Provisional Co - 2021
P.W.E. # 24 Auerbach,
Munich. 13. B.
Адресу, куди карточка мала попасти, треба було писати дуже виразно, по змозі друкованим письмом. Я, на жаль, не скористався першою поштою, бо не мав жадної адреси, щоб кудись мою карточку скерувати. Знав я вже тоді, що мій старший брат, Клим, щасливо вирвався із старшинської школи біля Познаня, як большевики почали свою рішаючу офензиву на Берлін і мав би перебувати в домі своїх майбутніх тестів, чув я теж про сестру з ріднею, чув про вуйка, але не мав поняття, де вони точно знаходяться. Тому свою картку я відступив товаришеві.
Так прийшов вечір Першого Листопаду. Отець Левицький відправив спершу Службу Божу, потім Панахиду за Поляглих Героїв і сказав нам принагідну проповідь.
- Там, в Україні, ворог не дозволить відправити панахид за наших поляглих, тільки матері, жінки і сестри шепочуть молитви за їх душі… Неодна мати молиться в тишині своєї хати, за сина, про якого не мала вістки ще з цих днів, коли під Бродами ревіли гармати, коли її, часом одинокий, син, своїми грудьми заступив ворогові дальший шлях, у захист нашої Батьківщини… Молиться мати і вижидає: може він не загинув, може схоронить його Бог мені на старі літа, на потіху… Може прийде від нього вістка… а може він сам застукає у вікно серед ночі…
Отець говорив зворушливими словами, а мені самому жаль стало, коли думки прийшли на голову. Було в моїй родині нас п'ять братів, один згинув з рук польської боївки, невдовзі після свого весілля, прожив із молодою дружиною всього чотири тижні… Наймолодший був ще маленький, всього вісім років, а вже сирота, бо батько помер в 1939 році, з приходом большевиків. Одного з нас забрали в червону армію на долю і недолю і немає від нього і про нього вісток. Тепер нас залишилось двох, на чужині. Мій брат дякувати Богові, на волі, а я в полоні вже шість місяців і скільки з цих місяців я був голодний, до розпачу голодний? А волі як не видно, так не видно. Чому якось так склалось в цьому світі, що нашому народові припала така велика миска гіркої недолі…?
Не тільки попав я у задуму. Цього вечора у нашому таборі не чути було пісень, не чути було жартів. Кожен ходив сам із своїми думками…
Наступного дня, грім з ясного неба. Приїхала большевицька репатріяційна комісія і буде забирати совєтських громадян "на родіну". Сьогодні, з перспективи часу я і мої товариші згадуємо ці хвилини із поблажливим усміхом. Але тоді, коли в Німеччині діялись такі речі, як ось у Корнфельді, де насилу американські вояки вкидали людей на совєтські вантажні авта, настрої були інакші. Бувало, вся справа залежала дослівно від ступеня політичної зрілости або й гумору даного американського команданта. Часом також від його політичних переконань. Ми вже тоді чули, що в американській армії є комуністи і то на високих становищах. Ця вістка відібрала нам весь спокій. Тому, коли заряджено денну збірку, ми йшли на неї, як на розжарених вугільцях. Як я вже згадав перед тим, командантом нашого табору був американський поручник, віденець, який плавно говорив німецькою мовою. Збірка проходила, як звичайно, але вичувалось в повітрі напруження сотень нервових систем. Ми не мали часу приготовитися якнебудь до цієї відновленої небезпеки. Не вспіли порозумітися з іншими клітками, не вспіли виписати жадного меморандуму, не вспіли навіть порозумітись між собою, якслід. Побачимо, що буде і діятимемо відрухово, якщо діятимемо взагалі.
- Полонені! - озвався наш командант після перечислення, не давши наказу розійтись. - Як вам вже відомо, до системи наших таборів приїхала совєтська військова комісія, яка за згодою і порозумінням із американською окупаційною владою вишукує совєтських громадян та забирає їх під свою опіку, до повороту до Совєтського Союзу. Ця репатріяційна акція є одобрена Альянтськими цивільними та військовими чинниками. В зв'язку з цим, і на мене спадає відповідальність за долю евентуальних совєтських громадян в цьому таборі, під моєю командою. Хто з вас є совєтським громадянином, прошу виступити вперед!
Мовчанка. Ані одного відруху. Наші лави стоять, як статуї.
- Ще раз повторяю: хто з вас є совєтським громадянином, прошу виступити вперед!!
Ми, галичани, давно вже умовились, як маємо поводитись у відповіді на таке питання. Ми не були добровільно совєтськими громадянами, а позатим, західні Альянти не визнали окупації польських державних земель в 1939 році і тим самим не визнали правно совєтського громадянства, накинутого большевиками всьому населенню Західньої України, після горезвісного "визволення", та ще "єдинокровних братів". Але наші товариші-наддніпрянці, а їх було досить, мали важчу проблему. За всіми тодішніми законами та умовами, вони вважались совєтськими громадянами, і були зобов'язані вертатись до СССР. Та біда в тому, що ніхто з них не бажав туди їхати, в кожному разі ніхто в нашому таборі. На повторений заклик команданта знов ніхто не ворухнувся в наших лавах. Тоді наш український командант пояснив американському поручникові, що у нас немає ніяких совєтських громадян, що ми попали були під большевицьку окупацію тільки на підставі угоди Гітлера із Сталіном із серпня 1939 року і ця угода Альянтів не зобов'язує.
Наш американець виявив вдоволення на обличчі і розпустив нас по бараках. Ми гомоніли подіями, нерви не були у нас спокійні, бо ми знали большевиків і їх монгольську хитрість, супроти якої навіть західні Альянти часами були безборонні. І справді. Ще добре ми не розляглись, як свистки дижурних покликали нас знов на збірку. О, це вже погано. Значить, не обійдеться нам так легко. Наші східні брати переживали цю подію, видно було по їх обличчях. Ми старались їх заспокоїти, мовляв, силою вас з-посеред нашої маси не візьмуть, будьте доброї думки. Але й самі ми не знали, як оборонитись, коли б так прийшлось дійсно зустрітись із насиллям…
Ставши на збірці, ми запримітили біля таборової канцелярії трьох осібняків, бо інакше описати їх не можна, за їх виглядом і презентацією. Справді, зле мусіло бути в СССР, коли вже таких представників мусіли висилати закордон у військових і дипльоматичних місіях. Один із них був вже старший віком, на вид спокійний, майор совєтської армії, другий майор НКВД, що було пізнати по синій шапці і третій, цивільний, який чомусь нервувався, ламаючи в руках неспокійно куски якогось патичка. Дібрана трійця.
З канцелярії вийшов наш американський поручник, не звертаючи ніякої уваги на совєтчиків і станув перед нашим фронтом. Мимоволі у кожного з нас марсова міна, мимоволі плечі випростувались, мимоволі голови пішли вгору: ми стояли в обличчі небезпеки, хоч і без зброї, але це був бій і то дуже важливий бій, за людські душі.
- Полонені! - озвався американський командант. - Я представив Совєтській Комісії вашу відповідь, але, на превеликий жаль, вони ані мені, ані вам не вірять і бажають з вами особисто говорити. Прошу дати мені доброго перекладача!
Наш таборовий перекладач виступив з ряду, не пам'ятаю, на жаль його прізвища. Американець покликав його до себе і тоді підійшли до нас совєтські представники. Тільки майор армії залишився позаду, так, неначе його це все не обходило взагалі. Енкаведист в однострою майора підступив ближче до нас, дуже певним кроком, з міною великої державної серйозности на обличчі, а цивільний пристанув біля нашого перекладача. Американський поручник не випускав команди з рук і нам це сподобалось. Він і перший забрав слово. Говорив голосно, так, що ми всі чули цілком добре. На площині тиша, хоч маком сій. Звернувшись до перекладача, а вживаючи голосу, що його чули останні кінці наших лав, американський поручник хотів нам доказати, що жадних довірочних комбінацій тут не буде.
- Скажіть совєтському представникові, що я тут є командантом табору і маю право видавати накази. Скажіть йому, що я дозволяю говорити до полонених, дозволяю намовляти і аґітувати, але не дозволяю погрожувати, Перекажіть кожне слово.
Перекладач переказав це все цивільному совєтові, українською мовою. Цей вислухав, кинув з люттю об землю останнім куском патичка, що його він так нервово ламав у своїх руках і вже відкрив уста, щоб щось сказати, коли американський поручник перебив йому і озвався самий, знов до перекладача.
- Скажіть йому, щоб він говорив повільно, щоб вояки все могли добре зрозуміти та з перервами, щоб ви могли мені все докладно перевести! Це є мій наказ. Дас іст майн бефель.
Ми думали, що большевика "шляк трафить", він так почервонів, коли перекладач переказав йому зміст слів команданта. Ми вже знали тепер, що цей молодий поручник американської армії є по нашій стороні. Цивільний відкрив рота і ми вчули російську мову!
- Всє здєсь українци?
Хтось гукнув:
- Не розуміємо російської мови!
Командант поінформувався про цей вигук. Цивільний хвилювався. Він звернувся тепер до нас українською мовою, але з домішками совєтчини і російщини.
- Отже панове, війна вже окончилась, вам нада вертатись домів, вас там мать жде, жена побивається, діти вижидають. Вас збаламутили і ви повірили, але товариш Сталін все вам простив, вертайтесь домів, родіна вас чекає. Вона тепер знищена, треба її відбудовувати і своєю працею ви зможете відкупити свій промах. Повторяю еще раз, що товариш Сталін вам усе простив. Багато з ваших уже поїхало, дістали на дорогу харчі, вони вже є щасливі. І вам треба їхати додому.
Стоїмо і слухаємо, а в грудях наростає буря. Перекладач перекладає кожне слово німецькою мовою командантові, вголос, щоб всі чули.
- Єсть у вас питання? - закінчує цивільний.
Вгору вистрелило багато рук. Командант вказав на одного і той виступив вперед.
- Я маю питання - каже стрілець, поставний, дебелий вояка.
- Пожалуста, пожалуста - припрошує цивільний.
- А куди ті, наші, як ви кажете, поїхали?
Цивільний усміхнувся нервово.
- Канєшно, додому - пояснює.
- А ви хто, українець, чи росіянин…?
- Я украйнєц, українець.
- То чому тоді ви говорите більше російською мовою, як нашою, коли ми в американському полоні можемо говорити свобідно українською мовою? Чи ви може перебуваєте там в гіршому полоні, як ми тут…?
- Слухайте, так не можна… - почервонів цивільний.
- Чому не можна? Свобідній людині у свобідній країні можна було б хіба більше, як нам у чужому полоні. Куди ж поїхали ці мадяри, що зголосились їхати додому…?
- О, на свою родіну, на Мадярщину.
- Дивно. А листи від них приходять тепер із Омська! Хіба це їхня батьківщина? Вони своїх домів навіть не бачили, правда? Чому ви прийшли нас сюди дурити? Ви знаєте, що ми не є ваші громадяни і ви знаєте, що ваш Сталін брехун найбільший у світі! Кого ви ще хочете здурити? Нас…?
Стрілець сказав це і добре сказав, їй-Богу і хотів вступити вже назад в лаву, але цивільний втратив панування над собою. З його запіненого рота посипались тепер вигуки і прокльони:
- Ви зрадники, ізмєнніки родіни, нє хатітє єхать на родіну да ми вас і в Амерікє найдьом!!
Перекладач ледве встиг перевести командантові, щоб цей зорієнтувався в чому справа, але американець вже й сам здогадався, про що йдеться і скомандував гостро:
- Кейдж драй - веґтреттен! Клітка третя - розхід! Чомусь нам вирвався з уст оклик "Слава" і табір аж затрясся від нього. Якось нам так хотілось крикнути, а 210 чоловіка мужви, це таки вигук, дай Боже здоров'я. На цьому справа для нас була закінчена. Та ми не знали, який ефект матиме наш оклик на совєтських представників. Цивільний хутко втік і заховався за плечі американського команданта, майор з НКВД відбіг назад, аж під канцелярійний барак, тільки армійський майор залишився стояти на місці, покурюючи і я запримітив, що на його обличчі з'явився усміх. Чому…? Не знаю. Він мені не сказав. Але він був вдоволений цією сценою. Може він був українець і може у нього були свої власні, глибоко заховані думки? Хто знає, але нехай мені ніхто не каже, що там, за залізною заслоною немає українських патріотів в армії, в міліції, а може навіть і в партії і в МВД. Я наслухався досить оповідань про дивні події від наших людей, що можуть підтвердити цей здогад. Нехай тільки час прийде…
Це була остання комісія, яку ми колинебудь бачили. Більше ми клопоту з большевиками не мали. Наступного дня сам американський поручник, командант, розказав нам, підстаршинам в нашому колі, що сталось цього попереднього дня ще на воротах, при в'їзді до табору. Як відомо, до табору не вільно було входити зі зброєю, вся зброя мусіла бути залишена на вартівні, де сидів один американець вартовий, гріючи ноги до червоної печі. Ворота до табору були відкриті і коли над'їхало авто з большевиками, очевидно, американський джіп, бо якеж авто могли мати переможні большевики, щоб заїхало із Совєтського Союзу аж до Німеччини? За кермою авта сидів цей цивільний і вартовий, жуючи ґуму ледве запримітив, як авто проїхало повз ворота, не затримуючись. Обидва большевицькі старшини в одностроях мали нагани при боці, цивільний, як показалось пізніше мав наган під плащем. Вартовий зірвався як опарений і вибіг з крісом в руках за ними. Авто затрималось тоді вже під самою канцелярією і тут наздігнав їх вигідний вартовий, лютий як сто чортів. Американець став верещати, щоб вони здали зброю, а ці з комісії, або не розуміли його, або прикидались, що не розуміють, вартовий став тягнути за револьвер енкаведівського майора, почалась шаматня. Тоді вартовий засвистав на сполох, і з канцелярійного бараку вибігли вояки і за ними командант. Американці люблять сензації, вояки обступили москалів якслід тісним колом і командант ледве пробився в середину. Почалась торговиця за зброю. Але наш командант був неменше впертий, як розумний. Совєти мусіли здати свого зброю і на це не було відклику. Дальше сталося, як я описав вище. Наш командант був вдоволений вислідом совєтської аґітації, хоч він дав нам до зрозуміння, що між нами є багато українців із східніх областей України. Але він стояв твердо на становищі, що силоміць не вільно нікуди людей забирати і ми не знали, чи це дійсно його особисте становище, чи може вже щось змінилось в американській команді після цих нещасних випадків по таборах ДП, де люди відбирали собі життя, щоб тільки не вертатись до СССР. Ото країна, громадяни якої воліли вмирати, як жити в її межах, під "рідним" режимом старого, доброго "вуйка Джо"! І чому світ не відбув ще хрестоносного походу проти цієї сатрапії. Бог тільки один знає, бо я справді не можу зрозуміти!
І знов поплили дні за днями, сірі, одноманітні. Надворі почалась середнє-европейська осіння хляпа, перед бараками глина розмокла, важко витягнути з неї й так вже подерті черевики. Вийти на прохід нема куди, та й яка приємність чалапати мокрими ногами по болоті? Аби яка поетична душа, то важко в болоті знайти гарний настрій для спрагненої краси душі. З бараку виходили ми тільки на збірки, та дижурні, які мусіли по черзі йти по наші харчі. Дня 15 листопаду впав перший сніг, та не полежав довго і станув. А 28 листопаду отримали ми по одному американському, вовняному коцові і тепер вже було тепло спати, цей коц грів, як рідна мати. Наступного дня видали нам по одній парі теплого білля і чудо, видали нам по одному кускові мила до прання і по одному кускові пахучого, туалетного мила, чи повірите…?! Тепер сталими вмиватись і це просто якась манія з нами, неначе хотіли змити із себе всі бруди минулих місяців неволі. Перемо наше білля, ну барак як одна велика пральня. І розбудився дух підприємчивости у наших людей. Зібралися хлопці і десь придбали слюсарські знаряддя та стали виробляти з мосяжних рурок перстені. Гравірували на них написи і дати, потім довго чистили, щоб вони досягнули відповідного блеску. Найкраще чистилося американським порошком до зубів марки Колґейт. Скоро на ці перстені з'явився ринок, очевидно американський. Ціна перстінчика вагалась між 20 і 30 папіросок. Найкращими покупцями виявились американські вояки-мурини, які просто розхаплювали товар і замовляли наперед перстені з українського золота! Що палець під таким перстенем скоро чорнів, того у муринів видно не було, звісно ж. Знайшлися спеціялісти, які стали виробляти забавки і це теж йшло як свіжі бублики. Знайшлись і торговельні посередники, щоб заповнити прогалину між продуцентами і покупцями. Найздібнішим посередником виявився стрілець Коба. Від ювілерників він брав готовий товар за який мав дати15 папіросок, що взяв більше було його. Не було випадку, щоб Коба дістав менше, як 20 папіросок за перстінь, часом виторгував хліб, консерву, або шоколяду.
Наші харчі встановились менш-більш так: на сніданок діставали ми солодке какао, 320 грамів хліба, рибну консерву, одну на п'ять осіб, по 10 сливок та по 21 кексові. Коли мені не ставало курити, я продав 12 кексів за 40 німецьких марок, купив собі 4 "паль-малі", покраяв на четвертини і у "люфці" мав що курити 16 разів. Порція хліба на нашому чорному ринку коштувала 30 марок і ніхто не хотів вже віддавати за неї 3 папіроски, хліб подешевів, бо голоду не було. Дня 1 грудня дістали ми знов по дві пачки тютюну в мішечках з папірцями і знов на якийсь час було що курити, а наші настрої залежали часто від того, чи були в нас папіроски, чи ні.
Десь в тому часі на заміну американцям до охорони таборів приділили армію ген. Андерса, щоб мала якесь зайняття і не їла дурно хліба. Ми підходили під дроти і дивились на них. Виглядали нещасно. Однострої у них були більше зношені, як наші, покорчені з холоду, покоцюрблені якісь такі. Дух в них впав дощенту. Старались ми з ними йти на розмови. Деякі приставали охоче, інші дерли носа, а ми думали, що цілком не було чого, бо їх "покивала" доля в цій війні ще ліпше, як нас. Ми нічого не мали і нічого не втратили, а вони мали готову державу та ще й "моцарствову…"!
Дивлючись на них, жаль мені їх було. Покинули вони свою землю не з власної волі, а вивезені або взяті в полон большевиками, які постріляли їхніх старшин як собак в катинському ліску, а їх самих запроторили в сибірські тайги, в яких вони побували і за царату. З рук смерти вирвав їх ген. Андерс і обійшов з ними пів світу, через Персію, Ірак, Палестину, Єгипет до Італії і нарешті до Німеччини, на цьому шляху пролили вони море своєї крови і до чого довоювались…? В їх батьківщині москалі господарили та ще й руками їхніх власних зрадників - комуністів, а вони мокли сьогодні днями і ночами на дощах та снігах, на чужині і стерегли німців та нас, щоб нам нічого злого не сталося!
В розмовах з ними я зорієнтувався, що більшість з них, це цілком прості люди, що й не дуже визнавались на закамарках політики. Все, що вони знали і чим себе потішали, це те, що в Нюрнберзі судять чільних німецьких воєнних злочинців, що їх всіх повісять або постріляють, а всіх СС-ів засудять на 15 років важких робіт. Ці вістки вперто повторювані поляками, пригнобили наш табір. Нашим командантом дальше був симпатичний американець і одного разу, після перечислення я і ще кількох товаришів підступили до нього і повторили це, що чули від польської охорони. Наш американець тільки посміхнувся і махнув рукою.
- Вони нічого не знають, ми їх тримаємо з ласки, бо самі англійці не знають, що з ними зробити. Про вас я знаю вже дуже докладно. Ви були фронтовою частиною, за вами немає жадних воєнних злочинів. Інша справа з партійними СС, але Ваффен-СС не буде мати великих клопотів. А тим більше ваша Дивізія.
Цей молодий поручник заспокоїв нас і ми чомусь вірили йому, що він нас не обманює. Наші дні знов плили монотонно вперед і ми чекали, всі чекали якихось змін.
Дня 4 грудня, у вівторок, після Служби Божої з нагоди свята Воведенія во Храм Діви Марії залунав несподівано свисток на збірку. Ми чомусь ніколи не сподівались нічого доброго від всяких несподіванок, не знаю, чи така вже була наша настанова, чи просто набутий досвід. Американці відчислили і відлучили від нас 87 стрільців і перевели їх з їхніми речами з нашої клітки число 3 до клітки число 12, де перебувала основна кількість нашого стрілецтва. Ніхто нам не пояснив, чому так зроблено і це залишило, очевидно, поле до широких, фантастичних здогадів. Чому їх забрали? Чому нас залишили? Може вкоротці і нас прилучать до решти наших? А може…, ми якісь спеціяльні? Може… з нас зроблять жест в сторону СССР, щоб заткати їхні домагання щодо Дивізії…? Всякі здогади могли мати місце, коли нічого не відомо ясно. В четвер, 6 грудня, на ці наші настрої прийшов до нас отець капелян Левицький. З ним був ще один священик. Отець Левицький представив нам його як висланника Святішого Отця з Риму, який з доручення Папи об'їздить табори наших полонених, щоб розвідати точно про стан і наші умови життя. Він випитував нас дуже докладно, як нам живеться і які у нас побажання. Ми не нарікали перед ним на жадні дрібні невигоди, ми просили тільки одного, а саме, щоб випустили нас на волю, пощо нам час марнувати за дротами. Ми здорові, молоді люди, можемо вчитися, працювати, неволя вбиває нашого духа і наші надії. Висланник з Риму запевнив нас, що Святіший Отець піклується нами всіми і заступається за нами перед власть імущими в нашому повоєнному світі, запевнив нас, що насильного вивозу не буде, все помалу унормується і довго очікувана воля також незабаром прийде. Економіка воюючих країн сильно надшарпана або й знищена, Альянти не можуть випустити нагло і без приготування мільйонових мас полонених нараз на волю, бо це тільки спричинить повний хаос. Ще трохи терпеливости і все наладнається. Перед своїм відходом роздав нам на пам'ятку свячені образки. Цей перший тиждень грудня повний був для нас всяких ще сподіванок і на диво, не поганих! Ми дістали по 480 грамів хліба, солодку каву з молоком на сніданок, на обід густу фасолеву зупу, так, що "ложка в ній стояла". На вечерю вівсяні платки із спорошкованими яйцями! В суботу, 8 грудня ми отримали американські польові однострої, одні були зафарбовані на чорно і на плечах та на колінах білою фарбою виписані були латинські букви "P.W.", інші однострої не були фарбовані, прийшли в ориґіналі, зелені і без жадних букв на собі. Мені попався такий однострій і до нього я дістав чорний, військовий плащ, в якому я пізніше вийшов на волю, але цього я не знав ще тоді, у грудні, як і не знав, що буду парадувати вже на волі по розритих вулицях Мюнхену якраз в цьому ще плащі. Не забув я теж про ім'янини мого брата Клима, якого адресу я нарешті дістав і написав йому листа, побажавши всього найкращого, та знаючи, що він переживає у своєї нареченої, побажав я щасливого одруження, з яким вони однак зачекали аж на мій вихід з полону. Дня 14 грудня минуло повних сім місяців нашого полону, а волі, як не видно, так і дальше не видно. Коли ж вона прийде до нас? Може загубила нашу адресу…? В цій повоєнній метушні і таке могло трапитися.
Надійшов день святого отця Миколая, 19 грудня. Кажуть, що тільки дітям Він приносить дарунки, а ось і ми дістали щось від нього. Угодник Божий, видно, сам не мав багато і наділив нас цим, що у нього там ще залишилось. А залишилась у нього польська військова місія. Відпоручник польської держави, очевидно, комуністичної, молодий офіцер в "роґативці" зробив на нас все таки чомусь краще враження, як ці совєтські представники. Як не як, а він виглядав, як европеєць, навіть рукавички мав на руках і штани на ньому лежали краще і чоботи мали якусь елеґантну форму. Нас почали реєструвати ще з ранку і вже після обіду роздали нам свої запитники, на яких у німецькій мові були видруковані такі питання:
1. Чи хочеш вертатися додому?
2. Чи хочеш залишитись в таборі?
3. Чи хочеш вступити до американської армії?
Натурально, ми всі, як один, відповіли позитивно на третє питання, неґативно на обидва перші. З вигляду запитника ми зрозуміли також ще щось: хоч приїхала польська місія, яка була зацікавлена в репатріяції польських громадян, третє питання напевно не було подане поляками. Виходило, що американці не були дуже зацікавлені в нашому виїзді до совєтської сфери впливів, байдуже, чи до самого СССР, чи хоч би тільки до Польщі. Якась гра велась десь високо за нашу долю, але ми не мали поняття, яка, ким і защо. Однак ми мали тему до балачок, а це завжди скорочує час в полоні.
Дня 20 грудня із сусідньої клітки число 8 забрали 158 членів армії Власова. Вони зголосились їхати "на родіну". Ми не знали серед них жадних українців, все були росіяни.
Наближалось латинське Різдво і ми почали міркувати, яке буде наше різдвяне меню. А що нас чимось обдарують, ми були певні. І так і сталося. Вже в неділю 23 грудня з самого ранку дістали ми по чотири і пів пачки тютюну, папірці, ножики до голення, крем до голення, порошок і щіточки до зубів, мило, знов мило. Усього вже тепер маємо досить, дають нам все, тільки не волю, а ми власне її найбільше бажаємо. Може хтось, хто ніколи не сидів у тюрмі, або не був у полоні, не зрозуміє цих моїх частих згадок за волю, але її брак людина відчуває найбільше. Очі щодня мимоволі зупиняються на дротах і свідомість товче молотком: там є воля, а тут неволя. І хоч би нам давали були і золоті монети, однаково - там є воля, а тут ні. Людина індивідуально відчуває втрату волі дуже сильно і зараз же, а я ще тільки мрію, щоб цілий наш нарід так раптово і так сильно відчув втрату волі у всій своїй масі…
Святочний приділ харчів був теж гарний, чисто як тій пташці у золотій клітці дають нам вже аж забагато. Тільки, чи вийдемо ми на волю, чи може так, як ця пташка впадемо на дно золотої кліточки - мертві…?
В понеділок, 24 грудня, в навечер'я Різдва дістали ми по 450 грамів білої булки і так діставали ми через три дні, але зате на сніданок була тільки чорна кава і на обід ріденька зупа - латинникам не хотілось певно виварювати під час свят! Проминули свята, прийшов і минув новий, 1946-ий рік, але зараз же після нового року прийшлось ще раз виповняти карточки із питанням, чи хочемо служити в американській армії і знов всі написали, що так. Привикли до зброї, що зробиш.
Тепер наближались наші Різдвяні Свята. І як завжди на свята, наші думки линули до Краю, до наших рідних сторін, до рідних, дорогих осіб. Як їм там святкується під большевиками-антихристами, чи мають вони хоч такий кусок хліба, як ось тут ми…? І чому, чому ми маємо бути в російській неволі, яким правом наш нарід має так терпіти, яким правом росіяни посунули на нашу землю і чому, чому ми їх не вирізали до ноги ще тоді, коли вони вперше до нас прилізли…?! Бо наші батьки були добродушні, вони не знали, вони вірили в договори і обіцянки і сьогодні їх унуки в неволі караються. Може наші унуки хоч не будуть на нас нарікати, бо ми наскільки могли взяли зброю в руки і хоч ще не виграли, та боротьба ще не закінчена, ні, вона щойно починається!
В навечер'я Різдва, в неділю 6 січня, наш капелян, о. Левицький відправив у нас Службу Божу, сказав нам гарну проповідь, поручив нам думками злучитись з нашими рідними і в наших рідних містах і селах, які нас чекають і чекатимуть. Тисячі матерів кластимуть на столах порожні тарілки для своїх синів, що може якраз прийдуть на Свят-Вечір додому, виглядатимуть у вікна перед зорею і після неї, а коли не діждуться, клякатимуть у молитвах за здоров'я і щастя своїх дітей… Неодному сльози стали в очах, коли ми виходили з бараку, шкляними очима дивлючись на ненависні дроти, на вежі з кулеметами, чужі вежі, чужі дроти, а ми ж такий великий і чисельний нарід…!
Перед бараками якийсь дивний рух. Заїжджають три вантажні автомашини, чути свистки, рух в канцелярії і на воротах. Приходить американський наш командант і читає по-німецьки написану картку:
- Український Червоний Хрест бажає всім українцям веселих свят і пересилає кожному воякові скромний різдвяний дарунок…!
Нам здається, що ми мріємо на яві, що це сон! Чи дійсно ці наші молитви десь зібрались і когось спонукали заступити нам хоч в такий символічний спосіб наших матерей, наших рідних…?! Чудо! Не довіряючи власним вухам і очам, все таки ми стаємо на збірку, уставляємось, на команду, гусаком і по черзі підходимо до авт, де кожному з нас видають таки дійсно тяженький пакунок. Я чую, що мені сльози стають в очах. Не забули про нас, не забули…
Як діти спішимо до наших кімнат, щоб розпакувати, подивитись, що воно таке ми дістали на Свята. Папери шелестять, а далі оклики захоплення, заламаними голосами, зворушення всім давить горло, якби не стидались самих себе, плакали б як дійсні діти…
Крізь замрячені очі бачу консерви, папіроски, кекси, мило, щіточка і паста до зубів і багато всяких дрібниць, алеж вони нам потрібні, бо ми не маємо дослівно нічого із собою. Ні, ми таки гарний нарід, таки перед нами ще велике майбутнє, коли ми уміємо пам'ятати про своїх там, а тут - уміємо так зворушитись. Не впадемо духом, нехай діється, що хоче, ми свого таки діпнемо!
- Хлопці, - кажу - зробимо гідне Різдво…!
Барак ожив, і я подумав, як мало треба, щоб людей піднести на дусі, але як багато треба, щоб знати як і коли!
Робимо кутю. Такої куті ще в світі українці не робили. Кукурудзу з усіх пушок зсипаємо до великої баньки, додаємо туди шоколяди і це буде наша кутя. Кекси смаруємо горіховим маслом, це буде наша символічна просфора, нею ми будемо ділитись і складати собі побажання. Одне поверхове ліжко ми розібрали і зробили з нього посередині бараку стіл, застелили "вишиваним обрусом", який на нашу мову звався коцом, бо нічого іншого в нас не було, поскладали всі дари на столі. І свічка знайшлась у нас, самі зробили а-ля-мінут! Зістругали віск з американських залізних порцій "С" /латинська буква, наше "Ц"/, розтопили, обліпили ним кусок шнурка і свічка готова, як у Яворові на празнику!
Починає надворі сутеніти. Ми ходимо навколо себе навшпиньках, настрій такий святочний, що я не знаю, чи коли на Рідних Землях так обходили Різдво. Не один, а десяток вибігають що хвилини надвір - дивитись, чи вже зійшла перша зірка - символічна Вифлеємська зірка, ця сама, що у сьогоднішній вечір зійде в Україні, де мільйони очей глядітимуть до неї в цій самій хвилині - і це одинока наша всенаціональна сполука, одинокий пункт у Всесвіті, що злучить нас всіх в одну, українську рідню, в Америці, в Европі, в Азії, по цілому світі. Це є один, одинокий вже момент на цілий Божий рік, що всі наші думки і бажання з'єднаються в одній, загальній молитві: Боже, дай нам міць і витривалість, а ми виборемо волю Україні, і Боже, дай нам єдність…
А надворі мороз бере на вечір, на Свят-Вечір! Сніг скрипить під ногами, небо погідне, чисте, морозне, і нарешті - великий оклик: є зірка, ось там, не бачиш, дивись! Єєє…!
Всі вбігають назад у кімнату, я найстарший тут ступенем і мені припадає честь засвітити свічку, горить гарно, рівним світлом. Гасимо електричні лямпи і саме зайшов отець Левицький, зворушений, як і ми, та поблагословив святочні страви. З усіх кімнат зривається як на команду "Рождество Твоє, Христе Боже наш" - різдвяний тропар, а горло співає повною силою, то знов вривається спів. Щось душить, підходить від серця, очі вогкі, і знов співаємо і знов те саме. Скінчили спів і одне побажання лунає над святочним столом:
- Дай Боже, ці свята щасливо відсвяткувати і других дочекати, вже на волі! Христос Рождається!
- Славіте!!! - гуде табір.
Мовчки ділимось тепер нашою просфорою, а думки у кожного з нас, як легкі пташки, вже далеко в дорозі на Україну, кожна під свою власну стріху, у своє власне віконце, до своєї власної Матері, Сестри, Батька і Брата… Очима душі кожний з нас обнімає своїх рідних, тішиться ними, заспокоює: я живий, здоров, все гаразд, все буде добре…
Сідаємо по кімнатах, кожна за своїм столом, споживаємо Божі дари, всі, як брати, свої рідні. В душі побажали своїм рідним і землякам в Україні, в душі бажаємо нашим землякам на чужині, що хоч самі нічого не мають, про нас не забули. Ми за них пішли воювати - вони за нас пам'ятають… Тільки цей, хто пережив ці хвилини може оцінити їх вагу і силу. Ми пережили і ми оцінили.
Відкриваємо вікна, хоч на дворі мороз, але нам чомусь не холодно, кожному серце палає. Починаємо колядувати, "Бог Предвічний" несеться крізь відкриті вікна у простір вселенської святої ночі і очі наші мимоволі біжуть за хвилями пісні до цієї зірки, що передасть їх зараз же, в цій же самій хвилині в Україну, у наші рідні хати, у рідні серця… Не стримують коляди колючі дроти, не стримують вежі, вартові стоять на них, як зачаровані, задивлені, заслухані у містерію нашого Різдва. Ідемо тепер з колядою до наших сусідів, під їхні вікна, вони й свої відкривають, їхні голоси зливаються з нашими, відкриваються дальші вікна, весь табір вже колядує, слухаємо, а ехо несе до нас коляду з наших сусідніх кліток, де сидить решта наших друзів. Повітря, холодне, чисте, дрижить тонами нашої коляди і вона лине, лине у далечінь, нам здається, що ми бачимо її нашими очима, як вона лине на Схід, до наших земель, понад гори, ліси, ріки і кордони, понад голови ворогів… Ми сміємось із них! Які маленькі вони, які слабі вони, які вони дурні…!!
До пізньої ночі ми колядували, ніхто нам не перешкоджав, вартові шанували наше свято. Спати полягали ми помучені, похриплі, але ж бо ми й заколядували! Серце б'ється зворушенням, радістю, надією. Спимо при відкритих вікнах, це нам символізує свободу, волю, а позатим, нехай думки і молитви наших рідних пливуть свобідно до нас, бо ми знаємо, що вони теж колядують, вони теж думали про нас і може й плачуть, не знаючи нашої долі.
Мені вночі здавалось, що я ще дитиною, що моя мати ходить по бараку, шукаючи мене, що ось-ось і вона буде біля мене… Але я усвідомляю, що я вже не дитина і сон замикає очі та переносить мене кудись у світи спочинку.
Святкували ми три дні. Кожного дня ранком Служба Божа, потім продовжуємо наші святкування і дивно, святкуємо без алькоголю, а у кожного очі світяться, кожний повний гумору, надій, сил. Третього дня свят, тобто у середу, 9 січня 1946 року зараз же після обіду несподівано зараджено збірку з усім майном. Кудись йдемо - але куди? Ніхто не знав. Не було часу думати, треба було скоро зібрати і спакувати свої скромні достатки. Ще один погляд навколо на бараки, що гостили нас як уміли і ми вже маршуємо. Ведуть нас до клітки число 12, там де перебуває решта наших друзів! Нарешті об'єднались! Тиснемо руки на всі боки, клепання по плечах, вигуки, оклики, великий рух. Зустрів я зразу ж могоЛеґіоніста, який вже трохи віджив на кращих харчах, тримався вже простіше і вуха не відставали так страшно на боки від сухої голови. Зустрів я і Петра Батога і багато інших, вони ж всі тут були. Але нам тут було гірше, як у попередніх бараках, бо завели нас до великої шопи, повної триповерхових ліжок без сінників, самі голі дошки і на них ми мали спати. Дах у цій шопі був діравий і крізь нього до середини текла вода на деякі ліжка-"причі". На середині шопи одна велика залізна піч, в якій як день, так ніч горить "вічний вогонь", але й так огріти велику шопу він не всилі, крізь шпарини в стінах вітер дує здорово і снігу навіває. День і ніч ходимо і спимо в шапках і плащах і тепер, натішившись об'єднанням, стали жаліти за нашою упорядкованою 3-ою кліткою, де ми жили, наче на курорті.
- Возз'єднали нас чисто як у 1939 році! - пішло між стрільцями.
- За все треба платити ціну - кажуть інші. - Ми разом, а це нам коштує.
- Таку саму соборність зробив нам Сталін… - сміються ще інші.
- Бідну, діраву, холодну і без надій…!
Добре, що гумор ще проявляеться. Треба ще потерпіти, так і треба, нема ради. У цій шопі було нас разом 130 осіб. Надворі дощ із снігом, а під ногами розмокла глина. Черевики наші майже вже погнили, в ноги холодно. До кльозету по болоті далеко ходити, тож "легші" потреби полагоджуємо зараз же біля бараку, але так, щоб ніхто не бачив, бо був би крик і біда, а воно однаково в мокру глину всякає, який біс. Хай трактують нас як людей. Може нема в Німеччині добрих бараків…? Вечірні перечислення найбільше тепер даються нам в знаки. У 12-ій клітці було кілька тисяч полонених, тож заки їх всіх перечислили, можна було дістати запалення легенів. Тільки збірка кінчається, вся мужва гурмою біжить до бараків, скидає черевики і влазить під коци, щоб хоч трохи погрітися. Від лежання на голих дошках болять кості, а ми вже їх трохи вигладили в нашому попередньому таборі, тож погрівшись трохи, знов надягаємо розшляпані, мокрі черевики на холодні ноги і тепер хто як може, одні сідають біля печі, аж з них пара йде, інші проходжуються, щоб тримати кружляння крови в тілі, кожний має свою найкращу рецепту на втримання себе при здоров'ї.
У клітці число 12 був вже зорганізований хор, яким дириґував молодий, здібний дириґент, ппор. Гнатюк. Його хор був гарний, а коли до нього дійшли ще кращі співаки з нашого хору, вийшла таки добра співуча хорова одиниця. Співали в ньому брати Козаки, один із них був бас-соліст, Шпитковський, дуже гарний, надійний тенор-соліст, який на превеликий жаль помер на туберкульоз легенів вже після звільнення з полону, Зарицький Василь, Филипович Микола і багато інших. Праця хору була однак дуже важка, тому, що нічого конечного і основного для неї хор не мав. Сходились ми в такій самій холодній шопі, як наша, сідали і хто знав якусь партію, підспівував, а ппор. Гнатюк писав ноти на картонах з опакувань консерв і коли бракувало якоїсь партії, він її сам докомпоновував і так виходили наші пісні, може не завжди повністю згідні з ориґіналами, але зате не менш мелодійні. До нашого репертуару належали, між іншими "Ой, зійшла зоря", соліст Козак, "Гей Карпати, рідні гори", соліст Шпитковський, як також я, "Засяло сонце золоте", "Закувала та сива зозуля" та багато інших, разом чи не дванадцять пісень, між іншими в'язанка стрілецьких пісень, з якими ми ходили на гостинні виступи до інших кліток, часом давали в тиждень два концерти і завжди мали багато вдячної публики. Але ми маємо, як нарід також свої хиби, до яких в першу чергу належить брак витривалости, крім перебування в неволі, очевидно. Спочатку хор працював добре і успіхи були чудові, але якось щораз менше співаків приходили на проби, помимо того, що довгими вечорами не було що робити. Виглядало мені так, що ми зробили хор на те тільки, щоб доказати собі і чужим, що ми вміємо його зорганізувати, але вже тривала, систематична робота нам не під смак. Тому у нас так вдаються повстання і тому так важко нам тримати державу… Дириґент ппор. Гнатюк нарешті розгнівався, коли абсенції стали вже просто провокативні і розігнав хор. Серед хору було нас кількох, дійсних ентузіястів співання і нам стало прикро. Зібрали ми другий хор, без цих найгірших "ананасів" з першого хору і ледве впросили ппор. Гнатюка, щоб нами дальше дириґував. Але цей другий хор ніколи вже не дорівняв першому, а по виході першої групи наших полонених на волю, він розв'язався.
Тому, що ми висиплялись цілими днями, а ночі тягнулись зимою довго, я зголосився до нічної служби в нашій шопі. Завдання такого службового було сидіти чотири години біля печі і підкидати дрова, щоб "вічний вогонь" не погас. А друга, ще важливіша функція, це було видавання квитків до кльозету. Із шопи можна було виходити разом тільки трьом особам. Ми мали три дощинки в 10х10 сантиметрів і на них написане було число шопи. Кожен, хто хотів вночі вийти за потребою, мусів зголоситись у вартового біля печі, дістати табличку і з нею щойно міг іти туди, де цісар пішки ходив, як говорили "за Австрії". Повернувшись, віддавав табличку знов вартовому для наступного вжитку. Цю функцію називали ми з німецька "шайсс коммандо". Американська команда платила нічним вартовим за одну ніч 8 німецьких марок, але ці гроші вписувались тільки на дане особисте конто і отримати їх можна було щойно після виходу з табору. На цій службі заробив я собі 230 марок, яких я не видав і до сьогоднішнього дня, а заховав собі на пам'ятку. Ця сума є записана на посвідці звільнення з полону.
Під час такої чотири-годинної служби ми не дармували, Загрівши в бляшанках на печі воду, прали білля і шкарпитки, часом хтось сів біля нас і розказував свої пригоди, інший умів гарно розказувати казки, часом грали в карти. І так тягнулись наші зимові, сірі, холодні і мокрі дні. Голоду ми вже не відчували, а все таки мріяли ще про харчі, очима їли б все, що бачили. І курити було вже що, але якийсь неспокій помалу закрався між нас, якийсь нервовий настрій, що його жертвою падав то цей, то той, вибухаючи сваркою, чи авантюрою часом без жадної видної причини. Ми почали діставати "таборітіс", оцю психічну недугу кожного в'язня, яка виринає з конфлікту між бажанням волі і неможливістю її дочекатися, зокрема, коли абсолютно невідомо, який час нам визначили до "відсидження" - якщо визначили взагалі.
Так прийшла нова "річниця" - середа 13 лютого, тобто повних девять місяців нашого полону! Дуже довгі були ці місяці, кожен з них мав по тридцять, а то й тридцять один днів і стільки ночей, а скільки годин! За цей час ми наголодувались, натерпілись, намерзлись і напеклись на сонці, а кінця полону як не видно, так не видно. Наближалась весна, а ми дальше не знали, що нас чекає. Не було авторитетного чинника, який заявив би нам: сидите до того і того дня, або: будете сидіти до кінця світу і не майте жадних надій. Як на злість, навіть жадні паролі не ходили по таборі. Люди змучились вигадувати їх…