено:
— Ти не бреши. Я й сам не знав, що на свічці можна пекти яйця!
— Солдат, молись богу.
— Нашто?
— Та щоб бог здоров’я дав.
— А дохтор нашто?
— Ну так щоб хліба послав.
— А цар нашто?
— Ну так щоб гарну дівчину дав.
— А вот за єто так стоит помолиться.
Один солдат, вернувшись із служби, пішов у церкву й захотів поставити свічку Миколаю-угоднику. Купивши за копійку свічку, він по військовому звичаю застромив її за вилогу шинелі. Коли підійшов до Миколая, аж гульк — нема свічки. Мабуть, або хтось пожартував та витяг, або, коли ліз поміж народом, сама вискочила з-під вилоги. Збентежений цим, він зложив дулю:
— Ну, як не зумів зберегти свічки, то на ось тобі!
І бадьоро вийшов із церкви.
Заказує солдат молебень, а дяк і пита:
— Який тобі, з акахвістом?
— Да не дюже закатістой, так копєєк на десять.
Тараса Григоровича закували в кайдани і кинули у в’язницю. Сів він на ліжку в камері, звів очі догори і змолився до бога:
— Господи милостивий, господи милосердний, всевидящий, далеке? ти бачиш, — бодай би тобі очі повилазили!..
Піп. Подивися-но, дяче, чи ніхто не йде, чи під рукою нічого не несе?
Дяк. Он мужик Іде, під рукою порося несе.
Піп. Подай, господи!.. Подивись-но, дяче, чи ніхто не йде, чи під рукою нічого не несе?
Дяк. Он мужик іде, під рукою дрючка несе.
Піп. Тобі, господи!..
Один не дуже кмітливий, але набожний чоловік щодня молився богу:
— Помилуй, боже, Єлаю (його жінку), татка, мамку і мене, грішного!
А тоді питається у матері:
— Мамо, а дядька Луку?
А мати каже:
— Ну його к чортовій матері — він дуже гордий.
Тоді цей чоловік молився вже кожний день так:
— Помилуй, боже, Єлаю, мамку, татка, а дядька Луку к чортовій матері!
В одного німця був попугай. І такий той попугай був учений, що «Отче наш» напам’ять знав. Ото було сидить у клітці, а німець прийде та:
— Ну, попка, «Отче наш»!
І той починає ото заводити. Славно співав попугай.
Почув про того поиугая один архієрей та й запросив німця до себе з попугаєм, ну, так сказать, на показання чи що. От німець за клітку з попугаєм і до архієрея, А їхати треба було річкою. На пристані гружчики грузили якийсь груз у той пароход, де їхав німець з попугаєм.
Один гружчик не міг чогось потягти, так на нього главний як крикне:
— Тягни-тягни, сволоч паршива!
Та так крикнув, що попугай аж підстрибнув.
От приїхали вони до того архієрея. Тут сидять такі пузаті, всякі сановники.
— Ну, давайте спробуємо гласу божого, господа сановники, — каже архієрей. — Послухаємо гласу божого,
А тоді до німця й киває — починай, мовляв.
Німець щось сказав попугаєві та:
— Ну, попка, давай!
Попугай мовчить. Німець розсердився:
— Попка, давай!
Попугай мовчить.
Тоді архієрей відіпхнув німця, став перед попугаєм і загугнявив:
— Отче наш, іже єсі на небесі…
Попугай дививсь-дививсь та як крикне:
— Тягни-тягни, сволоч паршива!
До однієї жінки ходив полюбовник, як не було чоловіка дома. От раз змовилися вони побачитися у її хаті ввечері, коли тут прийшов чоловік. Повечеряв він та й ліг спати, а жінка собі порається, коли полюбовник іде. От жінка й почала молитися, та так, щоб чуть було в сіни:
— Отче наш, Іван дома, іже єси, прийди завтра, тоді буде воля твоя.
А чоловік слухав-слухав, лежачи, та й каже:
— Тю, дурна, ти вже й «Отче наш» забула.
А полюбовник дослухався у сінях до тих речей та й чкурнув додому.
Був собі чоловік та жінка. Жінку звали Явдохою.
От вона й каже чоловікові:
— Знаєш що, чоловіче?
— А що? — одказує чоловік.
— Ти вже роби, а я не буду.
— Чому?
— А тому, — говорить жінка, — що я Явдоха-святоха, так мені гріх і сміятимуться люди.
— То й не роби, — сказав чоловік.
От і робить сам, сердешний, як віл. А вона все сидить на печі. І до того досиділась, що й сорочки на хребті немає ні в неї, ні в чоловіка. Аж покликав брат, його молотити. Чоловік і каже жінці:
— Кличе мене брат молотити до себе, та не знаю, що робити? Чи йти?
— Та йди! — відказує Явдоха-святоха. — Тільки скажи своєму братові, нехай він не дає грошей, а дасть сорочку мені, бо, бач, саме руб’я лишилось.
— Добре, — каже чоловік і пішов.
Прийшов до брата, став молотити і скільки разів хотів сказати, та посоромивсь. Ну, домолотив до вечора, а ввечері чоловік радиться з жінкою, що дати братові за те, що молотив.
— Даймо йому гуску, нехай поживляться, а то вони бідні, у них нічого немає.
— То й даймо, — погодився чоловік.
От повечеряв бідний брат, подякував. Багатий брат І каже:
— На тобі гуску за те, що молотив. Спасибі, що послухав, братику. Прийди ще й завтра.
— Добре, — каже убогий. Попрощався і пішов додому.
А жінка дожидалася під вікном, поки чоловік приїде і принесе сорочку. От іде чоловік. Побачила жінка, чоловік несе щось, — подумала, що сорочку. От Явдоха-святоха скоренько усе з себе поскидала та в піч, а сама сидить. А чоловік приніс гуску у сіни і став годувати, Явдоха ждала-ждала та й гукає:
— Та неси вже, чоловіче, чого так довго там!
— Та це гуска, — одвічає той.
— Нічого, що вузька, я надіну, — каже жінка.
— Та це гуска, — каже чоловік.
— Нічого, що вузька, я надіну, бо я все те попалила, — тягне своє Явдоха-святоха.
Ото дуже чоловік розсердився та й кинув гуску в хату,
— Тю, дурний! — каже жінка. — Ти б так і говорив, що гуска, а то дурить.
На другий день іде чоловік знову до брата, а жінка приказує:
— Гляди ж, чоловіче, розкажи братові усе, може дасть.
— Добре, — відказав чоловік і пішов.
От розказав чоловік братові усе, а брат і каже.
— Як же ти кажеш, як приходиш додому, братику?
— А так кажу: «Жінко, відчини».
— Ну, добре, — сказав багатий брат. — йди ж молотить, братику.
Пішов Явдошин чоловік на тік, а його брат убрався, взяв сорочку і пішов до Явдохи-святохи. Прийшов та й каже:
— Жінко, відчини.
А вона думала, що чоловік, пішла відчинила.
Дивиться, аж ні. Вона в хату та на піч,
— Не тікай, жінко, — каже чоловіків брат. — Мене сам бог прислав. Як тебе звуть?
— Явдоха-святоха.
А чоловік і каже:
— Бач як! А я Іван Хреститель — гріхам отпуститель.
Та як узяв її за руку, як зачав хрестити:
— А роби! Не лежи! Не гуляй! Гляди ж мені, пряди і все роби, бо другий раз як прийду, то уб’ю.
От пішов Іван Хреститель додому, тільки дав Явдосі-святосі сорочку. Дуже Явдоха зраділа, наділа сорочку, побігла до сусіда, позичила веретено, гребінь, днище, Прийшла додому і давай прясти, аж веретено хурчить. Приходить увечері чоловік та й каже:
— Жінко, відчини.
А Явдоха:
— Та відчиняй сам, рук не маєш, чи що!
Відчинив чоловік, увійшов у хату та й сам собі не вірить.
— Що це з тобою, жінко, сталось?
— Е, мовчи, чоловіче, — відказала Явдоха. — Бач, бог довідався, що я нічого не роблю, та прислав Івана Хрестителя, а той як зачав мене хрестити, то ледве живу пустив. Ще й казав: як не буду робити, то другий раз як прийде, то вб’є,
Од того дня Явдоха такою, хазяйкою зробилася невсипущою — на все село. І живуть вони собі, багатіють — оберемком воду носять, коромислом дрова возять.
— Во ім’я отця і сина і святого д-у-у-у-х-а, здирай, дяче, із селянина останнього к-о-ж-у-х-а!
— Паки, п-а-к-и! А ми, замість діла, гриземося з то-бою, як ті с-о-б-а-к-и!
— Затям, добродію д-я-ч-е, що бідняцьке життя ледаче снує нам золоту нитку і наповнює тобі й мені грошима к-а-л-и-т-к-у!
— Ото ж, превелебний отче, здуру не м-у-д-р-у-й, а скоріше мужика-неука «святим письмом» за-мор-ду-йі Хай приголомшить мирян твій хрест н-о-о-в-и-й, бо мертвий мужик більше дасть користі, ніж живий.
— Ти святі слова глаголиш, д-я-ч-е! Годі нам тут нявчати, як ті коти бро-дя-чі! Начинаймо дерти з мужицької спини поширше р-е-м-н-і!
— А-м-і-нь!
Де страх, там і бог.
Коли тривога, то до бога, а по тривозі забув о бозі.
Бог дає на всякого долю — як застане, то зніме штани і льолю.
«Що бог у небі робить?» — «Драбину: одних підсаджує вгору, а других у долину».
Обіцяв бог дати, тільки велів підождати.
Дав бог хліб, як зубів не стало.
Змилувався бог над раком — ззаду очі дав!
Як нема, то й бог не дасть.
Тоді бог дасть, коли сам заробиш.
На бога сподівався — без штанів зостався.
Як сам не зробиш, то й святі не поможуть.
Богу жертву подавать, а самому голодать.
Бог не трубить, коли чоловіка губить.
Спасе бог вашу душу на колючу грушу, на пень боком, на колючку оком.
Бог мені надопомагав, як сліпому окуляри.
Воля то божа, та я на це не згожа.
Богу не молись, а до берега гребись, бо втонеш.
Не все до бога — треба й до розуму свого.
Святі хлібом не нагодують.
Святий Микола не поставить і кола.
Святий та божий, на чорта похожий.
«Святий кріпкий, святий боже!» — як заплатиш, то поможе.
Святі святителі, що з вами робитимем: ні хліба спекти, ні діри залатати, прийдеться так викидати.
Боже святий, пропав мій золотий; дав за службу божу, як в болото вкинув.
Отче наш, іже єси — ти нам хліба не даси.
Голодний був, сім раз «Отче наш» говорив, та не міг заснути, а як наївся, то й не перехрестився та й заснув.
«Боже наш, боже наш, що ти нам даси?» — «Чорного хліба та п’ятак на рибу, та копійку на квас, та й буде з вас!»
Отче наш, не ходи до нас, бо на печі од лукавого, то не буде воля твоя.
Святий боже, святий кріпкий, нема хліба ані дрібки.
У бідного щодня піст.
Випостнвся, що й світа не бачу.
В піст їмо хрін, а в м’ясниці — кислиці.
Двома кінцями божий піст: попові — сало, мирянам — риб’ячий хвіст.
Голод не знає посту.
Піст не міст: об’їхати можна.
Коли ви будете говіть? — Тоді, як хліба не стане.
З дурного говіння не буде спасіння.
От нещастя те причастя — дав рубля і не наївся.
Хоч скільки молися — з біди не вимолишся.
Скільки бідний не молиться золото не водиться.
Хто все богу молиться, той швидко оголиться.
Молитва — мужикові голитва: бога не вмолить, а мужика оголить.
Мужикові тоді паска, як у жінки нова запаска.
Якби всіх святих святкували, то не було б коли робити.
Як усе святкувати, то не буде чого ковтати.
У святих отців не знайдеш кінців.
Як біда, то не поможе свячена вода.
Поможе, як попова молитва.
З одного дерева і хрест, і лопата.
Що то за пекло, коли тепло, — а піди в рай то за дрова дбай.
Чи рай, чи пекло — аби лиш тепло й мухи не кусали.
Плюнь, небоже, на «святий боже».
Куди ходім, то ходім, аби не до церкви.
Коли життя не гоже, то церква й бог не поможе.