У свіжій пам'яті мільйонів людей поневоленої України був тричі проклятий голодний 1933-ій рік. Ще не забулись опухлі з голоду люди та стоси обтягнених шкірою людських кістяків по вулицях і дорогах. Державні гробокопателі не встигали їх хоронити. Кажуть, що вони приходили до хати, де лежав уже з типовими ознаками голодової смерти труп батька і, щоб знову не вертатися за день-два, забирали рівночасно вже опухлих з голоду, хоч ще й живих, матір та дітей. Бо хто вже починав пухнути - рятунку не було. Та й який рятунок, коли у селі вже й кору з дерев пообгризали…
Все це було ще в свіжій пам'яті населення України, коли в роках 1936, 1937 і 1938 на нього впала страшна змора нового большевицького терору. Справді, ніхто не знав ні дня, ні години, коли до його хати під'їде "чорний ворон", закрита чорна автомашина НКВД, в якій зникли навіки мільйони людей. Під'їжджав "чорний ворон" до хати колгоспника, робітника чи інтеліґента найчастіше вночі, аґенти НКВД переводили трус або й без трусу наказували збиратись. І тоді востаннє його бачили рідні. Всіх арештовано під закидом, що вони - "вороги народу". Безпосередньою причиною арешту підозрілого - а підозрілими в ті часи сталінської оприччини були десятки мільйонів - могла послужити поштова картка від рідних з Польщі чи іншої країни, часом знайдений під час трусу хрестик чи богослужебна книжечка. В багатьох випадках арештували на донос - без основи і сенсу.
Ця страшна хвиля арештів, що тривала аж до вибуху Другої світової війни, ледве чи залишила в Україні одну родину, яка не принесла б жертви большевицькому молохові. Тюрми були туго начинені засудженими без суду "ворогами народу", бо горстка кровожадних диктаторів у Кремлі із звироднілим Сталіном на чолі ввесь нарід засудила, як "ворога народу". Тим часом ніхто із заарештованих не тільки не почувався до будь-якої провини, але й не міг її мати, навіть проти того варварського режиму. Це ж бо були в переважній більшості звичайні трудовики, ціллю та ідеалом яких було тільки одне: могти жити та виховати своїх дітей. За це вони віддавали ввесь свій труд, працюючи в поті чола на колгоспній чи фабричній державній панщині. Деяких з тих нещасливців заарештовано під закидом "саботажу", бо колгоспна свиня не вродила передбачену божевільним пляном сталінської п'ятирічки кількість поросят; інших за те, що здох колгоспний кінь, але найбільше було таких, що їх заарештовано взагалі без будь-якої причини.
Іноземні лікарі устійнюють спосіб убивства.
Після цих масових арештів рідні пробували допомогти заарештованим. Вони в розпачі пробували добитися для них "справедливости", що в тій системі само по собі вважалося злочином. Вони цілими днями вистоювали під мурами тюрем, ходили до урядів НКВД, в свой наївності писали навіть до "самого" Сталіна, щоб допоміг їм відшукати й звільнити рідних. Але в 99 із 100 випадків їм відповідали, що заарештованого засуджено як "ворога народу" і заслано в далекі табори "без права листування". Майже десять тисяч таких "ворогів народу", засланих у "далекі табори без права листування", знайдено з пов'язаними ззаду руками та з порозбиваними черепами у масових могилах у Вінниці.