Земля почала горіти під ногами.
Вже наступного дня розподілювали нас по всіх сотнях Запасного Полку. Для зрозуміння, додам, що роля Запасного Полку була дуже важлива. Це була частина, з якої вишколені стрільці поповняли бойовий стан фронтових частин і Запасний Полк мусів подбати, щоб всі роди зброї були вишколювані вміло і на час. Від цього полку по суті залежав бойовий стан цілої Дивізії, зокрема коли вона війшла в акцію на фронті. Добре зорганізований і першорядно вишколюваний Запасний Полк - це копальня золота для фронтової Дивізії. І це була власне наша роля.
Я, Михайло Вербицький, Максимець і Стеткевич попали до першої сотні і тільки що ми зголосились, вже прийшли накази з команди, що наступного дня, тобто 5 липня виїжджаємо до Галичини, щоб бути близько Дивізії. Ми прийшли до Запасного Полку із великими плянами, і ми з великим очікуванням зарядили першу збірку, щоб глянути, який то бойовий елемент ми тут маємо, елемент, що має підсилити Дивізію на фронті.
І ми витріщили наші великі очі. Запасний полк не був ще ніким вишколюваний. Він складався із рекрутів, що якраз прийшли з дому, із своїх рідних сіл і міст, все, що робило їх вояками, це тільки однострій. Вони не уміли обходитись з крісами, не уміли стріляти, не знали навіть основних елементів військової служби, не знали, як ставати на збірку, не уміли маршувати - хоч ходити кожний умів, і кожний ходив, куди його очі і охота несли. Це був наслідок німецького вагання в українській справі, вже навіть тоді, коли найдурніший німець бачив, що без великої допомоги німецька армія не втримає всіх своїх фронтів. Та впертість партійної адміністрації і її задурманений велико-німецький фанатизм не дозволяли їм усвідомити ситуацію і вони, як сліпі кролики, йшли в безодню, тягнучи за собою всю Европу. Вони лякались поставити бодай стотисячну українську армію і тому так помалу рекрутували українців до Дивізії, що сотні Запасного Полку стали існувати щойно на папері тоді, коли їх вже треба було мати вишколеними бойовими одиницями.
З розпачу хотілось плакати. Стоїть перед нами громада людей, чесних і охочих, але цивільних з душі і кости, а завтра нам треба їхати на фронт! Ми дивимось на них, вони дивляться на нас. У їх очах спершу цікавість, а потім помалу починають розуміти, що щось не так, що щось не до ладу і приглядаються нам уважніше, чекаючи слова якоїсь підтримки. Всі знають, що війна, всі знають, що завтра їдемо на фронт і всі знають, що вони нічого не вміють!
Пор. Вербицький подивився на мене, я на нього і не знаємо, що казати. Щоб сказати коротко, ми застали такий стан: майор Кляйнов був командантом цілого Запасного Полку і треба тут сказати, що він не зробив для полку нічого. Навіть сотні не були зорганізовані якслід. Сотенним першої сотні був німець, поручник, якого прізвища не тямлю, бо ми його в сотні майже ніколи не бачили. Від нікого ми не отримали жадних інструкцій і просто самі взялись до роботи, щоб навести порядок. Через німецьке недбальство ані Вербицький, ані Максимець, ані Стеткевич не отримали ще жадних військових ступнів і я, як молодший десятник мав найвищу ранґу в сотні! Сотня не була поділена на чоти і ми це зробили самі, розділивши між собою працю, наскільки пригадую так: я перебрав першу чоту, пор. Вербицький другу чоту, але коли йшлось репрезентувати сотню, я завжди передавав команду йому, він жеж був старшиною ще з першої світової війни, третю чоту перебрав Стеткевич, четверту Максимець і між собою ми склали плян підготовки сотні до дороги, вирішивши навчити їх того, що найконечніше потрібно, а решту доповнити в міру можливостей і часу. Вийшло так, що Запасний Полк був запасним тільки з назви і Дивізія жадного поповнення від нього очікувати не могла, бо цей полк потребував хоч три місяці часу, щоб перейти рекрутський вишкіл. А ми мали всього нецілу добу на те, щоб він виглядав хоч на військо, якщо вже ним не був. Це саме діялось в інших двох сотнях полку. І це все діялось під командою штурмбаннфюрера Кляйнова, який був командантом полку і, як пізніше виявилось, очікував від нього геройських подвигів в той час, коли рекрути полку не уміли тримати кріса в руках, не то ним орудувати, чи з нього якслід стріляти.
Не треба додавати, що той стан нас просто затривожив. Східній фронт був полем важкого іспиту для загартованих і найкраще вишколених частин, а посилати до акції на ньому громаду рекрутів було просто злочином. Але кому скаржитись? Куди? Раз не маєш своєї держави, не маєш на кого спертися, мій друже…
Розділивши чоти між себе, ми зразу ж взялися до праці. Говорю про досвід із своєю чотою, але таке саме діялось і по всіх інших. В зустрічі із рекрутами виявилось, що це виключно селянський елемент, який не знав ні слова з німецької мови, отже команда в цій мові була недоцільна. Такий елемент має також свої селянські навики, а перш всього свою селянську "філософію". Світ для селянина замикається між сходом і заходом сонця і між чотирьома порами року і все, що не вміщається в ці рамки, мусить бути "обмірковане". Вивчити такого рекрута прийняти і виконати наказ негайно, без надуми, можливо, але на це треба часу, треба з нього наперед вибити всі його привички і включити у спільну дію його військової одиниці, на один наказ, згідно із одною волею. Доглянув і я зразу, що мої рекрути дивляться на мене з резервом, а може й легковажно, вони ж не дурні і бачили також, що щось в полку "не штимує", коли їм кажуть їхати на фронт наступного дня, а вони ще не стріляли навіть із своїх новеньких крісів.
Але я перейшов вже військову школу і набув дещо із психіки підстаршини, що має до діла з новими людьми. Зробив я збірку своєї чоти, заглянув кожному в очі, і коли мав якесь завваження, робив його тільки тому дотичному рекрутові, знаючи, що всі інші слухають "і на вус мотають". Поставив я їх скоро на їх рекрутське місце і мій голос став для них новим дороговказом для всього, що треба було робити. Перше всього вирішив я спакувати чоту на дорогу і це саме робили мої товариші по своїх чотах і сотнях. Рекрут має небагато військового майна, але воно мусить були уміло спаковане в невеликий наплечник з телячої шкіри і все мусить там знайти собі вигідне місце. Зробив я коло навколо себе, розклав все рекрутське майно на одному коці і показав, як укладати "Б" однострій, дві пари білля, рушники, другу пару черевиків на горі під шкірою, Виряд рекрути дістали цілком новий і повний, німецьке постачання працювало добре, щось не "штимувало" тільки із майором Кляйновом і його командою. Запакував я один наплечник, потім другий і нарешті третій і селянські очі відкрились на незаперечну правду, шо в цей невеликий наплечник таки справді все може влізти і все має досить місця. Тоді показав я, як скручувати коци, а це вже таки морока, що вимагає сили в незаправлених до того пальцях. Але й цього навчив я їх і до вечора впорались ми з пакуванням. Моя чота і вся сотня виглядали як військо, якщо так глянути на них коротко і без великої уваги. Але вистачало дати їм найпростішу команду і зразу видно, що вони вчора зодягнулись в однострої. Тому моє командування мусіло завжди бути попереджене поясненнями.
- Слухайте хлопці, увага, я тепер говорю, замкни там дзюб, один з другим, увага. Як я подам команду "струнко" тоді кожний з вас…
Або:
- Слухайте хлопці, увага. Я не маю часу навчити вас махати крісом як у війську пристало, але не махайте собі бодай попід ніс, бо повибиваєш один одному зуби і як буде виглядати молодий хлоп без зубів, а?! Тримай кріс при нозі, ось так…
Як я згадав, ми впорались із пакуванням наплечників і виряду до вечора, але ніхто з нас вже не мав охоти починати ранком всього наново. Ніч випала тепла і суха, хлопці полягали спати просто на голі дошки, прикриті тонкими сінниками. Мушу зазначити, що день перед нашим від'їздом, під час коли, ми, чотири підстаршини порались із цілою сотнею, і коли в інших сотнях було майже так само, ані наш сотенний, німецький старшина ані Кляйнов навіть не показалися в сотні. Вони не дбали і до сьогодні не знаю, чому. Чи просто їм не хотілось воювати, чи може аж таку мали у собі пруську лють до іноземців, не знаю. Стверджую тільки факти, що хоч малі у своєму масштабі, мають все таки аналітичне значення для ролі Дивізії в складі німецької армії в 1944 році, на короткий час перед Бродами.
Ще перед нічлігом вспів я поділити чоту на рої і назначити ройовими здібніших на око стрільців і так само зробили мої товариші у своїх чотах. Коли вже сотня спала, ми всі чотири підстаршини зійшлись у своїй кімнаті і признались собі взаємно, що ми змучені, як після великої офензиви і не так може фізично, як психічно станувши перед нерозв'язаною проблемою переробити сотню рекрутів на сотню стрільців протягом кільканадцяти годин. Заки ми пішли спати, дістали ще приділ холодних харчів на два дні, тобто хліб, консерви, ковбасу.
Нічну службу мала третя сотня, в якій був мій вуйко, підпоручник польської армії, тепер очевидно без відзнак, Олександер X.
Спати ляг я з дуже мішаним почуванням і для себе особисто нічого так не бажав, як попасти назад у мою протипанцирну сотню, де я чувся між своїми товаришами як дома. Тим часом доля кинула мене між цих рекрутів і на своїх плечах відчув я тягар відповідальности за долю людей, які про себе у військових термінах думати не могли і не уміли. Так я і заснув.
Третя сотня збудила нас в п'ятій годині ранком, гострим свистком. Зірвались ми як з укропу, тож день виїзду. Самі помились, поголились, зодягнулись і розійшлись по чотах допильнувати хлопців. Снідання з чорної вівсяної кави, чорного хліба з куском марґарини пішло скоро, після снідання збірка з усім вирядом. Щойно тепер перший раз показався німецький командант сотні, якого я ще взагалі не бачив і з ним з'явився шпіс, теж німець, садист у службі і великий боягуз на фронті, як пізніше показалось, крім цього третій німець, старший стрілець, який завідував зброївнею сотні. Це був командний склад нашої сотні. Ані він не знав сотні, ані сотня не знала його. І так ми їхали на фронт. Так, як ми вже умовились, чоти перевели збірку і зголосили стан пор. Вербицькому, він перебрав команду над сотнею і зголосив стан німецькому сотенному. Той навіть не поздоровив сотні, а просто переказав пор. Вербицькому, який стояв перед ним в однострою без жадних відзнак, без жадної ранґи, повести сотню на польовий залізничний двірець, де звичайно вантажились військові відділи в дорогу. Він навіть не спитав Вербицького хто він такий і як це так, що він без відзнак командує чотою, в його ж власній сотні, в якій він був командантом! Я усвідомив, що ми здані цілком на себе самих і що ніякої команди ані допомоги від німців ми не маємо що й чекати. І мабуть вони думали те саме про нас, бо тримались окремо, групою, так наче б ми були вороги, а не союзники.
Перед відмаршем треба було дати сотні пару завваг.
- Слухайте, хлопці, як впаде команда "марш", виступайте лівою ногою, бо хто виступить правою, звихне собі ногу в кістці і не зможе маршувати. Пам'ятайте, лівою ногою! Голови тримайте догори, покажіть німакам, що ви українське військо і що вас війна ще не змучила! В маршу тримайте лінію і не губіть нічого із виряду! Зрозуміли?!
- Так є, пане десятнику!
- Ну, побачимо. Сотня, увага… струнко! Хай вас чорт забере, як горох по стіні! - Як я кажу "увага" то нашпануйте свою увагу, а як я гукну "струнко", то так якби вас грім підірвав, усі в один раз! Увага… струнко! Ну, вже трохи ліпше, але ще є між вами рекрути, нема що казати, спочинь. Увага… струнко!!
Покрутив я головою, нема ради, на все у війську треба часу. А того часу не мали ні ми тут, ні Україна там.
- Напрям прямо… ходом - руш!! Ліва, два, три, штири, ліва! Ліва! Гей, ти, кучерявий, не чуєш?! Ліва! Ліва!!
Через якісь три-чотири мінути вдалось перейти на один крок і вже сотня маршувала. Ритм маршу сам вкладається у душу і тільки якась спеціяльна оферма може йти не під такт цілого відділу. Були й такі, але ми не мали тепер для них часу.
- Хлопці, пісня! "Не тужи дівчинооо…! Не плач Українооо…!!
Підхопили, заспівали. Поглянув я на них трохи іншими очима. Думаю, мусіло ОУН працювати по їх селах, коли вони цю пісню знають. Може й не такі нездарні вони, як виглядають?
Німаки повитріщували очі, вчувши пісню, побачивши марш, але не сказали нічого. А ми маршуємо, як за добрих часів. Між стрічками пісні команда: три, чотири! - і нова стрічка. А потім від початку. Пісня єднає стрільців і співаючи, вони переживають може вперше почуття своєї єдности, своєї сили і енерґії.
Примаршували ми на станцію. Ще по дорозі повчав я, що я скомандую "стій" на праву ногу і тоді лівою треба ще зробити короткий крок, праву дотягнути і стояти як мур, не рухатись, доки не впаде команда спочинь. "Спочинь" не значить, що всі мають розлізтися по усюдах, тільки всі можуть свобідніше стояти в рядах і тоді вільно навіть тихо говорити між собою.
На станції показалося, що хлопці хочуть слухати моїх наказів, тільки ще не знають як це зробити. Без сумніву, вони станули, коли до нормальної команди я додав ще:
- Стій і не рухайся, один з другим!! - але команду "спочинь" я таки злякався дати, бо усвідомив, що вони розійдуться по цілій станції і я їх за годину не позбираю докупи. На щастя вагони вже на нас чекали, червоні, вантажні вагони, нормальний засіб транспорту військ в Европі. Вагонів було досить, відрахував я по тридцять стрільців на вагон і наказав, що злізти з вагонів без дозволу не можна нікому, навіть мені самому.
- А хто вам дасть дозвіл, пане десятнику? - питає якийсь мудрагель.
- Ти не філософуй багато, прийде час, побачиш.
Німці зайняли для себе одинокий особовий вагон на початку поїзду і це називався "командний вагон". В дальші вагони заладували ми вози, польові кухні і коні, повизначували варти між собою і яко-тако наладнали це все, що належало робити старшинам і ще яким двадцять підстаршинам, яких нам бракувало, i зважте, нам кажуть, що ми їдемо на фронт. Хто там буде нами командувати, я не знаю. Божа воля. Хлопці про це не здають собі справи. Вони раді, що їдуть, та ще й на рідні землі. Ще заки поїзд рушив завели пісню і так на переміну, вагон за вагоном, часом в змаганні, часом у згоді виспівували в дорозі, доки змучення і ніч не взяли над ними верх. Без жалю залишив я Нойгаммер, але не без страху. Точного призначення транспорту не знаємо, це військова таємниця, досить, що команда знає. А може й вона не знає, хто знає?
Тут і там поїзд робив постої, часом на малих станціях, часом просто в полі. Користались ми цими нагодами для всіх потреб, звичайно, військо. На станціях заборонено було сходити з вагонів, тільки за дозволом і під проводом підстаршини, заборонено було розмовляти з цивільними. Ми скоро вже в'їхали на польську територію, переїхали Тарнів, в'їхали на українські землі, Ярослав минули під ясним сонцем і тепер поїзд почав частіше приставати в полях, найдовше під Перемишлем. Нарешті переїхали срібнолентий Сян, переїхали Перемишль, задержались в Городку, щоб пропустити якісь довжезні транспорти і нарешті затримались якийсь час під Львовом. Місто скупане в заходячому сонці і на його вид тільки серце б'ється: наш Львів. Тисячі мешканців там сплять і не знають, що під містом стоїть дивізійний транспорт. Але поїзд рушив далі, минув Львів і затримався в Красному. Це була п'ятниця, 7 липня, ми були повні два дні в дорозі. Тільки стало сутеніти, прийшов наказ розладовуватися. Від цього моменту до самого кінця я весь час мав враження, що всі накази приходять до нас так, наче б ми були вишколеною бойовою частиною! Ніхто не знає, або не рахується з цим, що ми маємо сирого рекрута, зодягнутого у військовий однострій, цивіля в однострою! Щось десь там нагорі не в порядку. Хтось десь мусів скласти фальшивий рапорт про стан нашого полку, коли такі суто військові накази приходять без найменшого попередження. Хто був при війську, той може собі уявити, що значить заладувати або виладувати з вагонів сотні цивільних, не привчених до автоматичної дисципліни, до тишини, до раціонального, військового думання до швидкої, контрольованої акції. Одна чота большевиків могла розбити наш полк в пух і прах. Ми ще не знали добре, де ми є, але нас повідомили - з другого боку фронту. Під час того "маскенбалю" з виладовуванням надлетів несподівано совєтський літак, хоч спочатку, в темряві, ми не знали, що це совєтський, скинув кільканадцять лямпіонів на легкопадах, якими освітив цілу околицю як у білий день і щоб нас поздоровити з приїздом на фронт, скинув кілька малих бомб, на щастя далеко в полі, без жадної шкоди для нас - але не без порядної паніки. Жадна вишколена військова частина від одного літака не втрачає голови, але цивільні громадяни до цього тільки й здібні. Правда, повздовж залізничного шляху викопані були глибокі рови, та після кількох порядних дощів вони наповнились водою і туди пострибали наші рекрути у повному виряді з наплечниками. Хто мав щастя попасти у плиткий рів, тому пів біди, але раптом чуємо всі розпучливий крик:
- Рятуйте! Рятуйте!!
Не на жарти так хтось кричить. Ми обидва з Міськом /пор. Вербицьким/ кинулись туди, думали, що ранений, а це наш стрілець не може видістатись з глибокого рова і топиться під тягарем свого виряду. Витягнули ми його з рова, добрий лик горілки з польової пляшки і все гаразд. Совєтський літак, як ми його прозвали "кукурудзяник", відлетів, гордий із свого вчинку, напевно із звітом, що "героїчним подвигом знищив дощенту нацистську військову частину у прифронтовій полосі", але з такої частини, як наша, фронт і так не багато мав би потіхи, нема де правди діти. Після налету знайшлись також наші німці, підозріло мокрі у своїх парадних одностроях і після довшого торгу ми довідались, що перша сотня закватирує в селі Куткори і що там теж закватирує майор Кляйнов, наш вічно невдоволений командир. Із села ми були вдоволені, із Кляйнова менше, але нехай це залишиться між нами.
Залишивши станцію, рушили ми маршовою колоною до села, віддаленого яких три-чотири кілометри від станції, Звичайно, військовий порядок вимагає, щоб кожна військова частина вислала перед собою квартирмайстрів /"форкоммандо"/ яких завданням є приготовити дану місцевість на прихід військової частини і дану частину на прихід у місцевість. Такі квартирмайстри виписують крейдою на дверях кожного дому, чи приміщення, скільки людей має там спати, скільки коней до якої стайні і складають плян рисунковий і писаний, який служить підставою до розташування, а в разі алярму команда такої частини знає де є її люди і як розположені. На жаль, наша команда не подумала про це і ми прийшли до села, як то кажеться, на порожнє. Селяне вже частинно спали, ми мусіли будити їх серед ночі, собаки почали брехати, тут і там діти стали плакати. Немає сумніву, що на рідних землях. Ціла наша команда поїхала своїми автами, які ми їм виладували з поїзду, і як ми прийшли в село, вони вже спали, ми навіть не знали де. На площі серед села наша сотня пристанула. З одного боку відкрили ми шкільний будинок, з другого боку будівлі якогось просторого фільварку. Розділили ми сотню на дві частини, більшу післали до фільварку, а меншу до школи. Для наших стрільців це був кінець дня. Решту вони зробили собі самі, познаходили місця до спання і сотня захропіла, разом з кіньми, А ми, чотири підстаршини, щойно тепер стали думати, як нам цю ніч перебути. Правда, ми між своїм населенням, але це війна і ми близько якогось фронту, хоч ніхто з нас не знав наскільки. Треба поставити стійки біля возів з припасами, стійку біля кватири наших німецьких командирів, щоб їх не украли нам серед ночі, стійки на обох випадах дороги із села, щоб ніхто нас не заскочив під час сну. Місько взяв на себе стійки, я вирішив піти на стежу, сам один, із крісом на плечах і револьвером в долоні. Обійшов я мирне село, заспокоїв собак, що хвилювались на припонах, зачуваючи, щось не таке, як свого господаря, почислив я зорі на небі, ствердив, що жадної не бракує і вернувся до центру села. Стійки вже стояли, хоч я не дуже певний, що вони знали, що робити на випадок якоїсь біди і я також поклався спати в цій сільській школі, на двох твердих лавках, з наплечником під головою, загорнувшись в коц.
Ранком збірка, трохи крику, що завжди у війську помагає і хлопці повмивались у навколішніх криницях, кухня зварила вівсяну, чи там ячмінну каву, роздала по кусневі хліба і після сніданку стали ми господарити навколо себе, Перше всього показалось, що зараз же навколо площі є кілька вільних хат по польських кольоністах, які "добровільно" виїхали до корінної Польщі, після того, як польські боївки стали пускати з димом українські села на Волині і Підляшші. Селяни розказували нам пізніше багато про цю сумну ділянку наших "добросусідських" взаємин із поляками. Ніде правди діти, не маємо ми спокою від наших сусідів. Якісь у них хворі амбіції, не можуть всидіти на своїх землях, сверблять їх руки за чужим і то так поляків, як і росіян. Бог його знає, чи дамо ми їм колись по цих руках так, як вони на це заслужили за останні сотні років. Великий ми народ числом, та бракує нам основних елементів великих націй: солідарности і абсолютної віри у свій провід. Доки ми цього не навчимось, будуть москалі панувати в Київі, а хто зна, чи й не поляки у Львові.
Розмістили ми тепер всю сотню по цих хатах і я був з того дуже вдоволений, бо сотня була вкупі, а це завжди добре у непевній ситуації. Одну тільки мою чоту залишили ми в школі і призначили одну клясу на нічліг для нас, чотирьох підстаршин.
Перед полуднем прийшов директор школи, пронюхавши здалека, що це спокійна військова частина і став ремствувати ламаною німецькою мовою, що то школа, що вона йому потрібна, що в канцелярії є різні акти і приладдя, що військо все це понищить, а село збудувало школу із великим накладом власних коштів, і так далі і так далі.
Коли вже мені було цього досить, я зупинив його чемно і до того українською мовою, признався, що я також учитель за професією і знаю, як треба поводитися у шкільному будинку і заспокоїв його, що школі не станеться від нас найменша кривда. Канцелярію нехай він собі замкне на ключ, а в зайнятих нами кімнатах ми будемо тримати порядок.
Директор заспокоївся, йому помилково сказали, що це німці зайняли школу, а він не дуже німців любив, як зрештою кожний з нас. Сам він був людиною старшого віку, поважний і статочний. Виявив мені стільки довіря, що залишив ключ від канцелярії зі мною і поручив шкільну бібліотеку, в якій були також його власні книжки. Якщо матиму час, можу користуватись нею досхочу. На жаль, цього вільного часу я мав дуже мало і тільки ночами, коли не міг спати, прочитав при свічці одну книжку, в польській мові "Курєр царскі". Мої товариші також щось там попрочитували, але загалом на літературу не мали часу. "Inter arma silent musae".
З'явився наш сотенний. Пішов я з ним показати йому розташування сотні. Показав, де люди, де вози, де коні і кухня. Не сказав він ні слова, ні не скартав, ні не похвалив. Мав я враження, що його це не цікавило ані трохи. Здається, що свою присутність при нашій сотні він уважав за цілком випадкове і дуже для себе небажане явище. Пішов, як і прийшов.
У складі 1-ої сотні знаходився тоді 15-річний стрілець Роман Андрушко, тепер дириґент хору в Чікаґо.
Дивувало нас всіх дуже, що майор Кляйнов не виявляв найменшого зацікавлення долею полку, який був під його командою. Він не цікавився ані вишколом полку, ані його людським станом, взагалі нічим. Тут і там часом показався відібрати звіт і повести злющим оком по фронті полку. Він не знав навіть, яку зброю полк має і як нею орудує, якщо взагалі. Вся журба за долю цього полку впала на плечі українських підстаршин.
Вечором появився шпіс і зробив вечірню "відправу". Полягала вона на тому, що він верещав весь час без найменшої до того причини і вичерпавши свою енерґію, забрався до своєї хати, наказавши біля неї поставити стійку. Цього вже було мені трохи забагато. Я вже шпісів бачив і я знав, чи вони мали за що кричати, чи ні. Пішов я за ним, щоб спитати його на розум, що це все має значити. Стукав я, стукав, він з хати не озивався, думаю, що мав щось доброго до пиття і користався цим досить обильно. Махнув я рукою і пішов геть. Це була субота, 8-го липня. Сьогодні в нашій сотні нічна служба припала на Стеткевича і Максимця, а ми з Міськом пішли спати, вперше за тридцять шість годин.
В неділю ранком перевели ми звичайну збірку і зарядили чищення зброї. Шпіс вийшов із своєї хати, прийняв звіт, але не вмішувався до наших розпоряджень. Може був радий, що не він мусить клопотатися цим всім. Чищення зброї перевели обидва наші товариші, бо це ще була їх служба, а ми з Міськом пішли до церкви, коли задзвонили дзвони на Богослуження. Народ посунув з цілого села одною лавою. Церковця була невеличка, але село було горде за неї, само собі її збудувало. Показалось, що тут був церковний хор, співали досить гарно, як на сільські сили і втиснувшись до середини, вислухали ми цілу Службу Божу. Після Богослуження познайомились ми із стареньким священиком, погуторили і вирішили відвідати директора школи, У нього було кілька осіб, місцевих, сільських інтеліґентів, але з нашим приходом розмови вірвались. Може ці люди не мали до нас довіря, може лякались приходу большевиків, які вже дійшли до Бродів і не хотіли мати за собою "контактів" із Дивізією, досить, що ми зморозили товариство нашою присутністю і усвідомивши це, ми розпрощались та вийшли. Пригадую, що мене заболіло це все і я думав тоді: цікаво, як в інших народів? Чи там також відрікаються своїх в обличчі ворога, щоб йому приподобатись…?! Спеціяльно у цих народів, що мають свої держави…
З полудня ми з Міськом перебрали 24-годинну службу до понеділка, до полудня. Сотня почистила зброю і вивчила трохи орудування крісами, після обіду дістала вільне, до вечора. Коли стемніло, я взяв двох стрільців і пішов з ними на стежу. Ніхто нам цього не наказував робити, але мені здавалося, що це було конечне із-за браку всякого чіткого зв'язку з іншими військовими частинами. Як звичайно, обійшли ми село навколо, заглянувши в кожний бік на віддаль може з двох кілометрів від села, в околичні поля і вертаючись, пізно вночі, запримітили світло в одній із хат, з краю села. Цікаво, що там робиться в таку пізну пору, коли селяни звичайно сплять вже здоровим сном. Не знаючи, що можемо застати, розглянули хату спершу навколо, нічого, все в порядку, тоді стукаємо до дверей. Відкривають нам, ми входимо до середини, в шеломах, при повній зброї, а хата повна молоді! Все застигло на наш вид. Бачу якусь старшу людину між ними, дивлюсь на неї, а вона блідне. Думали, що ми німці. "Добрий вечір! - кажу. - Що таке у вас, свято?! Віддих полегші перейшов хатою. Всі усміхаються, а дівчата вже таки сердешно. Пояснюють, що оце готують молоду до шлюбу на завтра. Навколо війна, думаю, а вони молоду до шлюбу готують! От і життя!
- Це гарно, але вам треба вікна краще заслонити, навколо ж повно війська та й фронт недалеко.
Батько й мати молодої приступають до нас, просять до закуски, бо не добре такій хаті, з якої гості виходять ненагодовані. Моїм хлопцям очі світяться. Наказав я поскидати шеломи, скинув і свій і вже не так службово сіли ми неначе почесні гості за столом до миски вареників із сметаною, а всі припрошують і дивляться на нас, як на яких героїв. З'явилась і пляшка доброї горілки і дуже смачна, вуджена ковбаса. Давно ми так не святкували. Посиділи ми так годину, погуторили, побажали молодій всього найкращого на новій дорозі життя, надягнули шеломи і розпрощавшись, вийшли дальше на обхід села. А навколо нас тихо, тільки десь-не-десь гавкне собака зпросоння. Небо чисте, повне зір, повітря свіже, від поля тягне запахом конюшини, тільки жий і забудь про війну. Але десь високо і далеко гудять летунські мотори, а над Львовом видно світла прожекторів, бігають по небі довгими мітлами, вишукуючи ворожі літаки.
На сході небо почало бліднути, заповідався новий світанок.
Пор. Вербицький розбудив сотню гострим свистком, по-військовому, ми всі йому помогли, щоб дати хлопцям зрозуміти, що хоч ми живемо серед цивільного населення, але ми військо протягом всіх двадцять чотирьох годин на добу, кухня видала сніданок, до якого вже кожний зумів додати щось свого власного, роздобутого на селі таким чи іншим способом - але леґально, за гроші - і під час сніданку ми зложили плян вправ. Навчити наш Запасний Полк всього військового ремесла не було як, ми не знали, скільки в нас часу, тому вирішили ми вчити їх найпотрібніших польових вправ, а муштру звести тільки до конечности при вимаршу на вправи і повороті з них до села. Як звичайно були у нас ріжниці думок, що найбільше в полі потрібне, але ми скоро погодились між собою, що шкода втрачати час на довгі дискусії, краще вивести сотню в поле і там додумуватися, що може найбільше придатися рекрутові, якого без жадного вишколу привезли під самий фронт та ще й у такій війні, як оця, на Сході. Із всього, що ми досі чули і знали, це була безжалісна війна, в якій обидві сторони не визнавали жадної Женевської Конвенції, не визнавали навіть примітивних елементів гуманности, хіба що поодинокі командири з одного чи другого боку хотіли її застосувати на своїх відтинках. Та завзятість і кровожадність пімсти найчастіше виключала такі можливості, а роз'ятрені пропаґандою війська не дбали вже про ніщо, тільки про наге життя, про своє власне спасіння. Поранені найчастіше були засуджені на смерть, тому, що санітети не мали права показатись на полі, до них стріляли з обидвох сторін, про це нам розказували німецькі вояки, з якими ми зустрічались при ріжних нагодах, часто поранені большевики стріляли до санітетів. Спочатку нам не хотілось вірити в це все, але коли всі однаково говорять, то в тому мусить бути бодай зерно правди.
Не питаючи в нікого про якінебудь пляни на цей день, бо й не було в кого питати, ми самі після сніданку зарядили збірку сотні із вирядом та зброєю, на нашу вимогу збройовий німець роздав нам по два магазинки сліпих патронів, які приїхали з нами аж під фронт, стрільці заклали патрони до набійниць, ми перевели контролю, чи котрий з них не умудрився набити свого кріса і чота за чотою "напрям прямо, ходом руш!" за село, на велике пасовище, на вправи. Наш сотенний тільки заглянув крізь вікно, шпіс ще спав, ніхто не цікавився, що ми робимо із сотнею, Кляйнова ми й не бачили вже півтора доби. Сотня здана була на нас, чотирьох підстаршин і ми на неї, на невишколених рекрутів.
- Пісня!
На всіх порогах хат, на всіх плотах стоять люди і усміхаються. Сотня співає українську пісню, дівчата аж очима завертають, а діти йдуть із нами, поруч, напереді, позаду, заглядаючи нам в очі розсміяними личками, стараючись тримати з нами довгий, вояцький крок і не впасти під ноги. За сотнею курява, сільські дороги, очевидно, не асфальтовані, як в Голяндії, чи в Німеччині. Так вийшли ми в поле. Дітвора посідала громадками навколо нас, виглядає, що ми ніби гагілки хочемо завести. Тут і там хтось із старших підійде, пристане та дивиться. А діти зразу ж:
- Вуйку, вуйку, це наше, українське військо!! Коли згадую сьогодні ці хвилини, мимоволі ще тепер пам'ятаю цей подих тепла біля серця. Це ж наша Україна, не асфальтована, не загосподарена, як західні країни, бо вже триста років з неї шкуру деруть, крадуть що можуть всі, хто тільки має силу тримати нас в неволі, але це наша земля, наш нарід ось тут, навколо нас, наші діти, що ростуть на нових українців, на майбутнє, не знаючи, що воно їм принесе. Чи принесе їм волю…?
На полі кожний з нас взяв свою чоту і так, як ми умовились, стали вправляти з хлопцями розстрільну, з маршу, з постою, марш гусаком, падання ниць і тепер не для паради, тільки справді, з поясненнями чому і як падати, щоб якнайскоріше зникнути з поля стрілу, зокрема при кулеметному вогні або під артилерійським обстрілом. Хлопці хотіли навчитись, це я вичув зразу і наука йшла скоро. Тільки нам бракувало часу на те, щоб це все зробити автоматичною дією, яку вояк виконує просто без надуми, а думку свою звертає вже тоді на тактичне використання терену і зокрема своєї позиції чи потребу її зміни. І крім цього, як їх навчити робити це все спокійно, не нервово, коли до цього не було на то місяців, але може навіть днів часу. Вправляли до полудня, а тоді відмаршували на обід. Хлопці були змучені, але ми, підстаршини, що весь час на ногах, чули таки добре наші кости.
Підійшов я до Міська і кажу:
- Знаєш, якось дивно, але ми не маємо жадного зв'язку з Дивізією. Ані ми не знаємо де вона є, ані що з нею діється.
- Я це теж запримітив і це мене неспокоїть - відповів він. - Мені здається, що й наші німці не багато знають,
- Кляйнов може й знає, але ми його вже два дні не бачимо. Ніяких наказів на випадок алярму для нас немає, Навіть не знаємо куди наступати.
- Або відступати - каже Місько. - З ким можемо наступати…? Добре зорганізований Союз Українок, узброєний в макогони міг би нас набити.
- Союз Українок не може бути добре зорганізований - кажу. - Але пару союзянок не завадило б десь зустріти по-дорозі і рятувати від небезпеки.
- Хочеш бавитися в лицаря, почекай, щоб не надоїло!
Після обіду година спочинку, а потім вимарш на поле вправ.
Ми стовкли вже перед полуднем траву, тепер прийшли на свіже місце. І знов те саме, аж до першого поту. А тоді треба зробити павзу, покурити і вияснити хлопцям.
- Слухайте тут уважно, і запам'ятайте собі молокососи. Якщо ви думаєте, що мені приємно тут з вами товктися, то подумайте ще раз. Який мені дідько до того, чи котрого з вас куля зачепить, чи ні, мене боліти не буде. Але ти, один з другим, будеш терпіти. Тому вчися тепер всього, що я тобі показую, бо часу мало і за кожну годину вправ будеш платити менший податок під час битви. Я не хочу мати вас на моїй совісті, я вас на світ не привів. Я хочу вас навчити, а ви мотайте собі на вус уважно.
Вислухали, але що собі там міркували, Бог їх знає. Раптом чуємо якесь свистання. Несеться з вітром, щось ніби якась мелодія, але дуже нечітко, тільки свист пронизливий проходить повз вух.
- Що це таке? - питаю.
- Та то, пане десятнику, там музиканти за селом, на другому боці толоки.
- Музиканти? Які музиканти?
- Та наші, з Дивізії.
- То чому не музикують, тільки свищуть, як вітер поночі!
- Та бо, пане десятнику, вони тільки сопілки мають.
Задусив я папіроску.
- Нуте, увага, в маршовій колоні за мною на ходу збірка! Підемо подивитися на тих свистунів.
Прийшли, подивилися, розчарувалися, парафразуючи відомий вислів Цезаря. Це була резерва дивізійної оркестри. Під командою дириґента Осташевського, цього самого, що в осені 1943 року на дивізійній параді у львівському оперному театрі дириґував дивізійним хором, стояли навколо нього двадцять хлопців і висвистували на сопілках, часом вже і досить вдало, часом губили такт, темпо і тон і тоді Чугайстир у горах міг від них учитися свистати, щоб страшити людей поночі. Осташевський зарядив павзу, ми познайомились, покурили і поговорили. Він називав ці інструменти "пікольо", а ми вирішили, що це просто фуярки, лишень менші, як його музиканти. Посміялись ми разом з ним і відрадніше стало на душі. Але він теж не знав нічого про долю Дивізії ані її розташування, чекав на зв'язок і накази, а покищо свистав із своїми людьми, свистав на вітер, свистав на німців і свистав на війну.
- То, пане товаришу, треба мати пом'ягшення мозку, щоб таку політику вести на Сході, як той цимбал з Берліна робить. Згадаєте моє слово, большевики будуть ще в Берліні танцювати!
Важко собі було це уявити, але історія признала йому рацію. Большевики танцювали не тільки в Берліні, але й у Відні і багатьох інших гарних містах, своїми заялозеними чобітьми.
Пройшов понеділок, після вечері ми полягали змучені спати і спали кам'яним сном до ранку. Тільки варти ходили по селі. На вправах пройшов вівторок, в середу під час вимаршу на поле я помітив, що вже не треба видирати собі легенів і тримати стрільцям крок, самі йдуть, нога в ногу, один за одним, тримають лінію, кріси стоять на раменах рівно, ну й цими крісами стали ми вправляти цього дня. Ціла сотня дістала синці на раменах і мозолі на долонях, але під вечір, від біди, можна було сказати, що сотня знала на що цей кріс є, який він важкий, чи пак легкий, і як ним орудувати. Вечором, після вправ чищення зброї і:
- Завтра будемо стріляти, покищо тільки сліпаками, щоб не забити якоїсь корови на пасовиську…
Хлопці вже сміються, вони вже чуються певніше, у них вже пісня виходить без проволоки, вони вже уміють маршувати, знають, як розбігтися з маршу на три гусаки і окритися в терені, знають, як окопатися, щоб спасти себе від плоского вогню і розриву артилерійських стрілен. Вони вже хочуть стріляти. З них ще буде військо. Тільки… чи час дозволить? На фронті якась дивна тиша. Неначе перед буревієм…
В четвер був цей великий день, коли вояк вперше стріляє із свого кріса. Пояснив я, як працює крісовий замок, показав я, як закладати поодинокий набій, а як заложити цілий магазин з п'ятьма кулями, як переладувати кріс, щоб куля з магазину попала в замок, як забезпечити кріс і як та коли його відбезпечувати і кожний крок моїх пояснень ми вправляли по пів години. Те саме робили інші сотні. Щойно перед самим полуднем кожний стрілець поодиноко дістав дозвіл, по черзі, приступити до мене, станути побіч із всіма військовими зворотами, вийняти магазин із набійниці, заладувати його, тримаючи дуло кріса весь час вгору, переладувати замок, відбезпечити його, зложитись з крісом до стрілу стоячи, віднайти мушку в рівчику і віддати стріл. Перший стріл завжди робить враження на вояка. Другий стріл теж. За п'ятим він вже "обтрісканий". Обтріскані вони були й оливою, якою намащені були наші замки, щоб забезпечити їх від іржі, кожний мав чорні цятки навколо правого ока, носа й уст та трохи попід вухо. Були й типові випадки, коли стрілець все приготує до цільного стрілу і тоді замикає обидва очі і пускає кулю в хмари. Але це явище невідкличне і його треба переборювати особисто із кожним стрільцем. Велика більшість виявила спокій і нервове опанування вистачальне на те, щоб можна було плянувати гостре стріляння. Очевидно, гостре стріляння не значить одночасно цільне стріляння, але з другого боку, якби на фронті всі кулі трапляли в ціль, давно вже не було б людей на світі.
Після цілоденних вправ, вернулись ми з піснею до наших хат на вечерю. Після вечірньої відправи вечеря, а після неї година співання пісень. Тоді вільне, а в дев'ятій всі в хатах на нічлігу. Як в касарнях.
Після вечері вирішили ми вибрати тих стрільців із сотні, які ще не стріляли гостро і перевести з ними дододаткові вправи, а тих, що стріляли, вправляти вже дальше. Але в п'ятницю, наступного дня ми цього не зробили, бо на це треба було згоди команди, а з них ми нікого ранком не бачили, тому вправляли цілий день те саме, польові вправи, атака звенами, чи роями, атака чотою, вогневе прикриття, окопування, використовування терену і спокій, стрілецький спокій на кожній позиціїо Ми хотіли конечно за цей короткий час зробити із нашої сотні загартовану, військову одиницю, ну й чи нам вдалось, ми ще тоді не знали, але не можна нам було відмовити щирости у наших зусиллях.
В п'ятницю на вечірній відправі шпіс викликав мене і наказав зголоситись до нього. У своїй кімнаті передав він мені "марш-бефель" і заявив, що з наказу Кляйнова маю підібрати собі дев'ять стрільців, щоб поїхати під Броди, десь в околиці Олеська, до військового магазину по харчі, зокрема хліб і м'ясо та що найважніше, по наш місячний приділ, в якому мають бути папіроски, горілка і пиво - шпіс мало не облизався. Під час нашої розмови зайшов селянин, виявилось, що війт цього села і він дістав теж наказ приготовити десять підвод транспорту, з візниками.
- Унд, Лязурко - каже шпіс. - Ви дістанете гострі набої на дорогу. Якби хтось хотів вас затримати та відбирати приділ, маєте стріляти.
Ов, думаю, то може бути аж так зле? З війтом я умовився, що підводи мають стояти біля школи завтра ранком в четвертій годині, з добрими кіньми.
Після вечері я вибрав із своєї чоти найкращих дев'ять стрільців, які вже й стріляли і звивались у вправах краще, як інші, вибрав з ними гострі набої із зброївні, для себе взяв на дорогу МП /машинову пістолю/, бо я мав тільки свій револьвер Радом і пішли ми вчасно спати.
Хтось може здивуватися, що бувши так близько фронту, стрільці не мали при собі гострих набоїв, тільки треба було їх діставати із зброївні. Очевидно, це не було нормальне явище. На випадок несподіваної атаки, хто зна чи був би час роздати набої стрільцям, але так воно в нашому Заласному Полку тоді було.
Вчасним ранком, перед четвертою годиною розбудив мене стійковий.Хлопці вже чекали, п'ючи ранню каву та заїдаючи чорним хлібом, до якого вийнятково дістали по куску марґарини крім червоної, бурякової мармоляди, я поснідав з ними, переглянув кріси і набої, переглянув вози й упряж, хоч я не багато на тому розумівся, але це зробило враження на селян і кожний з них то тут, то там ще щось на похапці поправив, заки я прийшов до його воза. Сів біля переднього візника, на кожний віз за мною сів стрілець із крісом в руках і вйо! в дорогу. Прогулька мені подобалась, якби не додатковий риск у зв'язку із нею. Їду в незнане, бо шпіс не знав де точно знаходиться магазин. Сказав мені, що польова жандармерія мене скерує. Позатим ми були в підфронтовій полосі. Це є дуже неприємне місце, може гірше, як на самому фронті. На фронті видно ворога і чоловік знає, що діється. У підфронтовій полосі стаються несподіванки. Або ворог може прорватися якоюсь частиною несподівано на зади, або може якась партизанська частина може оперувати. У нашому випадку ми могли потрапити на якийсь відділ УПА, але могли натрапити й на якийсь большевицький відділ. Большевицькі партизани залюбки оперували за німецьким фронтом, підтримувані парашутистами, та скиданою з літаків зброєю.
Рушила наша валка в далеку дорогу і коли виїхали за село, під традиційний гавкіт собак і махання руками жінок та дітей, подумав я собі, що якщо щось станеться, то тут, на цьому першому возі перша куля буде шукати мене. Не дуже то миле враження, але це є так сказати б професійний риск і на це немає ради.
Переглянув я мої папери, все в порядку, пиво мав я забрати вже в поворотній дорозі, в Буську. Мої накази були дуже точні і виразні: привезти все добро, нічого не втратити і привезти це на суботу на вечір. Ну й очевидно, якби хтось спробував відбирати, поставити опір. На те маємо гострі набої. Розглядаючись так по навколишніх полях і лісах, що то наближались, то віддалювались від дороги, я подумав собі, що якби хтось хотів нам відібрати наш приділ, то нічого легшого немає на світі. Валка з десяти возів, з десятьма людьми…? Два легкі кулемети могли з кожного лісу полагодити всю історію. І я усвідомив собі, що в тракті цього полагодження, я, Роман Лазурко, можу легко стати героєм, що навіть не впав на полі бою, тільки біля бочки з пивом і то лишень тому, що партизани були спрагнені. Ну, до чорта такі думки.
Позатим, ще одна проблема до розв'язання: якщо б напали большевики, то можна з чистим серцем оборонятись, на те ми маємо зброю. Але що буде, як з лісу вилізе чота УПА і подивиться на нас товариськими очима…? Ані відмовити їм, ані, тим більше, стріляти. Боже, щоб хоч ніхто з УПА не з'явився на нашій дорозі!
День був прегарний, погода, як на вакаціях, небо чисте, голубе, аж віритися не хоче, що така страшна війна йде під ним, часом десь високо з'явиться совєтський літак, пізнаємо по звуку моторів, німецьких літаків не видно. Я наказав тримати віддаль між підводами, щоб на випадок летунського налету не давати густої цілі, позатим всі чисті відтинки дороги, між лісами, на щирих полях, ми проїздили швидше, підганяючи коней. В лісах було безпечніше, бо не видно. Так ми переїхали Буськ, і за містечком, під дубовим лісом, затримали валку на спочинок. Коні дістали сіно, овес і воду, ми самі трохи поїли, а коли селяни побачили, що ми їмо, погостили нас своїм чорним хлібом і вудженим салом, за це я погостив їх горілкою з польової пляшки. За Буськом почала нас вже часто затримувати фельд-жандармерія, польова військова поліція, перевіряючи мій марш-бефель, часом контролюючи мою військову книжку, щоб провірити, що ми не перебрані партизани. Жандарми знали, де знаходяться магазини і спрямували нас туди без труду. Біля полудня ми трапили на місце. Магазини були дуже добре замасковані, так що не тільки згори, але й на землі важко було їх розпізнати, тільки густо розставлені стійки і польова жандармерія в цьому місці були скупчені більш, як деінде. Я зголосився до старшини, команданта магазинів, полагодив всі формальности, дістав всякі печатки і підписи, підстаршини вказали мені куди заїхати і ми стали ладувати вози. Я наказав вантажити на кожний віз всього потроху, щоб один товар не попав на один віз і в разі випадку пропав нам разом з возом цілковито. Коли зайшов я в ті магазини, очі мало не вийшли з лоба. Що там було цього добра. Боже мій. А фронт так близько! Видно, що й охорона магазину думала так само, бо без надуми докинули мені дві пляшки екстра, вкинули скриньку м'ясних консерв додатково, наладували хліба щиро і пізним полуднем вирушили ми вже в поворотну дорогу. Поки ми ладували харчі і приділ, коні гарно відпочили і тепер пішли жваво, відчуваючи, що це вже додому.
Тепер нас перевіряли ще частіше і докладніше, бо ми їхали від фронту. І не їхали ми так живо, як сюди, бо вози були наладовані і коням не було так легко, хоч вони живо перебирали ногами. Присівся до мене на хвилину один з моїх стрільців, здоровий хлопець, забув його прізвище.
- Пане десятнику, а що буде, як нас переловлять наші…?
- Які наші?
- Ну, наші з лісу.
- Хто тобі казав, що вони наші? - питаю боком. - Наші є в Дивізії.
- Та я то розумію, але вони також наші…
- Та й я то розумію, що вони наші, але вони не наші. А що, вони не мають що їсти? Кожному одному дівка несе до лісу, що може.
Мій стрілець усміхнувся.
- Та то воно так, але ми маємо всяке добро на возах. Якби вони нас зустріли, то напевно захочуть забрати.
- Якщо вони нас зустрінуть, тоді будемо думати й говорити, а тепер не мороч мені голови і пильнуй свого воза.
- Так є, пане десятнику.
І пішов. А я знов своє думаю; а що, якби так дійсно їх біда наднесла впоперек моєї дороги? Треба буде поділитись з ними на розум, нема ради. Якби було можна, був би взяв двадцять підвод і набрав всього подвійно. Якби в магазині видали! Німці рахують все точно, я й так дивуюсь, що докинули там дещо.
Але якось доїхали ми до Буська ще за дня і заїхали до бровару по пиво. Бровар під нашою контролею, без найменших церемоній вкинули мені вісім бочок пива, поналивали кожному з нас, разом з візниками по доброму боклагу і ми далі в дорогу. І що ближче додому, то чоловік більше неспокійний. І так переїжджаючи полем, десь в половині дороги між Буськом а Куткором, доглянув я далеко під лісом людські постаті. Не були це косарі, ані селяни. Темні однострої і стояли групою, придивляючись нам. Не сказав я нічого нікому, їдемо просто, коли я глянув через хвилину, постаті зникли.
До Куткора заїхали ми вже вечором і затаборили всі вози в саді, біля хати Кляйнова та поставили сильні стійки. Селяни з кіньми пішли спати, вози мали вони собі відібрати завтра, в неділю. Зголосив я шпісові наш приділ і передав всі папери, забрав свої екстра пляшки і пішов спати змучений.
Це була субота, 15 липня, 1944 року.
Полагодивши всі справи, змучений, нарешті пішов я на свою квартиру. Місько ще не спав, чекав на мене і на новості, я розказав йому, як нам їхалося, що ми привезли, він пригадав мені, що завтра сполудня ми переймаємо службу, а в понеділок ранком ідемо з сотнею в поле стріляти - сліпими набоями.
- Сліпими набоями…?
- Наказ команди. Набої маємо забрати завтра в полудне, щоб не будити ранком в понеділок штурмана, бо він хоче спати.
Я подивився на нього.
- Скажи мені, Міську, чи вони взагалі дбають, щоб той Запасний Полк чогось навчився?
- Ти маєш вищу ранґу за мене, ти повинен знати - сміється він.
- Хай їх шляк трафить. Доки ми будемо стріляти сліпаками?
- Доки не виграємо війни.
- Ет, тобі жарти в голові.
- Хочеш - плач. Ти сам бачиш, як вони за нас дбають. Але то не всюди так. Я думаю, що наш Кляйнов, це спеціяльна птичка. Я думаю, що він нас ненавидить, я тільки хотів би знати чому. Бо ми йому жадної кривди не зробили. Він не міг постидатися 11-ою сотнею. Вона дала чи не найбільший відсоток старшин і підстаршин нашій Дивізії.
Я був надто змучений, щоб продовжувати розмову. Він ще говорив щось, коли я заснув.
Неділя, 16 липня. Це наша друга неділя під фронтом. Почалась, як і попередня, сніданком, чищенням зброї до обіду - і тут прийшла несподіванка. Перед самим обідом польова жандармерія привела до нас 150 рекрутів, ще в цивільному одязі. Обидва з Міськом пішли ми до них поговорити, оглянути. Дивимось, не рекрути це, о, ні. З лиця і постави видно, що ці хлопці вже нюхали порох. Скоро запримітили ми, що між ними є їхні старші, яких вони слухаються і відносяться до них з повагою. На наші звичайні питання відповідали уважно, чемно, але з резервою. Ми погуторили хвилину і залишили їх до наступного дня. Сьогодні вони мали вільне.
- Що ти думаєш? - питає Місько, коли ми йшли до нашої хати.
- Це наші хлопці з лісу.
- Але чому тоді… тут?
- Чи я знаю. Може УПА просто не може помістити всіх у себе?
Як я пізніше дізнався, так воно і було, УПА не могла затримати всіх змобілізованих чи добровольців і почала з приходом большевиків передавати зайвий людський матеріял до Дивізії, щоб врятувати його від большевицької бранки і від певної смерти без зброї на большевицькому фронті.
Наші німці тим часом розділили вже приділ, що ми його вчора привезли і в саду, біля школи зорганізувався "фестин". Ми перебрали службу в полудне, але щоб не виглядало занадто службово біля пива в бочках, ми залишили шеломи на картирі і повдягали шапки. Наші "спеціялісти" вже понабивали бочки з пивом, а на боці стрільці вже частувались горілкою "для гумору". Для наших нових рекрутів ми горілки не мали, але знайшли для них хліб і ковбасу та доступ до пива. Вся ця група трималась трохи окремо від решти, раз, що не зжита ще з іншими стрільцями, два, що ще в цивільних одягах і три, що вона просто трималась разом, не з нами.
Нарешті надійшов штурмбаннфюрер Кляйнов в оточенні свого штабу, який я щойно тоді побачив в повному складі. Там було кількох підпоручників-німців, між ними наш сотенний, шпіс і штурман. То, як треба було йти на вправи, як треба було зайнятись полком і його рекрутами, як треба було укласти пляни і військовий порядок, ми їх не бачили на лікарство, але як поставили в саду бочки з пивом, як привезли приділ ковбаси і хліба і горілки, тоді ми їх побачили у всім їх маєстаті. Не добре воно заповідається для полку з такою командою. Місько, як звичайно, був "вибраний" нами зголосити Кляйнову сотню на дозвіллі, Кляйнов зробив дуже військову міну і через мінуту оглядав ціле довкілля.
- Вайтер махен. Продовжувати - сказав і пішов в сторону першої бочки, дати початок. Там уже наливали до менажок, до горнят, хто що підставив. Цікава річ, що до цих річей не треба ніякого вишколу нікому. Все йде як по маслі само, ведене якимось вродженим інстинктом!
Раптом Кляйнов завернувся і підійшов до нас чотирьох українських підстаршин. Не то жартом, не то серйозно каже:
- Чому я не бачу на ваших нараменниках старшинських відзнак?
Вербицький зголосив йому, що ми не отримали жадного наказу в цій справі.
- Фердаммт. Шпіс уже має все і завтра маєте зголоситись до мене з нашивками, а тепер йдіть пити.
Я зголосив, що ми обидва з Вербицьким маємо службу, нехай п'ють інші, а ми вже обіллємо наші нашивки завтра. Ніхто з нас в цю хвилину не знав, що це завтра мало прийти аж через роки, але так воно в житті є. Ніхто нічого не знає наперед.
Кляйнов підсміхнувся своїм диявольським лицем і пішов забавлятись. Дивлюсь я на Міська і кажу:
- Добрий день, пане поручнику!
- А… добрий день, пане поручнику, також! - каже він і сміємось. - Такі у них порядки, якщо ідеться про нас. Про своїх вони дбають краще.
- А як ти хочеш? - кажу. - Щоб вони за нас дбали більше, як за себе самих?
- Не пошкодило б, не пошкодило б, може виграли б війну, бісові сини. А так, хтозна, чи не дістанемо добре в д… за цю всю історію.
Сотня дістала гумор. Пиво було добре, видно горілка помогла, почали співати. Кляйнов підпив собі разом із своїми німцями теж і це був одинокий раз, що я бачив його, як людину. Приспівував разом із стрільцями, а стрільці, скоро забувши його загальну поведінку із нами, взяли його всередину і забавлялись. Було що випити, було що й закусити, а вояк звик до одної тези: користай сьогодні, бо завтра може бути пізно. І ніколи це не було правдивіше, як у нашому випадку.
Із села приглядались дівчата, тут і там хлопці гуторили з ними, тут і там чути було хі-хі-хі, як звичайно в житті. Пішли ми з Міськом по наші шеломи і зброю, та пішли перевірити стійки і сконтролювати, чи все так, як має бути.
Вже почало вечоріти, але на небі зорі, як срібні цятки, тишина святочна, неначе й природа знає, що це неділя, від піль йде запах збіжжя і конюшини, хоч жий і мрій. Посідали ми обидва на східцях школи та й говоримо про небелиці. Звідкіля взяти нашивок, як то ми будемо виглядати вже як старшини і що треба буде поставити шпіса трохи на його місце, бо він не тільки, що сам дре носа вгору коли треба і не треба, а ще й штурмана нам зіпсував, який теж вже думає, що він нам робить велику ласку своєю присутністю в Дивізії.
Над'їхала селянська підвода, навантажена всіляким селянським добром, з нецками включно. На возі жінка і троє дітей, малих ще, господар йде біля коней, а за возом прив'язана до нього йде корова. Все, що селянин має, крім землиці тільки і криниці. Дивимось і дивимось, адже це не шутки селянській душі вибиратись у світ із своїм майном, залишаючи те, що для нього чи не найбільш святе: землю і своє село.
- А гов, тату, куди ж ви їдете з цим всім та ще під ніч, з малими дітьми та навіть з коровою!
Коні пристанули. Селянин, в силі віку, підсуває шапку до гори бичівном.
- А ви хто будете? - питає.
- Ми українське військо, що тут стоїть.
- То ви тут стоїте. А чого ви тут стоїте, як завтра большевики будуть тут, в селі.
- Большевики далеко, на фронті, тату, де їм там сюди дістатись.
- Большевики завтра будуть тут - каже серйозно господар. - Ось і тікаю перед ними. Працював в кооперативі, а я знаю, як вони ще в Тридцять Дев'ятому повивозили тих всіх, що щось робили для народу. Іду геть. А ви… ви краще беріть своїх людей і вже тепер ідіть, рано буде запізно.
Ми його заспокоюємо, що ціла наша Дивізія стоїть на фронті лід Бродами, що якби щось мало статися, військові знатимемо скоріше, як цивільне населення.
- Ось, наші хлопці забавляються в саді, а ви кидаєте хату і поле.
Господар насунув шапку назад на чоло.
- Ет, що ви знаєте - сказав. - Вйо, вйооо! Коні рушили і він поїхав собі помалу на захід, ми якось подивились на себе і ніяково стало. Чорт його знає. Може цей господар і є тепер десь на еміґрації, якщо він це прочитає, нехай знає, що наступного дня ми дуже жаліли, що не могли послухати його поради. Повставали ми із східців і пішли далі на обхід села.
В десятій годині сотенний баль скінчився, сотня вснула. Тільки вартові ходять біля своїх об'єктів і ми обидва лазимо, як сновиди по селі. Біля дванадцятої на сходів знялась заграва і ехо наднесло важкі гарматні, чи бомбові зриви. Більше і більше, там десь земля мусіла здригатись від вибухів. Над Львовом, як кожньої ночі, ширяли прожектори, вимацуючи небеса своїми білими пальцями. Цікаво, що там діється. Ми приставали, надслухували, не знали, будити п'яного командира чи ні, але пройшла година, пройшла друга, ніщо не мінялось, заграва далі була така сама, вибухи дальше гуділи глухо, над Львовом дальше мигали в повітрі сріблисті ленти світел, то може воно тільки так, на фронті щось?
- А що, як дядько говорив правду і ми тут сидимо, не знаючи нічого? - питаю.
Місько здвигає плечима.
- Чорт його знає. Яка наша команда, коли ми не маємо ні телефону, ні радія, щоб знати, що діється. Я не думаю, що Дивізія знає взагалі, що ми тут.
- Мусить знати, яж вчора харч привіз.
- Харч ти привіз з військового магазину Вермахту. Дивізія свого магазину не має. А ти знаєш, я тобі скажу, ще з польської армії, що військо має свою бюрократію, аж гей. В однім місці запишуть паперців цілу гору, а в другій кімнаті не знають, що діється. Не дивно тобі що ми не маємо ні одного дурного радія в цілім полку? Ані телефону?
- Очевидно, що дивно, але що я зроблю, чи ти.
- То й як нам знати, що діється? А дядько… то так, як в джунґлі. Там барабанами подають вістки, а тут від вуха до вуха, з хати до хати.
- То чому тільки один дядько вибрався, а інші…?
- Бо він має причину. Всіж не можуть тікати. Він був свідомий, працював для народу, а напевно ще й мав нитки до УПА, то як йому сидіти. Його першого забрали б, ти знаєш большевиків.
А навколо нас чудова, мрійна ніч, "хоч голки збирай". Якби не ці вибухи на сході і заграва за далеким горизонтом, то така ніч для поетів, мрійників і закоханих. А ми не були ні цим, ні тим, ні тамтим.
Ходили ми до ранку, пильнуючи сплячого села і сплячої сотні і в шостій годині, в понеділок 17-ого липня 1944 року розбудили мк стрільців без найменшого прочуття, де то ми будемо ночувати наступну ніч і що станеться протягом дня.
Кухарів ми розбудили ще в четвертій і на пів сьомої сніданок був вже готовий. В сьомій годині збірка сотні, наказую принести з нашої кімнати сліпі набої до вправ у полі. Сотня стоїть, чотові звітують мені, я списую все до звіту шпісові, а то й сотенному, якщо він прийде на час, після вчорашнього балю з пивом. Все йде своїм порядком, тільки моє вухо ловить якийсь дивний рух на східньому боці села, чути щось неначе гуркіт танків, пару пострілів, чути різкий гамір танкових гусениць.
А сотня стоїть на збірці. Нікого із старшин немає.
Місько підходить до мене.
- Дивись туди - показує головою спокійно.
Дорогою в північному напрямку йдуть через село якісь частини Вермахту, але безладно, спішно, не відділами, а купами, ближче і ближче до нас, де ми стоїмо, на збірці, минають нас, навіть не дивлючись. Надходить якийсь німецький поручник, босий без чобіт, з пістолею в руці, питає мене, що це за частина і що ми тут робимо.
Я салютую, як належиться і голошу, що це перша сотня Запасного Полку і що ми йдемо в поле на вправи стріляти сліпими набоями.
Він дивиться на мене, неначе я не при всіх змислах.
- Менш, зінд зі феррюкт?! Ви не чуєте танків?! Большевики в селі, відступайте!!
Я голошу, що ми маємо свої накази і що я того зробити не можу.
Він глянув ще раз на мене, покрутив головою і пішов, буркнувши "ідіотен". Передаю я сотню Міськові і біжу просто до Кляйнова, який спав у своїм будиночку за муром. В нього стійку тримав якийсь німець, який заступив мені дорогу. Кричу до нього, чи він не бачив большевицьких танків і вбігаю до кімнати Кляйнова, прожогом. Кляйнов ще в ліжку, повертає заспані очі питає, що сталося.
- Штурмбаннфюрер, большевики в селі! - переповідаю розмову із ляйтенантом, відкриваю вікно, а в селі клекотить стрілянина.
Кляйнов зривається з ліжка, скаче в штани, наказує мені тримати сотню, він зараз там буде. Стійковий вбігає тепер до нього із своїм рапортом, що видно ворожі танки і починає помагати йому зодягнутися та припоясати зброю. Я побіг назад до сотні і біг, як на Олімпіяді. Кожна секунда тепер дорога, а ми мали цілі дні…! Ех, порядки.
Чотові до мене, говорю їм кількома словами, про те, що вони вже й так знають, хапаю за собою перший рій, щоб дістати із зброївні гострі набої і пару панцирних п'ястуків, з яких я один тільки на цілу сотню умію стріляти. До зброївні було яких триста метрів, а триста метрів в такому поспіху, це страшна купа довгого часу. Пробігли ми половину цієї дороги попід муром, що оточував палатку командира, а мур цей вже старий, порозбиваний в кількох місцях і в одному такому виломі сидить вже большевицький скоростріл і січе по дорозі, аж курява йде. Цей вогонь відтяв якусь частину Вермахту, яка тепер розбіглась по садах і городах. Ми раптово в самому майже центрі битви і не знаємо що діється і не маємо зброї! Дивлюсь, наша зброївня горить, шкода до неї поспішати. Бігом вертаємось з нічим, хильцем, щоб не показати себе, бо навіть не можна зорієнтуватись в такому бою, де ворожий фронт, а де власні якінебудь лінії. Танки чути вже ближче, здається між забудованнями фільварку, над селом починають снуватись дими. А ранок був такий чистий, соняшний.