Формування науково-матеріалістичного світогляду радянських людей є одним з найважливіших програмних завдань Комуністичної партії Радянського Союзу. Чим швидше долатимуться пережитки минулого, тим успішніше здійснюватиметься будівництво комунізму, що з колишньої мрії став нині безпосередньою реальною справою всієї творчої діяльності радянського народу.
Комуністична партія приділяє винятково велику увагу ідейно-виховній роботі, спрямовуючи її, зокрема, і на подолання у свідомості та поведінці частини громадян нашої країни пережитків минулого, несумісних з соціалістичним способом життя радянського народу, з його комуністичними ідеалами.
До найбільш тривких пережитків належать релігійні вірування та забобони, що зустрічаються ще й зараз як далекий відгомін давнього багатовікового одурманювання трудящих пануючою в класово-антагоністичному суспільстві церковною ідеологією. Великий Жовтень знищив у нашій країні соціальний ґрунт для існування релігії та клерикалізму, проте деякі релігійні пережитки залишилися, підтримувані консервативною силою довго-вікових церковно-обрядових традицій та релігійною пропагандою.
Червневий (1983 р.) Пленум Центрального Комітету КПРС поставив вимогу перед усім ідеологічним активом, перед кожним членом партії не ослабляти роботу і з такою специфічною групою населення, як віруючі. «Під впливом релігії,— зазначалося на Пленумі,— ще залишається частина людей, і частина… не така вже й мала. Численні ідеологічні центри імперіалізму намагаються не тільки підтримувати, а й насаджувати релігійність, надати їй антирадянської, націоналістичної спрямованості»[1].
Протягом віків релігія тримала трудящих у темряві, прагнучи затуманити їх свідомість і почуття вірою в якусь вищу істоту — бога. Тяжке життя в умовах нестерпного гніту та експлуатації, страх перед незрозумілими силами природи — це той грунт, що породжував забобонність і передсуди, а також і надії на полегшення свого становища, чого сподівалися від уявлюваних потойбічних сил. Пануючі верстви всіляко підтримували релігію та церкву, бо вони допомагали пригнічувати трудящих економічно і духовно, відволікали їх від боротьби за свої інтереси, за справедливу перебудову суспільного життя.
Всі приписи і догми християнської релігії були спрямовані на приниження людини, на виховання в ній покори, інертності і байдужості, на перетворення її в «раба божого», а отже, і в безмовного раба поміщика, капіталіста, царизму. Тільки бог досконалий, людина ж — порочна, грішна. «Бог терпів і нам велів», «все — від бога» — така антигуманна мораль прищеплювалася трудящим з покоління в покоління духовенством з амвонів численних церков та монастирів, що густим павутинням обплутували життя трудової людини.
Релігія відмовила в людських правах і людській гідності половині людства — жінкам, деякі «отці церкви» принизливо називали їх «диявольською посудиною».
Прикриваючись постулатом «не згрішиш — не покаешся, не покаявшись — не спасешся», релігія фактично сприяла злочинності і лицемірству, підбурювала на аморальні вчинки аж до братовбивчих воєн включно… Церква не гребувала найжорстокішими і найпідступнішими засобами, щоб відстояти свій авторитет і зміцнити свою силу та позиції пануючих класів. Саме тому в наш час таким активним поборником і захисником церкви і релігійної ідеології є імперіалістичні та шовіністські кола.
Як ідеологія релігія чужа й ворожа трудящим масам. У статті «Про ставлення робітничої партії до релігії» (1909 р.) В. І. Ленін писав: «Релігія є опіум народу, — цей вислів Маркса є наріжний камінь усього світогляду марксизму в питанні про релігію. Всі сучасні релігії і церкви, всі і всілякі релігійні організації марксизм розглядає завжди, як органи буржуазної реакції, які служать захистові експлуатації і задурманенню робітничого класу»[2].
Життєва практика трудових мас вже здавна підказувала їм, що релігія сковує їх дії, служить їх гнобителям.
І вже на початку запровадження християнства на Русі крізь завісу релігійного туману почали пробиватися промені антирелігійного вільнодумства, заперечувалися релігійні догми і обряди, ширився опір церкві та духовенству. Хоч церква й жорстоко розправлялася з вільнодумцями, все ж у ході історичного розвитку зростало критичне ставлення до релігії, бо його породжувала соціальна боротьба проти феодального та капіталістичного гніту, освяченого церквою.
Протест трудової людини проти релігійного одурманювання і гноблення особливо яскраво й широко виявив себе й відобразився в народнопоетичній творчості. Адже від давнини фольклор по-своєму передавав народні уявлення про світ і природу, в яких не було ні бога, ні чорта, ні раю, ні пекла, а визнавався світ відвічно існуючим. Елементи безбожжя, властиві найдавнішим космогонічним фольклорним легендам, пізніше переростали в антирелігійні мотиви, які збагачувалися на ґрунті соціальної боротьби. Із загостренням класових суперечностей посилювався атеїстичний струмінь у народній творчості. Не випадково церква забороняла народні розваги, переслідувала носіїв народної поезії (скоморохів, кобзарів та ін.), забороняла «песни сатанинские петь», «сказки небывалые сказывать».
В царській Росії йшов упертий і жорстокий наступ на народну поезію і обряди з боку духовної і світської влади, що заподіяло величезну шкоду народній творчості. Наприкінці XIX ст. М. В. Лисенко з болем писав про пісні річного обряду, «вимираючі на наших очах через поліцію, попів і свою старшину»[3]. Більшовицька «Правда» 5 лютого 1913 р. у статті «Пісня під забороною» розвінчувала місцеву владу містечок і сіл Полтавщини, де «за спів колядок і пісень на Купала співаки попадають… в холодну»[4].
Особливо бентежив церковників народний сміх, оптимізм, віра в силу людини, що звучали у фольклорі, бо все це підривало основи релігійної моралі, проповіді божественного начала, величі бога і мізерності людини, аскетизму і т. д. Не один наказ і закон спрямували церковники проти народного «празднословия и смехотворения».
А саме викривальна сила сміху була гострою зброєю трудових мас в їх боротьбі з експлуататорськими класами і насаджуваною ними релігійною ідеологією. Адже релігія, церква, як зазначав В. Г. Бєлінський, «завжди була опорою батога і догідником деспотизму, поборницею нерівності, підлесником влади, ворогом і гнобителькою братерства між людьми»[5]. Показуючи погляди панівного класу капіталістичного суспільства на релігію, І. Я. Франко у повісті «Великий шум» устами одного з персонажів — пана Суботи — так розкрив її класову функцію: «Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб боявся, щоб не переступив своєї собачої границі, щоб не ласився на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнувся того, що панське або попівське. От як я розумію релігію, ось у чім бачу її громадське значення. Пан біг — що таке пан біг? Ми того не знаємо, ніхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого життя, наших родин» [6].
Відчуття експлуататорської суті релігії, її соціально ворожої трудовим верствам ролі здавна було властиве широким масам народу. їх критичне сприйняття всіляких релігійних догм і церкви в цілому з усіма її обрядами та служителями знайшло відображення в народній творчості. Антицерковна сатира засвідчувала, що світогляд мас починав звільнятися від релігійної облуди, що зростала сила протесту проти духовного гніту, В казках, анекдотах, піснях і прислів’ях народ показував справжню суть релігії, її вороже трудящим єство, висміював внутрішню мізерію церковних догм, негідні вчинки церковнослужителів, прикриті оболонкою благочестивості, доброчинності та помпезності,
«Сміх, — писав А. В. Луначарський, — є ознака сили, Сміх не тільки ознака сили, але і сама сила… Сміх — ознака перемоги»[7]. А оскільки в народній творчості цей сміх — колективний, масовий, то його разюча сила зростає і помножується. Від сміху, за влучним висловом О. І. Герцена, падають ідоли.
Народна антирелігійна творчість, частка якої представлена і в цій книзі, своїм лукавим і дошкульним сміхом знімає ореол святості з самого бога, святих його угодників і всього церковного кліру, показуючи всю їх облудність і лицемірство, класово ворожу народові мораль та поведінку.
Якщо релігія підносить бога як втілення справедливості, досконалості й доцільності, то фольклор скидає його з висоти божественності, з п’єдесталу величності, представляючи мізерним, мстивим, недолугим і обмеженим. Біблійні легенди про творення світу богом, про його взаємини з дияволом та з першими людьми подані в народній творчості з глузливою насмішкою, нерідко пройняті їдкою іронією, крізь яку чітко проглядає народна зневага до церковних вигадок та легенд. Трудящі розуміють соціальну природу релігії і викривають її дотепними анекдотами, мудрими прислів’ями та приказками («Богові потрібна не душа, а гроші». «В кого гроші, за того й бог», «Де той бог був, як цар бідноту в дугу гнув» і т. ін.).
Народний гумор і сатира не щадять також ні святих, ні апостолів, дотепно змальовуючи їх морально ущербними, мізерними, брехунами, злодюжками, непотребом, Якщо церква, нав’язуючи віруючим приклади доброчинності у вигляді «житій» різних святих, розмальовує їх чудодійні справи, вихваляє їх поведінку, то фольклор усе це бере під сумнів, зводить нанівець, показуючи лицемірну й «фарисейську мораль цих «житій». Народні саркастичні новели про гріховність і аморальність поведінки апостолів, анекдоти і дотепи про ікони, прирівнювання зображень святих до «бозі з хвостиком» і т. д. і т. п. — все це яскраві художні свідчення повного обезцінювання релігії трудовим народом.
Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» ще в XIX ст. висунули тезу про богобоязливість, релігійність та про індивідуалістсько-власницьку психологію українців. Цим застарілим перержавілим інструментарієм користуються й зараз зарубіжні продажні націоналістичні писаки. Проте вся атеїстична українська народна поетична творчість рішуче спростовує ці наклепи, а сучасне суспільне життя українського радянського народу-атеїста, що разом з усіма народами СРСР прямує до комуністичної мети, не залишає від цих зловорожих «теорій» каменя на камені.
Яскравим свідченням антирелігійних та антицерковних настроїв трудящих є їх ставлення до духовенства — попів, дяків, ченців і т. п., відображене у фольклорі. Аморальні пособники експлуататорів і самі гнобителі народу іменем «святої церкви» і бога віддавна стали предметом народної ненависті та презирства, одним з об’єктів гострої народної сатири. А в сатирі, як відомо, проявляється не тільки соціальна позиція, а й соціальна активність мас.
Релігія пильно дбала про авторитет своїх слуг, церковники всіляко намагалися під маскою лицемірства і фарисейства приховати свою розбещену експлуататорську натуру, але народна творчість нещадно зривала цю маску, активно розхитувала прищеплювані панівними класами уявлення про своїх представників. До нашого часу дійшли антицерковні та антипопівські твори ще з XVI і XVII століть, не говорячи вже про пізніші часи. Ось, скажімо, як зображено сільського попа в пісні, записаній наприкінці XVII століття:
Зрозуміло, що світська й церковна цензура в дореволюційну епоху рішуче зобороняла друкувати народні твори антицерковного, розвінчувального характеру — прислів’я, пісні, пародії на молитви і т. д. Тому, скажімо, залишилися поза збірником «Із уст народа» Б. Грінченка прислів’я «Бог не теля, бачить і відтіля», «Брехав би, да не батюшка», загадки типу «Создане із землі, повішене на плетні, положене на колесницю, повезене на продажницю, як Ісус Христос» (розгадка — горщик) і т. ін. У гуморі таких творів відчувається повне легковаження релігією. Коли ж трудові маси виражають свою ненависть до неї і її служителів, вони вдаються до викривальної сатири.
Грошелюбство, продажність, здирство, зрадливість, хабарництво, завидющість, перелюбство, пияцтво, обжерливість, нечесність, брехливість, злодійкуватість — це далеко не весь «букет» попівських аморальних рис, розвінчуваних народною творчістю. «У попа очі завидющі, а руки загребущі», «Попи, як воли: що зачеплять, те й потягнуть», «Піп та дяк звикли на дурняк» — так бичує народ своїх «духовних пастирів». Відомий сатиричний народний вірш про похорон попом за добрі гроші собаки дає яскраве художнє втілення й викриття однієї з найганебніших рис церковнослужителів — зажерливості, грошелюбства.
Піп-здирник — це типовий персонаж української народної сатири. Ось яким виступає він у своїй, уявлюваній народними творцями і співаками, передсмертній сповіді, записаній 1940 року у селі, де народився Марко Черемшина:
Передові діячі української та російської культур високо цінили фольклорні твори, що втілили негативне ставлення трудящих до релігії. Вони вбачали в них важливе джерело для пізнання світогляду трудових мас. Вже О. С. Пушкін писав, що російський народ почуває «презирство до попів і байдужість до вітчизняної релігії» і що «він сповнений глуму щодо всього церковного»[10].
Це спостереження повною мірою стосується й українського народу, як стосується його й відома оцінка народних релігійних почуттів, дана В. Г. Бєлінським у славетному листі його до М. В. Гоголя. «…Наше духовенство, — писав видатний критик, — перебуває у загальній зневазі у російського громадянства і російського народу, Про кого російський народ розповідає сороміцьку казку? Про попа, попадю, попову дочку і попового робітника. Кого російський народ називає: дурна порода, брюхаті жеребні? Попів… Чи не є піп на Русі для всіх росіян представником обжерливості, скупості, низькопоклонства, безстидства?»[11].
Антирелігійний дух і спрямування народної сатири чимало заважили у виробленні атеїстичних поглядів Т. Г. Шевченка. її він знав з дитячих літ. Про це, зокрема, відомо із спогаду Л. М. Жемчужникова, який писав: «Шевченко любив наспівувати українські пісні, співав з великим почуттям, все більше й більше заглиблюючись у зміст; від нього ж я чув складену в народі пародію на акафісти, в якій висміяні пороки і лицемірство представників духовного сану. Шевченко, завжди чистий і правдивий, на моє питання, звідки ця пародія, відповів, що чув її ще в дитинстві своєму і що тут нема жодного слова ним вставленого» [12].
Сатирично зображуючи церковних слуг і розвінчуючи їх лицемірство та аморальність, фольклорні твори протиставляють цим персонажам трудову людину (наймита, селянина-бідняка, жінку-трудівницю) з її здоровою мораллю, оптимізмом і активним ствердженням своєї правоти.
У казках, анекдотах, народних віршах та піснях сюжетний конфлікт між духовенством і представниками трудящих завжди вирішується на користь останніх, завжди бере гору народна мораль, торжествує правда трудових мас.
Фольклор вміє образно і переконливо доносити хибність і шкідливість релігійних вірувань, обрядів і забобонів, переломлюючи їх через реальні сатиричні образи сівачів духовної темноти — попів, дяків, архієреїв, ченців і т. п. Їм протиставлена в народній творчості мудра і чесна, вільна від намулу церковщини трудова людина.
Як бачимо, антирелігійна народна сатира є важливим джерелом для розуміння соціальних основ світогляду трудящих. Справді, якщо настирливо пропаговані впродовж піків легіонами церковників, нерідко шляхом жорстокого насилля, релігійні догми та уявлення ставляться під сумнів, скидаються з небес на землю і переосмислюються трудящими в процесі розвитку їх світогляду та життєвого досвіду, якщо губиться віра в чудеса, ікони, молитви і сприймаються вони іронічно, оцінюються як абсурдні й шкідливі, якщо втрачається будь-яка повага до духовенства і воно стає предметом зневаги та презирства, — значить свідомість мас не тільки звільняється від релігійного дурману, але й підноситься до атеїзму,
Цей процес розпочався давно, він був довготривалим, необоротним і всезростаючим. Важливу роль в розвитку атеїстичних поглядів народу відіграла в Росії та на Україні передова суспільна думка. Досить нагадати, що ще у XVIII ст. гнівно таврував церкву російський революціонер О. М. Радіщевз
Високо цінували антирелігійний струмінь світогляду трудящих діячі революційно-демократичного руху в Росії та на Україні — В. Г, Бєлінський, Т, Г, Шевченко, М. О. Добролюбов, М. Р. Чернишевський, І, Я. Франко, П, А, Грабовський та ін. Вони були активними пропагандистами атеїзму, борцями проти релігійної ідеології, віри та церковних обрядів,
З великою силою звучало слово антирелігійної пропаганди в поезіях Т. Г. Шевченка, який мріяв про новий вільний світ для трудящої людини — світ без поміщика, царя, попа і бога — і уявляв, як
Спрямовуючи трудящих до боротьби проти поміщиків і капіталістів, революціонери-демократи водночас закликали народ порвати з релігією, звільнитися від цих важких духовних пут.
так звертався І. Я. Франко до своїх однодумців і до трудового народу.
Особливо велику роль в утвердженні атеїстичних поглядів трудового народу відіграли марксистська думка та література. Під їх впливом передові робітники та селяни вели широку розвінчувальну антирелігійну роботу серед мас, використовуючи при цьому і народну сатиричну творчість як зброю проти церкви та її служителів, проти релігійної облуди. Ось як описував В. І. Ленін діяльність таких людей на селі в часи першої російської революції: «В російському селі з’явився новий тип — свідомий молодий селянин. Він мав стосунки із «забастовщиками», він читав газети, він розповідав селянам про події в містах, він роз’яснював сільським товаришам значення політичних вимог, він закликав їх до боротьби проти великих землевласників-дворян, проти попів і чиновників» [15].
В. І. Ленін надавав виняткового значення атеїстичній роботі партії, підкреслюючи, що «масам необхідно дати найрізноманітніший матеріал з атеїстичної пропаганди, знайомити їх з фактами найрізніших галузей життя, підійти до них і так і сяк для того, щоб їх зацікавити, пробудити їх від релігійного сну, розворушити їх з найрізніших сторін, найрізнішими способами і т. п.» [16].
Участь трудящих в революційній боротьбі ідейно збагатила народну антирелігійну творчість: посилилося сатиричне соціальне викриття релігії та духовенства і зазвучав у ній заклик до рішучого активного виступу проти церковного засилля. Особливо це характерно для робітничих революційних пісень, в яких категорично заявляли трудящі:
Важливу функцію виконувала народна антирелігійна творчість і після перемоги Великого Жовтня. За радянського часу з’явилося чимало нових фольклорних творів, що викривали релігію і церкву як породження старого світу, вороже вільному від соціального гніту народові, що став повним господарем своєї долі. У своїй усній антирелігійній творчості радянські люди, у тому числі й українські трудящі, викривали та засуджували церковників і сектантів різних мастей, які намагалися організувати саботаж заходів Комуністичної партії і Радянської влади щодо індустріалізації країни та колективізації сільського господарства, дотепно висміювали «чуда», влаштовувані священнослужителями.
Українська народна атеїстична творчість радянської доби розповідає про величезні зміни, що сталися в житті трудящих не з «божої волі», а з волі самої людини. Протягом майже семи десятиліть будівництва нового суспільства радянський народ, керований Комуністичною партією, піднявся на незрівнянну висоту духовного і культурного розвитку. Він володіє науково-матеріалістичним світоглядом, з яким несумісні релігійні забобони, віра в бога, фаталізм, життєва інертність, егоїзм, індивідуалізм і антигуманна мораль церковників.
Проте серед наших сучасників, переважно представників старшого покоління, є ще люди, що не звільнилися від релігійних пережитків минулого, виконують церковні обряди, поклоняються іконам і т. ін. І хоч віруючих у нашому суспільстві стає все менше і менше, розвінчання релігії залишається одним із важливих завдань ідеологічної, політико-виховної роботи. За допомогою сміху люди легше долають залишки антинаукового релігійного світогляду. Адже відомо: над чим люди сміються — тому не поклоняються. Авторитетне атеїстичне художнє слово народу, спрямоване проти релігійного дурману, є важливим складовим елементом подолання марновірства, воно сприяє розширенню і збагаченню передового світогляду і соціалістичного способу життя, вихованню активних будівників комуністичного суспільства.
Пропонована читачеві книга містить кращі зразки антирелігійної та антиклерикальної усної творчості українського народу дореволюційного і радянського часу, тематично згруповані у чотирьох розділах.
У розділі «Святий боже» не поможе» подані твори, в яких висловлюється критично-зневажливе ставлення трудящих до бога, святих, релігійних обрядів і свят, молитов, церкви і релігії взагалі; у розділі «У попа очі завидющі, а руки загребущі» їдко висміюється пожадливість, зажерливість, лицемірство й аморальність служителів культу; розділ «А то пани із попами роблять всюди лихо» присвячений викриттю гнобительської ролі релігії, церкви і духовенства, їх прислужництва експлуататорам, тут вміщено також антирелігійний фольклор соціального протесту; у розділі «До щастя дорога — без попа і бога» представлені твори, що свідчать про перемогу атеїстичного світогляду в умовах радянської дійсності, показують будівництво нового життя без бога, релігії та церкви.
Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14–15 червня 1983 р. — К., 1983, с. 57.
Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 17, с. 389–390.
Музика, 1927, № 2, с. 26.
Дооктябрьская «Правда» об искусстве и литературе. — М., 1937, С. 33–34.
Белинский В. Г. Полн. собр. соч. — М., 1956, т. 10, с. 214.
Франко І. Твори в 20 томах. — К., 1952, т. 8, с. 39–40.
Луначарский А. Театр и революция. — М., 1924, с. 59.
Hernas Czeslaw W kalinowym lesie. Ksiega 2. Warszawa, 1965, N 27, s.26.
Зап. 1940 р. в с. Кобаки Кутського району (фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР, ф. 8–3, од. зб. 276, арк. 61).
Пушкин А. С. Полн. собр. соч. — М.: Л., 1949, т. 11, с. 17.
Бєлінський В. Г. Вибрані філософські твори. — К., 1950, т. 2, с. 427.
Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого.—Л., 1971 с. 340–341.
Шевченко Т. Кобзар. — к., 1981, с. 552.
Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. — К., 1976. т. З, с. 336.
Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 30, с. 298.
Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 45, с. 24.