Наступного дня, 12 травня 1945 року, в суботу дійшли ми до якоїсь малої місцевости, де вже стояла американська залога. Там здали ми нашу, дорого окуплену зброю… Розпрощався я із своїм Радомом. Взяв його від мене американець, присвоїв собі. Переможець…
Нашим старшинам залишили пістолі, бо такі, кажуть, є постанови женевської конвенції. Йшли ми через цю місцевість гусаком, як переможені, а переможці стояли обабіч дороги, жували ґуму, приглядались нам і говорили на нашу тему свої жарти, яких ніхто з нас, на жаль, а може на щастя, не розумів. Наприкінці цієї місцевости стояли військові кухні. Над ними знімались вгору клуби пари. Кожний переможений підходив туди і переможний кухар наливав йому в циновий кубок гарячого, солодкого какао, а переможний помічник кухаря видавав кожному по одній білій булці. В годині 8:20 ранком цього дня я здав свою зброю, в годині 8:40 випив перше американське какао. Перше мені не смакувало цілком, дуже смакувало зате це друге.
Наші німецькі товариші зброї десь в цій місцевості від нас відлучились. Хтось отримав вістку, що перед Радштадтом є табір полонених, сколений дротами і там саджаюсь всіх СС. Ми не знали, чи американці поінформовані достатньо про нас і ми не хотіли, щоб нас мішали з німецькими СС-ами, з якими ми не мали нічого спільного крім того, що вони тримали над нами команду. Щоб дістатись до Радштадту, але оминути цей табір, наші старшини після наради вирішили, що ми підемо всі через гори. Наші голови позадирались догори, на могутні Альпи, що сторожили нас з усіх боків. На вершках, що часом показувались з-поза хмаринок, виднів білий сніг. Високо, холера, дуже високо. Але зайшли ми далеко, чому не можемо зайти й високо…?
Ніхто нас не ескортував під час нашого маршу і ми ще дорогою дійшли до місцевості Сан Андре, відомої мені з оповідань мого батька, який був інтернований австрійцями під час першої світової війни, вивезений до Талергофу, а після звільнення мусів перебувати власне в Сан Андре, бо додому ще не вільно було вертатись. Однак в Сан Андре мій батько був вже вільний, а я йшов цим самим шляхом, щоб втратити волю. Куріозна ця доля і вередлива. Батько мав гарні спогади з Сан Андре, таких як він там було багато, вони ходили в Альпи на прогулянки, а я і мої товариші…? Ми не йшли на прогулянку, це певне. Погода прегарна, сонце ясне, весняне, вітрець подуває, небо чисте, або прибране баранчиками. В Сан Андре вийшли ми в гори. Спішитись нам не було чого, відпочивали часто, бо й важко йти так стрімко під гору. Цілий день дряпались ми вгору, та вгору. На узбіччях зустрічали німецькі гірські хатки, так звані "гюттен". Перед вечором зустріли кілька таких хаток разом і затримались там на нічліг. Вечором похолодніло, цеж високі гори, а ніч була таки добре холодна. Ми в більшості мали вже тільки літній виряд і не всі мали із собою коци. Але ми собі порадили, хто мав чим накритись взяв біля себе ще одного. Біля мене притулився якийсь стрілець, що мав на собі тільки легку, маскувальну уніформу. Так проспали ми ніч, дрижачи із холоду, хоч і притулені до себе. Раненько сонце принесло промінь оптимізму в наше буття. Поснідали, хто що мав, а було цього вже дуже мало, і ми подались дальше в гори. Біля полудня додряпались до висоти, на якій вже була межа вічного снігу. Сонце пече, сніг разить в очі, гарячо згори і холодно знизу. Поскидали ми блюзи і сорочки, йдемо, опалюючись до альпійського сонця, наче на курорті. Пополудні вийшли на верх нашої гори. Перед нами - чудо, не хочеться вірити очам, що за краєвид! Дещо вниз, під нами озеро, як зеркало, спокійне, чисте, маєстатичне. Сніг глибокий, аж йти важко по ньому. Зправа великим колесом облетів нас гірський орел. Наші коні ми залишили біля хаток, не брали їх із собою в сніги, для них заважко. Німецькі верховинці ними займуться, нема клопоту.
Постояли ми, подивляючи цей гірський краєвид, вдихуючи чисте гірське повітря і набираючись того образу на все життя. Хто зна, чи ще коли зможемо бачити Альпи та на такій висоті. Постояли, та почали сходити вниз. Переконався я тоді, що сходити з стрімких гір важче, як лізти вгору. Вкоротці побачили ми наслідки лявіни, що обсунулась тут, видно, коротко перед нашим приходом, Поламані ялиці і сосни ще були цілком свіжі, а далі цілий лісок молодих листкових дерев, що щойно пустили листя на нове життя. І вмерли. А ми вийшли живими із фронтів світової війни, війни, що вбила мільйони людей. Чи не повинні ми почувати себе щасливими…?
Повинні, але якось я не чувся таким. Ми не дійшли до нашої омріяної мети, ми йшли дальше і дальше від неї… На як довго?
Пізнім вечором дійшли ми до якоїсь місцевості і заночували, де хто знайшов собі місце, у хатах, стодолах, чи навіть на оборогах із сіном. Населення ставилось до нас толерантно. Ми не прийшли на окупацію, ми лише переходом. В цих довгих маршах мої ноги скривавились знов, рани роз'ятрились і хоч я обмивав їх холодною водою при кожній нагоді, ніяк не хотіли загоїтись. Я нераз закусував губи до болю, щоб настигнути за моїми товаришами.
У всьому марші ми втримали військову дисципліну. Перехід відбувався свобідно, але з приходом до якоїсь місцевости, ми творили військову одиницю, жадні вибрики не були дозволені, ми були ввічливі і чемні і можливо тому німці ставились до нас назагал добре, хоч вони цілком нас тут не потребували в додатку до своїх власних клопотів.
Наступного дня наші священики домовились з місцевим католицьким парохом і він відступив їм свою малу "кірху" на Богослуження. Обидва священики відправили по черзі Служби Божі, я послужив обидвом. Населення приглядалось нам цікаво, зворушене цим, звичайним для нас актом. Опісля поснідали хто що мав, а було того вже дуже мало, наші буйні запаси кінчались, як лід на гарячому сонці, та рушили в дальшу дорогу. Біля полудня дійшли ми до Радштадту і тут зустріли знов американців. Та ці вже нами зацікавились ближче. Це була їх військова поліція - МП - або як вони говорили між собою "емпі" і ці емпі спрямували нас до табору полонених, чемно, але рішуче. Це було в понеділок, 14 травня 1945 року.
Наш табір це просто була лука із кількома шопами, з яких одна мала навіть цілий дах і я в ній примістився на щастя для мене, бо вночі упав дощ і я не змок. Тут зустрів я Петра Батога, одинокого хлопця із Завадова, а було їх, наскільки собі пригадую, дванадцять. Харчів ми не отримали жадних, а ранком надще заряджено збірку і ми рушили в дальшу дорогу, без сніданку, доїдаючи скромні рештки останніх запасів. Я йшов вже голодний, бо нічого не мав, крім пару папіросок. Одною із них задурив свій голод. Починається для нас тепер тверде життя полонених. "Діти Твої на чужині…" писав Шевченко колись. Як він міг це знати вже тоді?
Маршували ми цілий день і під вечір дійшли до Ваґрайну. Тут емпі спрямували нас знов до "табору", тобто на луку із кількома шопами і одною порожньою хатиною. По дорозі до нас прилучились знов наші дивізійні німці, яких скерувала американська жандармерія сюди, бо вони належали до нас формально, не було ради. Вони із нашими старшинами зайняли хатину, а ми розійшлись по шопах. Наш табір - лука притикала до високої гори, а всі інші боки обливав бистрий, глибокий, гірський потік. Біля хати із старшинами американці поставили німця на варті, щоб ми не розбіглись. Помучені, голодні, полягали ми спати. Дух наш не стояв тоді дуже високо, хоч я здаю собі справу, що для історії я повинен писати, що ми тримали високо прапор боротьби і серця наші горіли вогнем боротьби… Може воно так і було з перспективи історії, але в той час ми були дуже змучені і дуже, дуже голодні.
Я примістився у малій шопці з п'ятьма такими ж змученими і голодними, як я сам. Під ногами тверда долівка, ні стебла соломи, ніч холодна, а тут нічим накритись, маршували ми і спали в наших одягах. Я зодягнувся у свій військовий плащ, щоб загрітись хоч трохи, під голову поклав хлібник, в якому були всі мої тодішні багатства: рушник і запасні шкарпетки, польова пляшка із водою, ніж, ложка і вилки та їдунка. Це все. Не доробився я на війні до нічого. Колись козаки вертались з походів на Синопу та Трапезунт в золотих оксамитах, ми з-під Фельдбаху вийшли без запасних сорочок. Тому то всі кажуть, що старі часи були кращі, як теперішні!
Хотів я дуже заснути, але шлунок не дозволив. Кишки почали грати марші, як на дефіляді. Був би з'їв коня з копитами, або бодай шкірку з чорного хліба, суху і тверду. Серед ночі попив я води, закурив папіроску. Потягнув два рази, погасив. Пів години пізніше закурив знов, потягнув і знов погасив. Так курив цілу ніч одну папіроску. Мав їх ще всього сім, а майбутнє перед нами хоч не рожеве, то напевно довге в безконечність. Так застав мене світанок. Піднявся я разом із всіма, пішов до потока помитись і помимо холоду вимився як треба, натерся рушником, аж тіло пашіло від холоду і руху, а голод в середині дослівно виривається з криком наверх. Зодягнувся і починаю ходити безцільно по луці, від групки до групки щоб якось час пройшов. Проходжу повз одної:
- Іване, я знаю аж тепер, що це таке чудо - каже один стрілець до іншого.
- А що таке? Та кожний знає, що є чудо.
- Дурний ти. Чудо було би, якби ми тепер дістали щось з'їсти!
Хтось докинув збоку:
- Дивись вгору, ціпе!
- А чого?
- Може манна впаде.
Немає манни, немає нічого. Хіба свіжа, весняна трава. Я читав раз, що люди з голоду їдять траву. Цікаво, коли вона мені засмакує…?
Але жадного чуда не сталося, бо нами ніхто не цікавився, абсолютно ніхто. Бог також мав повні руки роботи, в ці перші повоєнні дні, видно, і ми були здані самі на себе. Затримався я над потоком, поставали над ним і інші, виявилось, фахові рибалки. Думаю, спробую і я щось зробити, це краще, як сидіти і думати про голод. Бо я концерти люблю, але не ці в кишках, цілком ні. При собі знайшов я давно "на всякий випадок" запорпану шпильку, зігнув її уважно і зробив гачок. Випоров із військової сорочки не дуже то мудру нитку і знайшов якийсь прут. Думаю, на таку вудку в нас жадна риба не пішла б, але німецькі риби певно такі самі, як їх пани, спробуємо. Ніколи в житті я рибальством не займався, бо ані за рибою не дуже пропадаю, ані вона за мною не тужить напевно, але раз в житті всього треба спробувати. Сів я над потоком, як Будда над Індіями, випорпав із землі пару малих хробачків, надів одного на мій примітивний гачок і закинув всю цю скомпліковану історію у воду. Сиджу і думу думаю і на дурну, німецьку рибу чекаю. Не маю поняття, що ця риба думала про мене, але я на жаден гачок не зловився. Риба зловилась. Зашморгала моя вудка і очима душі я став мірити хоть лікоть риби - а витягнув всього щось таке тоненьке і на десять сантиметрів довге… Війна за скоро скінчилась бачите. Якби ми були сюди прийшли два роки пізніше, риба була б мала час вирости. За одну годину зловив дві, такі самі, як брат і сестра. Вирішив посидіти ще годину. Може станеться чудо. Зловив ще три і враховуючи вигляд моєї вудки, я рахую собі це за правдиве чудо, їйбо. Не хотів я бути захланним, досить наразі, думаю. Зібрав свої скарби, знайшов на луці трохи кваску, трохи молоденької трави, переполокав це все в чистій воді потока, набрав до їдунки цієї ж води, розклав вогонь малими трісками і став варити зупу. Якщо хтось із наших пань не має ще такого перепису, то прошу читати це місце уважно. Став чистити рибки і по одній кидати в їдунку. Рибкирозварились скоро, я повикидав кості і головки, чекав ще тільки, щоб зеленина трохи зм'якла. При тому ковтав я слину і час до часу смакував, чи зупа добра. Так роблять всі господині і тому вони при обіді не є голодні. Чомусь прийшла мені на думку пісня про долю полоненого, яку я заслухав десь між двома війнами, але не прив'язував тоді до неї жадної ваги. Не знав я, що ця пісня колись "пасуватиме" до мене також. Не запам'ятав я однак, на жаль, цілої, тільки уривок:
Кобись, мамцю, знала, яка тут є біда,
Тобись, мамцю, дала воробчиком хліба,
Воробчиком хліба, а сеницев соли,
Тобись, мамцю, знала, як тяжко в неволи!
Тільки воробчик і синиця можуть долетіти до полоненого і принести йому хоч трішки і хліба і солі, а вони так придалися б. І це тільки початок нашої неволі. А де ще кінець…?
Зварив я цю славну зупу, зняв обережно з вогню їдунку, щоб бува ані одна крапля не пропала і почав свій обід із жування зеленини, щоб не пошкодити шлункові.
Присмак цей був гарячий і кваскуватий, а що без солі то й добре для мене з огляду на мої щойно вилікувані нирки. Після трави з'їв я решту зупи з рибками і заспокоїв голод. Голова почала думати, працювати, шлунок був зайнятий тепер самий собою. З іншим духом пішов я тепер по нашому таборі, розпитувати за новинами, зокрема від новоприбулих, що їх що якийсь час приводила, або привозила американська військова поліція з усіх усюдів розлогих гір.
Всі голодували. У нікого не було харчових припасів і ніяк не можна було їх дістати в цьому німецькому "гінтерлянді". В кожному разі не леґальними засобами. І скоро я дізнався, що люди почали собі радити в інший спосіб. По горах паслись німецькі вівці. Вони, очевидно, не були свідомі своєї національности, але наші хлопці створили систему воєнних репарацій, в якій німецьким вівцям припала неабияка роля. Пов'язавшись в своєрідні оперативні групи, сильніші із стрільців дряпались ночами по цих горах, підкрадались до кошар за всіма правилами незнаної їм індіянської воєнної техніки, викрадали вівцю, на місці її каменем убивали і волочили із собою вниз до табору. В таборі все зникало, з'являлось тільки тут і там м'ясо, добра зупа і потоком спливали відпадки. Часами по ночах з гір гомоніли постріли, коли німецькі бавери старались оборонити своїх овець проти нечуваних досі вовків. Я не належав на жаль до тих щасливих, що мали з вівцями до діла і ходив голодний, але цим міг був похвалитись Василь Зарицький. Риба вже не бралась на мою вудку, на луці визбирали весь квасок, а нами ніхто не цікавився. Ніхто не привозив харчів, ніхто нас не рахував, ми нікому не були тепер потрібні. На третій день мені вперше потемніло в очах із голоду. Це саме я бачив в моїх товаришів. Овець не було стільки, щоб всіх нагодувати. Більшість таборовиків лежала як день так ніч, щоб ходженням не втрачати запасу енерґії.
Я привіз із собою в нагрудній кишені малий бельґійський револьвер, жіночого типу, що з нього зрезиґнувала арештована нами і випущена ранком на волю королівська партизанка на Словенії. Хотів я собі його залишити на пам'ятку, тим більше, що вдалось мені його донести із собою аж сюди. Але сталось інакше. Четвертого дня, після непереспаної ночі і цілонічних мрій про хліб, побачив я старшого вже роками бауера, що проходив повз наш табір. Підійшов я до нього і запропонував заміняти револьвер на харчі. У нього аж очі засвітились. Дав він мені за нього два буханці хліба, п'ять яєць і літру козячого молока - чи можете уявити більші життьові скарби в заміну за смертоносний прилад…? Крім того пообіцяв кожного дня в полудне протягом цілого тижня приносити мені літру молока. Мені було в цій хвилині байдуже, чи зробить він, як приобіцяв, щоб я тільки міг встромити зуби у хліб, хліб! Молоко я зразу переварив, щоб не скисло, яйця залишив на наступний день, поділив хліб - і віджив. Мій бауер дотримав слова. Наступного дня в полудне прийшов із літрою молока. Часом приносив мені ще й кусок хліба, а одного разу дав мені трохи солі. Свої харчі я тримав при собі, бо були випадки крадежу. Ніхто не міг зорганізувати якогось постачання, бо не було у нас жадних засобів ані авторитету, тому кожен старався на власний лад і тому кожен стеріг своїх скарбів, як ока в голові, ділився хіба з найбільшим другом. Я трохи підкріпився, став на світ глядіти сміливіше. Усвідомив я тоді, що голодні, справді голодні, ніколи революції не зроблять, їх вся увага спрямована на хліб, в них немає духових ані фізичних сил до воювання. Знаєте вже тепер, чому в СССР люди вічно голодні…?
На мою превелику радість, мої ноги нарешті почали гоїтись. Я ходив цілими днями і ночами босий, промивав ноги часто холодною гірською водою і хоч без ліків, рани стали присихати, та заростати свіжим, молодим тілом.
П'ятого дня нашого полону приїхала до нас польова кухня. Ми дивились на неї вибалушеними очима. Годі було дивитись в інший бік, як на неї. Кожен з нас дістав пів їдунки чорної, гіркої кави і одну малу булочку, як то продається в пекарнях. Це все - на цілий день. А було в нас багато таких, що таки дійсно не мали що їсти і не мали що міняти на харчі. Тут і там, у великій тайні, давав я по кусочку свого хліба, але годі було думати за всіх: вагон хліба зник би за мінуту! Шостого дня ціла церемонія повторилась, але на обід дали нам пів літри рідкої зупи, вечором знов пів літри кави або чаю. На цій дієті мої нирки заспокоїлись цілковито і я наче відмолод.
Без ніякого попередження, у вівторок, ранком, 29 травня заряджено збірку і вимарш з табору. Як мені тепер йшлось з вигоєними ногами! З Ваґрайну помаршували ми свобідним маршем, не колоною, до Маркт Поґав. Тут заладували нас на товаровий поїзд і повезли аж за Мюнхен. Стали на якійсь станції серед ночі і тут виладувались. Не було наказу кудинебудь маршувати, тож ми залишились покищо на станції, чекаючи, що буде. Щоб вияснити це, що сталось пізніше, мушу пояснити наше становище в цей час і в цій Німеччині, що програла війну, за яку кожний німець обвинувачував провідника Адольфа Гітлера. Німці чужинців в своїй масі ніколи не любили і тому так легко було Гітлерові завести політику винищування чужинців. Прошу не змішувати цього спостереження із діями індивідуальних німців, а зрештою у мене така тепер думка, що кожний німець зокрема цілком корисна і добра людина, але вкупі вони небезпечні, як вовки, а вже коли у них трохи сили і влади, то це просто гуни, і нехай мені хто заперечить! Наша група на їх території була ними не люблена, ані не бажана. Для них ми були також тільки чужинці, до того голодні, обеззброєні і босі. І ще мушу додати, що й ми не дуже церемонились на території цієї держави, коли нам чогось було потрібно. А нам треба було всього, передусім харчів. Отже, чекаючи на дальші накази, хлопці розбрились по станції, шукаючи щастя. Знайшли вагони, цілі вагони, заладовані коцами, скринками яєць, якимись консервами. Очевидно, тому, що ми не мали нічого, почали "організацію". Запримітили це наші власні, дивізійні німці, що стерегли того добра більше, як своєї незалежности, стали арештувати поодиноких стрільців, тут і там намірялись навіть побити. Цей рух приманив американців. Німці обступили цей один американський джіп з двома американськими вояками і ми дивились, як вони цілою громадою пояснювали американцям, що тут робиться. Американці говорили по-німецьки, слухаючи, як німці представляють нас як розбишак, злодіїв, авслендерів. Американці вислухали, посміхнулись, обернули джіп і від'їхали. А ми обсипали німців яйцями! Обмалювали їх солідно, але відступаючи, німці таки забрали із собою двох наших стрільців, зв'язавши їм позаду руки дротом. І хоч як прикро, хочу тут зазначити, жаден із наших старшин - а всі мали на собі відзнаки - не вмішався, не зажадав видачі обидвох стрільців, не скомандував нами, що було треба, а ми були б німців рознесли на одне слово команди! Навпаки, один із старшин, молодий підпоручник поставив нас усіх на "струнко" і вичитав нам патерностер почавши з "ви бандити, хами збунтовані, голота"… Цей старшина вже не живе, не буду згадувати його прізвища, та й це не важне, важна наша загальна настанова. Чому ми не уміємо тримати із собою у кожній життьовій ситуації…? Ми не організували цих речей для витівок, ми були обідрані, босі, голодні, голодні! Полонені мають свої окремі права, а ще коли їх ніхто не постачає вистачальними харчами. А нарешті, на мою думку, ми повинні були німців провчити розуму під командою наших старшин, які пізніше могли нам читати свої казання на боці, скільки хотіли. Зрештою ми брали із військових транспортів, не із приватного майна цивільного населення. Та що говорити. Я нераз вже запримітив, що ми, українці, в обличчі чужих не тільки що не тримаємось разом, а навпаки, стараємось прислужитись, звернути на себе увагу льояльністю, а не твердою поставою творення нашого права, там де ми є і стоїмо. До нас повинна була належати в цю ніч ціла та станція і ми всі повинні були виряджені коцами і харчами - і то під командою. Може це буде научка на майбутнє, але скільки нам таких научок ще треба…? Пам'ятаю, читаючи "Листопадові Дні", книгу про бої у Львові в листопаді 1918 року,мені просто волосся дуба стало, коли я вичитав, що після захоплення влади нашим військом, другого чи третього дня, Команда вислала одну стрілецьку стежу з вантажним автом на Головний Двірець по муніцію і по дорозі, з якоїсь кам'яниці цю стежу обстріляно та убито одного стрільця. В цьому місці - прошу уявити, - стежа поїхала спокійно далі і щойно повернувшись, склала звіт в Команді про випадок. За цей час поляки вже давно втекли,. А мені здається, що я був би присвятив пару мінут часу і обставив кам'яницю та виарештував все мужеське населення. Якби був не знайшов винних, був би здесяткував їх на місці, а кам'яницю висадив в повітря. Так здобувається місто в критичних хвилинах. Наша артилерія не стріляла на Львів, бо "не хотіла нищити людських камениць"! Сміх на салі…
Але так було. І ми ще не багато навчились. Тому нас ніхто не респектує. Світ не респектує покірних і добрих, світ респектує непокірних, безличних, безоглядних. Кого світ респектує більше, росіян чи українців? А ми живемо в такій частині світу і Европи, що на супер-джентелменство не можемо собі дозволити. Це для нас надто дорогий люксус. Він нам коштує нашу волю і незалежність!
Від цього нашого пам'ятного вечора до цього старшини прилипло ймення "комісар" і так із ним і залишилось, В дальшу дорогу рушили ми в поганому настрої, наші німці йшли окремо ведучи між собою обидвох наших стрільців. І це все вже після капітуляції Німеччини! На найближчому відпочинку обидва стрільці чмихнули між нас, ми їм розв'язали руки і заховали між собою. Німці не відважились йти між нас їх шукати, бачили наші обличчя і чули наші натяки. Перед вечором дійшли ми до призначеного для нас місця на табір. Це були луки і мочарища, крізь які пропливав маленький потічок. Ми назвали цей табір "Над Потічком". Наступного дня німці зробили нам приємну несподіванку: зголосили американцям, що ми бандити, бунтівники і дуже небезпечний елемент і вони, тобто німці, не хочуть мати із нами нічого спільного і не хочуть більше бути з нами, а тим більше за нас відповідати. Американці поступили з нами гостро, думаючи, що нас цим карають: відлучили від нас всіх наших дивізійних німців, на нашу превелику радість, назначили нашим командиром сотника Володимира Козака, визначили нам місце на цих мочарищах, обставили нас з усіх сторін кулеметами і погрозили, що спроби втечі з табору і всякі "бунти" будуть присмирювати кулеметним вогнем. Зв'язковим старшиною між нами, американцями і генералом Анґелісом, який був командантом, здається мені, 25-ої армійської німецької групи, став, за американським наказом, "тато" Вільднер.
Не хочу звучати, як ворог старшин, але для історії треба записати, щоб колись наші діти навчились, як треба, а як не треба робити. Ніхто з наших старшин не став в нашій обороні. Ніхто не відважився сказати американцям "дещо до слуху" про німецькі наклепи і про цілу справу, а саме про те, що нас тримали без достатніх харчів вже три тижні в полоні. Ми залишились на визначеному місці, на мокрих луках. Не було де кластися на спочинок, скрізь підходила вода. Я знайшов собі якийсь горбочок і на ньому просидів цілу ніч, а ранком і плащ і штани були цілком мокрі. Ніхто не спав цієї ночі, а всі були мокрі від сидження на цій землі, де за кожним кроком підступала вода у слід ноги. Їсти не давали нічого, ходимо один поза одного похмурі, змучені і голодні. Відносини між нами і старшинами погіршали. Між собою ми нарікали на них за те, що вони не постояли за нас і за те, що вони дозволяли німцям над нами знущатись. Перед полуднем почало добре припікати сонце. Під ногами вода, а згори пече! Стрільці розіп'яли ковніри в одностроях, попідкочували рукави, щоб дати тільки змогу подихати вільніше, нікуди розбиратись на цій мокрій луці. В полудне збірка. Ми думали, щось буде нового, та ні. Це наш "комісар" вибрав хвилину, щоб вичитати знов свою "екзецирку".
- Ви хами збунтовані, я буду вас тримати тут до вечора! Позапинати всі ґудзики, поскочувати рукави, виглядаєте, як цивільна банда!
Ми слухаємо і вухам не віримо. Що це, сонце припекло, чи що таке? Забув наш підпоручник, що навіть в дійовій армії від початку травня вільно було розпинати ковніри, і підкочувати рукави…? Стояти в лавах не було легко, ми були виснажені маршами і недостатніми харчами ну й наші нерви також не були найкращі. Наш "комісар" залишив нас так стояти на збірці і відійшов до групи наших старшин. Там почалась жива дискусія, але ми не чули її змісту і не цікавились. Стрільці стали спершу тихо, а далі голосніше нарікати, а то й клясти на такі порядки. Ми, підстаршини були в дурному положенні. Ми бачили, що поведінка неправильна, але нам треба було втримати порядок. Стали ми заспокоювати стрільців, що це все переходові симптоми, кожний поденервований, кожен має свої примхи або манію великости. Стрільці трохи заспокоїлись, але трьох із них зімліло нам у лавах на цьому пекучому сонці, без руху. Ми бачили, що дискусія старшин була дуже гостра, нарешті один із них залишив їх групу і підійшов до нас. Ми бачили, що він лютий. Перебрав над нами команду самий, випровадив нас з цих мочарищ подальше на сухе місце, постаравшись про американський дозвіл. Американці під'їхали чотирьома танками до нас, розставили їх навколо нашого табору, спрямувавши скоростріли на нас. Ми були під доброю опікою, нічого злого нам не могло притрапитися. Ми всі пороззувались, щоб просушити черевики в яких хлюпала вода. На цьому сухішому терені стали ми тепер приміщуватись де хто хотів і кому було і як вигідно. Я познайомився з підстаршиною Шокалюком, з яким був стрілець, що мав два коци. Втрійку вирішили ми збудувати собі якесь пристановище і стали будувати буду, дослівно, буду. З вільх над потічком наламали галуззя, грубілими кінцями встромили в землю, обложили дернями і травою - і хата готова, але тільки на добру погоду. Навколо неї викопали патиками рівчак на випадок дощу, щоб вода втікала скоріше, щоб не мочила нас надто довго. І так почалось наше монотонне життя в полоні. Нас приділено до німецької армійської групи під командою генерала Анґеліса і від цієї групи ми діставали харчі, яких було щораз менше і менше. Німецькі військові запаси вичерпувались, а переможці, розбрикані за німецькими дівчатами та пам'ятками з війни, не дуже то мали час та охоту дбати про нас. Один військовий хліб видавали на двадцять голодних ротів раз на день, пів літра кави ранком, пів літри рідкої зупи вполудне на обід і пів літри чаю або кави на вечерю. З цього не можна було жити, але й важко було померти. Спочатку чорніло нам в очах, а потім ми привикли до цієї порції, мало що ходили, не вживали руху, а лежали цілими днями і ночами, щоб заощадити сил. На додаток до цього всього докучали нам воші, яких ми не могли жадними людськими засобами позбутись. Нам бракувало елементарних санітарних установ, не було де купатись, не було мила, не було чим добре випрати білля, не було й нічого на зміну. На ніч треба було одягатись у плащі, бо ночі були вогкі і холодні. Ранком кухарі будили нас на каву, гірку і ріденьку, як ціле наше життя в цьому таборі. Ми поділились на групи по двадцять осіб і кожна група вибрала собі свого майстра до різання хліба. Цей вибраний стрілець мусів бути прецизним інженером, бо гляділи на нього двадцять пар очей його товаришів і кожна крихта хліба рахувалась при такому розподілі. Багато з наших майстрів поробили собі примітивні, але вистачальні ваги з патиків, шнурків і картонових корбочок, щоб тільки досягти того, чого жадна справедливість у світі досягти не може: абсолютної справедливости! На розрізі хліба справа не кінчалась. Навіть із вагою всетаки були можливі ріжниці а може навіть комбінації із скіркою від хліба і таке подібне. Отже дальше в пошуках за цією абсолютною справедливістю, один із двадцяти відвертався плечима до хліба, щоб його не бачити, а цей, що його порозрізував показував ножем на якунебудь порцію і питав вголос:
- Кому?
- Іванові! - відкликався запитаний. І так йшло діло по всьому таборі. Не треба додавати, що американці стояли навколо із роззявленими ротами не відаючи, що це за такі у нас церемоніяли ведуться. Але ми мали в цьому свою забаву. Перше всього хліб був справедливо розділений, а дальше, час минав, а в таборі оточеному танками час так ганебно довжиться, що страх! Згадавши за скірку від хліба, мушу пояснити, що кожен з нас був на неї ласий. Вона була тверда і її треба було довше гризти, а це давало враження множества хліба і повірте мені, це було важливе, дуже важливе тоді! Бувало так, що якщо комусь скірка попала два рази під ряд, він відступав її другому, хоч не був до цього зобов'язаний. За весь час нашого таборування не чув я, щоб у нашій двадцятці хтось колись нарікав на цю методу і думаю, що якщо нашим дітям попадеться бути в полоні, то вони напевно вживатимуть цього самого, випробуваного способу. Якаж була доля цього з таким трудом розподіленого хліба? Тримали ми його може в якомусь музею, на показ? Ні! Він зникав у наших шлунках безслідно, дослівно безслідно протягом наступних хвилин. Це був такий малий кусок, що з нього ніяк не можна було щось заощадити на пізніше. Подразнивши шлунок достатньо цим ніби сніданком, ми сідали звичайно до акції на "партизан" як ми їх між собою називали. Роздягались ми на сонці свобідно, часом аж до Адамового строю і вишукували цих неборак, що хотіли з нами дружити - нашим коштом. За короткий час кожен з нас набрав такої вправи, що через годину часу зумів викінчити до трьох сотень, а то й більше насікомих. При цьому також проходив нам час. Ми мали його абсолютно забагато, радо були б поміняли на хліб, але ніхто не брався на такий гандель з нами. Після полювання сунули ми потоком в потік, прали сорочки, шкарпетки, підштанці, мились і купались. Замість мила приходилось вживати піску. Промите білля сушилось на сонці, а вечором знов докучали насікомі - нове покоління. У них видно теж свої традиції і вони їх тримаються не гірше, як ми своїх. Одного разу наші лікарі зарядили оглядини. Всі пішли в штанцятах. Один гуцул прийшов однак підперезаний поясом і коли наказали йому його зняти, під ним у нього був другий пояс - із вошей. Вони так пов'їдались в його тіло, що тільки хвостики було з них видно. Мені в очах стало темно на цей вид тоді і здригаюсь на цей спогад ще сьогодні. Один із санітетів приніс бритву і став нею голити ці воші з бідного гуцула. Він цілий стікав кров'ю, але не з своїх ран, тільки з попідрізуваних вошей. Після цієї операції санітети завели нашого гуцула до потока, вишурували піском якслід, лікар намастив цей обруч якоюсь вонючою бідою, забрав йому пояс і наказав приходити щодня на оглядини. Ми крутили головами, але гуцул нічого собі із цього не робив.
З харчами ставало гірше і гірше. Почали видавати один хліб на двадцять п'ять чоловіка, а далі на тридцять. Одного разу видали нам по жмені стухлої муки, з якої пекарі не могли спекти хліба. Ми зварили зупу, з'їли і не похворілись. Були в нас смільчаки, що ніччю викрадались з табору повз американські танки і рефлектори і йшли в гори шукати харчів між селянами. Вертались вони часом із бараболею, часами із мукою, часами впорожні. До таких сміливих належав і Петро Батіг, про якого я згадував передше. Коли вдалось йому принести бараболю, він краяв її на дрібні кусочки і так варив разом з лушпиною. Варив, доки бараболя цілком не розварилась і додавши дрібку муки робив таку зупу. Часами заходив до моєї буди, викликав мене на бік і запрошував до своєї зупи. Я певний, що в Ріца в Парижі, або Гільтона в Мадриті такої зупи не дають, напевно ні. Це був пир на мій голод і я не думаю, що я колинебудь в моєму пізнішому житті їв щось кращого. Але не всі користувались цими додатковими харчами і на наших ранніх збірках щораз частіше тут і там падав обімлілий стрілець. Ці збірки і перечислення нікому не були потрібні, але їх робили, щоб ми мали якесь організоване зайняття і щоб ми виглядали як військо. Бо насправді то ми чорніли і худли і виглядали радше, як з'яви з того світу, з очима запалими, з лицями пожовклими і щоками, що виставали, як у монголів - і то в голодних. Усе, що ми з'їдали, наші організми так дощенту спалювали, що лятрину приходилось відвідати раз у тиждень, а то й раз на десять днів. Ми ходили туди радше з привички і крім цього це було знамените місце послухати нових пароль і всяких сплетень з таборового життя. Цікавили нас також американці і на їх тему велись часто розмови.
- Та то не є військо! Вони в шеломах курять на варті!
- А ти бачив, як вони салютують своїх офіцерів…?
- Так, якби їх мали в с…і!
- Я чув, як вони розкидають харчами в своїх кухнях. Казав мені знайомий німець, що у них працює, що там нагодував би батальйон людей після їх обіду!
- А нам не дають навіть хліба!
- Або що їм? Вони нас до війська не брали!
- Гей, я чув, що буде війна між американцями і большевиками!
- Не вір! Вони всі мають досить війни!
- Ні, кажуть, що щось між ними не грає!
- Грає грає. Вони всі однакові, не бійся. Часто сходились ми там в трійку, тобто Леґіоніста, Микола Филипович і я. Нас цікавила дійсно проблема повоєнного світу. Але ми не мали жадних відомостей, жадних газет, навіть радія не було в нашому таборі. Щось десь ми чували про якусь Ліґу Націй, чи Об'єднані Нації, що вже раз на все мають скасувати війни у світі і ми насміхались з цієї організації так само, як із старої Ліґи, що сиділа в Женеві, Сидимо і балакаємо, балакаємо і сидимо, аж тут раптом не стало між нами Леґіоніста, Ми в розпач, а йому зробилось слабо і він перевернувся у лятрину. Добре ми намучились, заки його звідтіля витягнули, при наших невеликих власних силах. Яка це була лятрина, нехай посвідчить факт, що він навіть не посмарувався нічим, бо там було майже порожньо…! Прийшов Стахо до себе, обтріпався трохи і каже:
- Тепер мож і на балюнок який піти!
Часом згадуємо між собою цей випадок і сміємось. Ми із всього сміємось. Що нам залишилось…?
Голод в таборі проявив себе сильно. На малих, дрібних стрільцях цього не було ще так видно, але такі, як Стахо-Леґіоніста, високого росту і дебелої будови потерпіли найбільше. Стахо так схуд, що його нормальна військова шапка-пілотка сиділа на ньому тепер від заглиблення носа до потилиці, вуха відставали від голови на крок, на ногах бовтались якісь величезні чомусь черевики, а ноги вгинались під ним під час ходи. Він не виглядав на чоловіка, а на страхополоха. На цю тему ми собі строїли жарти і ці жарти допомагали нам переживати цей важкий час.
Часом з'являлись під нашим табором цивільні з місцевого населення і за марні кількості харчів видіставали від нас годинники, перстені, обручки, тощо, щоб ми тільки могли заспокоїти свій пекучий, безнастанний голод. Я проміняв свій кишеневий годинник за дві півлітрові консерви, буханець хліба і 20 папіросок. На цей пир я запросив до себе Петра Батога, щоб хоч раз віддячитись йому за його добре серце до мене. Під'ївши трохи, закурили ми собі по цілій папіросці, а таке свято траплялось у нас тоді дуже рідко. Звичайно курили ми саморобки у рештках якогось паперу, і бували у нас саморобки, що мали у собі все, тільки не тютюн. Я не належав аж до таких налогових курців, але були такі, що віддавали свій харчовий пайок за папіроски.
Погода попсувалась, почали падати дощі. Ми думали перед тим, що вже гірше не може бути в таборі, але дощі нас переконали, що це не так. Не було куди ходити по воді, а наші буди протікали у всіх можливих місцях, бо не було матеріялу, щоб їх якслід накрити. Жили ми півсонно так вдень як і вночі. Бувало пробуджусь з того півмертвого стану серед ночі, тому, що вода цюрком ллється мені на ніс. Бувало серед дня вену сидячи, як сова на дереві, черевики мокрі, одяг мокрий, коц мокрий, земля мокра, буда мокра, весь світ мокрий і ніде просушитись і в ніщо переодягнутись. З буд вилазили ми тільки на те, щоб взяти ці нужденні куски хліба з кухні та по горняткові гарячої води, яку ранком і вечором називали кавою, згідно із традиціями, а вполудне зупою - також згідно із традиціями, а не холодними фактами. Викурили ми все, що тільки можна було ще курити і хоч як не ощаджували, таки прийшов день де вже навіть кори знайти не годен, божевілля! Дощ падав два тижні. Він прибив нас більше, як все інше, це був неначе останній цвях до домовини. Але це тільки ми так думали. Я переконався в житті, що ніколи не є так зле, щоб не могло бути ще гірше.
Прийшла нарешті, кінець кінців, погода. З-поза олив'яних хмар виглянуло сонце, десь знявся вітерець і крім тепла, що він його приніс із собою, став розсувати важкі хмарища по усіх усюдах Центральної Европи. Ми віджили, стали голитися, просушувати одяг, прати білля, купатися. При купелі дивились один на другого із здивуванням: звідкіля стільки сухих ребер взялося на цьому хлопі…?
І, очевидно, прийшла пароля. Погана пароля. Вже кращі дощі були. Большевики стали домагатися нашої видачі. Большевицька військова місія відвідала генерала Анґеліса, склавши на його руки заяву, що всі українці є громадянами Совєтського Союзу і як такі, згідно з договоренням з Альянтами, мають бути повернені на "батьківщину ". Тепер хочу признати, що можемо ми на німців говорити, що хто хоче, бо було і є за що на них нарікати, але як товаришів зброї їх не можна іґнорувати і легковажити. За відомостями, що ми їх отримали, генерал Анґеліс дуже чемно вислухав переможну большевицьку сторону і заявив, що він справу розгляне, бо він не знає, чи під його командою є перше всього якінебудь українці. Не треба забувати, що генерал Анґеліс репрезентував армію, яка програла війну і знаходилась на ласці та неласці Альянтів. Очевидно, із щоденних звітів генерал Анґеліс знав дуже докладно хто ми були, де ми перебували і скільки нас було. Нас було тоді біля 700 чоловіка в американському полоні. Решта наших друзів, тобто понад дванадцять тисячів знаходилась в англійському полоні в Італії, хоч про їх долю ми ще тоді не мали жадних відомостей. При наступній візиті большевицької комісії генерал Анґеліс мав вже все приготоване. Наша група дістала від його команди звичайне порядкове число, нас прилучено до одної з дивізій Вермахту і з найсвятішим спокоєм генерал Анґеліс заявив большевикам, що під його командою немає жадних українців, які могли б бути повернені на "родіну", Большевики від'їхали з нічим. Шляхетний вчинок генерала Анґеліса урятував нам всім здоров'я, а може й життя. Хто пам'ятає відносини 1945 року на терені Німеччини, коли альянтські комісії виловлювали людей насилу і віддавали большевикам без огляду навіть на часті випадки самовбивств між нещасними жертвами міжнароднього "порозуміння", той зуміє оцінити поступок німецького генерала і риск, що його він брав на себе в імені цілком йому, по суті, чужих і непотрібних на терені Німеччини людей. За цей його один вчинок я прощаю йому всі свинства, які робили підвладні йому та іншим німецьким генералам німці в нашій Дивізії.
Та ми не мали ще спокою. Ми знали, що большевики так легко не пустять нас із своїх рук. Із багатьох причин ми були для них політично дуже важними людьми. Ми посміли піднести руку на"освячену" Росію і за те ми мали бути прикладово покарані. Поневолені росіянами народи СССР мали б бачити на власні очі, що чекає всіх тих, хто поважився б протиставитись Росії. А позатим, на волі, за кордонами СССР ми були живими свідками подій і настроїв поневолених народів і живими пропаґандистами розчленування СССР на вільні держави поодиноких народів. Чи ще кому дивно, що вони так за нами полювали…?
Дня 21 червня отримали ми анкетні листки до виповнення. Ім'я і прізвище, дата і місце народження, державна приналежність, куди хоче їхати. Разом з цим ми дістали тиху інформацію, як виповняти питання про державну приналежність. Не можна подавати України, бо вона є складовою частиною СССР і на цій підставі могли б нас видати большевикам. Тому всі ми, так галичани як і наддніпрянці виповнили це місце державною приналежністю польською. Куди їхати…? А що мені там, кудинебудь, де немає червоних. Один підстаршина запропонував мені подати якусь місцевість біля Гарцу, він мав там рідню, можна буде там перебути якийсь час, заки щось наладнається. Ми думали, що леда день і стануть нас випускати на волю…! Люди ожили, стали плянувати, дехто навіть вирішив пакувати свої скромні "манатки". І на цьому весь рух і закінчився. Ми ще довгі, предовгі місяці сиділи в полоні після цієї анкети!
Два дні пізніше, 23 червня покликав мене сотник Козак В. до себе.
- Зберіть свої речі, підшукайте чотирьох добрих хлопців і зголосіться до мене всі із вашими манатками через годину.
Навіть не спитав я пощо. Полон, чи не полон, ми військо, наказ наказом. Але хлопців не було легко підбирати, Кожен хотів знати куди і пощо, бо всі зміни, звичайно виходили нам не на користь. Нарешті таки підшукав чотирьох "смільчаків", що були готові йти в незнане і зголосився з ними до сотника.
- Зараз приїде по вас американець, ви поїдете з ним шукати пригожого місця нам на табір. Місце має бути сухе, по можливості близько води. Вибирайте добре, бо ми там посидимо.
Дав він нам вісім червоних хоруговок із написом "14" для визначення нашого табору, щоб хтось інший не зайняв підшуканого нами місця. Внедовзі приїхав американець своїм невідступним їм джіпом, ми посідали і він нас повіз, по кавалерськи, тобто просто через поле до дороги а там тільки закурилось за нами. Наш шофер був дуже молоденький, симпатичний і людський. Говорив пару слів по німецьки і говорив з нами протягом цілої дороги. Потрактував нас усіх папіросками, але ніхто не годен був скурити цілого. В голові крутилось, американські папіроски були за сильні для нас, на наші голодні шлунки. Їхали більше години. Приїхали і стали над якимось озером.
- Гір! - каже американець.
Гір, то гір, позлазили ми з джіпа, він нам залишив одне пуделко Сі-Рейшен, тобто залізної порції харчів, усміхнувся, повернув джіпа і поїхав. Стільки ми його й бачили. Стоїмо і оглядаємось, всі п'ять із нас. Ані танків, ані кулеметів, нікогісінько, тільки нас п'ять. Ми вільні. Можемо розійтись і камінь у воді. Ці самі думки майнули нам по головах. Але - ми дістали наказ.
- Слухайте, мої кавалери - кажу до них. - Мене призначили знайти місце на табір. Ви зголосились на цю роботу зі мною добровільно. Ніхто вас силою не тягнув. Що буде, як прийдуть наші сотні, змучені, голодні і не знайдуть навіть місця де голову склонити…? Ми приїхали автом, а вони будуть бити ногами. Дехто буде йти останками сил. Що вони скажуть на нашу адресу, коли нас тут не застануть…? Ви можете тікати, якщо хочете, але я залишусь і буду робити свою роботу.
Помовчали, потім один каже до мене.
- Та й ми залишимось, пане десятнику. Вам ще може щось притрапитись тут самому.
- А позатим ми не знаємо дороги тут, чужий край.
- Та й не можемо йти в світ без команди, як ви залишитесь тут, то хто буде нам давати накази…?
- Ну, ну, мої мудрагелі - кажу на те, - я вас розумію. Я знав, що ви порядні хлопці. Подивімся тепер, який тут ґрунт і де поставити наш табір, щоб колеґам файно було і приємно.
Вибрали ми горбовату луку, що одним боком притикала до озера. Росло на ній кілька старих дубів, ґрунт був сухий, приємний, свіжий, трава гарна. Навколо плодючі поля, з найвищого горбочка доглянув я інші групи, що робили те саме, що й ми навколо цього озера. То ціла армія генерала Анґеліса переносилась на нові місця. Я був радий, що нам вдалось вибрати такий добрий ґрунт. Позначили ми його хоруговками і посідали у холодочку, під деревом спочити. Ми таки вже дуже голодні, а до вечора ще далеко і ніхто нам навіть цієї ріденької кави не дасть. Розглядаючись навколо, ми зорили за околицею і відкрили, що яких півтора кілометра від нас видно червоні дахи якогось села. Вирішили ми піти щось роздобути їсти, а як почне смеркатись, маємо зійтись назад біля нашого дерева. Не почувались ми добре із нашим рішенням. Ми не мали нічого до заміни, просто вирішили піти й просити їсти, бо з голоду падали дослівно з ніг. Але просити їсти не є легко, можете мені повірити. Прочитайте уважно мій досвід.
Вибрались ми одинцем, межами, бо встановили в нашій нараді, що разом тільки настрашимо людей, та й хто годен прогодувати групу осіб в цей повоєнний час? Дійшов я до села, до крайньої хати. Хата гарна, селянські забудування достатні, всюди зразкова чистота навколо них. Став і думаю. Лице паленіє мені із стиду. Я молодий, здоровий, йду жебрати куска хліба, бо не маю змоги заробити, ані не маю що заміняти! Рішаю ще раз: йти чи не йти. Шлунок голодний, лякаюсь, що ранком можу не стати на ноги, енерґії в мене обмаль. Вирішую йти. Підходжу до хати, зустрічаю старшу жінку, огрядно зодягнуту німкиню. Вона глядить на мій однострій і на мій вигляд і їй не треба багато говорити.
- Ґутен абенд - кажу їй і чую, що рештки крови заливають мені лице. - Мені прикро, що я вас зачіпляю, але якщо у вас є кусок зайвого хліба, ви розумієте… я сиджу в полоні, ніхто не дає нам харчів…
- Коммен зі - каже вона і йде в хату. Камінь мені впав із серця. По плечах течуть каплі поту. Я зіпрів із стиду.
В хаті чисто, як у пуделку. Вона показала мені лаву біля стола.
- Я вам дам трохи молока, ви переголодніли, вам не можна багато їсти нараз.
Поставила передо мною склянку теплого молока і дала кусок хліба.
- Може й мій Ганс так бідує, як ви, може і йому хтось дасть кусок хліба в цю хвилину. Я навіть не знаю де він є. Пропав на Сході.
Сльози тиснуться їй до очей і мене горло тисне ізза її доброти. Я випив молоко, хліб заховав на пізніше. Ми розговорились, вона розказала мені, що це озеро зоветься Ріґзее, що недалеко, по другому боці є місцевість Мурнав і там є багато полонених польських офіцерів. Її син Ганс був фельдфеблем у Вермахті, на східньому фронті, пару тижнів перед закінченням війни мала ще листа від нього. А тепер невідомо, живий він, чи ні, в полоні, чи в шпиталі де. Я потішав її як міг, що якщо вона мала вістку від нього недавно, то значить, що він був тоді ще цілий і здоровий, а в останніх тижнях на всіх фронтах вже не було великих боїв, ніхто не збирався гинути нізащо. /А саме тоді згинуло стільки моїх добрих товаришів…!/
Розпрощався я із господинею сердешно, подякував і пішов. Якщо йде так добре, вирішив я зайти ще до другої хати. І тут привітали мене гарно, випив я склянку молока і знов дістав кусень хліба, на запас. Поговорив із німцями, посидів трохи і розпрощавшись, вийшов значно вже підкріплений на душі, але в животі починається якась буря. Все таки зайшов я ще до третьої хати і обійшовся також молоком і хлібом. Випив три великі склянки молока, назбирав майже буханець хліба. Не помру з голоду. Ще доволі ясно, заки прийде сумерк, зайду ще до одної хати. Це вже моя четверта. Якась більша господарка, краща будівля, велика, високі стайні, трактор на подвір'ї. Вештається на цьому подвір'ї й господар, здоровий, червонолиций німець, пузатий, заживний.
Він мужчина, до нього якось сміливіше підходжу.
- Я полонений, як бачите, можете мені щось дати з'їсти?
А він повернувся до мене і ще більше червоний став на лиці.
- Ви гітлерівці, через вас усе це нещастя! Народу стільки погинуло, цілий край зруйнований, це ваша робота, прокляті фербрехери!
Я витріщив очі.
- Я не тільки не гітлерівець, я навіть не є німцем… хочу сказати, та де там.
- Здихайте тепер, від мене нічого не дістанете! - гаркнув поза себе, обернувся і пішов у хату.
Так прийшлось мені від німця вислухати патерностер за політику їх власного фюрера. Мав я досить на цей день. Повернувся я помалу і пішов. При виході з його подвір'я стояв великий котел, повз який прийшлось мені йти. Щось там парувало, я заглянув, бараболя зварена в лушпині, але бараболя! Витягнув я з п'ять бараболин, хоч гарячі, заховав у хлібник і пішов на наше умовлене місце зустрічі. Не хотів йти ще кудись вже цього дня, мав досить. І встид і жаль і якесь таке жебраче почуття. Добре, що хоч мене тут не знають люди, а то на очі не міг би нікому показатись.
Шлунок почав у мене боліти надобре. На виголоджений шлунок я з'їв трохи забагато. Три склянки молока зробили своє. Дістав я сильне розвільнення, заки дійшов до нашого дуба, мусів кілька разів присісти, за речами, від яких навіть цісар не встережеться. Стало так погано, що я навіть не запинав штанів, а притримував їх руками, по-дорозі. Вся ця історія так мене розслабила, що я ледве волік ногами. Нарешті таки поклався на межі, між житами, відпочати, але шлунок не дозволив. Мусів я зриватися наґвалт, хоч вже й дивувався звідкіля цього стільки набралось, коли я випив всього три склянки молока і з'їв лише малий кусок хліба.
Вже добре смеркало, як я доволікся нарешті до нашого умовленого місця. Біля дерева не було ще нікого. Стояти чи навіть сидіти я не міг. Поклався на землю і так стало трохи легше. Чомусь пригадалась мені притча з Біблії про блудного сина, як то він їв бараболю разом з безрогами. Я також, наче блудний син, тиняюсь по чужих землях, тільки, що замість їсти бараболю з безрогами, я вкрав її на запас. Велика ріжниця! А тепер лежу слабий. Здивитись на їжу не хочу, про молоко навіть думати не можу, так мені набридло. І щось тут не теє із цією притчею. Я вивчив, що бараболю до Европи привіз щойно Колюмб, відкривши Америку і що вперше їли її на королівському еспанському дворі як найбільший екзотичний присмак. То як могли їсти тисячі років назад біблійні свині…? Щось тут не пасує, але це не моє діло. Трохи я відпочав і на диво, мій шлунок хоче знов щось їсти! Але я не важуся. Мушу почекати, аж все це заспокоїться, тоді буду трохи їсти, дуже помалу і дуже мало. Я не усвідомив, що ми всі були аж так переголоджені. Але з чогось мусіли ж повилазити наші найтайніші ребра за ці голодні, довгі тижні.
Чую шорох. Підвівся я на ліктях, бачу якісь тіні. Це хлопці сходяться. Прийшли всі, не втік ніхто. На душі полегшало. Це таки були загартовані вояки, не дурні рекрути. Але прийшли вони якісь не теє. Слово по слові, розговорились ми і показалось, що ми всі мали цей самий досвід. Назагал люди добрі, тут і там якийсь, так званий типовий німець розкричався на гітлерівців і злочинців, а позатим все відбулось згідно із одним сценарієм, включно з частими присіданнями у траві в поворотній дорозі до нашого місця таборування. Вони всі з'їли і випили надто багато. Тому вночі, коли ми вже полягали спати, ніхто нікому не дивувався, якщо хтось ще нагло зривався і біг кудись навмання.
- Тільки вийди поза межі нашого табору…! - кричить за нами сусід, розбуджений наглим відрухом.
- Так, так не… теє, у своє гніздо!!
Хоч і слабий і змучений і здепримований, сміявся я до зір цієї ночі. Ми ще молоді, нам море по коліна, Бог тільки знає, що ще з нами буде, але ми собі якось раду дамо.
Ніч похолоднішала під ранок і з першим сонцем повставали ми із наших коців бліді, зарослі, виснажені і дуже, дуже бідні. Це була неділя, 24 червня. Хлопці призбирали патиків і розклали вогонь. Кожен тепер почав готовити щось їсти. Я спік у вогні на вугіллях кусок хліба майже на чорно, бо чув десь, такий спечений на чорно хліб помагає на червінку. Червінки ми не мали, але на шлунок вугілля помагає. Хлопці пішли за моїм прикладом і кожному з нас помогло, як рукою відняв.
- Сьогодні Зелені Свята - кажу.
- Навколо зелено - кажуть хлопці. - Не треба й маїти.
Дійсно, навколо, неначе й не було війни. Природа робить своє, байдуже, що там люди чинять. З'їли ми по одній запеченій бараболі з тих, що я вчора приніс, якраз для всіх вистачило і полягали в задумі. Свята завжди задуму приводять. Спогади з дитячих років, з юности, спогади найкращі і найсолодші, а тут ми мали часу доволі на спогади. Перед очима моєї душі проходили постаті моїх рідних із їхніми маркантними моментами, що найсильніше вбились в мою пам'ять, постаті моїх знайомих дівчат, що може десь там залишились під большевиками, а може виїхали за кордон, Бог тільки знає. Постаті моїх друзів із 14-ої сотні, із Запасного полку. Голяндія, Нойгаммер, Словенія… Броди, Фельдбах…
Біля полудня розклали ми ватру наново і з'їли по кусневі припеченого хліба. Поздоровіли цілком, шлунок заспокоївся, хочеться жити. Вирішили ми покупатись в озері. Пороздягались до райського строю і котрийсь скрикнув:
- Святий Дух у воду бух!
Я розсміявся. Справді, у нас такий був звичай дома. Коли перший раз купатися кожного року, треба було висказати цю чарівну формулу і тоді вже вода добра і нікому ніщо не станеться. А забути таке сказати і може бути нещастя. На сусідньому селі… і так дальше, завжди десь на сусідньому або на третьому селі чи містечку. Але це вистачало. Ми любили наші традиції, навіть якщо вони часами були смішні.
Вода в озері чиста розкіш. Купаємось, миємось піском, один одному шуруємо цим білим піском плечі і щоб обмитись з піскової "піни", поринаємо, у воді. Щоб тільки більше сили і щоб голод так не докучав! Після купелі лягли ми на траві, над озером, як на якомусь літнищі, голі, як нас мати на світ породила! Ясно, що купальних штанцят ми не мали, ми вже майже жадних взагалі не мали! Пообідавши по кускові хліба, вирішили ми будувати для себе буди, не будемо ж спати під голим небом. Ануж знов дощ впаде. Стали тягати із озера шувар, це буде дах, ламати патики, це на стіни. Кожний вибрав собі місце, я вибрав горбочок, люблю мати сухо лід ногами і люблю бачити дещо навколо себе. Як прийдуть наші сотні, ця площа зароїться такими будами і будками і цей табір ми будемо звати "Табором над озером". На сонці висушив я порядну в'язку шувару на моє ліжко, щось наче матерац. Не закінчив я будувати всього цього дня, але назву для моєї хати знайшов: Замок у Лисовичах. Цієї ночі я спав на м'якому шуварі і спав добре.
Перед вечором приїхало німецьке вантажне авто і привезло нам харчовий магазин. Одне вантажне авто і харчовий магазин на понад сімсот людей! З магазином приїхав і його завідуючий, старший десятник Теофіль Куницький, мій товариш ще з 1-ої сотні в Гайделяґрі. А з ним приїхало кількох хлопців розладовувати магазин. Мої стрільці пішли помагати, до харчів кожен радо йде, не треба дуже кликати. Уже було цілком темно, як вони кінчали це розвантажування і в цій темряві один із них кинув мені дві волові консерви і я їх добре заховав у своїх Лисовичах. Від Куницького я довідався, що табір прийде сюди вечором наступного дня. Переспали ми ніч спокійно, вигідно і в почутті, що у кожного з нас там є десь кусок хліба і навіть якийсь залізний запас, як ось мої дві консерви. Вночі лежав я і думав: я взяв дві консерви і моїм товаришам забракне. Дійшов навіть до того, що надумався їх віддати. Але, думаю дальше, ми не є на пустині і це не є наша залізна порція. На фронті нам теж давали обмаль, а потім у відвороті ми зустрічали колосальні магазини з харчами і навіть самі здобули собі вантажник повен консерв. Харчі десь є і будуть привезені, якщо рахунок покаже, що треба. А зрештою, побачимо.
Наступного дня в понеділок, я став викінчувати мої "Лисовичі", а стрільці стали копати малу яму на консерви, бо холодільників не було. Копав їх цілий десяток на зміну, десятник Куницький видав їм на обід трохи харчів, щоб їх підтримати на силі і пополудні яма була готова. Відпочали трохи і стали копати другу, найважнішу, яму, хоч я далебі не знаю пощо. Але у війську лятрина мусить бути і на те нема ради. Може навіть дістанемо щось їсти і вона стане потрібна…?
Почали копати і не дали далі ради. Попадали безсильно на землю і на цьому робота стала. Докінчувати будуть вже таборовики, зокрема ці, які чимось там провиняться. І нарешті цьогож дня вечором пришкандибав наш цілий табір. Прийшли помучені до краю і голодні, як вовки. Всі очі стежили за кухнею, ніхто навіть не думав братися щось робити. Щоб тільки щось з'їсти і відпочати.
Я зголосився до сотника Козака і з ним обійшов межі нашого табору. Я визначив для нас значно більше місця, як було дійсно потрібно, але це нам дало за те свободу руху і я бачив, що сотник вдоволений. Вже вечором над'їхали американські танки і станувши яких сто метрів від наших меж, замкнули наш табір панцирним кордоном. Так почався наш новий "табір полонених над озером Ріґзее". До моїх Лисович прийняв я ще десятника Шокалюка і одного стрільця, який мав два коци і палатку. Це був великий набуток, а місця для нас трьох було доволі. Палаткою ми накрили наш не дуже то ще досконалий дах, обвели нею теж стіни залишивши дві долоні від землі на вільний продув і тепер щоб тільки харчі якісь прийшли, можна буде витримати. Сонця мали ми доволі, вода в озері холодна і чиста і тільки, власне, харчі. Думав я тоді, щасливі ті люди на островах Пацифіку, десь у Полінезії, чи Мелянезії чи навіть Мікронезії, що їм банани і всякі чудасії ростуть без жадного клопоту, а кокосами вони просто заглочуються! Ми такого щастя не мали. Дні стали буденні, якщо йдеться про наші зайняття, але зате світ із нами зв'язався. Помалу ми дізнались, що навколо нас повоєнна нужда, що сотні тисячів біженців живуть у таборах непевні завтрішнього дня, що помалу, дуже помалу наладнується над ними якась опіка і що більшістю вони здані на власні сили. Не рожеві це були вістки. Народ кинувся до торгівлі. Торгували всім, не було речі, яку не можна б було продати, або купити. Валізки німецьких марок міняли своїх посідачів, "шмуґель" прибрав страшні розміри, але без цього чорного ринку не годен було тоді жити. І нашого табору ця хвиля не оминула. Десь недалеко нашого табору жила в якомусь містечку молода пані, чи панна, Стефа їй було на ім'я. Вона навідувалась до нас найчастіше і вона нав'язала дослівно сталий контакт між нами і різними торгівцями. Майже кожного ранку приходила вона із повним наплечником хліба і відходила із перстенями, обручками, годинниками, тощо. Крім харчів для нас тоді всі інші речі були безвартісні. Крім неї приходили також інші цивільні, деякі з них розшукували рідних, інші торгували. На волі дехто наблизився до американців і став посередничити в продажу американських харчових продуктів, а їх було багато і першорядної якости, помимо цього, що це були військові харчі, тобто переважно консервовані. Наш табір почав більше їсти, але й почав убожіти. Останні дорогоцінності і гроші відходили від нас, а харчів так дуже по наших ребрах не було пізнати. Аж тоді я усвідомив, що дійсно значить українська пшениця для голодних російських мас і чому вони будуть триматись України всіма силами і чому Ленін кинув гасло ще у Вісімнадцятому році: по хліб на Україну!
Одного разу приїхала вантажна машина з нашого Червоного Хреста в Мюнхені. Хоч привезла вона трохи хліба, кексів та папіросок, все це було краплею в морі. Але найважніше було те, що про нас там вже знали і не забули. З цією м'ашиною приїхав мій знайомий із села, в якому мій вуйко був довгий час директором народної школи. Вони тепер проживали в Реґенсбурґу, знайомий обіцяв повідомити їх про мене і привезти для мене пакунок наступним разом. На цій обіцянці і скінчилось. Приїхав був цим автом теж вуйко Миколи Филиповича і привіз із собою для нього цивільний одяг.
- Переберися і махай зі мною, пощо тобі тут сидіти! Але Микола не дав переконатися. Вирішив залишитися із друзями. Ще кілька днів пізніше навідався до нас наш головний командир, генерал П. Шандрук. Ми нічого не знали про його долю досі і думали, що може американці арештували а то й посадили десь, а може видали большевикам. Та ніщо таке погане не сталось. Він був в той час вже в контакті з американськими властями щодо українських полонених і робив заходи, щоб влегшити нашу долю. Його приїзд і сама поява піднесли нас значно на дусі. Коли наш генерал на волі, тоді все буде в порядку. З якоїсь причини американці не впустили його до самого табору, але штаб старшин зустрівся з ним в американській квартирі і як я пізніше дізнався, він зібрав всі можливі дані про нас, про наш фізичний стан, про нашу мораль і запевнив, що він не спочиває, а робить що може в найбільш невідрадних обставинах. Ми піднесли чола вгору. Від стрільця до генерала, ми дальше були армією, хоч і в полоні. Хто зна ще, що буде. Доля химерна і змінлива. Поживемо, побачимо.
Прийшли теж нарешті вісті зі світу. Між Альянтами не було вже ні сліду цієї сердешности, що ціхувала їх офіційні зв'язки під час війни. Перші авантюри розпочались, здається, за Польщу, якої екзильний уряд в Лондоні не міг дістати совєтського дозволу керувати своєю країною. На його місце большевики встановили свій власний уряд, який спочатку звався "люблинським комітетом", а потім став варшавським урядом. Чисто ця сама історія, що її ми мали під час наших Визвольних Змагань. Нашому урядові в Київі большевики протиставили свій "харківський уряд", складений із зрадників та запроданців української справи або збаламучених невігласів, що свідомо або несвідомо помагали із своєї Матері останню свитину здирати… Тепер поляки переживали це саме. Вони не перші і не останні. Большевики ще покажуть демократичному світові, хто вони такі і може тоді дехто пригадає собі нас, українців, наші перестороги, нашу першу війну з Росією. Може пригадає собі й нашу Дивізію…
Був між нами один цікавий тип старшини з артилерії. Він не жив у старшинських будах, які зрештою нічим не різнились від наших, а жив із своїми канонірами і не хотів жадних привілеїв. Десь в половині квітня, на фронті під Фельдбахом на відтинку Ґнас-Оберґнас командуючи вогнем 9-ої батерії із небезпечного відслоненого обсерваційного пункту, на якому примусив його окопатися командир його Дивізіону, гавптштурмфюрер Шлезінґер, він був поранений вибухом совєтського ґранатометного стрільна важкого калібру, разом із цілою обсадою свого пункту. На щастя ніхто не згинув, але цілий пункт пішов до шпиталя з якого вийшов аж після закінчення війни. Таким чином ціла 9-та батерія під командою ппор. Любомира Рихтицького подалась з Дивізією до Італії і перебувала в полоні в Ріміні, а він із обсадою свого обсерваційного пункту попав до американської неволі в Німеччині. В нашому таборі він становив щось особливе. Кожного ранку можна було його побачити у його штанцятах, з куском паперу в руках. Він сідав собі осторонь, або проходжувався самітньо, робив якісь записки, або щось вголос повторяв. Так він вивчив англійську мову. Часом від американців дістав газету, вглиблювався в її зміст і студіював цілими днями. Коли ми виходили з полону, він вже мав добре опановану англійську мову в теорії, треба було ще тільки практики. Це був направду гарний тип українського старшини, завжди при зустрічі усміхнений, привітний, при тому серйозний. Називався Олександер Горбач, був підпоручником артилерії і як я дізнався, одним з найкращих артилерійських старшин полку. Сьогодні він є одним з чільних українських науковців, і професором в одному з німецьких університетів. Я не чув, щоб хтось із полонених лихим, чи навіть легковажним словом згадував ппор. Горбача, а його каноніри були б за ним скочили у воду.
Був у нашому таборі теж один молоденький стрілець, чи не наймолодший між нами, маленького росту і будови, а ще коли в таборі висох, став просто хлопчиною і ніхто не повірив би, що він був у війську. Навкучилось йому сидіти в полоні, в якому й так ніхто не трактував його за великого вояка і він пішов собі з табору, примістившись десь на волі, підкріпився трохи і став приходити тоді часто до нас із хлібом, бараболею, овочами, не беручи ніколи нічого в заміну, хоч ми часом йому насилу хотіли щось дати.
- Ви нічого не маєте - говорив, - а те що маєте, можете ще потребувати. - Так приходив він до нас, доки не перевезли нас за дроти.
Мушу тут згадати чисто Біблійну історію з нашим табором. Пам'ятаєте, очевидно, що коли Мойсей випроваджував жидів з Єгипту, випало їм йти через велику пустиню і не стало харчів. Але жиди народ розумний і вимолили в Бога манну, яка впала з неба, дозволивши перебути найважчий голод. І сталось таке чудо в нашому таборі. Очевидно, з огляду на географічні ріжниці, манна мала інший вигляд і була жива. Вночі упав теплесенький дощ, а ранком, як ми повставали, зчинили крик. Такого ми ще не бачили і не чували!! Ціла наша таборова лука вкрита була слимаками, довгими і грубими як палець. Слимаки ці були червонавого кольору і не мали на собі хаток. Не можна було кроку зробити, щоб не наступити на них. Весь табор кинувся збирати. До їдунок, до шапок, до пуделок, визбирали все. Вистачило розрізати желеткою, викинути одиноку кишечку, сполокати і пекти або варити. Смакувало, як молоденьке теляче м'ясо, або й краще. Мою зупу із слимаків пам'ятаю ще до сьогодні! На жаль, тільки один раз трапилось нам таке свято, але й це міг бути доказ, що Хтось там, нагорі, пам'ятає про нас…
Інше свято трапилось нам кілька днів пізніше. Під табір прийшов німецький бауер, прикликав до себе пару хлопців і став робити інтерес. Виявилось, що він живе в поблизькій місцевості, у нього є трирічний кінь, добре кормлений, але не хоче ніяк тягнути, взагалі не хоче працювати. Бауер вирішив його позбутися і хоче нам його продати, бо він чув, що у нас погано з харчами. Він хоче за нього 700 німецьких марок. Почався торг, прийшло більше хлопців, нарешті справу взяли в свої руки старшини і виторгували коня, якщо не помиляюсь, за 580 марок, тобто за три пачки американських папіросок по тодішніх цінах… Бауер пішов поспішно по коня і через три години привів його, а нам аж жаль стало. Кінь був молодий, добре спасений, блискучий. Табор зложив гроші і ми бауерові заплатили вторговану суму. Бауер пішов вдоволений грішми, ми залишились вдоволені конем. Буде наша кухня мати на кілька днів що варити, а навіть по куску м'яса кожному з нас перепаде. Виринула проблема, як забити коня. Пішла делеґація до американців. Вияснювала, говорила, просила. Нарешті прийшов стійковий із крісом. Подивився на коня, кінь на нього, американець покрутив головою.
- Мі, ніхт шіссен - заявив вперто і ніякі намови не могли його переконати. Він не заб'є коня. Вмішався один із наших старшин. Вияснив щось американцеві і цей погодився. Погодився дати кріса одному з наших, на охотника. Знайшовся такий, що мав з м'ясом до діла в цивілю. Для нього кінь це було стільки і стільки кілограмів м'яса. Прив'язали коня до дерева і бідне сотворіння дивилось на це все великими очима, не знаючи, що таке станеться. Наш доброволець взяв фахово кріса, зарепетував і стрелив коневі цільно в голову. На постріл прибігли інші американці, думали може, що бунт, а то тільки вбитий кінь. Ціла кухарська чота зразу взялась за роботу, із нечуваним запалом, якого я ніколи по них навіть не сподівався. Більшість табору терпеливо засіла навколо них, як в амфітеатрі, приглядаючись із німим захопленням цілій процедурі. Стало темніти, кухарі розклали вогонь, щоб при його світлі могти дальше працювати. А сотні хлопців дивляться і дивляться голодними очима. Коби хоч кусок шкіри дістати, її можна над вогнем обсмалити від шерсти, покраяти на дрібні кусочки і варити зупу. Відгадали кухарі найтайніші бажання найбільш витревалих глядачів. Відкраювали кусні шкіри, хлопці брали і по черзі зникали в темряві. Мушу додати, що кінь був таки конем, а не кобилою. Вкоротці по цілому таборі замигали малі вогники і біля них знайшли собі зайняття поодинокі групки, обсмалюючи кусні шкіри, миючи її, краючи та наставляючи до варення зупу. Це ніщо, що вона може бути готова на північ, кому там хочеться спати, коли весь день й так не має нічого кращого до роботи. Розділивши всю шкіру, кухарі стали наділювати стрільців і по кускові кишок, ба навіть копито з кісточкою рахувалось високо. Один мій колеґа підстаршина, прізвище помину, бо не хочу з нього насміхатись, а ми всі були голодні і брали, що попало, отож мій колеґа думав теж дістати "кусок" і діставши, зник з ним в темряві. Думав, що то була кишка, а це було щось інше. Як я вже згадав, це був кінь, а не кобила. Мій колеґа порізав це на куски і став варити. Що довше варив, то куски замість м'якнути, твердли і твердли. Варив цілу ніч, що якийсь час коштував а те все ствердло на камінь. Ранком приглянувся і пізнав, з чого це були куски, але не викинув, а таки тверді з'їв, сам і з себе разом з нами сміявся. Хто з Вас, Дорогі Читачі, ніколи не був голоден, той і посміється з цієї події, він не збагне. Але ці, що колинебудь сиділи по таборах і голодували, зрозуміють. Це не жарти не їсти два місяці нічого путнього, а якщо навіть щось і трапиться, то стільки, що кіт наплакав. Тим часом молодий, здоровий організм потребує харчів, а шлунок ковтнув би камінь, щоб тільки хоч на хвилинку задуритися від неустанного, болючого, нервового почуття голоду. Ми їли все, що попало під руки, траву, корінці, слимаки, сиру бараболю, словом все. Але того було замало і ми худіли, худіли і чорніли на лицях, а очі западались глибше і глибше…
Погода трималась добра, дощі не падали, наші очеретові буди повисихали на порох. Власником однієї такої буди був Богдан Гузар. Десь вчасним ранком вона загорілась. Гузар ледве вирвався із неї живий. Мабуть курив саморобку і задрімав із недокурком. Позбігались стрільці, давай гасити, але гасити не було що. Спалахнула та й стільки. Десь навинувся Стахо Ільницький і питає вголос та серйозно:
- Слухай Богдане, чи ти мав убезпечення в "Дністрі?"
- В якому Дністрі…? - вирячив очі на нього Гузар, ще в шоку ізза несподіваної пригоди.
Стахо став пояснювати, що кожний статечний господар мав убезпечення на свою хату та всі сільські забудування в українському убезпеченевому товаристві, яке називалося "Дністер".
- Якщо ти там мав убезпечення, то не гризися, "Дністер" тобі хату відбудує, за весь товар заплатить.
- Який товар?!
- Товар то є худоба, не розумієш?
- Ет, тут нема жадної худоби…
- А воші що, не худоба? Одні плекають овець, а у тебе були воші!
Сміються всі навколо на свої голодні шлунки. А посміявшись взялись за діло і поставили Гузарові нову буду, "громадську", а Стахо при кожній зустрічі допитувався, чи Богдан вже забезпечився в "Дністрі", чи ще може не вибрав собі поліси…?
З того часу проминуло вже більше двадцять п'ять років, а Стахо все ще зустрічає Богдана Гузара в Чікаґо питанням, чи він вже нарешті свою буду заасекурував, чи ще ні…?
Одного разу наші стійкові американці зробили собі стрілянину, для забави, як ковбої. Одна куля попала в наш табір і раптово чуємо крик. Є поранений в ногу. Збіглись чи не всі таборовики, прибігли і перелякані американці. Зараз таки викликали санітарне авто і відвезли пораненого до шпиталя. Жадного слідства в цій справі не вчинено і справу затушкували. Трохи мене це здивувало, але рана не була поважна і поранений на цьому тільки виграв, бо в шпиталі перше всього попався на нормальний, американський шпитальний харч, а це було щось. Я думаю, що я був би з ним радо замінявся.
В нашому таборі були два священики-капеляни і тому кожної неділі та в кожне свято відправлялись Богослуження, в яких я звичайно брав участь, допомагаючи священикам.
Брак харчів і що ще важніше, брак вітамін в харчах спричинив цингу в таборі. Стрільці почали нарікати на пухлину ясен, кривавлення, хитання зубів, але помогти не було чим, бо ліків не було, а харчів дальше не ставало. Американці не дбали.
Дня 30 липня повідомили нас, що в середу, 1-ого серпня маємо всі бути спаковані, бо перевезуть нас до іншого знов табору, цим разом вже за дроти. А щойно кілька днів перед тим хтось пустив паролю про наше звільнення! Ми поспускали голови ще дужче, якщо вже можна було їх нижче носити на витончених голодом шиях. Ранком, в середу, після чорної кави зібрали ми свої старі манатки, попрощались останнім поглядом із "Табором над озером" і поманджали до поблизької залізничної станційки, де завантажено нас на товаровий поїзд. Поки стрільці вантажились, я станув собі з боку і дивився. Ніхто був би не пізнав тепер цих, ще так недавно добре вишколених, заправлених у боях хлопців. Тепер з табору воліклись кістяки, сухі і засмалені на сонці. Виглядали як старці у рештках військового лахміття. Перед нами відкривалось нове невідоме, і ніхто не знав на як довго ще. До того приходили вістки, що большевицькі комісії дальше шниряють по таборах, домагаючись видачі всіх українців, зокрема вояків Дивізії. Були чутки, що серед американців є комуністи, які зумисне допомагають большевицьким комісіям збирати біженців "на родіну". Большевики, що самі мали руки по лікті в крові невинних, називали нас зрадниками і коляборантами. Я усвідомив не вперше вже, що це значить виграти війну - і що значить її програти. Немає нічого, що може заступити перемогу і від тоді я свято вірю, що краще згинути в боротьбі за волю, як жити в неволі - та ще з росіянами!
Поїзд рушив з нами помалу, неначе й сам змучений, недоживлений. Льокомотива сапала важко, бухала парою на всі боки, шипіла і стогнала, але якось потягнула наш нещасний поїзд і з довшими та коротшими перестанками майже біля кожного бауерського обійстя, дотягнула нас до Бад Айблінґ. Це було місце нашого призначення. Тут казали нам "висідати" і при допомозі великої кількости конвоїрів повели до нашого табору. Це було перед тим велике летовище, з рівно вишутрованою поверхнею. Весь табір оточений був дротяною огорожею, неначе якась тюрма. Та заки нас перевели до середини табору, мусіли ми перейти ще одну важливу операцію, яка звалась "відвошивленням" /ентлявзунґ/. Прийшла чота санітетів, з опасками Червоного Хреста на раменах, самі німці, відживлені, рожеві на лиці, веселі, повні сил та енерґії. Чомуж ми так виглядаємо? Вони і ми - ніби люди не з того самого світу…
Поставили нас всіх в довгі ряди, наказали порозпинати всі ґузики і по черзі підходити до свого санітета, який стояв біля великої баньки з моторовою помпою і довгим шлявхом. На кінці вужика була металева рурка і санітет цю рурку вкладав за ковнір, потискав рукоятку і сипав порошком, аж курява йшла, те саме під пахами, і в штани, І так йшло за порядком. Цього вечора я не знайшов ніодної воші і від того дня ми вже вошей в полоні не мали. Порошок ДДТ викінчив їх одним помахом. Чому нам однак дали так довго мучитись із насікомими, не знаю. Воші могли спричинити епідемію… Але хто про нас тоді дбав?
В нашому таборі були вже збудовані брезентові шатра, а це значило, що ми будемо тут зимувати, що ще не скоро пустять нас на волю. А навіть якщоб пустили, куди підемо…? Після операції відвошивлення розділили нас по двадцять бідних душ на кожне шатро. І тоді ми побачили, що у шатрах немає ні сінників, ні навіть соломи. Вошей ми позбулись, вже не лазили по нас, але цієї першої ночі майже ніхто не спав. Вся площа летовища була висипана товченим, дрібним камінням з гострими кінчиками і як не кладись на них уважно, каміння в'їдалось почерез тонкий коц у тіло, не давало змоги ні спати ні навіть спочити. М'яса на наших тілах не було, каміння стало добиратись просто до костей, на ранок у всіх нас боліли змасакровані плечі, боки, тощо. Більшість таборовиків снувалась всю ніч між шатрами, випрошуючи в Бога, щоб скоро настав день. Одне нас потішало, а саме, нашу команду повідомили, що це тільки переходовий табір для нас, де маємо перейти відошивлення і кварантанну, а тоді зробимо місце іншим полоненим. Куди підемо…?
Через три дні нам скажуть. Тут зустрілись ми з іншим типом "американців", тобто німцями, які під час війни попали в американський полон. Їх вивезли до ЗСА, до таборів і там вони перебули решту війни. Ану, цікаво, як їх там трактували, чи худі вони і перелякані, чи знищили їм здоров'я, як у большевицькому полоні, чи може їх катували…? Та де там! Вони всі були добре відживлені, добре зодягнуті, кожен мав із собою повний наплечник усякого добра, зокрема білля, консерви і папіроски. Вони навіть мали із собою добрі, американські доляри. Ми їх прозвали американами, бо їх привезли до Бад Айблінґ із ЗСА, до звільнення. Але дістати щось від них було тяжко. Вони з ніким не ділилися ані своїми папіросками, ані тим більше консервами. Вони жили, як окрема, упривілейована група.
Наступного дня дістали ми обід по пів літра зупи і куску хліба. Марна це була зупа, ніщо в ній не плавало, а хліб був темний, важкий. З цим ми перебули цілий день, заглядаючи почерез дроти, як наші "американи" смакували свої консерви і закурювали гарні, білі папіроски. Перемучили ми на цих каменях ще одну ніч, сплючи наче факіри на цвяхах.
- Твердий і далекий шлях до нашої України. І гартують нас на ньому спеціяльно - говорив Филипович, коли ми не могли заснути.
- Я вже ці камінчики уклав плоско, а завжди якась бестія ще в'їдається мені в печінки! - кляв Ільницький і так ми помагали собі цю ніч перебути. Ранком дістали "каву" а в полудне вже нам зупи не дали, бо ми готувались в дорогу. В дальше незнане. Але ще хочу щось згадати, типове для тих часів. Ранком при нашій ніби каві, рознеслась пароля, що приїхав відвідати один "пан" з "комітету". Пан, чи не пан, але за ним тягнув якийсь дядя ручний візочок повен мішків із хлібом. Нам засвітились очі, от добрі люди, про нас не забули, хоч самі не мають нічого, а все таки прислали нам з комітету хоч хліба. Але в товаристві цього "делеґата" був наш старшина, "комісар" і він нас поінформував:
- Хлопці, тут є хліб, може хтось хоче проміняти перстінчик, або годинник.
Нас огорнула досада і жаль. Хоч і які ми були голодні і хоч як ми були б радо з'їли по куску хліба, ніодин не стягнув останньої дорогої собі обручки, ніхто не розпрощався з останнім годинником і в полудне, коли ми вимаршовували до залізничної станції, на воротах стояв цей пан з цього комітету із своїм хлібом, та ніхто не взяв, ніхто не пішов на цей торг. Ми вже далеко відійшли, а старий дядя далі стояв із возом біля цього "пана", дивуючись певно, чому не вдалось зробити жадного інтересу з полоненими… Може хтось не схоче повірити, у нас ще повно живих свідків. Цей панок був дійсно з комітету і комітет дійсно послав нам хліб - даром. Але на світі бувають різні люди…
Знов завантажили нас до товарових вагонів і під сильною охороною із скорострілами рушили ми в дальшу, незнану дорогу. Чомусь така вже дивна традиція в цих транспортах: ніколи вам не скажуть куди їдете, або куди вас везуть. Везуть, дослівно, як худобу. Часом дадуть щось з'їсти і трохи води попити, часом і цього немає. Тільки везуть, а ти сиди тихо і не питайся, бо й так не скажуть, а ще можна при тому обірвати…
Цим разом везли нас дуже строго, як ніколи перед тим. Замість попадати до легшого полону, нас пильнували щораз більше, неначе ми були якимось нечуваним скарбом, якого американці ніяк не хотіли втратити.
- Або… пильнують нас, щоб ми не втекли, заки нас видадуть большевикам - сказав якийсь приємний оптиміст.
На кожному постою поїзду, американські вояки лізли із своїми кулеметами на дахи вагонів, а команда строго заборонила комунебудь віддалюватись від поїзду. Таким порядком минули ми знов Мюнхен і над ранком, 4 серпня привезли нас до Ауербаху.
Тим часом Европу опанувала гарячка помсти. Із всіх країн, що їх окуповували під час війни німці, приходили жахливі вісті. Знаходжено масові могили жидів, поляків, чехів, відкривано для прилюдної візитації німецькі концентраційні табори. Українці розказували про масові розстріли і вішання українського населення за боротьбу, що її з німцями вела Українська Повстанська Армія. В самому Дрогобичі одинадцять разів розстріляно або повішено по десять закладників… І все це відбулось систематично, пляново, без емоцій, з відомою німецькою докладністю…
Рей у цьому водили большевики. І тут нам аж гидко ставало. Бо хто як хто, але большевики перевищили всіх у цілій історії світу своїми тюрмами, своїми таборами і кількістю своїх жертв. Але на злодію шапка горить. Їхні емісарі аж захлистувались, викрикаючи про німецькі злочини, щоб закрити свої власні… І на сміх історії большевики засіли в трибуналах карати німців, засіли поруч західніх демократів…
На німців упала кара Божа. Із Чехії гнали їх через гори, як худобу, із Польщі гнали їх як худобу, а тим часом тут, внутрі Німеччини, все було відносно тихе і спокійне. Німецьке населення себе взаємно не винищувало. Не було масових розправ над нацистами. Німці присіли, взялись до праці і вирішили, що якось вони той лихий час переживуть. На їх власній землі, тепер до голосу прийшли власне ціж "авслендери", якими німці під час війни так замітали свої кути Европи. Дивні є шляхи Божі, але вони мають якийсь глибокий сенс. І тому я вірю свято, як вірив і тоді вже, що одного дня почнуть судити і виловлювати ще когось…