І так 4 серпня 1945 року на нашому Ґолґотському шляху відкрилась ще одна, нова карта. На довгі місяці замкнули нас в таборі, обведеному трьома рядами і колючих дротів, з вежами, на яких були приміщені скоростріли і сильні рефлектори, що протягом цілої ночі шниряли по таборі, виловлюючи найменший рух, слідкуючи за поодинокими стрільцями навіть, коли вони відвідували місця гіґієнічних потреб. Цілий табір був поділений на клітки /кейдж/, на яких стояли дерев'яні бараки з вмивальнями, з біжучою холодною водою і кльозети. В кожному бараку були чотири більші і дві менші кімнати. Серединою бараку йшов коридор. Були теж бараки подібні до стоділ, тобто одна величезна кімната, повна подвійних ліжок. Нас привели під охороною, як великих злочинців, на простору площу, де перше всього відділено нас від старшин. Їх завели до окремої клітки. Тоді взялись до нас. Почався перегляд військових книжок. В наших книжках було вже обмаль карток, ми скурили їх із всяким трачинням та корою. Але переглядали й те, що залишилось. І розділювали нас на групи за методою, якої я ніколи не міг збагнути. Я думаю, що просто їм так хотілось нас ділити і все. Я попав до групи яких 210 чоловіка, яку призначили до інтернаціонального табору. Чому? Хіба тому, що там було місце на стільки людей, а їм, американцям, що там інтернаціоналізм! Вониж у себе мають людей з всього світу, вони до такого звикли. Якимсь чудом до нашої групи попав теж один підпоручник, літній вже чоловік, старшина ще з першої світової війни, якого прізвище я, на жаль, призабув, було нас кількох підстарший і стрільців з першої Дивізії, а решта це були вояки так званої другої Дивізії, а по суті другого набору, після битви під Бродами. Ми називали їх популярно, хоч може й докучливо "кокорудзяниками", пояснюючи цю назву тим, що вони самі до Дивізії не зголосились як ми, а їх "повитягали з кукурудзи". От, фраґмент вояцького життя і військових жартів. Не могли ми однак зрозуміти, чому нас відділили від більшої групи, в якій були самі старі вояки і з якими ми почувались краще, так би мовити, на одному рівні. Бо про що балакати з цими свіжими кокорудзяниками…? Справа вияснилась щойно згодом. Під охороною повели нас до цього інтернаціонального табору і перше всього наказали нам зірвати всі нашивки та відзнаки з наших одностроїв. І відзнаки і однострої виглядали вже дуже вбого від сонця і дощів, але я все таки всі свої нашивки та Левика з рукава заховав у бандаж і затримав при собі на пам'ятку. Після цього наказано віддати всі військові відзначення. Залізні Хрести, медалі, тощо, навіть відзнаки за поранення на фронті. Проходячи через вузьку хвірточку до табору, обов'язково треба було всі ці відзначення здати. Чомусь у мене стало враження, що такого наказу "згори" не було, а що просто наші охоронники забажали мати такі речі собі на пам'ятку! Я бачив по їх очах і обличчях, як вони тішились кожним зданим відзначенням. Люди, що виконують бюрократичний наказ, не прикладають до нього такого особистого зацікавлення.
Інтернаціональний табір, як із самої назви видно, був справді інтернаціональний. Знайшли ми в ньому модерну вавилонську вежу, із латишами, литовцями, естонцями, турками, казахами, росіянами, німцями, ну й до цього всього добавили ще й нас, українців. Верх очевидно тримали німці. Вони були на своїй землі і були переконані, що їм належиться команда над всіми іншими. Це була для них "нова Европа", з малими, несуттєвими для них змінами. Нас кількох попало до кімнати, де вже був один турок, два латиші і два косоокі азіяти. Годі якось познайомитися так зразу із ними. Дивимось на себе і обходимо себе мовчки боком. Ніч переспали на долівці, без соломи. Харчування не краще, як в "таборі над озером". Ранком пів літри чорної кави, в полудне пів літри ріденької зупи, на вечерю знов пів літри гіркої кави і один хліб на двадцять голодних ротів. Ми так жили вже довгі тижні і місяці і нас просто огортала пасія голоду. Очі автоматично шукали чогось їстивного і мимоволі, коли хтось щось відважився їсти, всі інші гляділи на нього. Тому найкраще треба було з'їдати все, що давали нараз, разом із усіми і оминати пізніших проблем. Вночі я розбудився з почуття голоду, вертівся, крутився, не міг заснути. Просив Бога в темряві, щоб це все вже скоро сяк або так скінчилось, бо чув, що мої духові сили кінчаються, вслід за фізичними. Мої ноги над річкою і озером погоїлись цілковито, але зате я дістав цингу, зуби стали коливатись, ясна боліли і кривавили самі із себе.
Котрогось дня я довідався, що в таборі є дентистичний відділ, що можна туди записатись і лікувати зуби. Пішов я ранком, після збірки, а там вже застав довжезний хвіст. Тобто в нашій таборовій канцелярії. Переглядав нас якийсь симпатичний німець з Вермахту, який вже своїх пацієнтів знав напам'ять.
- Веґ, веґ, зі шварцер! Дер нехсте!!
Прийшла моя черга. Подивився він на мене, на знаки по моїх нашивках на ковнірі і на нараменниках, змінив тон.
- Що вас болить?
- Зуби і ясна.
- Прізвище?
Записав у книгу і послав мене із запискою до дентистів. Поїхав я із іншими такими як я пацієнтами, вантажним автом і від цього дня через два тижні їздив туди кожного ранку. Мушу признати, що якось там лікували, ніде ні в армії ні навіть в полоні не зустрічався я з практикою описаною Гашеком у його "Швейку", що на все давали тільки аспірину і полокання шлунків. Або щось змінилось, або Гашек побріхував трохи, не можу сказати. Дентисти-лікарі самі німці. Оглянув мене один із них докладно, серйозно, посмарував чимось ясна, воно стало пекти вогнем, він вказав, що це власне очікувана реакція, після того дав мені випити із водою цитриновий порошок і на дорогу дав одну цибулю, яку треба було кусати, їсти помалу і притримувати на яснах. Я гриз, плакав і далі гриз і це помагало. Перед відходом до санітарки діставав я завжди якийсь білий порошок, який треба було на пів години перед спанням тримати в устах на яснах. Майже кожного дня діставав я теж в лікарні горнятко солодженої білої кави і кусок хліба. Що могли те робили для мене, мушу признати, що дбали так, якби я був їхнім власним краяном. Пухлина з ясен почала сходити, ясна навіть перестали кривавити, тільки зуби ще коливались. Під час однієї з візит, дентист оглянув їх докладно, попробував тут і там і вирішив, що два з них можна пльомбувати, два інші треба вирвати, бо вони вже скінчені до кореня. Так і зроблено і я привів свій голосильник якось трохи до порядку. Щоб зуби перестали хитатись, як береза на вітрі, треба було ними щось гризти, але що я міг гризти? Хіба залізні дроти!
Розійшлась вістка - пароля по таборі, що американці будуть з нас творити робітничі команди, але до них приниматимуть тільки сильних і здорових. Ну, думав я, хіба не в нашому таборі будуть такі команди складати. Та все таки ми всі туди записались, але з цього нічого не вийшло і ми далі сиділи на голодних пайках. Я свято переконаний, що в такому харчуванні мусить бути якась метода, якась навіть філософія. Чоловік охляне і ніщо його не цікавить, крім вістки про кусок хліба. Не цікавить його вже навіть смерть,
Два тижні перебували ми в інтернаціональному таборі і я якраз велів закінчити лікувати зуби, як всіх нас 210 українців перевели до 3-ої клітки, "кейджу". Там ми зійшлись з мадярами. Ця клітка була значно краща. Ми дістали ліжка, хоч і поверхові, але ліжка! На ліжках були сінники і наші кости могли хоч нарешті відпочати. До цього нам видали по одному коцові. За подушку служив мені мій військовий плащ. При відмаршу з міжнароднього табору видали кожному з нас по маленькому мішечку тютюну і пачці паперців. Наші настрої зразу поправились, бо хоч голодні ми були дальше, але коли є що закурити, то можна себе трохи задурити і краще тоді спиться, хоч не будиться чоловік до дурних думок поночі.
В цьому 3-ому "кейджу" верх водили мадяри, які були там перед нами. Кухня була під їх наглядом, так, що усі зупи були гострі, приправлені на їх спосіб, і по кожній зупі приходилось нам пити їдунками воду, щоб погасити спрагу. Командантом цього "кейджу" був поручник американської армії, син еміґрантів з Відня, здається, жид. Володів добре німецькою мовою, поводився з нами чемно і культурно, взагалі дуже тактовна була людина. Можливо, що він вирятував нас від репатріяції при пізніших наших клопотах.
В цьому таборі проводили контрольні збірки спочатку два рази денно, ранком і вечором. Хоч здається, що при браку всякого зайняття, ці збірки повинні були нам може навіть подобатись, було якраз навпаки. Наше фізичне послаблення і духова байдужість викликали у нас відразу до цих нудних, довгих перечислень, коли ми згори знали що всі є на місці і ніхто не втік - бо куди і пощо? Збірки переводив цей молодий американський старшина, якому теж, на вид, вони боком вилазили, але такі, певно мав інструкції. На збірці ми ставали у три лави, а він переходив помалу наші ряди і числив. Байдуже, чи він почав від нас, чи мадярів, ми всі мусіли стояти однаково довго, бо не вільно було розійтись, доки всі не були перечислені. Під час гарної погоди, ще пів біди, ми стояли і обмінювались паролями і вістками, що йшли по лавах, як телеграф без дроту…
- Слухай, Романе - каже мені раз колеґа, - чи ти чув, що старинні єгиптяни знали вже телеграф без дроту…?
- Ти здурів?
- Та ні, дивися, досі в жадній піраміді не знайшли дроту!
Так ми собі скорочували час. Але коли стали падати осінні дощі і коли холод в свою чергу після гарячого літа зступив на землю, ці збірки почали бути для нас колькою в боці. На щастя в той час їх обмежено тільки до одного разу денно, вечором. А так цілими днями ми нічого не робили, одні спали, інші грали в карти, або шахи, які собі самі зробили, як було надворі сухо, лазили, як сновиди по всьому таборі, спостерігаючи власне життя та вишукуючи нові паролі.
Між мадярами знаходилися й українці з Карпатської України. Вони нав'язали з нами контакт, коли дізналися, що ми українці. Між ними я зустрів одного учителя з Мукачева і ми заприязнились, як товариші по фаху, бо я теж в цивілю був учителем. Часто відвідував я його в мадярському бараці, але він був там дуже обережний, не хотів багато говорити, зате вже чувся свобідніше в моєму бараці, але найкраще він почувався, коли ми вдвійку проходжувались по таборі. Завжди лякався, що хтось підслухає і буде нещастя. Це вже була така його манія. Розказував мені докладно, як то мадяри ліквідували Карпатську Україну в 1939 році, після горезвісного арбітражу Ріббентропа у Відні а ще гірше, після остаточного загарбання решток вільної ще української землі із столицею Хустом, за таємною згодою Гітлера. Розказував він мені, що його самого арештували, посадили в тюрму і катували за співпрацю з українським урядом о. Августина Волошина, коли ж нарешті й випустили, то не дали учительської праці, а скоро потім змобілізували до своєї армії. Між мадярами ходили вістки, що їх мають скоро звільнити і пустити додому. Мій учитель також вибирався їхати із ними, але випитував мене дуже докладно про мій досвід з большевицькою окупацією Західньої України. Я йому розказав усе докладно, без переборщення, але й без закривання. По-братньому я йому радив, щоб він туди не їхав, бо буде переслідуваний, а ще чого доброго прищіплять йому коляборацію з німцями і пішлють на Сибір, та він міркував своє і коли мадярів дійсно звільнили, він поїхав з ними.
Хтось мені колись казав, що українці такий співучий нарід, що навіть в голоді і холоді співатимуть. Не знаю, може це і правда, бо доки було надворі гаряче, нам ніяк на спів не збиралось, але похолодніло і ось часами по бараках нісся наш слів. Чути було й гарні голоси і мені впало на думку зорганізувати співучий гурток. Хором я не збирався його називати, бо й нот не було і дириґента фахового знівідки взяти, але звірився я Миколі Филиповичеві із моїх думок, а він зразу погодився і ось вже є нас двох! В одній кімнаті нашого бараку лунав деколи чистий, гарний тенор і ми пішли тепер його відшукувати. І знайшли, хоч глупе було допитування.
- Панове колеґи, слухайте, чи не у вас тут співає один файний тенор…?
- У нас самі тенори. І що один то кращий. Котрого вам треба?
- Вам треба оперового, чи звичайного дяка…?
- Він співає тільки до місяця, панове!
- Або як вздрить кота…!
Але віднайшли ми його. Звався Василь Зарицький. Ми з ним поговорили і він пристав до нас, як новий запорожець до Січі. Тепер, коли нас вже було трьох, ми стали вербувати серйозно і через пару днів наше число зросло до тридцяти. Хтось зорганізував від мадярів одну мандоліну, ціну якої втримано в тайні навіть передо мною і ми почали співати наші дивізійні пісні, потім стрілецькі і нарешті народні. На кльозетовому папері писали так звані "шевські" ноти і праця якось пішла. Вкоротці ми вже добре співали на чотири голоси. Цей наш хор допомагав нам переводити дні і довгі, осінні вечорі, а нашим друзям приніс він розраду, що спочатку виявилось у безпощадній критиці, пізніше в захоплених похвалах. Такий ми вже народ. На перших наших пробах падали під нашою адресою всякі поради і завваги, як наприклад:
- Слухайте панове, в сусідньому кейджі здох кіт, зачекайте, я їм скажу, що ви заспіваєте над ним, то може зірветься і побіжить!
- У нас в селі так співали у Мошковій коршмі в суботу, після півночі…!
- Чи це може той славний хор старих дівиць, панове…?
- Я чув, що ви ще не маєте назви, а? Можеб так "Старе простирало"!
- Даю сотку, що вони себе назвуть "Боян", або "Сурма", або може хоч "Свиставка"!
Але ми співали вперто дальше і прилюдна опінія змінилась. Коли ще хтось хотів мудрувати, інші озивались:
- Гей-мо, замкни пельку, бо вилетиш за двері!
А ще трохи потім:
- Знайте, хай вас дундер свисне! Так гарно співаєте! Нате, закуріть!!
В цих днях сталими свідками повчальної події. В сусідньому "кейджі" сиділи німецькі СС-и, полонені, як і ми на таких самих пайках, як і всі. Але у них були інші думки, як у нас. Тоді власне я побачив, що немає терпеливішого народу у світі понад нас. Німецькі СС-и зорганізували голодовий бунт. Як на команду, одного ранку на очах американського службового старшини, з холодною кров'ю ранком перевернули кухню із кавою і виляли її на землю. Подякували за хліб і за сіль і не вийшли на ранню перевірку. Їхні представники заявили американцям, що якщо вони, полонені, мають вмирати помалу з браку харчів, то вони вирішили допомогти американській команді і зробити це скоріше. Тому вони дякують за теперішні харчі, може команда ними наділити інші "кейджі", щоб хоч хтось з них скористався.
Ми стояли при наших дротах і дивились на німецький табір? Що тепер буде? Нам на думку не прийшло б голодувати, а ці ось, глянь самий!
Годину пізніше чуємо гуркіт. Їдуть американські важкі танки. Серед нас поділені думки, залежно від вдачі.
- Чекай, їх вистріляють як мух!
- Г…о їм зроблять! Війна скінчилась!
- От, морові хлопці, не так, як ми. У нас половина буде голодувати, а половина буде на них доносити!
Прикро було слухати таких завваг, але чи наша історія не вчить, що сталось з Наливайком, з Підковою, з Остряницею…? І це були самі вибранці народні, люди, що любили волю і готові були за неї вмирати.
Американські танки оточили цілий німецький табір, націлили кулемети і гармати на бунтівників. Ми дивились, як помалу повертались танкові вежі, як по радіо команданти поодиноких танків подавали собі інструкції. Все це видовище обраховане було на людські нерви, але німці сиділи i дивились спокійно. Ніодин не змінив постанови. Один американський старшина демонстративно залишив свій револьвер на одному з танків і без зброї зайшов до німецького табору. Видно, що він покликав до себе представників цього табору, бо група німців підійшла до нього і на стоячи, відбулась там якась розмова, змісту якої ми однак не чули. Все це відбувалось спокійно. Ми стояли дальше і приглядались. Офіцер вернувся до свого танка, прип'яв назад свою пістолю і виліз нагору, до гучномовця, уставленого на танку. Чистою, німецькою мовою, став промовляти до збунтованих. Передаю його промову, наскільки вона залишилась мені в пам'яті.
Перш усього спитав він німців, чи можливий був би бунт в їхньому полоні і як до такого бунту була б поставилась німецька охорона…? А спеціяльно власне СС-и, тобто ці, які дозволили собі на бунт в американському полоні! Напевно усіх здесяткували б і присмирили б бунт! Ми цього робити не будемо. Ми знаємо, що вам погано живеться, що харч незадовільний. Наше постачання ледве встигає прохарчувати нашу чисельну армію і тому є початкові труднощі, але я вас запевняю, що вкоротці все наладнається і харчі покращають. Наприкінці заявив їм просто, "на розум".
- Ми здушили вашу армію на фронтах, можемо здусити і бунт в полоні! Тоді будете нарікати самі на себе!
Німці вислухали промови спокійно і без коментарів розійшлись по своїх бараках. В полудне прийняли зупу, танки роз'їхались і все закінчилось. Два дні пізніше почали ми діставати вже кращий харч і цей день, тобто 31 серпня варто було собі запам'ятати. Значить, німецький бунт таки допоміг нам всім. Значить, харчі були, тільки нікому не хотілось подбати, щоб ми їх дістали якслід! Ми вже навчились розуміти американські кальорії. Вони нам спочатку видавали 1200 кальорій денно, або й менше, а від 31 серпня ми почали діставати по 2700 кальорій і то в американських харчах. Цю ріжницю ми зразу відчули. Через три дні наш голод заспокоївся і я побачив, як помалу у моїх товаришів знов почали живіше світитися очі і обличчя стали прибирати нормальні, молоді кольори. Навіть тютюн почали нам видавати і наші настрої покращали без міри. Вже не тільки наш хор, але навіть поодинокі кімнати завели собі співи вечорами. Лямп однак в таборах не було і поки ми поснули, розказували собі всілякі історії, а добрі балакуни цінились на вагу золота. І добрі брехуни. Тепер, коли нам стало краще жити матеріяльно, до голосу прийшли наші душі. Забажалось волі, забажалось вийти за ці дроти, хоч би тільки символічно, але не бути в тюрмі, під охороною.
В цей час вирішив я позбутись свого значка на внутрішній стороні рамени, тобто татуованого значка про групу моєї крови, "блютґруппе". Чомусь ходили вперто паролі про те, що всі, що мають значки, будуть карані спеціяльно довгою тюрмою і важкими роботами. Дізнались ми плян якогось американського жида, Морґентау-а про те, щоб всіх СС-ів запроторити до Африки на двадцять років важких робіт. Як пізнати СС-ів краще, як по значку "блютґруппе"?! Отже вирішив я цього свого значка позбутись. Я не знав ще тоді, що татуажу можна позбутися тільки хірургічним способом, при застосуванні всіх здобутків шпитальної техніки. Але я познайомився із медиком, який проживав у третьому "кейджі" від нас і який тепер працював у нашому таборовому "ревірі", тобто в нашій медичній станції. Я мав групу крови "А" і вона нанесена була на моє рам'я у формі друкованого А, складеного з шости точок, малесеньких, як макове зерно. Коли я висловив недовір'я, що цього значка можна легко позбутись, мій медик махнув зневажливо рукою.
- Постарайтесь між кухарями кусок шкіри із солонини. Решту залишіть мені.
Я так і зробив. За маленький кусок шкірки мусів дати одного цілого папіроса, але що не робиться для науки… Кухарі допитували мене, нащо ця шкірка, але я позбувся їх вияснивши, що нею я натираю нігті, щоб росли рівномірно і не тріскали, щось неначе крем…
Із цією шкіркою-скарбом прийшов я до мого медика. Він оглянув її, ствердив, що цілковито вистачає, поклав на металеву накривку від їдунки і став її смажити на вільному вогні, все на моїх очах, без жадної чорної магії, без всяких "абра-кадабра" чи інших чудасій. Я роздягнувся, як у кожного нормального лікаря робиться, тобто до половини, сиджу і чекаю. Коли ж шкірка вже добре розпеклася, мій медик взяв її щипцями, казав мені піднести рам'я догори і цей розсмажений шкварок приложив до мого живого тіла на це місце, де була витатуована буква "А"…
- Аааа…!!! закричав я з болю, але дальше закусив губи, не випадає бути жінкою. Кожний знає, що рам'я на внутрішній стороні є дуже чутке на біль, а ще такий, як від попечення, отже можете собі уявити, що я переживав із тим розжареним шкварком на м'ясі. Але чого хотів - тепер маєш, терпи. І я терпів. Пекло мене немилосердно, а медик, як середньовічний інквізитор, не попускав. Із холодною кров'ю пік мене живцем цим розжареним куском шкіри тих дві мінути, що мені здавалось вічністю. Нарешті відкинув він вже прохолоджений шкварок і пінсеткою, із всіма засобами лікарської гіґієни, здер спечений міхур. Я дальше терпів. Потекла з рани вода, потім кров. Почав мій медик ляпісувати тепер живе тіло, червоне м'ясо. Я думав, що встечуся з болю. Кров сціпеніла і створилась на тому місці чорна оболонка. Нарешті забандажував він мені рану і казав прийти наступного дня. Я пішов до свого бараку із змішаними почуваннями. З одного боку аж сльози в очах стали з болю, а з другого боку радий, що не запроторять мене до Африки на двадцять років. Але рана не вспокоїлась. Пекло мене, як вогнем цілий вечір, пекло вночі, я зривався і ходив по таборі, щоб на холодному вітрі хоч трохи перестало пекти, а позатим думав я. Що змучуся і яко тако засну. Та чортова рана не дала замкнути ока на всю ніч. Ранком, як зварений, пішов я до "ревіру", здав звіт з мого стану, стараючись не вживати нецензурних слів, що мені вдалось не без труду однак. Медик, байдужий до всіх моїх словних декорацій, відкрив мою рану, а там, аж страшно: рам'я все червоне, а всередині чорне кільце, спалене ляпісом. Медик пінцеткою знов здер чорну поволоку, кров почала текти наново, він промив рану алькоголем і знов виляпісував живе тіло, хоч мені сльози текли з очей, бо це чисто так, якби хтось прикладав вогонь до живої рани. Така операція повторялась кожного дня вісім разів. Рана поглиблювалась за кожним разом і витатуовані точки почали зникати. Як раніше просив я Бога, щоб нас якнайскоріше звільнили, так тепер я просив Його, щоб нас тримали бодай так довго, доки моя рана не загоїться безслідно. Пізніше я жалів, що робив цю операцію. Тепер маю близну і коли хтось питається, що мені сталося, я кажу, що мене кінь вкусив, так під раменем!
Як я вже згадував перед тим, наш табір був поділений на клітки. Наша 3-тя клітка обведена була колючим дротом на стовпах, за дротами була дорога, за дорогою знов клітка, не пам'ятаю вже її числа, в якій був жіночий табір. Там знаходились мед-сестри, дівчата з допоміжних частин, взагалі всі жінки, що були чимось причетні до армії, яка тепер знаходилась в полоні. Були там жінки різних національностей, але найбільше було німок і мадярок. З нашої клітки до жіночої і дальше, йшов попід дорогою канал, чи бетонова рура, якою протікала вода і всяке інше добро, як звичайно в каналах. Під самою і дорогою ця бетонова споруда заломилась, але про це ніхто не знав - до цього часу. Довідались ми про це щойно, коли один мадяр з нашої клітки забажав скласти візиту в жіночому таборі. Після вечірньої збірки і перечислення, вліз він в цю бетонову трубу і пропав. Та про це ми теж ще не знали, аж на наступній вечірній збірці стверджено, що стан полонених не згоджувався. Бракувало одного чоловіка! Сензація! Як і кудою він утік? Ми стоїмо одну годину, другу, американці бігають між нами, рахують і перераховують, а хлопа як бракувало, так і бракує. Нам, що не втекли, що стояли чемно на збірці, вони загрозили, що стоятимемо так цілу ніч, доки не знайдеться втікач і нас мало "шляк не трафив". Чи вони подуріли? Хлоп може вже десь поза Мюнхеном, а вони, дураки, нам кажуть тут чекати на нього! Хіба так стоятимемо до Страшного Суду, чи як? Стало холоднувато, став накрапати зимний дощ, ми почали клясти спершу тихо, а потім групово, голосніше. На мадярів, які у всьому винні, дивимось скоса, а вони теж мабуть нічого не знають. Якщо хтось хоче втекти, він, ясна річ, не дає всім про це знати наперед! Ноги під нами вже хитаються, хочеться хоч трохи сісти, а тут нема як, бо всюди мокро, дощ таки паде і на землю і, що гірше, й на нас! Нарешті знайшовся неспокійний, заскочений мадяр, якому втікач перед своєю ескападою звірився із свого наміру і тепер цей мадяр вирішив, що треба все сказати американцям, бо можливо, що його колеґа потребує допомоги, коли він цілком не є поза Мюнхеном, а сидить в каналовій дірі. Збіглись всі американці біля того мадяра і він їм зрадив тайну. Вся група пішла до отвору до цієї бетонової труби і тепер вже й ми зацікавлені, помимо болю ніг і дощу. Той же мадяр, що сказав про цю історію, поліз у цю руру, шукати свого колеґу. Так дійшов він до місця, де вона була заломана. І там знайшов свого колеґу - дон-жуана, Той думав, що може протиснеться і застряг в цьому місці: ні вперед ні назад. Поламаний бетон гострими кінцями в'ївся в його однострій і тіло і як він не шолопався, ніщо не помогло, сам не міг собі дати ради. Вернувся його товариш, розказав, як там виглядає ця любовна ситуація. Принесли линву і цей мадяр знов поліз туди. Там він прив'язав линву до ніг свого колеґи, кількох мадярів стали тягнути і при допомозі спільного зусилля та мадярських прокльонів, з тяжким трудом видобули неуспішного любовника в його подертому однострою і добре натертими боками. Щойно тепер дозволено нам розійтись до бараків. На марґінесі цієї події, думав я пізніше, хотів би я знати, хто це такий мудрий у всіх тих арміях світу і взагалі там, де існує якенебудь службове скупчення людей, що видумав карати завжди тих, хто залишається і хто про ніщо, що сталося, не має поняття. Втікач дійсно міг бути вже на кордонах Німеччини, а ми були б ще далі стояли, як німі свідки неуспішних розшуків. Читав я, що таке діялось в німецьких таборах і таке діється і є описуване в совєтських таборах. Що за безглуздя!
Настали дійсно холодні, осінні дні. Заготівлю дров до кухні і до печей в наших бараках, американці залишили нам. Недалеко табору був ліс і туди нас водили, під охороною, по дрова. І тут завважили ми маркантну ріжницю між нами і мадярами, в американських очах. Наші команди завжди перед відходом до лісу діставали від американців шкіряні рукавиці, мадярські команди їх не діставали. Очевидно, мадяри запротестували. Американський сержант вияснив їм німецькою мовою дуже просто:
- Ці українці були СС-и, вони є еліта німецької армії, не випадає, щоб вони брали дерево голими руками, а ви, мадяри, цілком звичайна військова голота, вам рукавиці не належаться.
Не знали, радіти, чи плакати за це вирізнення. Цікаво те, що цих рукавиць нам не відбирали і через пару днів ми вже мали зайві пари, які стали міняти у мадярів за хліб і папіроски. Перед відходом нас перераховували, у ставляли гусаком і так вели в ліс. Американці стояли навколо з крісами готовими до стрілу… Ліс був ріденький і по його середині стояла величезна купа грубого галуззя. Біля цієї купи ставав американський старшина і ми підходили туди гусаком, як нас було уставлено. Кожен полонений, підійшовши до галуззя, діставав від американського старшини одну папіроску і мав право взяти із собою одну галузь, більшу чи меншу, не грало ролі, як попалось. Цю галузь треба було покласти на праве рам'я і так гусаком вертатись до табору. Хто вигадав таку процедуру, не знаю, але того балету ми дотримувались за кожен раз, коли пришилось нам йти по дерево. Кожний з нас мусів свою галузь двигати сам, не вільно було один одному помагати. Прийшовши до своєї клітки, все дерево ми скидали біля кухонь. І коли так перемаршувало кілька тисячів людей, біля кухонь виросла велика гора дерева. Ми назвали це китайською методою. Проходячи біля сторожових веж, ми збирали недокурки, а також "свистали" в американців жарівки і вкоротці весь табір був освітлений, бо електрична струя по бараках була. Американці-вартові, що стояли по вежах, не звертали на нас найменшої уваги, коли ми крутились попід вежами, ламаючи порядок маршу і збираючи все, що було щось варте. Одного разу цілий такий марш по дерево не відбувся і причиною був жіночий табір. Вже нас перерахували, уставили гусаком, видали рукавиці, але чомусь не рушає наша колона, хоч на дворі мороз пече в лице і вітер смалить поза вухами. Ми так стоїмо і мерзнемо, а американець, що мав нас провадити, йдучи на чолі довгого гусака, дуже щось бігає навколо нас і чогось шукає. Постояли ми так дві години і нарешті, коли стало близько до обіду нас розпустили і по дрова ми вже цього дня не пішли. Пішли аж на другий день. Тимчасом наші "детективи" вивідали в чому справа. Наш американець загубив десь свого кріса і не міг собі пригадати де. Накінець дали йому знати, що він забув свій кріс у жіночому таборі. Цей випадок, як теж багато інших засадничих дрібниць переконали мене, що дисципліна в американській армії не була така гостра як в німецькій. Американські вояки цілком прилюдно курили, стоячи на варті у шеломах на голові. Своїх старшин вони ще салютували, але на підстаршин ніхто не звертав уваги. На свої збірки вони ніколи не вибігали і не видно було того вивченого, дисциплінованого примусу робити все скоро і добре. Часом мені здавалося, що їхні вояки, це просто цивільні люди, які випадково опинились в одностроях, Багато років пізніше, вже в Америці, я привик до такого образу і він мене не разив, але тоді, на початку, коли у мене всі військові засади були ще живі, ця ріжниця кидалась у вічі.
Наші настрої помалу кращали, харч поправився значно, закурити було що, вечорі вже не тягнулись в безконечність, бо ми собі зробили світло і при тому могли грати в шахи, чи вправляти спів, чи взагалі щонебудь робити, навіть книжки почали з'являтись в таборі. Навчились ми грати в бінґо і поки довідувались, що на світі ще й так не дуже добре, витримували наше "полоненство". В моїй кімнаті нас було всіх 14 осіб, один між нами прізвищем Петричка, середньго вже віку, в цивілю належав до оркестри, десь чи не в Трускавиці, біля Дрогобича, і він придбав собі від мадярів трубку та став кожного ранку вигравати нам "побудку", цю саму, що її грав у польській армії. Він взагалі зайнявся нашою кімнатою, неначе якийсь оберкельнер. Як тільки дижурні принесли снідання до кімнати, Петричка, що завжди найскоріше з нас всіх вставав, розділяв ці порції, кожному приносив до ліжка і за це ми надали йому право на трішки більшу порцію та крім того дозволяли йому "вилизати" баняк, зокрема тоді, коли на снідання були густі вівсяні платки з чоколядою, або чоколяда засипана ґрисіком чи кукурудзяною мукою. Петричка мав тоді, як ми говорили, свій "балюнок". Поснідавши так у ліжку, ми перевертались на другий бік і дальше давали хропака. Біля десятої години треба було вставати, бо часом траплялось, що американці мали поганий день і тоді влітали на перевірку чистоти, та це не було таке важне, як те, що зближалась година видачі хліба. Деякі цікавіші, збігали до кухні, де вже привозили харчі на наступний день і там, по вигляді скриньок та по американських шифрованих написах навчились відгадувати меню. Деякі дійшли до такої вправи, що на їх інформаціях можна було полягати, як на власному пляні. В десятій годині видавали нам хліб, часом навіть каву, або якісь консерви, чи рибки. Я мушу сказати, що порівнявши після війни звіти з англійського полону в Ріміні, американці годували нас краще і багатше, як англійці наших товаришів в рімінському таборі. Після видачі і розподілу хліба, з цим, що ми не мусіли так на грами його ділити, як спочатку і перестали викрикувати "кому!", була перерва до години третьої пополудні. В той час розпочинались наші гри в карти, "очко", або шістдесять шість, шахи або бінґо, а хто мав охоту лазив по чужих кімнатах, розповсюднюючи старі паролі і шукаючи нових. В той час ми дізнались докладніше, як союзники "покивали" поляків, що стільки труду і крови поклали біля союзної перемоги. Отже не звертаючи уваги на леґальний, польський уряд в Лондоні, большевики таки настановили у Варшаві свій власний маріонетковий уряд, а крім того по цілій Польщі йшли арештування всіх поляків, що мали якийнебудь зв'язок із АК - Армія Крайова. В липні Альянти визнали цей варшавський уряд і польський уряд в Лондоні залишився на льоду. Дізнались ми теж, що закінчилась війна з Японією і що вперше вжита була якась нова, несамовита зброя, атомова бомба і дехто став підозрівати, що останні промови Гітлера, в яких він німцям обіцював якусь нову "вундерваффе" /чудесну зброю/ мусіли мати щось спільного із німецьким зусиллям створити також таку бомбу. Треба було, хоч і в полоні, усвідомити, що настав новий світ. Силовий центр в Европі пропав і на терені цього континенту зустрілись окупаційні армії, західні і большевицька. Історія вчить, що якщо десь існують дві потуги, то скоріше, чи пізніше, між ними мусить дійти до зудару і ми, у нашій наївності, стали вбачати початки цього зудару у всьому, що діялось в світі. Тоді, наприкінці 1945 року ще багато не діялось, але ми вірили вперто, що ніякої згоди між Америкою і СССР на довгу мету не буде. Ми не знали добре Америки, але ми знали Большевію і її підступний, хитрий спосіб і ми вірили, що скоріше, чи пізніше, на терені Европи розіграється ще одна війна, може вже дійсно остання. Америка мала ж атомові бомби! Ми уявляли, що Америка може зробити порядок в світі тепер без вжиття зброї, а просто наказом. І ми собі навіть уявляли, що американський президент тобто Труман, одного дня скаже большевикам: а-ну, досить цієї забави. Давайте подивимось, які у вас порядки там!
Та, очевидно, так не сталось. До конфліктів прийшло, бо прийти мусіло, бо большевики так довго не сядуть спокійно, аж їм хтось не дасть по носі, але ми ніколи не сподівались, що американська реакція на совєтські затії буде така млява. Ми ніколи цього не розуміли і я не розумію цього до сьогоднішнього дня. В моїй логіці в політиці нема приятелів, як американці думали свого часу про "старого вуйка Джо", в моїй уяві в політиці є тільки партнери. Сьогодні наші інтереси спільні, а вже завтра може бути цілком інакше. На жаль, я на політиці не розуміюся, видно. Якби я був тоді американським президентом, не було б сьогодні Совєтського Союзу, а були б вільні, самостійні держави на його місці, які вже пильнували б Росію добре, не було б атомової загрози в світі, не було б навіть червоного Китаю і світ не стояв би сьогодні в обличчі неминучої атомової війни та евентуальної заглади цивілізації. Але, як всім відомо, я не був американським президентом тоді, а сьогодні, коли пишу ці рядки, вже запізно… Запізно робити такий великий порядок такими малими, або й жадними коштами.
Пополудні, в третій годині була збірка на перевірку. Хоч це було майже все, чого американці від нас вимагали, ми кляли здорово, бо тут ще не закінчене бінґо, там була прецікава партія шахів, а тут знов хтось розказував несамовиту якусь історію. Після збірки перерва до години п'ята тридцять, тобто до вечері. У погідні дні цю перерву майже всі використовували на прохід по таборі. Ходимо, як леви у клітці, від дротів до дротів і дальше ані кроку. Найкраще було ходити "циганською доріжкою" поміж бараками, всякими вишуканими стежками, щоб якнайпізніше дійти до протилежної стіни з колючих дротів… Дехто дійшов до великої вправи в цьому. Я сам навчився ходити цілу годину завжди новими стежками… По вечері знов прохід, якщо хтось хотів, або партійка шахів на добраніч, а в десятій годині всі вже в ліжках, Петричка каже всім нам "добраніч" і гасить світло. В темряві дехто розказує про свої пригоди, правдиві, або вигадані і хто хоче слухає, а хто не хоче, засипляє, вколисаний до сну. Так виглядав наш день в той час. Голод вже нам не докучав і ми почували себе людьми знов, тільки людьми - в'язнями. Рефлектори і сторожеві вежі нам пригадували вперто, хто ми і як сюди попали.
Двічі в тиждень нашу клітку відвідував ппор. о. Левицький і відправляв нам Богослуження. Через нього ми мали теж зв'язок із іншими клітками, де сиділи наші товариші. Він їх також відвідував реґулярно і вся ця душпастирська праця вже тоді спочивала тільки на його плечах, бо другого нашого священика, о. Томашівського звільнено з полону зараз же після нашого приходу до цього табору "за дротами", в Ауербаху. Під час Служби Божої ми співали релігійні пісні, а наприкінці кожної відправи обов'язково "Боже вислухай благання". На Богослуження ходили всі, без вийнятку і це буде одиноке зайняття, до якого дижурні не мусіли нікого кликати чи поганяти. Не пригадую собі випадку, щоб хтось пропустив Богослуження і залишився в бараку.
Дня 26 жовтня, у п'ятницю, в нашому офіційному "статусі" зайшла маленька, але знаменна зміна. Надворі було погідно, але холодний вітер видував із тіла тепло, тому ми сиділи по бараках і грілись біля печей. Біля полудня зайшов американець із жмутом білих карточок. З цих карточок став вичитувати прізвища і вручати таку карточку кожному полоненому. На карточці було виписане ім'я і прізвище полоненого та його число в реєстрі полону, Моє число було: 31 Д 6.004.949. Таким способом ми перестали бути особами, а стали тільки числами. Це нас пригнобило, вже хоч би тому, що не виглядало, що нас скоро звільнять, коли вони завдали собі стільки труду створити новий реєстр полонених. На відходному американець повідомив нас, що вкоротці відкриють для нас пошту, отже можна буде скомунікуватись із рідними та знайомими.
По таборі кружляли нові паролі і я їх переповім тут в такому порядку, як вони записані в моєму дневнику. В Англії відбулось голосування серед вояків армії генерала Андерса на тему евентуального повороту до Польщі, такої, якою її зробили вже тоді большевики, тобто з комуністичним урядом у Варшаві. На 80 тисяч вояків зголосились тільки 13 тисячів і то самі рядовики. Офіцери, видно, пам'ятали про Катинь. Воєнний податок в Англії продовжено до квітня 1946 року. В Америці продовжено обов'язкову військову службу. Американські вчені в Оак Рідж працюють інтенсивно біля виробу уліпшених атомових бомб, Естонський Червоний Хрест повідомив всіх естонців в полоні - а їх була, здається, ціла дивізія СС, - що треба ще витримати і вичекати на місцях до того часу, доки покличе їх батьківщина. Але їх батьківщину окупували большевики і ані не думали звільнити… Труман, американський президент, заявив, що не передбачується більше конференції міністрів закордонних справ Альянтських урядів, після попередньої невдачі. Прийшли підтверджені вістки, що мадярів, які виїхали на батьківщину, большевики перевантажили на дещо інші транспорти і тепер приходять від них вістки, датовані в Омську, Томську, Іркутську і ще десь там дальше в Сибіру. Подумав я про свого знайомого, учителя з Карпатської України. Де ти, друже, тепер обертаєшся…? Чому не послухав? Чому такий наївний був…? Як довго будуть большевики так дурити людей…?
Як приобіцяли американці, що вкоротці відкриють для нас пошту і так сталося. Вже 29 жовтня дістали ми стандартні, поштові карточки. На них треба було написати вістку в німецькій мові, наступного змісту: "Я є здоровий і находжуся часово в американських руках. Почуваюся добре, прошу негайно мені відписати". Не вільно було писати більше, як двадцять п'ять слів. Дальше було місце на нашу адресу. Для історії подам мою, на взірець:
Ім'я і прізвище