«Довговікове розхапування пам’яток історії матеріальної культури України старою царською Росією» (М. Грушевський). Визнання раднаркомом Росії присвоєння Імперією національних реліквій України. — Вивіз цінностей з України з початком її загарбання Росією. — Українські реліквії в музеях і соборах Москви, Петербурга, Краснодара. — Пограбування Батурина О. Меншиковим. — Вивезення до столиць козацьких клейнодів після ліквідації Запорозької Січі, козацькі гармати на Кубані. — Присвоєння метрополією скарбів, знайдених на території України (Перещепинський, «мазепинська казна». — Літературні й археологічні пам’ятки України в сховищах Росії. — Вивезення до Росії культурних цінностей під час Першої Світової війни. — Картини художників-українців у музеях Росії. — Історичні українські документи та архівні матеріали в сховищах Москви та Петербурга. — Колекції українських рукописів та видань у центральних бібліотеках Росії. — Конфіскація архіву митрополита А. Шептицького (1914). — Марні спроби учених добитися повернення частини українських архівів до Києва (XIX ст.).
Стало за звичай, що царизм розпоряджався всіма пам’ятками матеріальної культури, мистецькими цінностями, якому б народові вони не належали, як своїм власним добром. До обох столиць та інших російських культурних центрів усе те стягувалося в централізованому порядку й осідало у сховищах та колекціях. Як зауважував М. Грушевський, то було «довговікове розхапування пам’яток історії матеріальної культури України старою царською Росією та безконтрольне вивезення їх до всяких столичних і закордонних збірок».
Петербург і Москва в цьому «розхапуванні» відігравали основну роль. По-перше, там закладалися різні археологічні та археографічні комісії, які за державні дотації вели пошукову роботу, розкопки. По-друге, в Києві не дозволялося відкрити бодай приватний археологічний інститут. По-третє, Україна мала обмаль свідомих меценатів, які збирали саме українські речі (музей української старовини В. Тарновського, який він заповів Чернігівському земству, музей А. Поля, що склав основу музею його імені в Катеринославі, діяльність родини Ханенків, які видали «Старожитності Придніпров’я»).
Усі найцінніші знахідки з території України (скіфське золото, емальовані вироби княжої доби) осідало в Ермітажі в Перербурзі.
Не випадково в роки визвольних змагань українські уряди вели переговори з Росією про повернення національних скарбів. Ще І Український військовий з’їзд, що відбувся у Києві в травні 1917 року, проголосив у резолюції, що «усі стародавні українські прапори, які переховувалися по різних державних сховищах (музеях) Петрограда, Москви та інших міст, повинно негайно віддати у Київ до Українського національного музею».
Раднарком Росії 24 листопада 1917 року розглянув питання про передачу Україні національних святинь. Нарком освіти А. Луначарський підтримав клопотання Генерального секретаріату освіти України, і Раднарком прийняв ухвалу:
«1. Передачу реліквій організувати в урочистій реформі свята перед Преображенським собором за участю військових частин.
2. Разом з історичними реліквіями передати українцям спеціально виготовлену грамоту такого змісту: «Брати українці! У сховищах Петербурга ваші знамена, гармати й булави свідчать про пригноблення — іменем великоросійським — гнобителем цього народу… Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів повертає вам трофеї як пам’ять про вашу славну боротьбу за свободу».
Але затіяна невдовзі червоною Росією агресія проти України унеможливила здійснення такого привабливого сценарію. Щоправда, частину реліквій було все ж віддано наприкінці 20 — початку 30-х років.
Масовий вивіз цінностей з України розпочався з інкорпорацією її Росією, з поглиненням її прав і вольностей.
І. Виговський, ще будучи генеральним писарем, передав московським послам, щоб прихилити їх до себе, різні державні акти, в копіях і в оригіналі. Підкуплені канцеляристи без відома Виговського віддали в руки росіян дипломатичне листування. З 1654 року, коли гетьман змушений був повідомляти Москву про міжнародні зносини, туди надсилалися всі найважливіші дипломатичні акти, зокрема листи кримських ханів, турецьких султанів, цісаря, Ю. Ракоція, господаря Молдови, договір Ю. Ракоція з Запорожжям і господарями Молдови та Волощини.
І. Самойлович, перебравши багатий архів П. Дорошенка, переслав цареві п’ять привілеїв султана Могамеда цьому гетьманові. Ті документи до Москви привезли стрільці, урочисто, як цінні трофеї. В листопаді 1676 року російському урядові за розпорядженням І. Самойловича канцелярист І. Дорошевич привіз королівські привілеї П. Дорошенку на гетьманство, універсал для сердюків, турецькі листи.
Гетьманські архіви загинули при погромі Батурина, пізніші зазнали втрат при пожежах Глухова 1748 і 1784 років. Залишки їх були розпорошені — частину відцалидо Чернігова, частину — до Харкова, дещо закупив Румянцевський музей у Москві, інше передано Археографічній комісії в Петербурзі.
Особливо постраждали національні реліквії під час знищення Батурина та інших відданих І. Мазепі міст, битви під Полтавою, скасування гетьманства, ліквідації Запорозької Січі. Так, звершуючи останній насильницький акт, російське військо вивезло до столиць яко трофеї козацькі клейноди: корогви, бунчуки, булави, також гармати, зброю, панікадила. Було забрано 13 прапорів, понад 60 гармат, 62 «рушниці». Із Січової Покровської церкви завойовники вивезли різьблений іконостас, 8 дзвонів, хрести, євангеліє та ін. Не все розграбоване фіксувалося в документах. Тут особливо нагрів руки царський фаворит Г. Потьомкін.
Українські реліквії осіли в Ермітажі, в Артилерійському музеї, в Преображенському, Самсонівському і Казанському собора, в церкві 1-го кадетського корпусу, в Палаті зброї в Москві, в Історичному музеї, в художніх музеях столиць та інших російських міст.
Унікальні археологічні пам’ятки з розкопок на терені України, зроблені у XIX столітті, поповнили колекції Ермітажу. Це, передусім, скарби з курганів Чортомлик (ІУ ст. до н. е., нинішня Запорозька область). Сюди ж передані корогви з останніх часів Січі, українські гармати мистецької роботи, рушниці, пістолі, шаблі. Від удови управителя маетностями князя Потьомкіна в Ермітаж перейшло 14 корогов. Одна з них належала Війську Запорозькому низовому (з трьох великих полотнищ червоного шовку, 1,62 м х 2,31 м). Особливу історичну цінність мають написи на корогвах, які вказують на імена запорозьких старшин, назви куренів, паланок. В «Описи Московской оружейной палати (Знамена, прапори, значки, флаги и штандарты» (1884), зокрема значаться: «№ 4185. Знамя Запорожского Войска, пожалованное в 1688 г. (гетману Мазепе). № 4186. Знамя, пожалованное гетману Апостолу в 1730 г. № 4187. Знамя запорожских казаков малое, времени Елезавети Петровни. № 4188. Знамя запорожское, времени Елизаветы Петровни».
У цій же кремлівській скарбниці зберігаються козацькі булави і піщані, а також шабля гетьмана І. Мазепи, оправлена золоченим сріблом. З такими написами на обох боках: «Надежда в Бозе, а крепость в руце — правому ділу конець. Мазепа». — «На гибель супостата в Сиче дерзающему смерть 1687 г.»
Відомо, що в Батурині Іван Мазепа зібрав велику колекцію картин і зброї, а також цінну бібліотеку. Важко припустити, щоб усе те пішло з димом під час спустошення гетьманської столиці. Очевидно, ті скарби присвоїли Меншков та інші вельможі. Принаймні 1930 року з’явилося було повідомлення про готовність російської сторони передати Україні речі з хатнього вжитку О. Меншикова, награбовані в Батурині — напрестольний хрест Сагайдачного, зброю, монети. Тоді ж ухвалено було передати знахідки старокиївських часів, Перещепинський скарб та інші, а з Палати зброї в Москві — 19 запорозьких прапорів XVI–XVII століть, булаву миргородського полковника Павла Апостола, шаблю Івана Мазепи, 5 гармат майстрів Балашевичів. Але все так і скінчилося лише добрим наміром.
Власністю Ермітажу став найбагатший, знайдений в Україні Перещепинський скарб (1912 рік, Полтавщина) — 25 кілограмів золотих і 50 кілограмів срібних речей.
У Переображенському всієї гвардії соборі в Петербурзі зберігалося 20 курінних прапорів, три бунчуки, срібна булава, позолочений срібний жезл з відповідними написами під цими речами про приналежність їх Запорозькому Війську. Там же опинилося кілька запорозьких панікадил, срібні позолочені кадильниця та напрестольний хрест, євангеліє в золотій оздобі — все те привезли з собою козаки Задунайської Січі, які під час російсько-турецької війни 1829 року повернулися на Батьківщину. В недрах російських сховищ потонула найвища святиня Війська Запорозького — славнозвісна храмова ікона Січової церкви, так звана «Запорозька Покрова», на якій Богоматір зображена посеред сивовусих козаків, запорозької геральдики і клейнодів. Вона опинилася після соборної Покровської церкви в мистецькій колекції царської родини. Великий князь Сергій Олександрович подавав її на виставку XI археологічного з’їзду в Києві (1899 рік). Відтоді сліди її губляться.
Улітку 1917 року під орудою визначного мистецтвознавця, члена петроградської «Громади» Василя Щавинського, за дорученням Центральної Ради, столичні фахівці провели реєстрацію наявних у Петрограді предметів та документів історичного минулого України. Комісія працювала цілий рік і склала програму повернення речей. До першого розділу цієї реєстрації включені були цінності українського походження. Це предусім літературні пам'ятки: історичні документи, архіви українських діячів і письменників, у тому числі їхні рукописи, стародруки, мапи теренів і міст України, генеалогічні та геральдичні матеріали і т. ін. А також пам’ятки археологічні, релігійного побуту, історичні реліквії, срібло, бронза, стара кераміка, портрети українських діячів, твори стародавніх малярів, граверів та скульпторів. Другим розділом передбачалося повернути Україні художні твори інших держав, які належали їй, мали вплив на розвиток культури, а пізніше були забрані до російських музеїв.
У першому розділі програми повернення обидві сторони ухвалили: «РРФСР має передати у власність Української Держави архівні, музейні, церковні, бібліотечні та інші культурні цінності, які зберігаються або зберігалися в державних і націоналізованих зібраннях, й також окремі речі, що є власністю держави; усі культурні цінності мистецького походження не з території колишньої Російської імперії, які стали державною власністю після 1654 року; один комплект усіх видань, які на підставі законів про цензуру віддавалися державі в певній кількості примірників і переходили в розпорядження бібліотек; усі картографічні матеріали, зібрані Російським генеральним штабом, що стосуються території України».
Другий розділ включав усі вивезені до Росії під час першої світової війни колекції та окремі культурні цінності. На цьому варто зупинитися докладніше. Предусім 1914–1915 року, під час окупації Львова, були вивезені до Росії матеріали із «Руського народного Дому» та Ставропігійського інституту, в основному давні рукописи, стародруки, архівні та музикальні предмети. Є згадки, що спочатку реліквії Народного дому, упаковані в 15 великих ящиків, тимчасово, кілька тижнів, зберігалися в Олександринській гімназії в Києві. З Галичини під час війни вивозили до Росії давні ікони, рукописи, стародруки.
З початком війни родина відомого мецената й колекціонера М. Тереіценка вивезла до Петрограда понад 5 тисяч картин, щоб урятувати їх від воєнної розрухи, де вони й осіли, поповнивши пізніше фонди музею російського мистецтва.
У статті «З мартирольогії української старовини» («Українська старовина», 1919, ч. 1, Кам’янець) директор українського Військово-історичного музею О. Благодір засвідчив таке: «… В серпні 1914 року німецько-австрійське військо повело наступ на Україну. Російський уряд наказав вивезти з прифронтової смуги все більш цінне історичне майно до Києва, а звідти, разом з ціннішими речами київських музеїв, в багатьох скринях до Москви, де воно знаходиться й досі……Росіяни при свойому наступі на Галичину і при відступі
з неї забрали все, що тільки могли. Так, наприклад, вивезено зі Львова до Ростова-на-Дону Музей Ставропігії, одного з найстаріших товариств в Європі. По шляхам відступу забирали з церков дорогі старовинні образи й килими».
У цьому ж збірнику І. Кревецький оповів про долю Корони короля Данила Галицького, яка була перероблена на мітру українського єпископа в Перемишлі і яку в часи першої світової війни «делегат петроградської Академії наук забрав після упадку Перемишля до Петрограду як воєнну здобич».
Серед мистецьких творів, авторами яких були українці і які осіли в музеях ше в царські часи — десятки картин М. Башкирцевої, В. Боровиковського, М. Ге, А. Куїнджі, Д. Левицького, А. Лосенка, К. Маковського, О. Мурашка, М. Пимоненка, М. Самокиша, К. Трутовського, Т. Шевченка, М. Ярошенка.
Шедеври цих митців в колишньому музеї Олександра III в Петербурзі, в музеї Академії мистецтв, Третьяковській і Цвітковських галереях у Москві. Частину картин (Т. Шевченка, М. Пимоненка, В. Штернберга) було передано в провінційні музеї.
Про присвоєння царизмом українських національних реліквій свідчить і складений 1929 року «Попередній реєстр історико-культурних та художньо-музейних цінностей, що належить повернути УСРР». У першій позиції там зазначена гармата «біля Арсеналу, Кремль», відлита у Глухові 1706 року коштом І. Мазепи. Названо і згадуваний уже прапор, пожалуваний І. Мазепі (ім’я гетьмана було вже вирізане) та хрест кришталевий із срібною позолоченою ручкою з написом про те, що 7112(1604) року, липня в 4 день, його надіслав у почесть до Іова Патріарха з Києва князь Василь Констянтинович Острозький (зберігався в Успенському соборі Кремля).
У Московському Рум’янцевському музеї знаходилися «євангеліє апракос», писане на пергаменті поповичем Євсенієм у Галичині, Холмське євангеліє XIII–XIV ст., Волинсько-Луцьке євангеліє XIV ст., псалтир XVII ст.
В цьому ряду золотий кольт XI ст. з птахами-сиренами, золота діадема XI ст. із Сахвівки (Ермітаж); «Остромирово євангеліє» (1056–1057 pp.), Київський псалтир (1397 р.), «Поучение Ефима Сирина» (1392 р.), акти і грамоти XVI–XVII ст., листи та універсали Богдана і Юрія Хмельницьких, І. Виговського, інших гетьманів, рукописні книги, в тім числі три томи Літопису Самійла Величка, видання українських друкарень XVI–XVII ст. (Публічна бібліотека ім. М. Салтикова-Щедріна, Петербург), «Добрилове євангеліє» (1164 p.), українські літописи і хронографи XVI–XVII ст., зібрання українських книг кириличного друку XVI—XVII ст. та книг періодичних видань XIX — початку XX ст., автографи Т. Шевченка, частина архіву М. Драгоманова, колекції М. Маркевича (колишній рум’янцевський музей); рання українська ікона (Третьяковська галерея); Мстиславське євангеліє, написане в Києві (1117 р.) поповичем Олексієм Лазаревичем, литаври із Запорозької Січі, списки творів Г. Сковороди і Т. Шевченка (Історичний музей, Москва).
Професор Г. Павлуцький, який опікувався поверненням на Україну національних реліквій, спеціальну довідку присвятив найкоштовнішому експонатові Палати зброї в Кремлі «Шапці Мономаха». «Мабудь, це візантійська, а мабудь, східна витворь мистецтва домонгольського періоду і зв’язана з Київською Руссю, — писав він. — Тому шапка Мономаха належить до повернення на Вкраїну наряду з іншими речами українського походження». Щоправда, під час переговорів 1918 року питання про цю реліквію було знято.
До Росії було забрано велику кількість писемних скарбів України, систематичне вивезення яких розпочалося за Петра І. 1709 року було захоплено велику частину архіву І. Мазепи, під час слідства над П. Полуботком вилучено чимало справ Генеральної військової канцелярії та особистих архівів козацької старшини. 20 грудня 1720 року цар видав указ київському губернаторові князю Голіцину: «…о всех монастирях, обретающих в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоти и другие куриозние письма оригинальные, также книги исторические, рукописные и печатные».
Це все осідало в Центральному архіві давніх актів у Москві.
Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у Глухові (1750 р.) до Росії було забрано справи таємного діловодства. До Московського відділення загального архіву Головного штабу потрапили документи Запорозької Січі, знайдені її розорителями в скрині під престолом січової церкви.
Після судової реформи 1864 року до Москви було відправлено тисячі пудів архівних матеріалів, що включали рукописні книги і стародруки, історичні документи.
Унікальна Литовська метрика знаходиться у Москві.
Систематичне вивезення архівних матеріалів одержало новий поштовх із створенням у Петербурзі 1834 року Комісії для видання історичних пам’яток (згодом Археографічна комісія). Там опинилися старовинні українські архіви Києвської і Перемишльської дум, Кременецького городового магістрату, Полтавської казенної палати та ін. До цієї ж Комісії потрапили старовинні книги й рукописи Софійського собору, Михайлівського та Микільського монастирів у Києві, а також з духовної академії і семінарії.
Під час арешту митрополита А. Шептицького 1914 року було вилучено й вивезено в кількох скринях до Петрограда, в охранку, історичні документи.
Ще в XIX столітті професура Київського університету просила Імператорську Академію наук повернути в Україну частину Рум’янцевського опису Лівобережжя та інші вивезені фонди, але безрезультатно. Нічого не домоглася й Київська археографічна комісія, створена 1843 року, щодо повернення документів із Петербурзької археографічної комісії.