ВИТЯГ З ПОЛОЖЕННЯ
про Державний Інспекторат у військових частинах та інституціях УНР
П. 1. Надзвичайні обставини, в яких перебуває тепер Україна, вимагають, щоби Державний Інспекторат, з одного боку, був правою рукою і очима вищої центральної влади, а з другого боку, він не повинен зупинятися перед ніякими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду й деморалізації.
Через усю працю органів Інспекторату повинно проходити червоною ниткою: перемога Української Народньої Армії над ворогами Республіки, звідкіля б вони не прийшли й хто б вони не були — за всяку ціну.
П. 6. Завданням Державного Інспекторату є:
а) Стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів центральної військової влади, перестерігати й у пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, п'яцтво, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та в інституціях;
б) Стежити за політичним настроєм старшин і козаків та вживати всіх заходів, щоб військові інституції та частини були щиро демократичними і національно вихованими. Про весь ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників, а в крайньому випадку, ворожий і непевний елемент інспектор може негайно усунути з Армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство та Головний Отаман не знайдуть поважної причини до усунення, інспектор підпадає під відповідальність по закону 26 січня про надзвичайні суди, згідно з параграфом 20-им цього Положення.
в) Допомагати муштровій владі в справі зміцнення дисципліни серед вояцтва, розвивати між козаками й старшинами почуття слухняності та братерства й доглядати, щоби жадна провина не проходила винному безкарно.
г) Вживати всіх заходів для підвищення войовничого настрою проти всіх ворогів Республіки і боротися з дезертирством.
д) Брати участь в усіх нарадах муштрової та адміністративної влади: командний склад веде оперативні та адміністративні справи самостійно, але з відома інспекторів, інспектори ж не мають права втручатися в ці справи.
е) Налагоджувати й керувати просвітною працею у військових частинах та інституціях і піклуватися про розвиток національної свідомості серед вояцтва, для чого інспектори улаштовують школи, лекції, розмови про сучасний мент, засновують книгозбірні, читальні, військові просвітні та драматичні гуртки, організовують хори, оркестри і т Д.
П. 8. Інспектори мають право негайно припиняти виконання наказів, які очевидно йдуть на шкоду Республіки.
П. 9. Всі грошеві витрати провадяться під контролем інспектора і за підписом команданта частини, при чому обидва несуть відповідальність за невиправдану витрату.
П. 14. Інспектор не має дисциплінарної влади, але він може опротестувати дисциплінарну кару, наложену муштровим начальником.
П. 17. Вся робота інспектора зводиться до підняття престіжу командного складу і до своєчасної інформації вищої центральної влади про ворожий і непевний елемент в Армії.
П. 18. Інспектор працює в повному контакті з командним складом, тому всяке неправдиве загострення відносин буде розглядатися, як дезорганізація Армії й як невідповідність інтересам Республіки, тому буде суворо каратися (по закону 26 січня), згідно з параграфом 20-м цього Положення.
П. 20. Склад надзвичайного суду, згаданого в параграфі 6-му пункт б), пп. 18 і 19, призначаються Правительством в порозумінню з Головним Отаманом, Тут пропущено ті пункти, які не мають відношення до справи Болбочана.
До цього Положення видана була В. Кедровським ще інструкція для інспекторів, п. 18-й якої говорить:
«Політику й вимоги Правительства Республіки та вищої командної влади провадити твердо, непохитно й методично. Слідкувати за тим, щоби своїми раптовими розпорядженнями не руйнувати апаратів Армії, памятаючи, що завданням інспекторів є не руйнувати або щось своє будувати, а тільки радикально налагоджувати й лікувати організм Армії».
ВИТЯГИ
з листа посла Петра Певного до редакції тижневика «Ранок» у відповідь на «Відкритий лист» до нього, що був уміщений у тому ж часописі 14 травня 1949 року. Всупереч даній йому обіцянці редакція «Ранку» цього листа не надрукувала.[2]
Лист до редакції
………….. Суд відбувся з наказу Головного Отамана. Той наказ було уміщено в наказах по судовій частині і подано склад суду та коротенько про суть справи. Кожний з членів суду дістав призначення, підписане Головним Отаманом. Таке призначення було також за підписом С. Петлюри і для мене як прокурора суду (ч. 1 ст. 2)[3].
………….. Але перед від'їздом до Кам'янця, Головний Отаман переказав всю справу ген. Осецькому, Наказному Отаманові.
Наказом по Армії ч. 207 від 10 червня 1919 р. судову справу було оформлено. Цей наказ підписав ген. Осецький як Командарм і отаман Мельник як начальник Штабу, на підставі закону про надзвичайні суди від 26 січня 1919 р. Рівнож підтверджено склад суду та призначення прокуратора. Отже, формально справа полк. Болбочана опинилася в відповідній інстанції — в штабі Дієвої Армії, а по закінченні слідства перейшла до суду (ч. П. ст. І).
………….. Як тогочасний прокурор стверджую, що ніхто вироку не опротестовував.
Смію запевнити Вп. старшин, авторів «Відкритого листа», що ніхто не виявив жадного натиску на суд чи його рішення. Ніхто, ані з Уряду УНР, ані з Штабу Дієвої Армії, ані їхніх агенд чи відділів. Так само, ані в протоколі суду, ані під вироком, що є частиною того протоколу, не було і згадки про опротестування вироку «Предсідником Суду». Ані я як прокурор, а тим більш голова суду, який безпосередньо відповідає за вирок та його точну редакцію, жадних «протестів» не складали. Більше того, мені як прокуророві цього суду не було відомо про існування судді — «предсідника суду» (ч. 1. ст. 2)[4]
………….. Отож з законністю вироку і суду все було в порядку (ч. І. ст. 3).
………….. Як прокурор, що мав на увазі інтереси держави на першому пляні, в імя України та справедливості я обвинувачував полковника УНР, який неслушно, з порушенням закону, виступив проти С. Петлюри — проти нього особисто і як Головного Отамана, виступив в обличю ворога, в умовинах бою, виступив проти всього, що зросло за рахунок крові найліпших синів України й пов'язало визвольні змагання з усім гарним минулим України і що зростало за рахунок любови до Батьківщини, волі та карності, а не себелюбства, особистих амбіцій чи ураз та гуляйпілства — отієї отаманії, що як упир знесилювала українські державні змагання й перетворювала їх лише в бунт рабів (ч. І. ст. 4).
А полк. Болбочан, як то довело слідство і сама судова розправа, прагнув бути не лише в перших лавах, але й заняти командну висоту. Як людина політично невироблена, — людина, що тужила за «особистою славою», полк. П. Болбочан дістався до товариства невідповідного — до «тилових політиків» — отих щурів, що ухилялися від участи в збройній боротьбі (ч. І. ст. 4.).
………….. Вже на суді полк. Болбочан багато пережив, а особливо пізніше, годину по ньому, коли відчув і усвідомив всю безглуздість свого виступу, всю беззмістовність його що до ідеї й повне банкрутство своїх тактичних посунень у піднятій боротьбі, тій боротьбі, що могла коштувати чимало козацької крови, бо ж безсумніву, не дивлячись на «популярність» полковника «серед Запоріжців», ті самі Запоріжці і все військо пішло б за С. Петлюрою, а не за ним, полковником, щодо українського руху приєднався лише підчас революції 1917 року. Цю істину зрозумів полк. Болбочан підчас судової розправи і ствердив у розмові, яка відбулася між нами по оголошенні вироку. Тому з летким серцем я просив Головного Отамана за уласкавлення полк. Болбочана, якого суд засудив на кару смерті на моє ж домагання як прокурора (ч. І. ст. 4–5).
………… Отож, ціль моєї «окремої думки» була ясною — викрити руїнників українського визвольного руху, а разом і провокаторів (ч. І. ст. 9).
………….. Виступ полк. П. Болбочана без сумніву мав, чи хотів того сам полк. П. Болбочан, чи не хотів, зв'язок з акцією ворогів українського народу, а саме зі знищенням особи вождя визвольного українського руху С Петлюри, а разом з тим і боєздатності війська Української Народньої Республіки (ч. І. ст. 9).
………….. Ніхто не захотів ані свідчити, ані обороняти полк. Болбочана — для всіх він став відразу «чужим», бо відразу стало відомим, що полк. П. Болбочан виступив проти Головного Отамана С. Петлюри.
Виступ полк. П. Болбочана мав місце 9-го червня 1919 року. Того ж дня в Галичині оголошено диктатуру д-ра Є. Петрушевича (ч. II. ст. 2).
………….. Судді Кривицького не пригадую. З цим призвищем вийшло, очевидячки, якесь непорозуміння. Через те дозволю собі подати відомості про весь склад суду: головою його був полк. Клим — комендант Ставки, а членами — хор. Лінкевич, секретар Головної Державної Інспектури, сот. Вербецький, командир окремої резервової сотні, бунч. Бартош, з окремої сотні при штабі Дієвої Армії, і ройовий Гусак від комендантської півсотні штабу Дієвої Армії. Секретарем суду призначено було слідчого Подільського від штабового суду при штабі. Оборонець — Дідух, козак з правничою освітою (ч. II ст. 3).
………….. Судді були національно свідомими вояками, незв'язані з жадною політичною партією чи групою, знали військове діло і добре ознайомлені з положенням про надзвичайні суди, знали хід самої розправи. Голова суду цілковито об'єктивно керував розправою, свої обов'язки знав досконало (ч. II. ст. 4).
………….. Головними свідками були представники Державної Інспектури. Обвинувачений не подав своїх свідків.
Також не міг подати й оборонця й заявив: «Сьогодні мене всі залишили». Не з'явився на суд і командир Запорізької Групи, полк. Сальський. В справі полк. Сальського як свідка я особисто мав розмову з Наказним Отаманом і просив викликати полковника. Перед самим початком розправи від полк. Сальського суд одержав депешу, в якій зазначалося, що події на фронті стоять на перешкоді явки в суд і що він ще раз підтверджує свій рапорт і більше додати нічого не може.
…………..Оборонець не зробив жадного застереження. Суд визнав неприсутність полк. Сальського виправданою. Було зачитано його рапорт, правдивість якого підтвердив сам обвинувачений. Дійсно, ніхто не виступив на захист обвинуваченого. По арешті полк. П. Болбочана про нього забули всі друзі.
…………..Ніхто також не зголосився сам на оборонця. Ніхто не просив і побачення з обвинуваченим.
…………..На суд не з'явився і С. Шемет, який в справі виступу полк. П. Болбочана міг сказати чимало. Як пізніше виявилося, С. Шемет переховувався у командира однієї з частин Запорізької Групи і міг би з допомогою останнього зорганізувати бодай оборону (ч. II. ст. 4).
………… Арешт полк. Болбочана психічно поділив на всіх його «приятелів» і «друзів» і відбив у них всяку охоту до дальшої акції (ч. 2. ст. 5).
………… Уряд УНР не виявив жадної заінтересованости справою полк. П. Болбочана. На суді навіть нікого не було від міністерства справедливості чи від Ради Міністрів. Цим стверджується, що на суд жадного натиску не було (ч. II. ст. 5).
Гавришко, як то довела, дальша його діяльність, був совєтським агентом. Підчас Зимового Походу 1919 року він «оперував» в У маню, вишукуючи українських старшин, а в процесі Шварцбарта, що убив С. Петлюру, мав виступати як свідок на стороні Шварцбарта і був спроваджений з України до Парижу (ч. II. ст. 6).
………… Подам лише ті факти, що їх на судовій розправі ствердив сам обвинувачений. Обвинувачений ствердив, що будучи у змові з Гавришком, державним інспектором Запорізької Групи, незаконно оголосив себе командуючим Групою і усунув від влади законного її начальника, полк. В. Сальського (ч. І ст. 7).
………….. На слідстві полк. П. Болбочан ухилився від підтвердження того, що виступ його мав характер політичний. До Запорізької Групи потягнула його «ображена амбіція старшини» (ч. II. ст. 7).
………… На судовій розправі полк. Болбочан ствердив ще раз, що він свідомо не виконав наказу Головного Отамана залишити свавільно захоплений ним пост командуючого Запорізькою Групою. Наказ Головного Отамана Болбочанові передав полк. Кедровський, Головний Державний Інспектор. В наказі говорилось, щоб Болбочан негайно прибув до Чорного Острова, де тоді перебував штаб Дієвої Армії, й переказав владу законному командирові Запорізької Групи, полк. В. Сальському.
— Чому не виконано наказу Головного Отамана? — запитав прокурор.
— Вважав, що мене підтримує військо, — заявив обвинувачений, — а Головний Отаман буде рахуватися з доконаним фактом.
Робиться очна ставка обвинуваченого з Головним Державним Інспектором, якому обвинувачений заявив:
— Якщо Петлюра хоче зі мною розмовляти, то може сам до мене приїхати, але під однією умовою — йому не вільно розмовляти з козаками. Лише при додержанні цієї умови можу гарантувати Петлюрі недоторканість.
Прокурор: Чи обвинувачений так говорив, чи можете ствердити переказ Головного Державного Інспектора?
Обвинувачений: Так, я тоді це говорив. Говорив, бо думав, що військо піде за мною.
— А як же обвинувачений уявляв свої взаємини з Урядом УНР, поставленим фактично тим же Петлюрою як Головою Директорії.
Обвинувачений: Такого уряду я не потребував би. Оскільки би цей уряд довідався, що я очолюю військо, він розбігся б.
— Виходить, що ви заміряли стати не лише на чолі Запорізької Групи, а також очолити все військо, себто стати Головним Отаманом. Чи так я зрозумів вашу ролю?
— Так — спокійно відповів полк. Болбочан — і головою Держави.
— Себто Української Народньої Республіки, покликаної до життя Центральною Радою та відновленої Трудовим Конгресом.
— Форма для мене не грала ролі, я докладно на цьому не зупинявся. До уряду покликано було б інших людей, а не лише соціялістів.
— Чому ж цього пляну не виконали відразу, захопивши штаб Групи?
— Бо відразу військова контррозвідка спаралізувала мої заходи. Мої накази або перехоплювались, або я не находив людей, щоб накази переказати частинам. Телефонічний зв'язок з частинами було зіпсуто. Я мав за мало часу.
— Чому ж в слідстві не хотіли признатися до вини і впевняли, що ваш виступ не мас характеру політичного?
— Бо не знав, що за такий короткий час прокуратура може здобути матеріяли проти мене. Крім того, за останню ніч багато пережив і передумав. Говорю правду, як було в дійсності. Я старшина, а не політик.
— Чи полк. Сальський знав про Ваш виступ, чи поділяв ваші наміри?
— Ні, він нічого не знав (ч. II. ст. 9).
…………….. Вже цих відповідей вистачило, щоб ствердити вину обвинуваченого, а саме:
1. Неправне оголошення полк. Болбочана командуючим Запорізькою Групою.
2. Невиконання наказу Головного Отамана.
3. Спроба державного перевороту, опираючися на Запорізьку Групу і
4. Спроба усунення від влади Головного Отамана. По всіх цих питаннях обвинувачений визнав себе винним.
Треба зазначити, що на початку судової розправи обвинувачений тримався надзвичайно самовпевнено, неначе надіючись на якусь допомогу ззовні.
Однак, з розгортанням головної розправи настрій обвинуваченого змінився. Особливо діяли на нього свідчення близьких знайомих і сама процедура судової розправи. Між іншим полк. Болбочан ствердив, що ні під час арешту, ані в дорозі, ані на слідстві не було нанесено жадної образи йог гідності як старшини.
Чота, яка перевела арешт, врятувала йому життя, бо натовп заміряв відбути над ним самосуд.
На запит прокурора:
— Чи обвинувачений упритомнює собі, де зараз перебуває і як такі вчинки — відмова виконання наказу Головного Отамана, з іменем якого звязані державні змагання українського народу, — кваліфікується військовими законами і як би така відмова могла відбитися на дисципліні і боєздатності війська?
Обвинувачений: — Я дійсно перецінив свої сили.
— А з урядом? Чи то був патріотичний вчинок, гідний чесного та сумлінного громадянина?
— На політиці не розуміюся, — відповів обвинуваченні — навіть не знаю, яка є ріжниця між есерами і есдекамі. Відчував лише, що вони вносять хаос в життя.
— Не дуже добре то рекомендує пана полковника. Авжеж Уряд УНР складається з представників цих двох партій. Коли дозволите, не відмовте поінформувати, яка ж була ваша політична концепція?
— Зле зробив, — відповів обвинувачений. По суті я і мав жадної політичної концепції. Знав лише одно, що партії, то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили б Україну від большевиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати. Одна стверджую, зле зробив, що довірився людям, які мене звели. Тепер я, власне, один. Україна — моя батьківщина їй я служив і хочу служити.
Оця наївно проста відповідь і послужила основою моєї окремої думки рапорту на ім'я Головного Отамана як зверхника всіх збройних сил України.[5]
Для мене стало ясним, що коріння виступу полк. Болбочана перебуває деінде. Через упертість підсудного підчас Слідства не можна було натрапити на слід. Тепер же виразним ставало, що полк. Болбочан став жертвою подвійної провокації: большевицької в особі Гавришка і своєї «опозиційної групи». Я мав вражіння, що в Парижі є головний двигун тієї опозиції. Була нагода виявити ту провокацію ч. II. ст. 9-11).
………….. Сентенцію вироку підписали всі судді. Вирок проголосив голова суду. Проголошуючи вирок, голова вказав шлях заяви про уласкавлення.
До всього можу додати: з Болбочаном по оголошенні вироку я бачився ще двічі.
Я закінчував вже свою «окрему думку», рапорт на Ім'я Головного Отамана, як Болбочан попросив знову побачення зі мною. Розмовляли ми майже до ранку..
Між іншим Болбочан виявив, як він заявив: «чесно признаюсь», — що на чолі групи, яка заміряла перевести державний переворот, стояли пп. Шемет, Андрієвський, Симонів та інші. Від них одержано було інструкції й вони ж в справі державного перевороту провадили розмови з іншими людьми.
Про все, що я почув від Болбочана, переказав я як додаток до «окремої думки» у рапорті на імя Головного Отамана (ч. II. ст. 13).
………….. З Болбочаном бачився й оборонець, який допоміг йому правно оформити заяви про уласкавлення (ч. II. ст. 13).
………….. Генерал Капустянський стверджує: «виконання переведене було через два тижні після проголошення вироку. За цей час Болбочан від тяжких переживань смертельника збожеволів і присуд було виконано над людиною непритомною»[6].
Коли то дійсно було так, то комендант тилу[7] зробив каригідний вчинок, бо закон забороняє виконання смертного присуду щодо тяжко або розумово хворих аж до часу їх видужання. Смертний присуд в таких випадках відкладається з самого урядового почину (ч. II. ст. 20).
Пан П. Певний, що в 1917 р. був командиром 3-ої сотні 1-го Українського ім. гетьм. Богдана Хмельницького полку, а пізніше редактором часопису «Відродження», в році 1919 був призначений прокурором військово-польового суду, що розглядав справу полк. П. Болбочана.
Лист складається з двох частин з окремою нумерацією сторінок.
В статтях підполк. Євтимовича і в підписаному ним відкритому листі виставлялося твердження, нібито тодішній «предсідник суду» суддя Кривицький у своїй передсмертній сповіді заявив, нібито він опротестував вирок суду. Як бачимо, титул предсідник суду не відповідає справжньому терміну: голова суду, а суддя Кривицький до складу того суду зовсім не належав. (Б. М.)
В «окремій думці» П. Певний вказував на потребу передачі справи для виявлення дійсних винуватців, що стояли за спробою Болбочана (Б. М.).
Ген. Капустянський: Похід Українських Армій на Київ в 1919 році (Б. М.).
Комендантом тилу був полк. В. Павленко «гетьманець»; він був присутним при розстрілі і на мій запит відповів, що розстріл переведено з додержанням всіх належних приписів (Б. М,).