Дев'ятнадцяте століття – "століття великих істориків", свято переконане в пізнаваності минулого wie es eigentlich gewesen war [1] (згідно зі знаменитою формулою класика німецької історіографії Леопольда фон Ранке), дало свою плеяду блискучих імен і в Україні – Микола Костомаров (1817–1885), Володимир Антонович (1834–1908), Михайло Грушевський (1856–1934). Властива науці XIX ст. непохитна віра в глобальний еволюційний прогрес, здійснюваний через ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, а також у здатність певної соціальної спільноти (як "клас", "нація", "народ") цілеспрямовано впливати на хід історії для досягнення наперед окресленої мети, доповнювалася в їхніх творах ще й патріотичними аспіраціями. Це наклало особливий відбиток на наукові концепції трьох "батьків української історіографії", передовсім – Михайла Грушевського. Подібно до решти "національних історій" XIX ст., його монументальна багатотомна "Історія України-Русі" є класичним взірцем того, як наукова діяльність ставала підґрунтям формування національної ідеології, оскільки встановлювала взаємозв'язок між давноминулими подіями і тогочасним суспільним нуртом, а відтак – закладала підвалини власної ідентичності. Історична схема Грушевського вперше простежила історію українського народу на усій його території і впродовж усього періоду існування, доводячи неперервність національного буття.[2] Цей концепт Грушевського довгий час вважався єдино можливим, набувши певної дискусійності хіба віднедавна, у зв'язку з дилемою – територіальне чи національне бачення історії України є більш коректним, а простіше – кого вважати "українцями": представників українського етносу чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України (а таких було чимало від найдавніших часів донині). Втім, тут поки що немає чого додати, окрім того, що проблему сформульовано.
Натомість ще одна фундаментальна теза Грушевського – покликання на народ як єдиного героя історії – швидко була поставлена під сумнів. Слідом за Миколою Костомаровим та Володимиром Антоновичем, Михайло Грушевський під народом мав на увазі передовсім широкі низи, або народну масу (згодом цей, забарвлений ідеями раннього соціалізму, напрям в історіографії назвуть народницьким). Плин історії уявлявся реалізацією народних змагань в боротьбі за одну й ту ж головну ідею, котра переходить через увесь ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах. Визначальна ж риса головної ідеї, котра виявляла собою жадання українського народу, – це пріоритет громадського начала і тяжіння до соціальної справедливості та рівноправності (втілених, наприклад, у козацтві). Природно, логічним елементом такої схеми було негативне ставлення до держави та її інституцій як апарату насильства, а також до політичної еліти – носія влади, і навпаки – симпатизування стихійним народним рухам, в яких реалізувалося право народу на повстання в ім'я ідеалів "свободи" чи "кращого майбутнього".
Така система поглядів витримала монополію недовго. Бурхливі події суспільно-політичного життя першої чверті XX ст., загальна криза європейської демократичної системи, а невдовзі і встановлення лівих та правих тоталітарних режимів спричинили появу альтернативної історіографічної візії, за якою закріпилася дещо спрощена назва державницької. Її виникнення пов'язують з іменем ідеолога українського консерватизму, політолога й історика В'ячеслава Липинського (1882–1931). У ряді історичних та публіцистичних праць (особливо – в присвяченій Хмельниччині "Україні на переломі") Липинський круто відійшов від таких принципових тез народницької ідеології, як ігнорування ролі провідних суспільних верств і визнання доцільності руйнівних народних повстань. Позитивний акцент у його інтерпретації української історії переміщується зі стихійного, деструктивного руху мас на легітимні фактори, втілені в інституті держави та політичних елітах. Останні, на думку вченого, забезпечують законність і стабільність влади, утримуючи суспільство від анархії та хаосу, і виступають у ролі основної державотворчої (а, отже, і націєтворчої) сили. Держава ж – це стрижень розвитку всякої етнічної спільноти, яка без упорядкованих легітимних інститутів приречена на етнографічну вегетацію.
Ще однією новацією В'ячеслава Липинського у порівнянні з народницьким історієписанням стало змалювання "людини-героя", збудника історичного процесу. Через його історіографічний образ мусить реалізуватися і виховна місія історика, що полягає у творенні національних легенд та символів.
Концепціям Михайла Грушевського і В'ячеслава Липинського судилося довге життя. Зокрема, народницька, змінивши назву на "марксистсько-ленінську", плавно увійшла до радянської історичної науки. Зміна термінологічного апарату не зачепила світоглядного каркасу: хоч народна маса стала пригнобленою масою трудящих, а національна ідея перетворилася на віковічне прагнення до соціального визволення, головним творцем історії залишався той самий народ (тепер клас), а сама історія, зрозуміла й пізнавана, і надалі бачилася такою, що здійснюється в руслі причинно-наслідкових зв'язків (тепер законів суспільного розвитку), прямуючи до прогресу (тепер світлого комуністичного майбутнього). Що ж до інтелектуальної спадщини В'ячеслава Липинського, то і її ідейний відгомін надовго пережив свого творця. Так, навіть у радянській історіографії (яка зі зрозумілих причин ні державницьких, ні елітаристських аспірацій вченого не культивувала) замінником неоромантичних поглядів на виховну місію історика, який творить символи в ім'я вищої ідеї, стала сумно відома "партійність" науки, що перетворювала вчених на "бійців ідеологічного фронту". Втім, по другий бік радянського кордону під гаслами примату національного інтересу над науковим існувала не менш заанґажована націоналістична історіографія: і одна й друга мали за головну мету виховувати, забуваючи, що для цього є пропаганда, тим часом як завдання науки – безстороння правда, яка партійною не буває.
Ідеям Липинського про державу як цінність, що, домінуючи над долями людей, становить головний зміст історичного розвитку, віддали данину в своїх синтетичних нарисах історії України багато вчених еміграційного покоління – сучасників або молодших колег Липинського, як Степан Томашівський, Дмитро Дорошенко, Наталя Полонська-Василенко та ін. Врешті, рецидиви своєрідного "новодержавництва", культивованого не без наївного запалу неофітів, можемо бачити і в сьогоднішній Україні – зокрема, у численних біографічних есе та шкіцах з козацької історії.
Інша доля судилася елітаристським поглядам Липинського, які збіглися з предметом одного з центральних зацікавлень історіографії XX століття – елітами та їх роллю в постійних змінах суспільних структур (що, власне, і можна метафорично окреслити як "рух історії"). Ідеї, вперше проголошені Липинським, стали певною мірою стимулом для більшості зарубіжних праць з української історії XVII – XVIII ст., написаних в останні десятиліття, у тому числі таких фундаментальних, як книги Джорджа Гаєцького, Френка Сисина, Зенона Когута, Ореста Субтельного.
Врешті, новітній зарубіжній україніці належить пріоритет і в розробці на українському матеріалі ще однієї з фундаментальних проблем історіографії XX ст. – історії ідей та світоглядних стереотипів, що визначали поведінку людей минулого. Тут не місце для детального огляду праць такого змісту, тож адресую зацікавленого читача до переліку літератури, де є відповідні посилання на книги та статті Степана Величенка, Анджея Камінського, Зенона Когута, Омеляна Пріцака, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Ігоря Шевченка та ін.
Не секрет, що саме згадані зарубіжні праці стали своєрідною інтелектуальною підтримкою для автора цього нарису, оскільки досі тільки вони, розробляючи конкретні сюжети української історії, зуміли відсторонитися і від світоглядних анахронізмів (як "народництво" чи "державництво"), і від погляду на історичну науку як сурогат громадянського служіння. У цих же працях ми можемо (знову таки на українському матеріалі вперше) побачити спробу реалізації основоположної вимоги новітніх історичних досліджень – відмови від перенесення на дотеперішні часи стереотипів та понять, властивих мисленню нашої доби, а також намагання з'ясувати внутрішній механізм поведінки людей іншої культури.
Що ж до загальних концептуальних настанов цього нарису, то автор не переслідував честолюбної мети "перевернути" дотеперішні уявлення про історію України, та й навряд чи нині таке б вдалося. Подібна спроба стане гіпотетично можливою лише після заповнення тих лакун, які досі або зовсім не вивчені, або ж їх проблематика оповита застарілими, фальсифікованими чи надто "патріотичними" уявленнями. Скажімо, сюди можна віднести мало досліджені в старій і спримітивізовані в новій, радянській історіографії такі глобальні проблеми, як історія селянства і ширше – села, урбанізаційні процеси, аналіз економіки під кутом зору широких "геоструктур" Броделя, заповнення усіх білих плям в історії еліт тощо (у тексті нарису читач нераз натрапить на підкреслення того, що певний сюжет належить до невивчених). Відтак, поява нової синтези, яка б відповідала вимогам науки XX ст. – справа майбутнього. Мета автора цього нарису була скромнішою – звернути увагу на ті аспекти минулого, які ні для народницької, ні для державницької історіографи на мали ваги, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися, що стара Україна "скаже" правду про себе нашому сучасникові. Маю на увазі передовсім спробу звести історію з п'єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину в суспільстві. Суспільство, як і кожна структурована система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворювана "людським матеріалом", реалізує себе лише через конкретні – завжди різні в часі й просторі – вчинки людей. Тому спеціальна увага в цьому нарисі буде надана людині – колу її прав і обов'язків, способам (і причинам) групування в колективи, стереотипам поведінки та механізмові оновлення останніх у моменти зміни ціннісних орієнтацій, усталеним уявленням про справедливу владу і особистий обов'язок, про морально дозволене і про табуйоване, про ставлення до "своїх" і "чужих" тощо. На більш загальному рівні, відмовившись від звичних історіографічних образів "сусіда-загарбника", "підступного єзуїта" чи свого "запроданця", автор спробував пояснити ряд кризових смуг в історії України через призму глибинних внутрішніх перемін у згаданій системі стереотипних цінностей.
Інший аспект, який притягав особливу увагу автора, стосується наповнення конкретним змістом нині загальнопоширеного погляду на Україну як цивілізаційне перехрестя між Сходом і Заходом. Відтак у нарисі читач знайде спробу простежити реальні прикмети "пограничності" української культури – у сфері легітимних інституцій і правових уявлень, в ділянці релігійного життя, у колі символів та ідей, що живили суспільне буття, в інтелектуальних, освітніх чи мистецько-художніх вартостях.
Врешті, полишивши розбіжності в загальноісторичних схемах, які визначають погляд історика на зміст історичних перемін, варто сказати кілька слів і про більш конкретні спірні вузли в минулому України, одностайного пояснення яким досі не вироблено. Оминаючи нині вже тривіальне розвінчання прямих пересмикувань радянської історіографії (як, приміром, "возз'єднання" з Росією), перерахую для прикладу кілька справді дискусійних проблем: Хто такі Руси і яку роль вони відіграли в утворенні Київської держави? Як належить сприймати цивілізаційну спадщину Київської Русі? Як тлумачити церковні католицько-православні чи православно-уніатські взаємини в Україні XV–XVII ст., і чим стала для її народу Берестейська унія? Яку роль відігравала Польща (влада, церква, шляхта) у спалахові козацьких воєн? Чим була Хмельниччина – становою козацькою революцією, громадянською війною, війною за національне визволення? В чому причини Руїни? В яких формах побутувало (і чи побутувало взагалі) українство на Правобережній Україні XVIII ст.? З якого часу можна говорити про територіальне і національне самоусвідомлення українців?
Відповіді на ці та інші спірні питання читач знайде у самій книзі. Часто вони не збігатимуться ні з усталеними в звичній народницькій візії минулого, ні з запропонованими її "марксистсько-ленінським" продовженням або й державницькою історіографією. У таких випадках гіпотези самого автора подаються з відповідними застереженнями, а джерело тих чи інших нетрадиційних поглядів, котрі спираються на вже висловлені попередниками ідеї, завжди зазначається.[3]
На завершення вважаю за найприємніший обов'язок подякувати усім, хто був причетний до появи цієї книги, в першу чергу акад. Ярославу Ісаєвичу, проф. Єжи Клочовському та проф. Анджею Камінському, на пропозицію яких мене було запрошено до колективу істориків з Білорусі, Литви, Польщі та України, зібраного у 1992 р. за ініціативою незалежної спілки National Endowement for Democracy (Вашингтон) та Інституту Центрально-Східної Європи (Люблін). Метою проекту стало написання авторських синтетичних праць, які б спробували з'ясувати історичну правду, не послуговуючись образом ворога (на жаль, досі звичного для характеристики історичних взаємин між сусідами). У дворічних дискусіях неодноразово уточнювалася концепція цього нарису, тому не можу не згадати з вдячністю своїх диспутантів – колег-авторів та рецензентів – Юліуша Бардаха, Адамаса Бутрімаса, Ярослава Грицака, Ганну Дильонґову, Губерта Лашкевича, Антанаса Кулакявічуса, Генадзя Сагановича, Яна Скарбека, Олега Трусова, Юозаса Тумяліса, Захара Шибеку. З іншого боку, цей нарис не міг би з'явитися без інтелектуальної підтримки моїх українських колег, які і дискутували зі мною, і допомагали – думками, книгами, власними, в тому числі ще недрукованими, статтями. Тож з особливою теплотою мушу згадати і їхню участь у написанні цієї праці.
Візуально знайомі кожному обриси кордонів України встановилися вже в нашому столітті. Поступове ж злиття регіональних одиниць, що увійшли до її складу, тривало мало не тисячу літ. Перша згадка про територію, яка сприймалася як щось цілісне, міститься в трактаті візантійського імператора Константина Багрянородного "Про управління імперією" (948–952 рр.): Зовнішній Русі (теренам між Новгородом і Смоленськом) тут протиставлена Внутрішня Русь – Київська, Чернігівська і Переяславська землі. Знадобилося кілька століть, щоб з цієї розмитої спільноти сучасники усвідомлено виокремили етнічний простір власне України. Завершеної чіткості його обриси набули аж у першій половині – середині XVII ст., ототожнюючись, як детальніше буде показано у відповідних місцях цього нарису, з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. Водночас точніше окреслились і кордони.
Згідно з цими уявленнями, західні межі української спільноти спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні – на р. Прип'ять, північно-східні тяглися по Новгород-Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в передстеповій зоні Чигиринщиною-Уманщиною-Брацлавщиною. Висунутим далеко в Степ форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий географічний образ власної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи, всупереч тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою, Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австро-Угорщиною, Радянським Союзом та Польщею.
Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях XVII ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов'ї та причорноморських степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх зв'язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця XVII аж до середини XX ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої світових воєн. Так, на сході у другій половині XVII – на початку XVIII ст. стали de facto українськими землі незалюднених південно-степових околиць Московської держави, де внаслідок козацької колонізації витворилася так звана Слобідська Україна. Впродовж XVIII ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з Приазов'я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське, головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік моря, колонізує території сучасних найсхідніших областей України – Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор'ї ішов на землі Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768–1774 та 1787–1791 рр., а особливо після ліквідації Кримського ханату (1783) експансія Російської імперії на південь набула масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-імігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочів'ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії. На його підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської імперії.
Розпад останньої на окремі державницькі утворення (об'єднані наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік) вперше поставив питання про демаркацію кордонів України. Серед регіонів, "українськість" яких не викликала сумніву, були й землі колишньої Новоросії. Натомість у складі Росії залишився, всупереч географічній логіці, Крим (Верховна Рада СРСР офіційно передасть його Україні у 1954 р. на доказ "вічної дружби" з нагоди святкування 300-ліття Переяславської угоди).
Друга світова війна принесла нові уточнення. За встановленим нею status quo, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі території Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії, Чехії та Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ – причорноморське узбережжя між рр. Дністром і Дунаєм – нині південно-західні райони Одеської обл., і Буковина – нині Чернівецька обл., від Угорщини – Закарпаття, а від Польщі – стара історична територія Галичини за винятком Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок, Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею).
Таким чином, остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене впродовж XX ст., стало підсумком політичних дій, які від України залежали хіба в тому сенсі, що факт її існування використовувався в аргументації радянських дипломатів. Проте (як іноді трапляється в історії) стратегічні розрахунки керівників СРСР, де щонайменше думалося про інтереси українського народу, дозволили вперше за тисячолітню історію об'єднати майже всі відлами етносу в рамках єдиного політико-географічного тіла – Української Радянської Соціалістичної Республіки, спадкоємицею якого в аспекті зовнішніх кордонів стала Українська держава.
Лишається додати, що оскільки цей нарис присвячений давнім часам, то увага автора буде зосереджена лише на тих регіонах, де протікали визначальні для долі етносу події, тобто на історичних територіях України, як їх розуміли в моменти першої національної самоідентифікації XVII ст. Тож читач не знайде тут фактажу з минулого Буковини, Закарпаття, Новоросії чи Криму. За глибоким переконанням автора, дані сюжети вимагають не побіжних параграфів-вставок, а окремої фундаментальної праці, що розглядала б минуле згаданих регіонів у контексті історії тих держав, до яких вони належали.
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України – Руська земля. Людьми X–XIII ст. воно вживалося у двох значеннях: конкретному – на окреслення ядра політичної спільноти – Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї, вже на XII–XIII ст. досить ефемерної єдності. Кожен з відламів колишньої Київської держави за посередництвом Церкви й спільної книжної традиції "пам'ятав" про свою причетність до Руської землі і називав себе, як свідчать твори місцевих книжників, Руссю, байдуже – чи писалися вони у Полоцьку, Смоленську або Вітебську, чи в Москві й Суздалі, чи в Чернігові, Києві, Галичі. Проте назви державних організмів, з якими надалі пов'язалися долі цих земель, їхню '"руськість" відбивали хіба опосередковано, через титул володаря. Тільки Галицько-Волинська держава, позбувшись власної династії і увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, єдина утримала в назві прямий зв'язок зі старою Руссю, офіційно іменуючись з першої третини XV ст. Руським воєводством.
Власне стосовно цієї території Константинопольський патріархат, маючи клопіт з розрізненням нового – московського і старого – київського святительських церковних осідків (див. розд. III, § 2), у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія), на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). За звичною для греків просторовою системою, Мала Росія означала первісну територію політичного тіла, а Велика – її похідні новоутворені частини (на зразок Малої, тобто материкової Греції та її колоній – Великої Греції). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживалося Константинополем для позначення українських єпархій Київської митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріархові (1686). З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII – початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).
На відміну від константинопольського, західноєвропейське сприйняття відштовхувалося не від церковної, а від державно-територіальної ознаки. Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія – як Ducatus Lithuania чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. – також Roxolania).
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо – після приєднання до Корони Польської за актом Люблінської унії 1569 р. Волині й Київщини, яке вперше з'єднало в кордонах однієї держави більшу частину українського етнічного простору, нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи – Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному – на означення Подніпров'я, і розширеному – як синонім всього українського простору. Тогочасні уявлення, які вкладалися в поняття Україна, найвиразніше сформульовані на переговорах зі шведами (1657) гетьманом Іваном Виговським, який домагався уступки цілої старовинної України, або Русі, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли.
Побутуванням цих двох форм самоназви, як здається, можна пояснити незрозуміле під інакшим кутом зору раннє проникнення слова Україна на західноєвропейські мапи, де воно фіксується з останньої чверті XVI ст. як "Ucraina", "Ukraine", "Uckrania". Найбільш прислужилися до закріплення назви Україна у географічній номенклатурі Заходу знамениті карти французького інженера Гійома ле Вассера де Боплана (Quillame le Vasser de Beauplan), котрий протягом 1630–1647 рр. працював в українських землях на королівській службі і виготовив комплект мап України. Сам картограф писав, що підготував генеральну мапу знаменитої провінції… яка в просторіччі зветься Україна (vulgo Ukraina dicta).
Завершуючи, лишається нагадати, що поняттю Україна судилося пережити ще й третє народження – у модерному національному рухові другої половини XIX – початку XX ст., коли остаточно усталилася нині загальновживана назва етнічної території.
Що стосується цієї праці, то в ній читач зустріне обидві історичні назви – і Русь, і Україну. При цьому друга буде прикладатися беззастережно лише до періоду зрілої національної самоідентифікації, тобто післяхмельницької доби. Натомість стосовно X–XVI століть більш коректним видається окреслення Русь, а для короткого проміжку з кінця XVI до середини XVII ст., коли і в головах людей, і в поняттях-назвах зіткнулися дві епохи, вжито кабінетного терміну, запропонованого у свій час Михайлом Грушевським – Україна-Русь.
Помірний клімат, буйна рослинність, достатня кількість вологи, родючі ґрунти робили українські землі зручними для проживання з найдавніших часів. Тим-то археологічні пам'ятки нашаровуються тут безперервним ланцюгом, починаючи від появи перших людей. Первісна людина (пітекантроп) на землях, яким згодом судилося стати Україною, з'явилася близько 300 тис. років тому, в епоху раннього кам'яного віку, або палеоліту. Приблизно між 120–40 тис. до н.е. вже досконаліша людина – неандерталець – розселилася тут ширше, а в епоху пізнього палеоліту (40–10 тис. р. до н.е.), коли, як відомо, сформувався тип людини, що зберігається й донині – кроманьйонець (Homo Sapiens), на українських землях фіксується близько 800 первісних стоянок, загальну ж чисельність населення обраховують орієнтовно до 20 тис. особин. Топографічне групування пам'яток показує також, що окремі поселення з 5-8 жител певної родової спільноти вже витворювали свого роду "кущі", відображаючи раннє племінне гуртування, тобто елементи соціалізації життя.
У 10–8 тис. до н.е., в епоху мезоліту, зміна клімату (відступ льодовика, загальне потепління і формування європейських географічно-ландшафтних зон, близьких до сучасних) сприяла інтенсивнішому заселенню української території, де виділилися три великі ареали мезолітичних племен: південний – у степах Північного Причорномор'я та Приазов'я і в Криму, лісостеповий – у Середньому Подніпров'ї та басейні р. Сіверського Донця, лісовий – у нинішніх північних регіонах України. Паралельно йшло і вдосконалення матеріальної культури: власне в цей час люди перейшли на відносно осілий спосіб життя, почали одомашнювати тварин, будувати напівземлянкові житла з виплетених з лози стін, обмазаних глиною, полювати за допомогою щойно винайденого лука й стріл, використовувати примітивний ліплений посуд для варіння їжі.
Наприкінці мезоліту спостерігаються кардинальні цивілізаційні зміни, які називають "неолітичною революцією", а період від VI до III тис. до н.е. виділяють в окрему епоху – неоліт, тобто новий кам'яний вік. Епохальним поштовхом до цього став перехід первісної людини на відтворюючий тип господарства – землеробство й тваринництво, внаслідок чого на території України уперше виділилися культурно-господарські зони, відмінні за характером життєвого укладу – землеробсько-скотарська та мисливсько-риболовецька, де почали формуватися місцеві, споріднені між собою родоплемінні групи зі спільними рисами матеріальної культури.
У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець IV–III тис. до н.е.), що принесла людям перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас, почали виробляти зброю та знаряддя праці. Паралельно тривав поступ у господарській сфері: люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою. В Україні найвиразніші пам'ятки енеоліту пов'язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с. Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини IV до кінця III тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р. Десни.
За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам'ятками Дунайського басейну, Ватіканського півострова, острівного Східного Середземномор'я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – "Великої Матері" (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у "протомістах" – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч. Дискусійною лишається протоетнічна ідентифікація трипільських племен. Нині більшість вчених, спираючись на аналіз скелетних решток, схиляється до ідентифікації трипільців з середземноморською расою, можливо – вірменоїдним антропологічним типом, поширеним серед давніх мешканців Східного Середземномор'я і Малої та Передньої Азії. Це логічно перегукується з тим фактом, що українська територія була ніби периферією цього культурного ареалу, основний масив якого зафіксований у долині Дунаю, на півночі Балканського півострова та на острівному масиві Егейського моря.
На зламі III–II тис. до н.е. контактне спрямування українських територіальних культур зазнає великих перемін. Якщо трипільське вело з України на Дунай і Середземномор'я, то йому на зміну прийшли дві великі культури інакшої просторової орієнтації – західної і східної, які поступово асимілювали трипільську спільноту. Ці "події" (якщо можна так висловитися стосовно праісторичної доби, де зміни накопичувалися століттями) вписалися вже в новий етап праісторичної періодизації – так званий бронзовий вік (друга половина III – початок І тис. до н.е.). Його найвиразнішою прикметою стало поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого людиною. Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними спільнотами. До таких належать і згадані вище дві більші культури, які поглинули трипільську, освоївши на заході й півночі лісові та лісостепові зони, а на півдні й сході – степові. Зокрема, аж на зламі III–II тис. до н.е. на місці трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам'ятки так званої культури шнурової кераміки, інакше – бойових сокир (назва походить від характерного орнаменту на посуді, що робився перевитим шнуром, або від клиновидних сокирок з просверленим отвором). Питання про походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів: адже, крім України, пам'ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від р. Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Згідно з думкою лінгвістів, географічний обшар їх розселення в загальних рисах збігався з ареалом побутування так званих північноіндоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками германських, балтійських і слов'янських мов. Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були прямими предками слов'ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).
Культура шнурової кераміки в XV–XI ст. до н.е. продовжила себе у новій культурній спільноті – тшинецько-комарівській (від м. Тшинець у Польщі і с. Комарова на Львівщині), що була поширена в українському та білоруському Поліссях, Східній Польщі, Прикарпатті, Придністров'ї, Придесенні та Верхньому Подніпров'ї; її носіїв вважають прямими попередниками майбутніх слов'ян і балтів. Ще пізніше, в XI–IX ст. до н.е., у лісостеповій зоні Правобережної України жили племена так званої білогрудівської культури (від Білогрудівського лісу на Поділлі), спорідненої з комарівською, яку частина дослідників вважає протоосновою східнослов'янської.
На зламі III–II тис. до н.е. синхронно до вказаних змін у лісостепових регіонах міняється і картина заселеності причорноморських степових просторів. Поволі просуваючись через Дніпро зі сходу, тут утверджуються скотарські племена ямної культури (назва походить від типу поховань – у ямах під курганними насипами). Займаючись переважно скотарством, вони ще не були кочовими. На осілий спосіб життя вказує високий рівень будівництва оборонних споруд (як, наприклад, укріплене поселення на Херсонщині, розташоване на площі близько 1,5 га і оточене потрійною стіною мурів, викладених з великих вапнякових брил; висота їх решток перевищує 2 м). Однією з найхарактерніших рис ямної культури був розвинутий культ предків, що виявлялося у типі поховань під насипними високими курганами. На їх вершинах, очевидно, влаштовувалися святилища, а також встановлювалися найдавніші антропоморфні скульптури-ідоли, ймовірно – символи патріархального предка-божества (в степах України власне в цей час уперше почали з'являтися такі кургани, згодом названі могилами).
У другій половині II тис. до н.е. населення ямної історико-культурної області було асимільоване племенами північноіранського походження, які заселили гігантський степовий простір від р. Уралу до Дністра. Найтривкішу спільноту серед них складали носії зрубної культури (назва походить від звичаю ховати покійників у дерев'яних зрубах під курганами). Як і їхні попередники, ці скотарські племена ще вели осілий спосіб життя. Схоже, були добрими міделиварниками: на території сучасних Дніпропетровської та Херсонської областей виявлено міделиварні майстерні, а в похованнях знаходять чимало зброї та виробів з бронзи. З племен зрубної культури у XVI–XV ст. до н.е. виділилися кіммерійці – іраномовний етнос, який став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – "Одіссеї" Гомера.
Кіммерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства; проіснувала до VII ст. до н.е., аж доки не була витіснена своїми близькими родичами – скіфами. Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в X ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі, перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою ерою – залізної.
Першим суб'єктом писемної історії на території України, в якому поняття території пов'язалося з боговстановленою спадковою владою царів, стало Скіфське царство VI–III ст. до н.е. – протодержавне утворення, створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як і питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з'ясовані. За однією з гіпотез, це вихідці з глибин Азії – передгір'їв Алтаю та аральських степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар'ї та Сирдар'ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія, що вони були аборигенами Північного Причорномор'я: за цією гіпотезою, їхні пращури у середині II тис. до н.е. мігрували на схід, але згодом частина повернулася на свою прабатьківщину. Загадковість скіфського етногенезу підсилюється тим, що пам'ятки цієї культури розкидані від Туви й Приуралля до українського Полісся, але родовідна легенда, переказана Геродотом, пов'язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами, споконвічними жителями Подніпров'я, а їхнім найдавнішим культом був культ Дніпра – Матері-Річки.
Обшари Царства Скіфів, що виникло в VI ст. до н.е., як свідчить Геродот, простягалися вшир на 600–700 км від Дону до Дунаю і приблизно на стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро Прип'яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не збігався з кордонами сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували скіфи-орачі (у межиріччі Дніпра й Дністра), скіфи-кочовики (у причорноморських степах), царські скіфи (у Приазов'ї до р. Дону та в степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі). Очевидно, панівною групою були царські скіфи: греки-сучасники називають їх вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й найчисленнішими, а решту племен – підвладними. В основі підпорядкування, найвірогідніше, лежали відносини данництва, зіперті на військовий примус.
Варто додати, що і царські скіфи, і скіфи-кочовики займалися кочовим скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах України кочівництво як форму життя, що запанувала власне в цей час на євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та матеріальну і духовну культуру населення.
Матеріальний та духовний бік життя скіфів детально вивчені завдяки античним свідченням, а також знахідкам з численних збережених поховань, у тому числі славетних царських – в курганах Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могили та ін. Складну соціальну структуру цього суспільства, його військову організацію, звичаї, тип господарювання й вірувань, витончене ювелірне та прикладне мистецтво навряд чи можна охарактеризувати в короткому нарисі. Тож автор змушений відіслати читача до величезної (у тому числі й науково-популярної) літератури зі скіфського питання. Тут же варто наголосити, що чимало елементів скіфської культури були однаково розповсюджені і в кочовому, і в осілому, тобто протослов'янському ареалах Скіфського царства. Припускають, що зі скіфських взірців була запозичена й військова організація землеробського люду, зіперта на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу.
Сказане свідчить, що територіальна консолідація Скіфського царства супроводжувалася процесами етноплемінного нівелювання. Тож скіфам належить чималий внесок у формування передслов'янської культури.
З IV ст. до н.е., зазнавши поразки від македонського царя Філіппа II (батька Олександра Македонського), Скіфське царство почало хилитися до занепаду, а в III ст. до н.е. взагалі було витіснене у Крим та пониззя Дніпра Збірна назва союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, – сармати (від іранськ. саоромант – підперезаний мечем). Сарматська спільнота об'єднувала ряд племінних угрупувань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з них – роксолани – стане у XVI ст. поетичним синонімом назви Русі). Поволі просуваючись з давнішого місця проживання – Степового Поволжя й Приуралля – на захід, сармати в III ст. до н.е. утвердилися в степах Північного Причорномор'я, а в першому столітті нової ери союз сарматських племен, очолений роксоланами, досяг Середнього Дунаю, звідки не без успіху чинив набіги на римську провінцію Мезію.
На відміну від скіфів, сармати не створили спільного "царства", так і не подолавши родо-племінної відособленості. Однак у спадок від античних географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птолемей (II ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу між ними річку Дон (у XVI ст. до цього поділу ще раз звернуться інтелектуали Речі Посполитої, розбудовуючи так званий сарматський міф – див. розд. IV, § 4).
Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою, вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня.
Завершуючи огляд передслов'янських культур на території України, належить згадати грецькі міста-колонії в Північному Причорномор'ї. Їх поява стала одним з епізодів розселення мешканців античної Еллади по середземноморському басейну, яке проходило у VIII–VI ст. до н.е. До найдавніших колоній, заснованих тут у VII ст. до н.е. вихідцями з іонійського Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей (нині – у межах м. Керчі). Протягом VI–V ст. до н.е. на Керченському і Таманському півостровах з'явилися міста Феодосія, Фанагорія, Ґоргіппа (Анапа), Ґермонасса (ст. Таманська), та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес (у межах сучасного м. Севастополя), на побережжі Дністровського лиману – Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу – Ольвія.
Нові міста, облаштовані на кшталт грецьких полісів, провадили жваву посередницьку торгівлю з тубільними племенами. Їхня самостійна історія нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. Географічно торговельні зв'язки підприємливих греків простягалися далеко вглиб довколишніх територій: знайдено чималу кількість предметів античного імпорту, що проникав сюди з грецьких колоній в обмін на збіжжя, худобу, мед, віск, рибу, шкіри. З іншого боку, на замовлення знатних скіфів грецькі майстри виготовляли коштовні ювелірні прикраси, розписні амфори, посуд із зображенням сцен зі скіфського життя (за приклад може послужити такий неперевершений шедевр, як знаменита золота пектораль з кургану Товста Могила).
Аванпости античної цивілізації, без сумніву, лишили свій слід у житті туземного населення, опосередковано прискорюючи їхній політичний та економічний розвиток, а ще важливіше – започатковуючи напрям цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть підштовхне молоду варварську Русь до візантійської культурної орбіти.