Наїздились ми вже цими червоними вагонами по Европі. Бог його знає, старій, чи новій, але якось до кінця ще далеко, хоч здається, що він ось-ось за порогом.
Харчі отримали ми на три дні, гарячу каву дістаємо по-дорозі від сестер Червоного Хреста, які на кожній станції роздають воякам цей кип'яток, а часом ще й кохлю гарячої горохової зупи. Їдемо через територію колишньої Польщі, тепер Генерал-Губернаторство. Надворі вже добре холодно, але у вагонах тепло, маємо досить соломи і топимо вугіллям у маленьких печах. Вугілля "дістаємо" на кожній станції і до цього у нас виробились непогані специ. Їдемо без довших затримок, за вийнятком фронтових транспортів, і так собі парадуємо вздовж фронту. Переїхали Варшаву, або це, що з неї ще залишилось після повстання, яке закінчилось 2-го жовтня капітуляцією Армії Крайової з генералом Бор-Коморовським на чолі. Чули ми, що німці потрактували повстанців, як вояків із всіма військовими правами, але після капітуляції донищили Варшаву дорешти. Висадили в повітря навіть королівський замок і цим так би мовити, доконали того, що повинен був у свій час зробити ще Хмельницький. Може історія Европи була б покотилась кращим руслом. Минули ми Краків, переїхали граничний Тешин і затримались коротко в чеській Празі. Прага, як пуделочко. Знищень жадних не видно, люди добре зодягнуті, добре годовані, не видно по них війни, ломимо одного знищеного села, що набуло потім світової слави, як символ німецьких жорстокостей - Лідіце.
Ранком 19-ого листопаду ми вже на Словаччині. Тепер це самостійна була держава, президентом якої був о. д-р Йосип Тісо. По війні проживав він у баварському манастирі в Альтетінґу, звідкілля американці видали його большевикам, як коляборанта. Чехословацький суд засудив о. Тіса на смерть і екзекуцію виконано 18 квітня 1947 року. Та словацька прилюдна опінія по сьогодні уважає о. Тіса своїм великим патріотом. На всякий випадок о. Тісо спас Словаччину від багатьох воєнних нещасть своєю розумною політикою з Німеччиною та Мадярщиною, а на мою думку в цих воєнних обставинах він не міг нічого більше зробити. З наших вагонів ми могли бачити, як словаки везли на торг гуси, кури, телята, барани, навіть свині - тоді, коли назагал в Европі всі голодували.
Приїхали ми до Жіліни і після короткого постою перевезли нас до Турчанського Св. Мартіна. Тут ми виладувались і замаршували до якоїсь школи де вже було повно наших з Дивізії і то з різних частин. Тут зустрів я колеґу Боднарчука, який виліковував прострілений великий палець на нозі, казав, що прострелили його червоні партизани. Переспали ми ніч у цій школі і наступного дня мене вирядили із двадцятьма стрільцями до 14-ої сотні при 30-ому Полку у Великій Бичі. Я зрадів, що вертаюсь до своєї частини, розпрощався сердешно з "Бубцьом", який тепер проживає десь в Канаді, зібрав хлопців і чим-скоріше до своїх! Цим разом їхали ми особовими вагонами, переїхали знов Жіліну і в саму обідову пору приїхали на місце, де нас прямо скерували до якоїсь школи, в якій перебувала 13-та сотня Піхотніх Гармат - Інфантері Ґешіце. Входжу на чолі моєї двадцятки до середини і - напоровся на двох молодих старшин, а треба вам знати, що у війську молодих старшин треба так само оминати як закінних сестер зранку, або кота. Та що там, салютую і хочу голосити.
Підпоручник Филип Трач /"Сват"/, чотовий першої чоти 14/30 (14-ої сотні 30-го полку) та заступник сотенного.
- Ти свате, де тут взявся! - репетує до мене пор. Трач Теофіль і я дивлюсь, Трач! Другого старшини, що був в його товаристві таки ще не знав я тоді. Дивлюсь на їх нашивки, мають бордові обвідки, мусять бути з Протипанцирних, тобто з моєї зброї! Голошу таки, що стан 20 плюс один, службово приділені до сотні, приїхали із Східньої Прусії. Трач вислухав, дав спочинь, ми потиснули собі руки, він познайомив мене із другим старшиною, яким був ппор. Барабаш, тепер проживає в Европі. Він був з протилетунської артилерії, з "фляку", а що протипанцирним бракувало старшин, його приділили до нас, і він був чотовим другої чоти "коминярів", як ми називали чоту протипанцирних ракетниць "офенрор"-ів. Чотовим першої чоти і заступником сотенного був ппор. Трач, на вишколах ми його кликали Фільком. На цьому місці хочу коротко зупинитись над силюеткою ппор. Филипа Трача. Це вояк так би мовити від народження, незвичайно бойовий старшина, фанатично відданий військовій справі. Його військовий шлях був дещо відмінний від решти вояків нашої Дивізії. Ще як член нашого організованого підпілля, революціонер з душі проти чужого насилля, під час своїх студій в Берліні в роках 1940 і 1941 він перейшов таємні підстаршинські і старшинські вишколи, якими керував з рамени Організації полк. Побігущий при допомозі декількох досвідчених українських старшин із колишньої польської армії. Весною 1941 року ппор. Трач переїхав до Кракова, де мав формуватись український леґіон. З уваги на його першорядне знання німецької мови, Організація приділила його до групи 30-ти бойовиків, призначених на перекладачів для німецьких штабів на випадок війни проти Росії. На два дні перед початком війни ппор. Трач був призначений до штабу однієї із німецьких дивізій, де спочатку був помічником перекладача - німця, який походив із Шлеська і знав тільки поговірну польську мову. Трач взявся за справу серйозно, скоро опанував російську мову та став головним перекладачем при оперативному відділі штабу дивізії, а його "шефа" перенесено до господарського відділу цієї дивізії. Для молодого перекладача, який мав гаряче бажання стати експертом військового діла, відкрились великі можливості. Він пильно слідкував за тактичними та оперативними діями бойових одиниць, так "своїх" як і противника, як рівнож проковтував всякі військові інформації, що йому попадали в руки на письмі, чи то з німецької, чи з противної сторони фронту. Він став тихим учасником плянування війни і її окремих операцій, стараючись зрозуміти розгорнуті акції в аспекті дальших потягнень і відгадати можливі висліди, згідно із засадами, які він теоретично вивчив під керівництвом інструкторів таємних вишколів в Організації. Його позиція в центрі операцій цілої дивізії давала йому змогу набути першорядне знання прямо в джерелі практичного застосування і порівняти це з теоретичними даними, та справляти у своїй уяві одне або друге. Коли в 1943 році рознеслись чутки про можливість організації українського війська, Трач вніс прохання про перенесення до Дивізії і коли прибув до Нойгаммеру рекрутський вишкіл уже добігав до кінця. Склалось так, що до Нойгаммеру в суботу під вечір і його приділено до 1-ої вишкільної сотні. Наступного дня, в неділю ранком, коли сотня стояла вже на подвір'ї, сотенний, німець, викликав його з ряду і доручив відвести сотню на Богослуження.
"З почуттям гордости, - писав Трач, - що розривала груди, вийшов я перед сотню, в лавах якої стояли мої товариші із шкільної лавки та з інших життьових хвилин."
- Увага, струнко! Право-руч!! - впала з його уст голосна і різка українська команда. Вояцькі лави, як за доторком чарівної палочки справно виконали наказ. Усміх заграв на молодих обличчях.
- Ніхт "руч", ніхт "руч"! - заверещав сотенний вимахуючи заперечливо руками, на очах всієї сотні і її підстаршин, німецьких вишкільників.
- Гір вір нур дойч коммандірт!!
Тут щойно Трач зрозумів те, що нам усім було вже добре відоме, а саме, що Дивізія ніби наша й не наша. І на жаль, він не мав щастя пережити з нами цих святочних хвилин, коли в пам'ятний день 25 квітня 1945 року Дивізія стала справді нашою в складі Української Національної Армії, складаючи присягу на вірність Українському Народові на руки генерала Павла Шандрука. В той час Трач перебував у шпиталі після його поранення на фронті.
Сотенний цієї сотні, до якої приділено мене і моїх 20 хлопців, ппор. Гансен - як мені пізніше розказував Трач, - був з Вермахту і до Дивізії приділено його з Франції, де він мав дуже "відповідальну" функцію, а саме був завідувачем військового бурделю, або як німці називали такий дім "пуф"-у. Таким то людським офіцерським матеріялом поповняли німці нашу Дивізію. В цивільному житті Гансен був "шаушпілером", тобто театральним артистом, актором. То було, на думку військових кол, видно, дуже подібне до того, що вони йому казали робити у Франції. Вислід був такий, що Гансен був всім, тільки не вояком. Він взагалі не цікавився сотнею і цілий тягар несли на собі її обидва українські старшини. Гансен дуже рідко ходив на вправи, бо завжди мав до полагодження "важливі справи", а якщо вже навіть і вийшов в поле, то залишав сотню на чотових, а сам відходив далеко набік, проходжувався і багато курив. Мав свою проблему, що, можливо, поклала п'ятно на його життя, був хворий на легені, лікарі заборонили йому курити, а він курив "ланцюхово", папіроску за папіроскою.
Після обіду розпреділили стрільців по чотах і роях, мене призначили до першої чоти, і другого роя. Застав я тут старих товаришів: леґіоніста Стаха і "Кінську Смерть" - Теслюка, а з нових Старика і двох, які ще не мали підстаршинських відзнак, хоч покінчили підстаршинську школу у поручника Дибка, але виконували вже функції підстаршин. Взагалі, мушу запримітити, що в Дивізії підвищення в ступнях проходили дуже помалу і з великими затримками, так, що майже кожний старшина і підстаршина виконував функцію, яка належала вищому ступневі. Шпісами наприклад були звичайні десятники, тоді коли ця функція згідно із реґуляміном німецької армії належала найвищому підстаршині, з німецька - штабсфельдфебелеві, по нашому - можливо - булавному. Те саме було із старшинами. Наприклад в Артилерійському Полку батеріями командували підпоручники, коли ця функція належала сотникам. Прізвища наших двох підстаршин без відзнак були: Заставний і Гриник. Склад нашої сотні був такий:
Перша чота: ппор. Ф. Трач, виряд: 2 гармати 3,7 см.
1-ий рій - дес. Євст. Ільницький.
2-ий рій - дес. Р. Лазурко.
3-ий рій - дес. Старик.
Друга чота: ппор. Теодор Барабаш, виряд: ракетниці.
1-ий рій - стр. Гриник.
2-ий рій - стр. Заставний.
3-ий рій - ст. стр. з-під Бродів, забув прізвище.
Третя чота: дес. Теслюк, виряд: протипанцирні п'ястуки /фавстпатрони/
1-ий рій - стрілецький дес. Шумахер, німець з Бачки.
2-ий і 3-ий рої - два старші стрільці, учасники бою під Бродами, прізвищ не пам'ятаю,
обидва рої виряджені протипанцирними п'ястуками.
Як я вже згадав, перша чота мала дві гарматки, 3,7 см, які ми називали пукавками ще перед Бродами. Вони на фронті майже до нічого не годились, бо всі нові танки мали вже панцир далеко грубший, як на початку війни, коли цими пукавками можна було ще розбити наприклад танкетки Ансальдо, які були в службі в польській армії. Вже 5-сантиметрові були перестарілі. Дивізія пішла під Броди вже з новими, 7,5 см. гарматами, але цей виряд пропав у боях, майже із всіма залогами і ми мусіли тепер задовольнитись цими пукавками, щоб слава не пропала. В той час я думав, що німці зумисне не дають нам вже доброго виряду, але після війни, коли мені попала до рук відповідна література, я прийшов до переконання, що Німеччина вже була не всилі все потрібне зробити. Альянти бомбили її так важко, що продукція зброї падала з тижня в тиждень, до того пізньою осінню 1944 року Гітлер готовив свій удар в Арденнах, який почався 16 грудня і туди скеровано все, що ще взагалі було в німецькій армії. Нам попали рештки із порожніх магазинів.
"Леґіоніста" Стахо розказував, як він зголосився в Нойгаммері добровільно до Кампфґруппе Вільднер йти на Словаччину проти червоних партизан, яких реґулярно скидала там совєтська армія, доповняючи місцевими комуністами. Розказав про великий бій під Банською Бистрицею, де вони розбили головну групу партизан на голову, здобули їхні магазини з харчами і вирядом; як він казав поставити здобичне радіо в стайні, щоб коням було веселіше їсти здобичний овес із здобичним цукром. По розгромі червоних, група вмаршувала до містечка Бабіна з піснею на устах…
- … і що думаєш хлопці співали, навіть не відгадаєш! Співали "Мала мама одну доню", із всіма детайлями, мешканці повиходили вітати визволителів, між мешканцями було багато еміґрантів з Галичини, що виїхали перед большевицькою навалою і раптом чую навколо: це наші, наші! Видиш, пізнали по цій пісні, а так були б напевно не впізнали!!
В цім містечку Стахо зустрів свою майбутню дружину, і з вдячности за те, що він визволив її від червоних, вона пізніше, в Чікаґо, вийшла за нього заміж.
Щоб сотня стояла "на висоті завдань", ми щодня ходили на вправи з нашими пукавками, офенрорами і фавстпатронами, тримали стійки біля всіх мостів, біля школи а також висилали узброєні стежі по місті, зокремо ночами.
В цій самій школі, разом з нами, як я вже згадав, приміщувалась 13-та сотня ІҐ /Інфантері-Ґешіце/. Її сотенним був гавптштурмфюрер Форкеппер, українськими старшинами були там ппор. Євген Шипайло і ппор. Мирон Шарко, з українських підстаршин познайомився я з Яремою Лехнюком, він маленький, дрібненький і молоденький, але під Бродами здобув собі залізний хрест другої кляси за відвагу і рішучість в бою.
підхорунжий Ярема Лехнюк, осінь 1944 р., на Словаччині.
Хоч Словаччина була незалежною державою і до того в союзі з німцями, чомусь видано наказ про заборону приставати з цивільним населенням. Наказ цей був не до виконання, раз тому, що ми квартирували просто між населенням і зустрічались з ними весь Божий день, а друге, що словаки дуже милий нарід і ми воліли їх, як німців. Навколо аж роїться від дівчат, а хлопці молоді ну і як втримаєш їх від розмов і так дальше…? Очевидно, про око людське, ми мусіли наказу дотримувати і тому доходило до таких справ, наприклад, як і з стрільцем Воронкою, з чоти ппор. Барабаша. Воронка напитав собі "слечну" і слово по слові, цілунок по цілункові, нарешті одного дня Воронка спізнився на збірку, переночувавши у своєї "слечної". Ніхто не думав робити з цього великої справи, але було б погано, якби німці запримітили таке, тоді Воронку покарали б польовим судом, а це не були жарти у 2-ій фронтовій полосі, якою визначено територію Словаччини. У полі, в перерві між вправами, ппор. Барабаш назначив козацький суд над Воронкою, щоб він більше не стягав нещастя на чоту і цілу сотню. Стрільці присудили Воронці десять дубчаків на сидження. Воронка прийняв це із стоїчним спокоєм, засуд виконано і ппор. Барабаш пальнув малу мову, відносно цієї оказії. Та через кілька днів Воронка зробив своє знов, тільки цим разом навіть не прийшов ранком на збірку. Це було вже й його наближчим товаришам забагато. Після вправ ппор. Барабаш з двома стрільцями пішли до хати, де проживала словацька панна і застали там, очевидно, Воронку. Він не опирався, його арештували, привели назад до нашої касарні, а хлопці самі взяли на себе обов'язок уважати, щоб не втік. Наступного дня, на вправах, знов козацький суд, тільки тепер "вищої інстанції". Тепер вже сам Воронка видав на себе вирок: він уже більше цього не зробить, а за кару найкращі його колеґи мають йому вліпити 25 буків. Може він думав, що найкращі колеґи матимуть милосердні руки, але найкращі колеґи там йому так парнули, аж спітніли. Воронка на кілька днів був абсолютно безпечний від всяких забаганок того роду і якось поправився й на майбутнє.
Тільки, коли сотня відходила із Словаччини на Юґославію, Воронка щез і більше ми його не побачили. Так причарувала словацька дівчина серце українського вояка і нехай це буде записано на рахунок добросусідських українсько-словацьких взаємин у майбутньому. Може Воронка десь і проживає із своєю слечною на Словаччині…
Десь у половині грудня ціла сотня поїхала до Жіліни на щеплення проти всяких хворіб, тифу й інших. В цей день приїхали теж інші частини Дивізії і я несподівано зустрівся з моїм братом, тепер вже краще зодягненим, як останнім разом. Треба було посвяткувати цю зустріч і поки наші сотні пощепилися, ми купили собі пляшку доброї сливовички, і знайшовши в цій школі, де відбувалось щеплення якусь порожню клясу, попили і поговорили так добре, що я аж заснув. Розбудив мене Теслюк, коли треба було вертатись із сотнею до поїзду. З братом я зустрівся вже пізніше аж в 1946 році, після війни.
В цей час власне прийшли вістки про нову німецьку офензиву на Західньому фронті, в Арденнах. Німці вдарили цілком несподівано, 16 грудня на розтягнуті американські дивізії і в перших днях просунулись досить далеко вперед, зокрема тому, що хмарна погода внеможливила альянтським літакам якунебудь акцію. Та вже десять днів пізніше радіоповідомлення почали говорити про затяжні бої, а це значило, що офензива застрягла. Пам'ятаю, що в наших розмовах ми всі дивувались, кому була потрібна офензива на Заході, як німці повинні були всі свої сили кинути проти Росії і стримати большевиків за всяку ціну, а залишити Альянтам свої зади. Ясно ж було всім, що війна є програна цілковито, що це тільки питання часу. А проте вперто говорено про якусь нову зброю… І ця зброя прийшла пізніше, тільки не в німецьких руках.
Прийшов січень, а з ним Різдво. Треба відсвяткувати величаво, бо це вже напевно останнє Різдво в одностроях вояків Дивізії. Війна не потриває ще цілий рік, це певне. Старшини і підстаршини нашої сотні зробили нараду, пункт за пунктом. Перше: треба риби. Так велить різдвяна традиція. Біля Великої Бичі пливе ріка Ваг, треба там її наловити. Це завдання припало мені. День перед Свят-Вечором беру пару хлопців, в'язку ґранат і йдемо на лови, на ріку. Сотенного ми попередили, він втішився бо і йому припаде порядний кусок свіжої риби. Несемо ми наші ґранати, десь так із двадцяток, я, Балацький і Лашта і йдемо. По-дорозі зустріли вояка з Глінкової Ґарди, зговорились ми що, куди і пощо і він пішов з нами, бо знав, де можна знайти човен, в човні сітку на держаку, все в найкращому порядку. Виплили ми на середину ріки, кинули дві ґранати і диви, як гарно; на поверхню з'являються риба за рибою, може із двадцять, животами догори, приглушені. Вибрали ми їх з води до човна, а у моїх хлопців, аж очі палають святочними вогнями, очевидно. Відпливли ми кусочок і знов пару ґранат у воду. Сотня ж велика, їсти є кому. Знов риба плаває, знов до човна і знов ґранати у воду. Наловили ми стільки, що далі не можна, бо підемо всі у воду а купіль в січні не дуже приємна у річці. Причалюємо до берега, комбінуємо як ту рибу перевезти до сотні, аж тут над'їздить колесом /ровером/ якийсь старший панисько, гальмує і питає нас, що ми тут робимо.
Дивлюсь я на нього і кладу руки на бедра. Яке йому діло, ми військові, цивільному буду говорити, що я тут роблю? Інформую його таким власне способом, а мій вояк-словак дає мені очима якісь знаки. Але що ці знаки у словацькій мові, то як мені їх зрозуміти? Старший пан сів назад на свій ровер і поспішно від'їхав. Тоді щойно каже мені Глінковець, що це велика шишка в цій околиці і що ловля риб у Вазі належить до нього. Ну, а що тепер зробиш? Риба в човні, справа пропала. Післав я Лашту до близького села по підводу, бо стільки риби не занесемо самі ніяк. П'ять гарних риб дав я словацькому воякові, стоїмо, покурюємо і чекаємо на воза. Раптово приїздить військове авто, ми вже чуємо на віддаль, буде біда. В авті двох жандармів німецької польової жандармерії і той старший цивільний пан з ними. Оба жандарми в шеломах, із своїми великими бляхами на грудях, значить у повній службі і у всіх реґаліях своєї влади. Почались допити. Показується, що один із жандармів наш, українець. Ну, думаю, справа піде гладко. Я пояснив німцеві по-німецьки, що надходять наші Різдвяні Свята і я дістав наказ наловити риби, це наша традиційна страва і ми запрошуємо і його до нас на Свят-Вечір. Німець зм'як, але питає і дивиться на мене "мудро":
- Чи ви кидали ґранати у воду?
- Ніколи в світі, я навіть не маю жадних із собою!
Але цивіль вперто твердить, що риба була стріляна і тоді німець каже своєму товаришеві, українцеві перевірити, чи риба стріляна, чи ні.
- Неможливо, щоб риба була стріляна, якщо вони не мають ґранат із собою - додає німець і я собі думаю, що коли німець такий мудрий "свій" хлоп, то вже наш буде на ціле небо мудріший. Але на всякий випадок повертаю голову до нашого жандарма і прошу, щоб він сказав, що риба ловлена сіттю, бо бачу, що в цьому є вся проблема.
- Я є в службі - відповідає мені гордовито наш жандарм.
- То ніщо, - кажу я, - ми всі тут у службі вже від 17 липня 1943 року, а позатим дістанете пару риб на вечерю.
А він дивиться на мене згори.
- І так вся риба буде наша - каже. Мене мало "шляк не трафив". Ти такий мудрий? Побачимо. Підходить німець і питає, що і як. А наш селеп голосить на всю околицю тріюмфально, що риба була стріляна, є кілька поранених риб. Німець видимо невдоволений, але що тепер можна зробити? Звертається він до мене і оправдуючим тоном каже, що він мусить рибу забрати, а я мушу зголоситися в командира. І якраз приїхав Лашта з підводою, Я лихий, як сто чортів. Стільки приготувань і праці і все на вітер! Наказую хлопцям вложити рибу до мішків, які ми мали із собою і точно перечислити. Хлопці рахують, я контролюю. Є 152 риби. Наш селеп-жандарм підсміхається, а мене аж досада бере. Вони заладували всю рибу на авто, обидва жандарми з цивілем посідали і поїхали, але не до Великої Бичі, а певно до села, на сливовичку. Я розпрощався з вояком з Глінкової Ґарди, який, бідака, хотів віддати мені цих п'ять риб, що їх я йому дав, але я казав, що то за його труд йому належиться, посідали ми на підводу і поїхали до Великої Бичі. Хлопці по-дорозі кленуть нашого селепа, аж у вухах лящить, а я думаю, що робити. Кари я не лякався, бо мав дозвіл, але шкода труду і - шкода риби. Іду прямо до будинку, в якому живуть наші старшини. Всіх їх застав при обіді, якраз прийшли з вправ. Зголосив я, що і як, а чую, що аж блідий із злости. Ніщо чоловіка так не болить, як трапиться десь свій ідіот саме тоді, коли треба трішки зрозуміння і життьової мудрости.
- К чортам - сказав на це все Трач. - К чортам.
Ідем до Гансена. Гансен не цікавився сотнею аж надто багато, але як кожний командир, він не любив, щоб йому хтонебудь втручався до справ його сотні. Це є неписане військове табу і кожний старшина однаково поступає. А Трач ще й висипався, аж мило було слухати його німецької мови, що це за порядки? Підстаршина дістає наказ, виконує його, а потім якийсь цивільний робить донос і жандармерія конфіскує рибу…?! Де хто таке бачив.
- О, я вже не таке бачив - каже Гансен, - але це не значить, що ми не наробимо вітру. Правда?
Взяв свою високу шапку, накинув плащ і пішов до командира. Що він там сказав не знаю. Я пішов ще назад до наших старшин, там випили ми по дві чарки "на заспокоєння", і я пішов до сотні, а в голові верзеться думка: повернуть рибу, чи ні? Тобто, чи зуміє Гансен вирвати її "з кігтів бюрократії", чи ні. Приходжу до кімнати, ще добре не роздягнувся, приходить службовий стрілець.
- Пане десятнику, голошу, що надворі чекає на вас жандарм.
- Який жандарм?
- Такий нормальний, пане десятнику, з двома ногами, з руками і з цебриком на голові, голошу слухняно.
- Ти не будь такий дуже мудрий. - Виходжу трохи занепокоєний, дивлюсь, стоїть наш селеп - жандарм біля авта, на авті мішки, наші мішки. Повні.
- Що є - питаю, ніби то я його не впізнаю.
- Та… віддаємо вам рибу.
- О, рибу. Я вже й забув за неї. Чому?
- Такий наказ командира.
- О, наказ командира. Ну, як командир так дуже хоче, щоб ми їли рибу на свята, то не можемо відмовитись. - Навколо вже стоять хлопці і слухають, стоять і мої два асистенти, Балацький і Лашта. - Хлопці, заберіть рибу до кухні» І… Лашта, перерахувати докладно.
- Так є, пане десятнику.
Забрали, рахують, нема що, є вся риба, до одної штуки. Жандарм підштовхує мене в лікоть.
- Міг би я дістати одну рибу… на вечерю? Дивлюсь на нього, в самі очі і вертається злість до мене.
- Ні - кажу - риба стріляна, може вам зашкодити. Над рікою я був би вам дав п'ять, а тепер ніодної. - Не знаю, чи це його навчило розуму, але я зробив спробу і маю чисту совість. Так, з труднощами, але ми мали рибу на Свят-Вечір 6 січня 1945 року, в суботу, пам'ятаю, як сьогодні.
Вкоротці після Різдвяних Свят завітав до Бичі "Веселий Львів" і вніс нам копу розради. Як приємно було слухати старі шляґери у виконанні Лаврівських і інших знайомих артистів, між якими був і Левко Рейнарович, знайомий мені ще з бурсацьких часів в Перемишлі. Після вистави зустрівся я з ним і забрав до себе на кватиру, щоб обілляти нашу зустріч. Прийшли обидва наші поручники і Левко, спеціяльно для нас, після пари сливовичок затягнув своїм могутнім голосом арію з "Кармен": "На привіт, віддячу вам привіт! ", а потім "Гетьмани", Коридорем саме проходив Гансен і вчувши, зайшов провірити, що діється. Ппор. Трач зголосив йому, що ми маємо великого гостя, славного артиста - співака, а представляючи Рейнаровичеві Гансена; поінформував його, що це теж артист в цивілю, а тепер "тільки" вояк. Гансена це так зворушило, що він запросив нас усіх до сотенної канцелярії, мовляв, хлопці мусять виспатися перед завтрішніми вправами і не треба їм сну перебивати, Закликавши фуріра /завідувача харчевим магазином сотні/ наказав йому принести всякі закуски, із свого стола витягнув свіжу пляшку сливовиці і довго ми ще сиділи, гуторили і попивали. Накінець сотенний взяв мене набік і по-перше сказав не йти завтра на вправи, але зате піти із нашим славним співаком до міста і помогти йому поробити різні закупи, а також вступити до харчового магазину, де вже буде приготований пакуночок для нашого артиста. Аж тоді я повірив, що Гансен справді мусів мати щось спільне із театрами, бо інакше не зворушилася б так сильно його душа, повна артизму, якого у війську й так ніхто не розумів. Левко переслався у мене і наступного дня ми полазили по місті, купили кілька кілограмів сала, ковбас, смальцю, кілька хлібів, з нашого магазину також пакунок був несогірший так, що Левко мав що везти із собою до голодного Відня, де він тоді проживав.
Тим часом зима потиснула, упав порядний. Карпатський сніг, мороз заціпив кліщами наш навколишній світ, під ногами скрипить, ріка Ваг замерзла на пів сяжня, як не більше. Прийшов Йордан. Випав він на п'ятницю і на сотенній нараді ми постановили його гарно відсвяткувати, як велить традиція і як книжка пише. Ще перед Різдвом сотня вивчала коляди, а тепер, перед Йорданом вивчили щей щедрівки і цілу співану Службу Божу. І знов жеребок упав на мене підготовити Водосвяття, В навечер'я Йордану взяв я п'ять стрільців і великі сани з парою добрих коней, й так поїхали ми на ріку вирізувати хрест. А вірте мені, що вирізати хрест на грубому льоді і витягнути його та при тому не зламати, це не така проста штука, якби виглядало на око. Приїхали ми на ріку, заїхали безпечно подальше від берега, лід тримає, як залізо. Наказав я спершу прорубати полонку, щоб змірити грубість льоду. Прорубали, вибили вирізок і змірили: майже пів метра. Порядний лід. Нарисував я на льоді великий хрест, заввишки в два і пів метра, розрисував докладно рамена під прямим кутом і стрільці стали пробивати першу діру, на пилу. Добились до води щасливо, не пошкодивши мого рисунка. Інакше треба було б рисувати наново. Тепер стали пилою вирізувати хрест прямо в глибину, так, як він був вирисований на поверхні. Після довгої праці нарешті вирізали. Найважче робити гострі кути. Тут треба собі помагати сокирками. Тепер, коли хрест вже вирізаний, найважча річ: витягнути його з води і не поламати. Добре намучились поки підложили шнури. Притиснули долішній кінець у воду і так заклали грубі шнури під рамена. Але хрест важкий і висувається з рук, як риба. На льоді теж вже ховзько, а я цілком не бажав, щоб на цьому морозі котрийсь із моїх стрільців скупався у льодоватій воді. Запалення легенів цілком певне. Нарешті підважили хрест вгору, тримає, не ламається. Тоді підставили дошки, припрягли одного коня і починаємо обережно тягнути. Йде! Помалу, але йде! Витягнули хрест цілком з води і обережно вмістили на санях, підпираючи де треба, щоб: не зламався нам тепер. Тепер ще треба було вирізати два квадратові бльоки на підставу, долішній більший, горішній менший та з квадратовою дірою в середині, в яку можна б вкласти долішній кінець хреста. Ціла архітектура! І це вдалося. Поклали й ці бльоки на сани, позбирали все знаряддя і повезли наш хрест на площу серед міста недалеко місцевого костела. Привезли, прочистили місце від снігу, уклали долішню підставу, на неї, в середині рівномірно поклали горішню, полили водою, щоб примерзли, і примерзли зараз же таки і тепер на верху цих східців спільними силами та з немалим трудом вмонтували важкий, великий хрест. Знов полили водою і зацементували свіжим льодом цілу будову та водою прицементували її до площі, стоїть все, як залізо, жадна сила не зрушить. Сотня принесла із собою із вправ дві високі щогли на прапори і чотири гарні ялинки. До вечора все було готове, а люди ходять, зокрема діти і молодь та приглядаються нам, розпитуючи несміливо, що це таке буде.
- Українське свято - кажу. - Велике свято.
- Цо мувіте! - дивувались.
Поставили ще й стіл, що мав служити за престіл завтра і на всякий випадок біля цього всього на всю ніч поставили стійку. Другого дня ранком вивісили ми на щоглах два прапори: український і німецький. Ще заки ми вспіли вийти на площу, там вже стояли сотки, а далі й тисячі словаків у хутрах, пускаючи клуби пари над собою, цікаві, що це за таке свято святкують їхні брати - українці.
Здалеку надходять три сотні, повним маршовим кроком. Немає команди "струнко", але сотні на вид зібраного народу мимоволі прибивають крок. Йдуть, як на параді, голови догори, нога в ногу, аж серце щемить. Народ витріщує очі, а в мене думка: Господи, якби це так на Хрещатику…
Вмаршовуючи на площу, заходять на три боки чотиро-кутника, четвертим боком якого є вітар і блискучий льодовий хрест.
- Сотня… стій! Праворуч!!
Один удар, якби в них дух Божий вступив. Аж відгомін йде по площі. Словаки стоять, як зачаровані. Знов команда, друга сотня. Потім третя сотня. Кожна стає на своєму місці, як мур. Приходять запрошені старшини, бурмістр, цивільні українці - еміґранти. Отець капелян Кордуба, вже зодягнутий, починає відправу. Хор співає "Во Йордані", "Явился еси днесь вселенній". Над сотнями знімаються білі голуби, поняття не маю звідкіля вони тут взялись, почесна чота першої сотні стоїть окремо, з крісами. Ппор. Барабаш в шеломі, збоку, біля чоти. Раптово команда:
- На рам'я кріс! До стрілу… зложись! Увагааа! Сальвами… стріляй! Сальвами… стріляй!! Сальвами… стріляй!!!
Народ сколихнувся. Хлопці б'ють, як один стріл. Замки цокотять металічно, переладовують, знов сальва, і знов. Хор співає, здається тисячею голосів "Во Йордані"… Щось коло серця пече, щось в очах вогко, щось тече помалу по лиці. Але жовнір стоїть, як мур, ані руху. Гей, Рідний Краю, чи святив Ти свою воду сьогодні…? На закінчення капелян поблагословив всіх присутніх, хор заінтонував "Боже великий, єдиний…"
Здавалось нам всім, що над цією площею навіки залишиться дух цього Водосвяття, що навіки стоятиме там нам на пам'ятку ясний, льодовий хрест і голуби літатимуть над головами тисячів зібраного народу…
Вкоротці після Йорданських свят рознеслась чутка, що вся Дивізія покидає Словаччину і відходить на південь, на Юґославію, на боротьбу з комуністичною партизанкою червоного генерала Тіта. Ці чутки створили проблеми. Виходимо із Словаччини, де нарід нам такий близький і відходимо подальше від наших рідних Карпат, від нашого Рідного Краю… Пішов по сотнях шорох "з хати до хати, з рук до рук, від вуха до вуха"… Краще всім нам піти в гори на боротьбу з большевиками, як відходити далі і далі на чужину. У Карпатах наша Українська Повстанська Армія, краще з нею плече об плече… Стрільці стають гуртами, дебатують. При наближенні підстаршин і старшин вмовкають, але ми знаємо докладно, що вони думають і говорять, бо ці думки нам теж не дають спокою. Як вже маємо згинути, то чи не краще на рідній землі у бою з відвічним ворогом…? Довідались ми, що всі старшини мали сходини, дискутували цю справу і щоб німецька контррозвідка нічого не дізналась, дуже таємно зв'язались із колами Організації. Звідтіля приходить твердий наказ: вся Дивізія іде на Юґославію, українські під-старшини і старшини відповідають за свої сотні, відступ у Карпати буде трактований Організацією, як дезерція. Справа ясна тепер всім і немає відклику. Наказ розійшовся по сотнях і все втихло, наказ бо наказ.
Почалась підготовка до маршу. Ми хотіли зробити все якнайкраще, у нас був запал, може й нервовий. Доказом цього нехай буде такий малий інцидент. Тому, що ми маршуємо піхотою, треба було зареквірувати вози і коні під майно сотні. Ппор. Трач наказав мені зібрати першу чоту, яка під його проводом мала піти по коні і вози до словаків. Я так і зробив, зібрав чоту, перечислив стан і чекаю на чотового, щоб здати йому звіт. Надходить він з правого боку, я ставлю чоту на струнко і скорою ходою йду скласти звіт…
Ще не випрямився я добре перед ним, як ппор. Трач до мене крізь зуби:
- Ложись! - і я без надуми гепнув у сніг, як довгий.
- Встань! Ложись!! - виконую і думаю, який дідько, що я зробив зле? Аж тоді усвідомив, от голова, треба щераз студіювати Райберта /німецький військовий підручник для кожного типу зброї/.
- Встань! - я піднявся. Трач дивиться на мене із цим своїм поглядом в очах. Повернувся я до чоти і скомандував "до звіту… на право глянь" і щойно тоді ппор. Трач прийняв звіт. Зі стиду моє лице було червоне, а досада брала, що пан поручник також повинен ще раз студіювати Райберта, бо підстаршину не карається на очах стрільців. Але ми всі були трохи нервові в цей час. Якийсь час носив я в серці цей випадок, але потім призабулося і ми знов добрі товариші.
Без великого труду дістали ми від словаків коні і підводи, так, на означений день, 26 січня 1945 року сотня була повністю готова до маршу. А далекий це був марш, далекий… Я отримав призначення на квартирмайстра і в зв'язку з цією функцією ще 25 січня вечором сів я на колесо /ровер/ і поїхав до якоїсь місцевості, де збирались всі квартирмайстри по інструкції. Вечором нам пояснено що і як робити і ми лягли скоро спати, бо наступного дня мені треба було їхати ще додаткових 20 кілометрів до першого постою сотні, щоб там приготовити квартири. Отже першого дня сотня мала зробити 35 кілометрів.
Мушу тут зазначити, що служба квартирмайстра не належить ані до легких, а тим більше приємних родів військового спорту. Кожна місцевість живе своїм життям, байдужа до решти світу. Раптово, ні звідсіля, ні звідтіля, з'являється якийсь підстаршина, який вносить цілий гураґан у це спокійне життя, як передвісник ще гіршої бурі. Він вимагає побачення з бурмістром або начальником громади, мусить його переконати чемно, але рішуче про це, що дана сотня ночуватиме таки в цій місцевості, а не п'ять кілометрів дальше чи ближче "де є кращі хати і більше місця для коней", мусить з ним потім обійти всю місцевість і розташувати сотню з таким розрахунком, щоб люди мали де вигідно виспатись, бо їх чекає знов важка дорога, щоб сотня була менш-більш вкупі на всякий випадок, за що у воєнний час ніколи не трудно, щоб квартири були розміщені навколо якоїсь площі, де могли б стояти всі вози і можна було зосередити варту і щоб, нарешті, пан поручник був задоволений, бо інакше чоловіка чекає грубша розмова, яка кінчиться завжди капітуляцією з огляду на різницю ступнів. До того сотенний застеріг собі мати кожну квартиру "з комфортом", тобто по змозі з якоюсь, не старою ще, солом'яною або й правдивою воєнною вдовицею, окрему квартиру треба було знайти для українських старшин, які теж хотіли мешкати по людськи, щось путнього треба було підшукати також для товаришів - підстаршин і знов же окремо для шпіса. Щоб цьому всьому дати раду, я рисував собі плян на папері, часом вже й в темряві, крейдою писав на дверях будинків хто, де і що, просив кожну господиню, щоб її солодкі діти не вимазували моїх написів, часом переконував старого ґазду, що це жадні чари на його хату, а тільки число стрільців до спання і покінчивши це все, напів захриплий і цілковито вимучений приймав запрошення начальника громади на вечерю, яку обов'язково треба було закропити, обов'язково відсидіти до пізньої ночі, щоб наступного дня зриватись з самого ранку, вхопити горнятко ячмінної кави, сідати на замерзлий ровер і гнатись знов тридцять кілометрів до наступного етапу. З приходом сотні мав я повні руки роботи, щоб пояснити всім, що мої знаки означають, потім піти до сотенного по інструкції на дальшу дорогу. Вже другого дня такої праці упав великий сніг і ранком ніяк не можна було їхати колесом. Взяв я ровер на плечі і таскаю на собі, а з бічної вулиці виходить такий нещасник, як і я, також з колесом на плечах. Зустрічаємось, спільна недоля лучить, він квартирмайстер з 13-ої сотні, яка стоїть в цій самій місцевості, тільки на іншому кінці. Їхати колесами неможливо, йти також з таким тягарем на плечах, вирішили в-двійку взяти якогось словака з саньми. В найближчій хаті розбудили сім'ю, розказуючи в чому справа, словак згодився їхати без жадної церемонії, господиня вгостила нас гарячим молоком і білим хлібом з маслом і словак підвіз нас до наступної місцевости, яких шість кілометрів далі. Там ми з ним гарно розпрощались, знайшли іншого словака і повторили цю саму історію. Так заїхали до місцевості, де наші сотні мали квартирувати. В залежності від терену Дивізія робили денно між 15 і 60 кілометрів, а в середньому біля 30, а в одному випадку протягом доби ми зробили на рівному терені 115 кілометрів. Сотня маршувала з відпочинками і прийшла на місце призначення ціла і здорова. Наскільки пам'ятаю це був найдовший відтинок маршу пророблений якоюнебудь частиною Дивізії на пішому марші. На третьому постою зголосив я сотенному, що колесо мені тільки заваджає, що мені треба коня і возик, бо не завжди можна дістати підводу. Мені призначили малого коника, гірського, як наші гуцулики, назвав я його Огником і скоро ми обидва до себе дуже звикли та заприязнились. Але замість возика дали мені саночки і до цих саночок, якими в інших випадках возили поранених або трупів, я запряг свого Огника, їхалось гарно, час до часу давав я Огникові спочити, кормив і поїв вміру і так щасливо доїхали ми до наступного постою. Тут Огник дістав сіна і вівса досхочу. На дорозі, коли нас минали автомашини, мій Огник діставав спортового духа і старався їх перегнати. Я мусів стримувати його всіма силами і гальмувати саночки запятками чобіт, а він тільки гриву на вітер, голову догори і рве з копита, закидаючи мене снігом. А ці в автах ще його підбадьорювали! Часом я йшов пішки, щоб трохи розрухатися, або загрітися. Огник тоді йшов за мною, як песик, приставав, коли я приставав, і рушав, коли я йшов дальше. Як я ранком приходив до нього до стайні, він тихо іржав, ніби здоровився. Часом я приносив йому кусник цукру, часом кусок моркви. Ми стали великими друзями.
Під час маршу із Словаччини на Юґославію, січень 1945 р. Стоять зліва: німець-підстаршина, ппор. Любомир Кузик, підст. Форма.
Так помалу наблизились ми до границі між Словаччиною і Австрією. Кінчалась країна добробуту, острів зглядного спокою на розбурханому океані европейської війни. В тому часі німецька офензива в Арденнах вже заламалася, альянтські літаки добили її дорешти а ще 17 січня росіяни взяли Варшаву окружним маневром, хоч і не було там вже що здобувати після польського повстання і німецької відплати. Остання місцевість на нашому шляху по словацькому боці це було містечко Маляцки, на самому кордоні, Тут дістали ми два дні відпочинку. Ми мали війти у країну, що жила на картковій системі і ми знали з досвіду, що це не буде добре. Треба було приспособити трохи харчів на дорогу. У нас був один віз наладований мисливськими рушницями, сконфіскованими у словаків в районі пенетрації большевицьких партизан. Ці рушниці товклись з нами займаючи місце і тепер нам прийшло на думку, що вони нам можуть придатися. В одному ресторані доглянув я словацьких лісничих, які попивали собі сливовичку. Підійшов я до них, представив себе, щоб не думали, що німець і звернувшись до найстаршого з них, просив я його, щоб сів зі мною при окремому столику, я маю йому щось сказати. Сіли ми собі оба на боці, я йому розказав дещо про нас і нашу Дивізію і ми себе добре зрозуміли. Тоді сказав я йому, що виходимо з території Словаччини і переходимо на територію Австрії. Там не дуже то з харчами добре, і ми хотіли б придбати щось на дорогу. В заміну я маю мисливські рушниці, деякі може навіть досить дорогі. Його це зацікавило, але він був обережний, а я говорю дальше і малюю інтерес у рожевих кольорах, доки не переконав його. Вийшли ми надвір, він показав мені свою хату і ми договорились, що я за годину приїду і якщо він буде самий стояти на ґанку, можна сміливо заходити. Розпрощались ми, я вернувся до сотні, вибрав сім порядних рушниць і дві маленькі бельґійські жіночі пістолі з набоями заладував це все на свої санчата, накрив коцом, запряг Огника і їдемо на непевний "бизнес". Приїхав я точно на місце, лісничий стоїть на ґанку самий, значить все в порядку. Мав я якесь дивне довір'я до нього. Заїхавши на подвіря, прив'язав я Огника за хатою і вдвійку внесли ми рушниці до хати. В хаті тільки його дружина, літня вже жінка. Розвиваємо коц і лісничий оком знавця оглядає трофеї, по його обличчі бачу, що вдоволений. На столі з'явилась сливовиця і добра закуска, яку поставила його дружина, дуже мила з лиця старша пані. Випили ми, закусили, час вертати назад до сотні. Лісничий закликав мене за собою і завів до просторої спижарні, а там… мені в очах потемніло. Вуджене м'ясо, солонина, сало цілими полтями висить, вуджений бекон, ковбас, як дроту намотано навколо дручків, від запаху цієї вудженими аж мені дух сперло. Дав він мені може із 70 кілограмів солонини, 10 грубих ковбас і пів вудженої свині. Заладував я це все на санчата, щоб чого не погубити, не дай Господи. Прощаємось обидва вдоволені ї на пам'ятку дав я йому одну бельґійську пістолю і пачку набоїв до неї. Тоді він казав зачекати і виніс з хати 4 пляшки сливовиці. Тоді я йому на пам'ятку ще другу пістолю, він знов до хати і виніс мені ще велику вуджену шинку. Нарешту ми розпрощались, я сів на санчата, ледви примістився і чим скоріше до сотні, щоб тільки щасливо. Запах ковбас за мною тягнеться по вулицях як хвіст від комети, не дай Боже одної собаки, буде тічня, а за собаками будуть люди, а за людьми жандармерія…
Але заїхали щасливо, ніхто не зупинив мене, та я був мокрий від емоції. Відшукав я візника від першої гармати, обговорив з ним справу, а він без надуми відкриває процу від гармати, тобто цю велику скриню на передній оси, в якій часом їхала муніція, а часом візникові речі. Заладували ми всі наші Божі дари до цієї проци, закрили на колодку, ледве вмістили.
- Куди ви дасьте свої речі? - питаю.
- До другої гармати, пане десятнику, нема клопоту. Оглянувся я по сотні, а то майже всюди такий гандель йде. Що інші продавали, не знаю, але кожний запасся в щось на дорогу по німецькій бідній землі. Наші харчі доїхали з нами аж до Бруку над Муром і помогли багато не тільки моєму візникові й мені, але й тим, що з тих чи інших причин залишились без додаткових харчів.
Після нашого дводневного спочинку переїхалими довгий міст на Дунаї і я сильно здивувався, що вода в цьому ймовірно блакитному Дунаї була така мутна і жовта. Штравс мусів бути п'яний, як писав свої вальси. Моя функція квартирмайстра на території Австрії була значно важча, як на Словаччині. Добрі квартири було важко знайти, бо вони належали або до партійних осіб, або до якихось функціонарів, що й не розбереш, хто він такий, небезпечний, чи ні. Після першого дня я зголосився у сотенного, вияснив йому, що на німецькій території квартири повинен підготовляти німець, з огляду на мову і на національність. Тоді він мені приділив Шумахера, щоб біля мене підучився і після цього обіцяв мене із цієї функції звільнити. Мені стало легше, бо я пускав Шумахера на кожного австрійця, що ставився неприхильно, а Шумахер відчиняв свого німецького писка на цілу ширину і починав від таких Отченашів, що ніхто не хотів з ним довго сперечатися, а я собі стояв збоку і слухав.
Останній постій перед Віднем мали ми в Ґенсендорфі, де були великі цистерни з синтентичною бензином. Альянтські літаки літали в білий день високо над нами і ми тільки придивлялись до їх білих слідів на блакитному небі. В цьому Ґенсендорфі я не почувався добре. Стільки бензини навколо, вистане одна необережна сірничка і купіль готова. І тільки що ми залишили Ґенсендорф, ескадра американських літаків в саме полудне збомбила цю місцевість і Ґенсендорф згорів до тла у фантастичних клубах червоного вогню і густого чорного диму. Що з мешканцями сталось, чи встигли втекти - не знаю. Щораз частіше зустрічали ми руїни містечок, поперевертані і спалені поїзди і транспорти збомблених втікачів із західніх областей Німеччини. Війна поклала своє тверде п'ятно і на Австрію, яка так ентузіястично вітала Гітлера в 1938 році. Я свою функцію квартирмайстра нарешті покінчив, прилучився до сотні і маршував собі як і всі, без найменшого клопоту. Обійшли ми Вінер-Нойштадт, Відень і дійшли до Бруку над Муром. Тут дали нам довший спочинок, бо аж три дні. Закватирували ми в якійсь невеликій школі під містом. Офіційні харчі під псом. Дають нам зіпсутий горох з малими, білими хробачками, хліб якийсь кваскуватий, бруква до зупи, м'яса неначе на лікарство і то звичайно якесь таке тверде, кінське мабуть, чорна, ячмінна кава гірка, бо немає цукру і це все. Якби не наші приватні запаси прийшлося б їсти, як в кацеті. З нашої проци при першій гарматі я розділив ковбасу, щоб не зіпсувалась. Тепер, коли ми вже майже поїли все, що хто зумів собі на дорогу придбати, мій несподіваний приділ виглядав, як цісарський дар. Вуджена свиня помаршувала до кухні і з нею навіть зупа з брукви цілком інакше смакувала, кожен дістав по кускові доброго м'яса. Наші конюхи квартирували на самому краю міста, біля лісу і десь їм підлізла серна під мушку, сама, очевидно, добровільно. Один цільний постріл і пиши пропало. Але стріл голосний, хтось з австрійців мусів почути, бо приїхала жандармерія шукати серни, або хоч її слідів. Та не знайшли нічого, ні волоска. Видно, все тільки видумане, жадна серна не пропала, де там. Наступного дня наша зупа була як зупа, дуже смачна і кожен знов дістав порядний кусень м'яса. Серну вполював стрілець Кліщ і якщо це було б в нашій силі, ми були б йому за цей цільний стріл дали лицарський хрест. Заслужив бо правдиво.
Третього дня, перед самим вимаршем я розділив ще й сало так, що кожний стрілець дістав порядну порцію із собою на дорогу, до свого приділу хліба, а підстаршини й старшини дістали ще приділ сливовиці. Ой, згадували ми Словаччину, згадували, при кожному куску. Я заніс Гансенові його приділ і давно не бачив його таким врадуваним, як коли він побачив сливовицю.
Коли ми перейшли ріку Мур прийшов наказ маршувати тільки ніччю з огляду на ворожі літаки, які контролювали всі шляхи в південній Австрії. Це нас виснажувало, бо в день годі було добре виспатися, а ніччю треба було маршувати. Так минули ми Ґрац, освітлений вночі альянтськими "свічками" і бомблений тут і там у пошуках за військовими об'єктами, або просто так, як не було де скинути бомб, пройшли ми Вільдон, Марбурґ і з Марбурґа одним маршом за цілу ніч і пів дня дійшли до місцевости Веленіє /по німецьки Веллян/, вже на території Юґославії, недалеко міста Ціллі. Тут наша "форкоманда" знайшла нам постій у старовинному замку, десь із дванадцятого ще сторіччя. Стояв він на високій горі, обведений грубим і високим муром з оборонними вежами і панував над околицею. Доріжка вилась серпентиною до нього між звалами каміння аж до важких дубових воріт, кованих залізом. В цих воротах для персонального руху була вбудована мала хвірточка, а інша хвірточка знаходилась з другого боку замку, від міста і цією хвірточкою користувались наші конюхи, доглядаючи коней, що стояли у підніжжі гори в стайнях.
З фронтів війни самі погані вістки, зокрема із східнього фронту. Дня 22 січня армія Жукова з'єдналась біля Ґрауденцу з армією Рокоссовського, маршала, якого повернули із сибірського заслання до чинної служби, на Бресляв тиснув Конєв, Толбухін господарив в Болгарії, як у себе дома. Совєтський фронт був поділений за територіяльними назвами країн що межували із Заходом і таким чином на півночі були 1-ий і 2-ий Білоруський фронт під командою Рокоссовського, дальше на південь 1, 2 і 3-ій Українські фронти під командою Жукова і Конєва на північ Карпат і Петрова - 3-ій Український фронт на південь від Карпат. Всі німецькі війська були у безперервному відступі, з малими місцевими протинаступами; мені важко було повірити, що сила Німеччини вже вичерпана, самому мені здавалось тоді, що німці ще якусь штуку втнуть накінець, хоча б большевикам, коли вже не всім Альянтам, Та я помилився. Доля війни була вирішена і це що відбувалось тепер це були тільки ар'єрґардні бої великої армії, яка заплатила морем крови за політику своєї власної партії і свого уряду.
Нас химерна доля кинула на південь, на територію Словенії, Хорватії і Сербії, відомих під спільною назвою Юґославії.