Світлій пам`яті мого батька Володимира Феофановича Покальчука, сучасника крутянців, ветерана армії УПА
«...повертай, дитино, понад нашу хату, через Україну гуси вже летять».
Народна пісня
Спершу Сашка Пипського повила легенька млість, як бувало часто, коли він дуже хвилювався. Потім поза шкірою швидко поповз неприємний холодок перестраху, аж хлопець здригнувся, але цс минуло і далі Сашка охопило почуття піднесеності. Зараз, саме зараз, було би добре опинитися в церкві і молитися на самоті. Не чуючи вже того, що говорив черговий промовець, Сашко полинув пюдумки, хоч і несамохіть, далеко за межі невеличкої зали у старенькому будиночку Художньої школи на Сінній площі, де віднедавна знайшла собі тимчасовий притулок Друга Українська імені Кирило-Мефодієвського Братства гімназія.
Короткий виступ студента університету святого Володимира Миколи Лизогуба, високого світлочубого юнака у військовому однострої, заворожив усіх гімназистів старших класів, що зібрались нині, дев`ятнадцятого січня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, на гімназійні збори. Лизогуб говорив уривчастими, чіткими фразами, пильно дивився в залу, але здавалось водночас і ще кудись, у далечінь. Він напевне знав, що подобається молодшим, що йому пасує військова форма, що вуса і брови, трохи темніші від кучерявого чуба, мовби освітлюються пронизливо блакитними очима. Оратор з нього був добрий, тема зрозуміла — вступайте до студентського куреня, закликаю лише тих, хто вірить в Україну і готовий за неї вмерти. По кількох днях вирушимо на фронт. Ось і все.
Сашко зрозумів, що прийшла і його хвилина, невідворотна і вирішальна. Врешті у свої шістнадцять років він зможе відчути себе вповні дорослим, вояком, пройде вишкіл, візьме в руки зброю за святе діло, плече до плеча з друзями він ітиме в бій, він захистить Волю України...
— Гей, Пипськпй, що з тобою? Ти заснув, чи що? Чому сам із собою говорив? Злякався, може?
Веснянкуватий Остап Гнаткевич, товариш і однокласник, що сидів поруч, штурхнув Сашка в бік, здивовано позираючи на нього:
— Нічого! — сказав Сашко. - Я слухаю, я просто уважно слухаю. Краще й ти слухай, і сиди мовчки. Поговоримо пізніше.
Потім виступав Микола Шульгин, також з університету.
А далі — Павло Кольченко з останнього, восьмого класу їхньої гімназії. Під час вакацій, оце щойно, він перебував у родичів, і втрапив у початок воєнних дій. Усі були схвильовані тим, що сталося, кожен день приносив нові, тривожні звістки. Російська більшовицька армія виступила проти України 25-го грудня, після ультиматуму, якого Рада Народних Комісарів у Москві надіслала Центральній Раді у Києві. 26-го грудня було захоплено Харків, там і перебував Кольченко у своїх родичів, на власні очі бачив московську армію. Дістався до Києва з пригодами, повний досвіду і самоповаги, бо десь перебув близько стрілянину, а чи й справді якийсь час разом із невеличким загоном, що чинив опір московській армії.
Усі вже знали, що Кольченко був на фронті, воював з москалями, і тому його й обрали головою зборів. Худорлявий, сутулуватий, з гострим обличчям і довгим гострим носом, Павло Кольченко говорив неголосно, спокійно і з такою внутрішньою переконаністю, що вочевидь ніхто не міг би відмовитись від його заклику прийняти постанову, подібну до студентської, за якою учні двох старших класів мають вступити до Студентського куреня.
— У сімнадцять і вісімнадцять років можна вже тримати в руках рушницю. Ми вже досить дорослі, аби стати на захист України в найгірший для неї час!
Хто ж тут відмовиться? Довести, що ти не українець, не патріот? Та вся українська гімназія складалась із дітей, то походили із свідомих українських родин, усі гімназисти тут знали, що таке Україна, розуміли...
— Пипський, а тобі ще немає сімнадцяти років, ти можеш не вступати до куреня!
Знову Гнаткевич.
Сашко повернувся до нього. Мовчки. Його великі сірі очі з докором зустріли насмішкуватий погляд товариша. Той знітився.
— Та не ображайся, Сашко, я жартую. Мабуть, просто нервую та й усе. Йдемо записуватись?
— Звичайно.
Найбільше ніяковів Сашко від того, що не тільки ніколи не тримав у руках рушниці, але й до війни загалом ставився негативно, бо завжди був переконаний, що всяке вбивство -зло, що Бог не для зла творив людину а для добра, і що головне - любов, якою Бог наділяє людину, як силою. Любов до ближнього все переможе. Добро сильніше за Зло.
Зараз йому доводилось вибирати іншу дорогу до правди і добра, зовсім іншу.
За останній рік Сашко сильно виріс, і це принесло йому значне полегшення, бо він довго був одним з найменших і найдрібніших у класі, а зараз бодай до середнього зросту та вже діставав, і коли був більше вбраний, то не так уже й помітно було, що він такий худорлявий і лишився. Сашко знав, що плечі у нього вузькуваті і груди не такі широкі, і коли бувало розглядав себе голого у дзеркалі, то дуже собі не подобався.
Шкіра, правда, у нього була смаглява від народження, як у мами, і волосся таке ж чорне, як і брови. Це творило несподівано приємний контраст із світлими очима. Очі вже, вочевидь, були батьковим спадком. Та цього в собі Сашко зараз не помічав. Він волів би бачити себе іншим. Від минулого року над верхньою губою у Сашка затемнів пушок. Пробивалися вуса, і цього року вони вже стали доволі виразними, Сашко не знав, як з ними бути далі, чи починати їх голити, чи лишати. Вуса ж бо у нього були юнацькі, ще перші, і це було видно. Якби був поголений, як старші хлопці, то, може, виглядав би мужніше. Але боявся Сашко, що як зголить вуса, то виглядатиме ще молодшим. Бо на його обличчі ще виразними були сліди дитинства, він здогадувався про це, вочевидь бракувало мужності, навіть чіткості, як от хоч у того ж Гнаткевича.
Остап лише на рік старший, навіть менше, на вісім місяців, а зиркнеш на нього - одразу видно, що то вже юнак, молодий чоловік, і в порівнянні Сашко Пипський — ще хлопчик.
Недавно зайшли вони з мамою до її знайомих, а до них саме приїхав професор-агроном Павло Тушкан із донькою Оксаною з Катеринослава, круглолицею синьоокою десятилітньою дівчинкою. Оксана спершу шарілася, а потім спитала у своєї тітки, господині дому:
— А як цього хлопчика зовуть?
Сашко було вийшов на хвильку, і коли заходив у кімнату, то якраз почув ці слова, і відразу ж так розлютився, що вже ніщо йому тут не подобалось.
Професор Тушкан, жвавий лисіючий чоловік із теплими уважними очима і довгими козацькими вусами донизу, помітив Сашкову пригніченість, і здалося, зрозумів її причину.
- Ти не ображайся, козаче! Ти вже геп який вусань, маєш розуміти, що менші діти хочуть бачити старших ближчими до себе. Особливо, коли старші їм подобаються. Тому Оксаночка і назвала тебе хлопчиком.
Сашко відповів, що він і не помітив того, і що йому байдуже, і хоч Сашкові не дуже-то сподобалась загальна балачка на цю тему, та зачервонілася тепер мала Оксана, а він, хоч йому трішки вже й пройшла образа, втупився в тарілку і мовчав цілий вечір, чекаючи, аби цей візит скінчився.
Оксана, Тушканова донька, мала би стати колись гарненькою, та це «колись» для Сашка виглядало як інше століття. Його цікавило те, що відбувається зараз, сьогодні, або, в гіршому випадку, завтра, бо вже до післязавтра надто довго чекати.
Дівчата йому подобались із самого малечку, але з певного віку Сашко з ними близько не товаришував. Не складалось.
І це породжувало в ньому безліч суперечливих настроїв. Відколи ще бував улітку на дідовому хуторі біля села Боголюби під Луцьком на Волині, то однак мав і жіноче товариство. Близько трьох років життя в Києві вертали його подумки чимраз далі в дитинство. На сусідніх хуторах селяни мали чимало дітей, і коли Сашко приїжджав із Луцька до діда на літо, то саме літні гулянки з дітворою з довколишніх хуторів і спільні купання у малесенькій річечці, що протікала під високими вербами поміж розлогих луків, втолювали його перший інтерес і перше розуміння, що таке особи іншої статі, як збудоване те тіло, яке називається дівчинкою на відміну від хлопця.
Сашко було одного літа закохався в Олю Кушнірукову із сусіднього хутора, а наступного в Анінку з чеського хутора. Біля села Мілуші, також неподалік, була чималенька чеська колонія, менші діти чехів говорили тільки по-чеськи і дві сестри, що приходили до гурту, Анінка і Мажинка, розмовляли лише по-чеськи. Сашко, окрім як по-українськи, вмів і по-польськи, трохи по-російському; але це була нова, інша мова, і вона чимось чарувала його, Сашко дивився на тоненьку біляву Анінку того літа, і йому здавалося, що вона янголоподібна, що в неї Божа краса, святий Дух її осяяв.
І Сашко, коли молився на ніч, просив Бога зберегти цю красу і наблизити його колись до неї. А він, Сашко, житиме чисто і праведно.
Батько Сашка був православним священиком, а відтак удома релігійне виховання було високим, духовне поважалось вище матеріального, а в духовному від самого народження — батько так учив Сашка — основою для кожного українця є його віра в Україну, в те, що до неї прийде Божа ласка і врятує колись її від пригноблення і знегод, і народ український за страждання свої впродовж століть і за віру в Бога всемогутнього й єдиного буде нагороджений волею і добробутом.
Отець Василь Пипський був завзятим патріотом, українство його буяло в ньому природно, як віра в Бога, як сама його людська сутність. Син заможного селянина, він закінчив Луцьку гімназію і пішов до семінарії, високо поставивши себе і в церковній науці.
Щоправда, його глибокі національні почуття не завжди викликали схвалення російськомовного патріархату, і з певної пори дещо зі своїх ідей отець Василь тримав при собі, вчив дітей і прихожан, як і колись, пам’ятаючи, однак, про поліцію і царські укази.
Власне, широка громадська праця, яку вів отець Василь, зокрема і як член «Просвіти», й нахилила київську російську церковну владу перевести отця Василя Пипського у Київ. Високоосвічений священик, батько чотирьох дітей, отець Василь дістав місце при архієпископі Київському, що було водночас і підвищенням, і певним обмеженням в його діяльності як українця-просвітянина.
Сашко був найстарший з дітей, мав двох менших сестер і найменшого чотирирічного брата, і ріс удома в оточенні релігійному й родинному, де ніколи не було сварок, непогоджень і суперечок.
Батько був добрий і чуйний, мама досі любила батька так, що аж сяяла, коли він повертався додому. Був такий відтинок часу, коли вечорами вся родина збиралась разом, і, здавалось, якщо існували погідність і добро на землі, то вони були тут.
Отець Василь мав гарний голос, і в родині часом співали всі разом. А ще мав густу русяву бороду і довге волосся і в дитинстві нагадував Сашкові самого Ісуса. Особливо, коли виголошував проповіді в церкві, або ж удома, коли захоплено розповідав дітям і дружині про українську історію чи про майбутнє України.
Сашко жив досі в оточенні такому близькому і рідному, що світ гімназійних товаришів і той, великий, інший світ був усе ще йому поспіль чужим, навіть ворожим. Сашко досі ще тримався дому, батьків, церкви.
Але в цей останній рік йому почало ставати тісно. Зсередини в ньому рвалась назовні вже його інша, доросла сутність. Розмови з товаришами, жарти, юнацький гурт. Розмови про дівчат. Розповіді про любовні утіхи.
Він годинами молився в церкві, інколи до крові стираючи собі коліна, намагаючись покаятись, забути грішні думки, вибороти з себе диявольську спокусу.
Але вистачало на якийсь час. А далі вибухало в ньому щось таке, з чим він не міг справитись, щось, чого він хотів і чого боявся, чим мучився і від чого не міг відмовитись.
Він злякався себе самого, коли враз щось заворушилось у нього в тілі, заструменіла гаряча і забуяла кров від самої лише згадки поночі про сусідську Марію Клименко, його ровесницю, світлокосу тоненьку дівчинку, з якою він досі і словом не перекинувся, але думав про неї часто, снив нею. палав нею.
А потім йшов до церкви і молився, намагаючись позбутись грішних думок, звільнитись від спокус тіла, бути чистим, думаючи про Марію, бути чистим.
На гімназійні збори було запрошено й директора гімназії.