Прийшов день 26 лютого 1946 року. Нічим не різнився він від попередніх днів. Надворі падав дрібненький дощик, холодний, проникливий, як це буває в Німеччині наприкінці лютого, напередодні весни. Сидимо в нашій шопі, з'їли сніданок, вже нам і не смакує так, як повинен, перевели час, прийшов обід, з'їли й його й далі не знаємо що будемо робити. Хіба те саме, що вчора і передучора і…
Ет. Покурюємо, бо вчора видали нам знов по 4 і пів пачки тютюну з папірцями, хіба пограємо в оці дурні карти трохи…
Несподівано свисток на збірку. Як звичайно, кленемо.
- По якої холери тягають нас на цю слоту у це болото…
- Мені пальці вилазять з черевиків, хочуть подивитись на світ Божий.
- Ти можеш це називати черевиками…?
- Це не черевики, панове, це болото-лазки!
- Ну йди вже, йди, не філософуй…!
- А, не мають ковбої що робити, та мучать нас цими збірками.
- Вони ще ніколи таким файним військом не командували, кортить їх!
- Або вони знають, що таке військо…?
Трохи легше чоловікові, коли понарікає. Кінець кінців таки треба виходити. Кожна шопа, це один відділ. Стаємо на наших місцях, дижурні переглядають, чи всі вже вийшли, чи стоїмо рівно, один за одним, щоб легко було рахувати, стоїмо й чекаємо. Якось не спішиться ніхто нас так дуже рахувати, а тут холодно, мокро, дощ паде і паде на наші голови, на плечі…
Виступає нарешті з канцелярії, яка завжди добре нагріта і тепла, наш американський командант, оцей самий симпатичний поручник і проголошує голосно німецькою мовою:
- Всі полонені, які вступили до німецької армії після дати 1-го серпня 1944 року, виступити, фортретен!!
Ця дата була вже після Бродів і у нас рахувалося, що хто прийшов до Дивізії після цієї дати, той не був вже добровольцем, його вже мобілізовано, а ми говорили популярно, що його витягнено з кукурудзи і тому й називали цих наших вояків між собою "кукурудзяниками". Зачинається рух, наші лави ламають порядок, тут і там виступають стрільці, що свою дату вступлення до Дивізії пам'ятають, інші починають переглядати свої військові книжки. Переглянувши, дехто долучується до тих, що виступили спершу. Інші стоять в рядах, між ними і я, Микола Филипович, Василь Зарицький та багато, багато інших. Ми не кукурудзяники, ми старі хлопи ще з першої Дивізії, щось наче наполеонівські ветерани, тільки що не вусаті. Ми були власне ці перші, що пішли, ще в липні 1943 року, яке нам діло до тих "залапаних в кукурудзі". Я навіть не дивлюсь у свою книжку, я знаю, що дата 1 серпня не відноситься до мене. Мій сусід зправа саме переглянув свою книжку, зідхнув важко і заховав її назад.
- Не маю я цієї дати, а щось мені каже, що варто б її мати.
- Та ніхто не знає навіть нащо це - кажу я. - Може скажуть їм картоплю шкрябати в кухні!
- А яка в тебе дата?
- Яка ж би, я ще з самого початку - відповідаю.
- Та глянь у книжку - каже він знехотя.
- Кажу ж тобі… - але витягаю свою книжку, щоб переконати його, що я не маю чого виступати з лави. Кілька карток у моїй книжці теж бракує, бо я їх скурив, коли ще не було папірців де дістати, заглядаю на першу сторінку, а там є тільки дві дати, дата мого народження, яку я сьогодні вже тримаю в тайні і дата 12-ого серпня 1944 року, дата виставлення книжки. Дивлюсь і очам не вірю. Моя книжка, чи не моя…? Моя, а тоді звідкіля така дата, мене німці ошукали, пропав мені цілий рік слави в Дивізії. Аж пригадав я собі, що після Бродів, в таборі Цайссау видавали нам нові книжки, які ми погубили в боях. Я навіть тоді не глянув, що там мені написали, яка ж ріжниця! А німцям не хотілось вписувати всіх даних із наших картотек і вписали просто прізвище та ім'я, дату народження і вставили актуальну дату, як дату виставлення військової книжки. Ну добре, я маю таку дату, а тепер що…? Дивлюсь на Миколу Филиповича, він дивиться на мене, кажу йому тихо:
- Яку дату маєш?
Він витягає свою книжку, глядить, таку саму як я, ми ж були тоді разом у цій суматосі. З наших рядів виступають нові "кукурудзяники", питаю Миколи:
- Ну що робимо?
- Виступаймо! Скажуть бульбу шкрябати, будемо шкрябати, що тобі залежить?
Виступили й ми, долучились до тамтих. Виступив і Зарицький за нами. Перешіптуємось, не знаємо, що тепер буде. Нарешті покінчилось, лави зімкнулись, немає більше "кукурудзяників" ні правдивих, ні таких, як ми. Всі чекаємо з б'ючим серцем. Командант переглянув нас і видав наказ піти до своїх шоп і забрати із собою все своє "майно". Е, це вже цікавіше. Кудись нас переносить, не буде так нудно, як було тут останніми часами,
Позбирали ми своє "добро" скоро, ці, що не мають цієї таємничої дати дивляться на нас дивними очима і по таборі вже йдуть паролі. Доходять вони і до нас, ще заки ми вийшли з нашої шопи:
- Ці виходять на волю! Всі, що мають пізню дату виходять на волю сьогодні…!!
Ми чуємо це, але вірити не хочеться, щоб пізніше не розчаруватися гірко і не осмішитися. Тому кожен з нас тільки підсміхається значуче, мовляв, не думайте, що ми такі дурні, нас вже не наберуть…!!
Вийшли ми на площу із своїми речами і щойно тепер американський командант розпустив всю решту із збірки, На всякий випадок прощаємось із товаришами, бо сяк чи так, кудись нас забирають. Тут ще рука, тут ще потиснеш долоню, пару слів.
- Ви йдете на волю, нема сумніву.
- Не знаємо. Але якщо так, за вас не забудемо.
- Та добре, що вже рушилось, все ближче до якогось кінця.
- Якось то буде.
Настрій серед нас нервовий, напружений. Паде команда, збірка, струнко, праворуч і наша колона відмаршувала. Ще оглянувся я, ще оглянувся хтось інший, ще один помах руки і вже дроти, закрут дороги заступили вид. Наші товариші залишились за нами, а нас ведуть. Куди?
Нас привели до клітки число 11. Аж тут нас повідомили холодно, спокійно, без жадної драми, що ми будемо звільнені з полону. Процедура звільнення буде тривати всього два дні. Не можу описати точно вражень цих хвилин. Прийшла довго очікувана воля - а у мене наче протиакція. Просто охляв. Не знаю, що з собою зробити. Напруга чекання була завелика і тепер у мене вже не стало сил ні тішитися, ні думати, ні плянувати щонебудь. Я ходив як у півсні.
Наступного дня з самого ранку, після видачі снідання, вказали нам де, що і як. Ми входили по черзі до кімнати, де зараз же при дверях сидів американець, який відбирав у кожного військову книжку. Він перевіряв дату, цю вирішальну дату і прибивав печатку, яка мала дві таємничі букви О.К. Цю книжку тоді він віддавав власникові і з нею треба було йти дальше. Рядом стояли там столики, може із десять. На столиках були машинки до писання, за машинками сиділи німці. Кожний з нас, діставши печатку О.К., тобто, все в порядку, підходив до когось із цивільних писарів і той відписував тоді з його книжки потрібні дані на спеціяльному листку паперу. Писарі нікого про ніщо не випитували, а скінчивши переписувати, що їм треба було із книжки, відкидали книжку в куток, бажали нам багато щастя і полагоджений стрілець вертався на свою квартиру, в тому самому тимчасовому бараці, що в ньому ночували ми попередньої ночі. Тут ще раз довелось нам переночувати, бо аж наступного дня, тобто 27 лютого вечором стали нас вантажити на автомашини. Посвідок звільнення однак не видали нам на руки. На кожну автомашину відраховували по сімнадцять стрільців і як вісімнадцятого давали одного конвоїра, поляка з армії ген. Андерса. Вступаючи на машину треба було віддати вовняний американський коц, "зафасований" в полоні. Коли ми вже сиділи на лавках, на автомашині, вартовий сідав останній, зараз же з краю, при дошці.
У нього був кріс, якого він тримав між ногами. Другий конвоїр сідав з шофером до його будки. Пощо давали нам таку аж охорону? Адже ми не думали нікуди втікати, ми ж були звільнені з полону! А може ми ще цілком не є звільнені…? Що за чудасії…?
Нарешті рушили автомашини нашої колони в напрямку Вайден, як показували придорожні знаки. Скоро надворі стемніло, а під цельтами, на наших машинах вже було цілком темно. Дорога довжилась, це около 60 кілометрів, дорога не в найкращому стані, хотілось курити і дехто став засвічувати папіроски. Наш конвоєнт зареаґував. Хотів показати, що він дуже службовий.
- Нє вольно паліць!!
- Чому? - питаю спокійно.
- Нє вольно!! Такі єст розказ!!!
Я думав на цьому покінчити дурну справу, але мої стрільці не втерпіли. Чую, перешіптуються щось там між собою. Я сидів біля самого конвоїра і так собі думаю, що моєму сусідові, товаришеві полону так тісно сидіти, чи яка біда, що він весь час напирає на мене. Відсунувся я злегка, та де, він дальше натискає. Відчув я, що ціла лава тисне. Посунувся я ще більше і притис вартового до дошки. Тиснуть далі. Відсунувся я ще трошки, а в автомашині хоч око виколь, нічого не видно. Я чую, що тисну вже порядно, чую, що вартовий далі не має куди посуватися. Раптом цілком інший тон:
- Пановє, дайцє спокуй, я теж хце жиць, я мам жоне і дзєці, як хцецє, можецє паліць, можецє паліць…!
- О, то хтось змінив вже наказ…? - питаю.
- Нє, нє, вшистко в пожондку, пальцє, пальцє!!
Зробилось місце і вже всі сиділи знов вигідно. Хлопці позакурювали, закурив і конвоїр, ще й потрактував найближчих біля себе. Дивний той світ, не покажеш п'ястука, не дістанеш нічого, кожний тобі буде їздити по носі! А покажеш - і ти вже свій, ти вже належиш до упривілейованої групи… Ясна і недвозначна наука. Тільки чому нам так важко вивчити?
Після півночі заїхали ми до Вайден. Таки зараз же, без перерви, завантажили нас до критих, вантажних вагонів на залізничній станції, але дверей нам не закривали, ми замкнули їх самі, бо було холодно. Навколо поїзду, ще на станції всю ніч ходили поляки-вартові. Ранком рушили ми в дальшу дорогу. Помалу, бо помалу, але доїхали до станції Аллях біля Мюнхену. Тут ми вивантажились та на прощання отримали по одному пакетикові американської залізної порції, цієї славетної "С"-рейшен і з тим пустили нас наші добродії в світ. На станції вештались якісь німецькі цивілісти, що дивились на нас неменше уважно, як ми на них. Виявилось, що це представники Арбайтсамту /бюра праці/, та різних німецьких та німецько-американських фірм, яким було треба дешевого робітника. Кажуть, що історія не повторяється. Ми приїхали до Кафи, Трапезунту і Синопи… Цікаво тільки, чи будуть нам заглядати в зуби. На щастя, з моїми я зробив порядок! І вірте мені, так воно відбувалось, як на турецьких невільничих ринках. Кожен з представників приглядався нам уважно, як коровам на торговиці і старався вибрати собі найміцніших і найздоровіших на вид людей. Малощо бракувало, були б заглядали і в зуби. Велика група, в яку і я попався, була приділена до фірми "Людвік", завданням якої було відбудовувати знищений війною Мюнхен. Наші посвідки звільнення з полону забрав представник фірми, а ми залишились як звичайне бидло в його руках. Куди дітися без особистого документу у повоєнній Німеччині? Не так я собі уявляв свій вихід на волю, але я вже переконався, що в житті майже нічого не діється так, як чоловік собі уявляє. Хоч деяким нашим хитрунам вдалось дістати свої посвідки на свої власні руки - за американські папіроски. Таким щасливцем став і Микола Филипович, але мені не вдалось переконати мого "власника", що це і для нього і для мене найкращий "бизнес". Нашу групу завантажили в автомашини фірми "Людвік" і повезли до німецького табору біженців, зараз же недалеко Мюнхену.
І так 28 лютого 1946 року формально я вийшов на волю, а неформально, але дуже дійсно прив'язали мене до цілком мені чужої фірми, на чужій землі, на чужій для мене роботі. І куди я попав в найближчу хвилину? Не повірите: до бараків, з яких я щойно вийшов… на волю! В кожній кімнаті було дванадцять поверхових ліжок. Це вже не були ліжка в полоні, це були…вільні ліжка. На кожному був скупий сінник із соломи і дешевенький німецький коц. Але це все було вже вільне, це було не в полоні. Не знаю, чи хотів я плакати тоді, чи сміятись, не пам'ятаю. Роздали нам харчові картки на тиждень наперед. На ці картки можна було дістати сніданки, обіди і вечері в кухні, а теж сухі харчі в магазині, тільки що за цим всім треба було довго вичікувати в черзі, а приділи були дуже скупенькі. Весь табір був переповнений німецькими родинами, які утікали з Чехії і зі Шлезька, звідкіля безцеремонно, за німецькою власною рецептою виганяли їх чехи і поляки. Багато було маленьких дітей, які чинили несамовитий крик перед обідом, бо були дуже голодні, а по обіді, бо вже були ситі і мали силу. Другого вечора, пізнім вечором, заки я вснув, зробив я підсумок рахунків зисків і втрат, для себе самого. Втратив я добрі американські харчі, які вже давали в полоні останніми часами, втратив спокій, більшість товаришів і почуття споєної єдности, що в'язала нас усіх в полоні. Що я зискав…? Волю, яка не буде моєю, бо моя карта звільнення була в руках компанії і я став тільки примусовим робітником на волі, щось як ці нещасники в Сибіру, що їх большевики випускають з таборів після 25-и років каторги без браку дозволу вертатися додому, а заставляють працювати там таки на місці, як… "вільні".
По обличчях моїх товаришів бачив я, що вони цілком такою зміною не були захоплені. Ми перейшли на "німецьку економію", тобто на повсякчасний брак всього потрібного, почали діставати ми німецькі харчі, які нам цілком не смакували, але ми мусіли їсти, бо нічого іншого не було можна дістати - без грошей. До праці нас якось ніхто не кликав і ми цілими днями лазили по таборі, шукаючи вітру в полі. Дехто відважився на пробу поїхати без документів до Мюнхену, вернулись щасливо, ніхто їх не чіплявся. Встигли при цьому відшукати Український Червоний Хрест при Дахауерштрассе, а також Український Комітет при Розенгаймерштрассе, там же вони й пореєструвались. Довідались також про американську фірму "Індіяна", яка розладовувала поїзди із харчами і дізнались при цьому, що ця фірма приймала до праці тільки чужинців, німців не приймали взагалі. Деякі з наших хлопців після кількадневного розвідування зуміли вкрутитись туди на працю і повернувшись до нашого табору стали розказувати чудеса того крою, що нам, безробітним і голодним стала слинка текти на саму згадку. Тоді то вирішив і я піти попробувати щастя, бо й чого сидіти на одному місці? Когось побачу, з кимось познайомлюсь, щось розвідаю. Варто було й бачити повоєнну Німеччину, що лежала як Фенікс у своїх власних попелах. Товариші мене поінформували, що в цій фірмі не приймають також колишніх військових, тільки цивільних біженців. Зі мною пішло нас ще кілька таких самих як я, "на пробу". Знайшли ми канцелярію цієї фірми, всі там ходили в шапках на головах, не було ні сліду німецької бюрової атмосфери. До праці приймав людей якийсь москаль, здоровенний, випасений і мало культурний, як всі вони зрештою. Розкидав паперами наліво і направо, як нібито великий урядовець при незвичайно важкій і важливій роботі і матюкався весь час, користуючись цим, що присутні американці не розуміли ні слова. Його завданням було перепитати робітника і видати свою опінію, прийняти його чи не прийняти. Решту полагоджували інші, вже на самій роботі. Він знав тільки три питання: прізвище, звідкіля і чи служив при війську. Кожен з нас не був ніколи при війську, до Німеччини вивезений силоміць, документи втратив під час бомбардування, навіть німецької мови не знаємо.
- Вот, харашо! - репетує москаль і Бог його зна, чого вони всі так голосно репетують по всьому світу. Це "харашо" це було вже й приняття на працю і ми опинились за воротами американської фірми "Індіяна". Як просто і легко. Нема що сидіти, треба рухатись в тому модерному світі, коли чоловік хоче якось жити. Знайшовся якийсь американець, зодягнутий напів по військовому, напів по цивільному і забрав нашу групу, махнувши рукою. Йдемо чемно за ним, побачимо, що буде. Завів він нас до вантажних поїздів, що стояли на різних шинах. Біля них варту тримали маленького росту філіпінці, які свою службу трактували по американськи. Кріси були майже більші від них. Весь час голосно сміялись і реготались дрібним реготом, що лунав навколо цілий Божий день. До кожного вагону приділено по шість люда. Філіпінець тоді зривав з вагону пльомбу, ми всі відсували важкі, поржавілі двері і починали працю. Треба було з вагону виносити скриньки і уставляти їх на дерев'яній плятформі, яку інші робітники відвозили після заповнення і підвозили нову. Першу годину працювали ми гаразд, щоб зробити "добре враження". За той час ми підглядали, як роблять інші робітники і вчились від них дуже скоро. Техніка була проста. Під час вивантажування, якась скринька падала і розбивалась. Кожен з нас по черзі зникав між вагонами, щоб десь в спокійному куточку добре наїстися. Інші за цей час працювали. Так до обіду вся наша шістка перейшла через нашу "приватну кухню". Вкоротці ми навчились розпізнавати по скриньках, в якій і що саме знаходилось. Почалась виміна з іншими вагонами, щоб змінити харчі і дати всім змогу дістати всі потрібні до життя вітаміни. Пішли в рух папіроски, консерви, шоколяда, компоти, кекси. Ми до обіду були насичені самими добрими речами. О, таку роботу, то варто цінити. В полудне роздали нам гарячий обід. Це було щось. Густа зупа з воловим м'ясом, все висококальорійне і смачне. Хліба білого скільки з'їш, зупи бери скільки з'їш. Обідова перерва тривала годину і поївши, ми посідали вздовж вагонів та грілись до березневого сонця. Рік тому назад в цей час була ще війна, ми маршували крізь Австрію на Словенію… а тепер ось глянь, як змінилось! Якось ця воля сьогодні сподобалась мені більше, як вчора.
Працювали ми вісім годин і за цей день нам виплатили по 16 німецьких марок. Погано було, що нічого з цих Божих і американських дарів не можна було винести поза дроти. А у мене стільки товаришів ще у старому таборі! Перевірку при вихідних воротах переводили самі американці і то дуже гостро. Видно, у них була засада, їси, що хочеш і можеш, але не роби інфляції і чорного ринку. Якщо у когось щось знайшли при обшуку, цього більше до праці не приймали, а по животі нікого не поклепували, там було вільно мати, скільки влізе. Та помимо цього були такі, що рискували. Найбільш "хідким" товаром в цей час була зерниста кава і папіроски. Ці ризиканти зодягали на себе черевики два або три числа завеликі і перед відходом з праці насипали туди зернистої кави, повз свої ноги. Не було їм вигідно ходити, але говорили, що "оплачувалось". Відійшовши подальше, такий герой сідав у траві, і до шкарпитки зсипав каву, яку згодом продавав за добрі гроші, бо це була перша зерниста кава, що її Німеччина бачила від вибуху війни! Коли я вступив до праці в цій фірмі я зважився і вага показала 54 кілограми. Два тижні пізніше я важив 65,5 кілограмів, отже це найкращий доказ, що я не голодував. В нашому таборі ми вже мало що їли, брали на картки хіба молоко, бо хотілось пити, а решту карток давали біженцям, жінки яких за це прали нам білля, мили долівку в нашій кімнаті і стелили ліжка. Зажили ми як пани, як на курорті. Біженці не могли здогадатись, чому ми їм даємо дорогі харчеві картки, а ми нашу тайну берегли, бо були б втратили харчові картки. Дні з весною ставали щораз довші, так що я мав час піти і зареєструватись в Українському Комітеті. Червоний Хрест видавав кожному полоненому допомогу у висоті 50 марок і з цими грішми, що я їх заробляв на роботі та з повним, здоровим харчем у мене в кишені вже вітри не віяли. Було вже й на трамвайний квиток і на залізничний, щоб неділями їздити по таборах ДП та розшукувати знайомих, або рідних. Хто мав поганий одяг, міг в Комітеті вифасувати щось краще з американських дарів. Одне тільки не давало нам спокою, а саме брак документів. При першій-ліпшій облаві кожен з нас міг попастись ні за цапову душу. А облави відбувались по таборах ДП і в містах. Досі якось ніхто з нас не напоровся на біду, ніхто за документами не питав, але ми таки постановили з фірми "Людвік" видістати наші офіційні посвідки звільнення з полону.
- То що, йдемо до фірми "Людвік"?
- Ні - кажу, - вони можуть нам не видати. Це не є в їхньому інтересі.
- То куди ж підемо…?
- На поліцію!
- На поліцію?
- Очевидно, що на поліцію. Це справа поліції, щоб ми мали порядні документи на руках, ні?
- Але… але…
- Ну, що "але"? Поліція є на те, щоб людям помагати! це не є НКВД!
І ми пішли. Мої колеґи помалу за мною, я з рації мого проєкту на самому переді. Поліційна станиця чиста, всюди порядок, як звичайно у німців. Самі молоді люди, мабуть теж військові, такі самі, як ми. Чемні, цілком не та німецька поліція, що була ще так не давно. Скерували нас до бюра документації. Я розказав нашу справу молодому урядовцеві в цивільному одязі. Йшлось про те, що ми вже знайшли працю в американців і хочемо дістати наші документи з фірми "Людвік". Цілком просто. Німецький поліцист потелефонував цілком просто до цієї фірми. Ми слухали всієї розмови. Хтось там у фірмі шарпався, мовляв вони нас потребують. Поліцист заакцентував дещо свій голос і сказав дуже виразно і дуже чітко, що він хоче мати наші документи і що він посилає нас з поліцистом туди.
- Ферштанден?
Фірма "Людвік" складалась з німців теж і вони очевидно "ферштанден". Нам приділено поліциста і урядовець махнув рукою. Сказав нам чекати тут, списав наші прізвища і послав поліциста самого туди. Ми почекали з годину, поліцист приїхав і привіз наші папери. На поліції нам побажали щастя і ми, подякувавши, вийшли, як справді вільні люди.
- Які німці тепер чемні, диви-но…!
- Мусять направити все те, що наробили під час війни.
- Нехай стараються, але ледве чи їм вдасться…!
Найближчої неділі вибралось нас трьох на відвідини до табору Карльсфельд. На залізничній станції в Мюнхені несподівано зустрів я свого чотового ппор. Филипа Трача, з яким я розпрощався ще на фронті після його поранення і перед його виїздом до шпиталя. Ми звітались, як старі приятелі, забулись всі наші дрібні непорозуміння, які завжди бувають там, де багато людей мусить перебувати разом та ще у фронтових відносинах. Поговорили ми про наші переживання доки не надійшов мій поїзд. Тепер вже не трудно буде із друзями зійтись, вже не війна, можна буде їздити куди хочеш.
В Карльсфельдському таборі попали ми на свято. Це була неділя 17 березня і в таборі саме відбувалась академія в честь Тараса Шевченка. Не перша це була в моєму житті академія, але перша, що мені справді подобалась. Все було задумане і виконане імпозантно. Величезний мішаний хор із такими солістами, як Руснак, Голинський, Тисяк, Рейнарович та інші. Програма була на високому рівні, промова була коротка і до речі. Кінчалась словами: маймо надію, Бог із нами…!
Якось відрадніше стало на душі. Ми таки дивний народ: якщо хочемо, то вміємо все зробити, а коли нам не хочеться, то здох пес. Якби так у нас не так солом'яний вогонь, а витривалість у змаганні до наших ідей, ми ніколи не потребували б виїздити на еміґрацію. Інші їхали б…
Між публикою після академії зустрів я деяких знайомих і від них дізнався, що мій вуйко перебуває в Реґенсбурґу і я постановив наступної неділі поїхати туди.
Та склалось інакше. Вночі ми вернулись до Мюнхену, до нашого табору, щоб відпочати, бо в понеділок треба було до праці. До цієї роботи ми набрали вправи, нас визнали навіть за дуже добру команду. А ми наситились, набрались сил і все йшло нам легко. На роботі, як звичайно, їли і відпочивали і заробляли кальорії на пізніші дні. В середу 20 березня після повернення з праці один із моїх таборових товаришів сказав мені, що він був у Червоному Хресті на Дахауерштрассе і якась там пані питала за мною. Урядовець заявив їй, що є звільнені з полону, але що такого прізвища він не бачить на списку, помимо того, що ми всі зареєструвались там таки першого дня. Тоді мій товариш підступив до цієї пані, поінформував її, що знає мене, що ми разом працюємо, що живемо в одному таборі, що я здоров і все в порядку. Ця пані до нього гарно усміхнулася, як він переказував мені з подробицями, і просила переказати мені, що в п'ятницю вона в Червоному Хресті, вона приїде по мене. Але мій товариш забув спитати про її прізвище, а вона сама йому не сказала і для мене таємниця тривала аж до п'ятниці. Заходив я в голову, яка це пані могла бути, тобто котра із моїх дівчат…? Опис мого товариша був такий хаотичний, що ніяк не вгадав я. Каже він, пристійна, гарна, гарні очі.
- Якого кольору? - питаю.
- Бігме не пам'ятаю!
- А яке волосся?
- Бігме не пам'ятаю!
- Най тебе чорт забере! Маєш очі?
- Маю! Задивився, така гарна пані…!
Говори з ним. В п'ятницю не пішов я вже до праці, а поїхав до Мюнхену, просто до Червоного Хреста. Чекаю на свою паню, чекаю, дивлюсь на годинник, дивлюсь на двері, нема жадної пані. Біля полудня входить хтось, дивлюсь, далебі, мій шваґер!
- Звідкіля ти тут взявся! - верещу, цілуємось, трясемо долоні і' б'ємо себе по плечах. - Я тут чекаю на одну паню, як тільки полагоджу, фалюємо обидва…
- Фалюємо тепер - каже він. - Ця пані це твоя рідна сестра. Вона тут була в середу, а сьогодні я приїхав по тебе. Гайда, їдемо!
Я бачився з ним ще перед від'їздом під Броди на фронт. Є про що розказувати на цілі місяці. Але він поспішає, щоб ми встигли до поїзду. Ледви встигли ми поїхати ще до табору, де я наґвалт спакував свої достатки, тобто коц, плащ, їдунку і хлібник. Це було все майно, з яким я мав розпочинати нове життя. Ну і забув я. Пара здорових рук.
Вже добре стемніло, коли поїзд спинився на малій станції Марктль над рікою Інн, між Мюльдорфом і Сінбахом. В місцевому малому готелі примішувався табір ДП і ми трапили саме на велику таборову нараду, яка відбувалася у великій залі готелю. Всі були там, але моя сестра чекала на мене в кімнаті. Сльози станули нам обидвоїм в очах, як ми себе побачили, а її звичайні слова врились в мою пам'ять до сьогодні.
- Як маєшся, Ромку, - сказала вона, дальше не могла говорити. Це було найщиріше привітання, яке я колинебудь почув в моєму житті. А з ліжечок заглядали три пари оченят, пильно оглядаючи вуйка, що його або не бачили ще взагалі, або не пам'ятали. Тоді вони були ще маленькі в цьому німецькому готелі, а сьогодні дівчина вже заміжня, а хлопці на наказ вуйка Сема відбули свою військову повинність у В'єтнамі, де їм прийшлось боротись проти того самого ворога, проти якого ми боролись в наш час, тільки далеко дальше від України в просторі… і далеко ближче до неї в часі.
Так відкрився передо мною нарешті повоєнний світ. Я пережив війну, що мала бути останньою і сьогодні гляджу, чи за рогом не заглядає вже наступна. Ніщо, стріляти ще умію і знаю куди. А там, чекає - Україна.