І бачив я Небо нове і Землю нову...
Біблія
Мысленная Луно, ею же нощь заблуждения, яко день просвещается.
Акафист св. Варваре
Я довго вагався: чи давати розповідь Гуру в тій частині, де йдеться про найнеймовірніше — характеристику Місяця як штучного об'єкта? Чи не підірву я довіри читача? Але, по-перше, цей момент розповіді логічно необхідний, по-друге, в наступні роки я знаходив та ще й досі знаходжу підтвердження почутого від Самдена в працях багатьох дослідників.
— Ми живемо в підмісячному світі у повному розумінні цього слова. Хто з цим не згодний, той мало що розуміє в земній історії і в творенні життя, — так розпочав Гуру.
— За християнським Ученням, як відомо, світ створений Богом близько 8 тисяч років тому, точніше 5508 року до н. е. Літочислення у Візантії, в Київській, а пізніше в допетрівській Русі велося саме з цієї дати. Що вона означає? Чисту вигадку, безпросвітну дурість наших предків (над якими знущались атеїсти всіх часів, хизуючись школярською ерудицією) чи щось серйозніше? Щоб відповісти на це запитання, потрібно знати факти, відсутні у загальноприйнятих курсах історії.
11 542 року до н. е. — фатального в історії Землі — трапилась велика катастрофа. Саме вона описана Платоном. Стихія "в один день і одну тяжку ніч" згубила останній оплот Атлантиди — архіпелаг Посейдонію. Загинула значна частина людства. Більшої з тих часів не було.
Ця дата відбита в легендах і календарях багатьох народів. З неї починали свою історію стародавні єгиптяни, ассирійці, доколумбові народи Америки, протоіндійці доарійської епохи. Так, давньоєгипетський сонячний цикл нараховував 1460 років (період Сотіс). Один із цих циклів завершився 1322 року до н. е. Якщо відрахувати від нього сім циклів назад, виходить 11542-й рік — рік катастрофи. Давньоассирійський календар складався з місячних циклів — по 1805 років кожний. Кінець одного з них припадає на 712 рік до н. е. Якщо відкинути від нього шість циклів назад, знову виходить 11542-й рік. У майя календарна ера розпочиналась 3373 року до н. е., а календарний цикл тривав 2760 років. Три цикли назад дають 11543-й рік (різниця в один рік пояснюється зсувом початку року). І так далі. Такі збіги не можуть бути випадковими.
Катастрофу вже не піддають сумніву (твердження деяких неосвічених істориків не беремо до уваги), сперечаються про її причини [Під впливом розповіді Гуру я поїхав на наукову конференцію з проблем катастрофи, яка проводилась 1971 року в Бюракані. Пам'ятаю виступи В. Амбарцумяна і В. Шкловського, шо вразили всіх. Визнаючи катастрофу як факт, сперечались лише про її причини. Одні стверджували, що Земля зіткнулася з якимось небесним тілом, інші — шо вона "захопила" Місяць, треті — що це був спалах вулканічної діяльності]. А причина була ось у чому. Того року наша планета отримала супутник — четвертий числом Місяць. Попередній припинив своє існування близько 20 тисяч років тому, після чого почалося велике зледеніння, а панівна на Землі третя раса (раса атлантів) вступила в кінцеву стадію своєї історії. Залишився тільки архіпелаг Посейдонія.
Третій супутник падав повільно, понад три тисячі років. Спочатку він розколовся на чотири шматки, які проносилися на відстані 30-40 тисяч кілометрів від Землі. Утворився гігантський шлейф, який, знижуючись, дедалі більше затуляв небо. Потім місячна маса, що падала, почала розжарюватись від опору атмосфери. Води океану "стягувались'' до екватора гід впливом місячного тяжіння, що посилювалося, затоплюючи землю. Потоп розгортався вздовж екватора у вигляді "гребеня". Розпочався процес горотворення.
У найдавнішому з відомих текстів — книзі " Дзен" — про це сказано: "Вода-матір, велике море, заридала. Вона піднялася, вона зникла в Місяці, який підняв, який породив її...
Коли люди були знищені потопом, земля-матір залишилась спустошеною; вона прохала висушити її" [Блаватская Е. П. Тайная доктрина. — Смоленск, 1993.—Т. 2.—С. 86-87].
Жахлива картина. Більшість людства загинула. Біблійний потоп, коли врятувалася лише родина Ноя та по одній парі "кожної тварі", — саме ця катастрофа.
Тут я іронічно запитав Гуру:
— Що ж то за жорстоке бомбардування Землі Місяцем? Недбалість небесних деміургів чи вони свідомо вирішили знищити людство? Як можна в усе це повірити?
— Бог і ті, через кого Він діяв, — відповів Гуру, — вирішили припинити земну еволюцію людства, припинити історію... Та й тодішнє людство заслуговувало на те. В Біблії говориться, що "надлюди", що панували на Землі, почали "пустувати" з дочками людськими; потім, уявивши себе богами, заходилися зводити самим собі вівтарі і т. ін.
За стародавніми тибетськими хроніками, на Землі послідовно існувало п ять цивілізацій, включаючи нинішню. Кожну представляла своя раса і кожна мала свій Місяць. Ми будемо говорити про п'яту цивілізацію людства, де провідна роль належить білій ("яфетичній") расі. Під третім Місяцем була атлантична цивілізація (панувала жовто-червона раса чи, за іншою термінологією, раса смуглявих). Існувала вона протягом 27 тисяч років. Ще раніше, під другим Місяцем, приблизно 40 тисяч років існувала цивілізація лемурів (темношкіра, негроїдна раса). А до неї панувала раса "сірих" (під першим Місяцем). Вона лише умовно називається цивілізованою. Період її життя — близько 70 тисяч років. А ще раніше півмільйона років існувала "нульова" раса — ніби підготовча, котра не мала свого Місяця.
Цікаво, що на Землі можна зустріти представників усіх цивілізацій, включаючи й нульову, хоча, звичайно, людські раси сильно перемішались. Так, знаменитий йеті (снігова людина) — рудимент нульової раси. Я особисто бачив живого йеті, а в гірському монастирі Подайте зберігається його мумія.
Залишки лемурів — це племена аборигенів в Австралії і негрів у Центральній Африці. А жовтих і червоних (монголоїдів, індійців, жителів Океанії) на Землі нині не менше, ніж в Атлантичну епоху, і не менше, ніж білих. Отже, близько 13,5 тисячі років тому після безмісячних 7000 років ("сутінки богів") ми, земляни, одержали вчетверте штучний супутник — Місяць.
Зрозуміло, така космічна операція здійснена не для того, аби світити закоханим уночі. Місяць — це гігантський програмуючий і коригуючий блок життєвих процесів на Землі. В колі його впливу перебуває не лише людство в цілому, а й кожна особистість і взагалі все живе. "Місяць, — записано в Біблії, — це голова вищих порядків, володар у височині . В "Упанішадах" зазначається, що на Місяці є Пуруша (особистість — Ю. К.) нелюдської природи. І дійсно, нові дані підтверджують, що на Місяці діє надзвичайно потужна ЕОМ Єва", тобто штучний інтелект, який програмує (в тій чи іншій мірі) суспільне життя на Землі.
Так от, для стабілізації орбіти і, головне, налагодження, перевірки надійності, доведення до повної потужності цього найскладнішого комплексу знадобилось понад 5000 років. Підмісячний світ був створений. Це сталося 5508-го року до н. е.
Від автора:
Згодом я знайшов цілий ряд свідчень того, що говорив Гуру про Місяць (ймовірно, читачі й самі зустрічали дещо в різних джерелах). Більше того, ще в 70-х роках Гуру припустив, що американці припинили польоти на Місяць не випадково, а через якусь попереджувальну інформацію про можливі наслідки і санкції. И це підтвердилось у моїй бесіді з академіком В. Амбарцумяном.
Доведено, що щільність Місяця вдвічі менша, ніж Землі. Тобто він не може бути "плоть від плоті" Землі. Професор О. Крикунов пише: "Місяць — тіло чужорідне в нашій Сонячній системі. Він не утворювався разом із Сонцем, Землею та іншими планетами цієї системи. Його, ненауково висловлюючись, хтось притягнув до нашої системи й повісив біля Землі [Цит. за: Павличенко Е. С. Человек земной — феномен космический. — К, 1993.—С. 79].
Шведський вчений А. Альвен підтримав гіпотезу, згідно з якою наш нинішній супутник — Місяць — не одразу потрапив на свою орбіту, а був астероїдом. Колись Місяць настільки наблизився до Землі, що місячна гравітація викликала жахливе підняття океанських вод, спучування земної кори й "приплив" розжареної магми в надрах нашої планети. Лише згодом він віддалився від Землі, але самостійно продовжувати свій шлях вже не міг. Вчені Каліфорнійського університету вважають, що Місяць і досі є однією з причин багатьох землетрусів.
Нарешті, на користь "місячної'' гіпотези катастрофи свідчать міфи багатьох народів. Бушмени Південної Африки розповідають, що Місяць з'явився на небі лише після Потопу. Грецький епос подає напівлегендарну щасливу країну Аркадію в Пелопоннесі. Щоб підкреслити її глибоку давнину, жителів називали проселенідами — "домісячними"! Цей міф підтверджував і Аполлоній Родоський, хранитель Александрійської бібліотеки (III ст. до н. е.). Посилаючись на рукописи, для нас безповоротно втрачені, Аполлоній писав, що на земному небі не завжди сяяв Місяць.
У цілому ж складну проблему походження Місяця й досі не вдалося остаточно розв'язати.
У міфах догонів (плем'я в Африці, у якого виявлені дивовижні — "нетутешні'' — астрологічні знання) безпосередньо говориться, що Місяць з'явився на небі після Потопу. І в легендах інших народів, наприклад майя й ацтеків, йдеться про "небо без Місяця". Аналіз місячних порід показав, що його ґрунт, який складається з окислів, міг з'явитись лише в кисневому середовищі.
Із стародавніх часів намагаються з'ясувати загадку руїн Тіауанако — міста на березі озера Тітікака в Південній Америці. На брамі, витесаній з однієї цілої брили, знайдені дивні малюнки... Орнамент із фантастичних істот і геометричних знаків, на думку деяких дослідників, є не чим іншим, як календарем ще того часу, коли Земля оберталася навколо своєї осі за 30,23 години. Оскільки період її обертання навколо Сонця істотно не змінився, рік мав складатися із 290 "подовжених" днів.
Аналіз календаря нібито виявив, що сонячні затемнення тоді були надзвичайно частими. Диск Місяця був у 14 разів більшим, ніж тепер, а відстань до нього становила всього 5,9 земного радіуса. Рік поділявся на 12 місяців по 24 дні з двома "компенсуючими" днями. Атлантолог може вбачити в цьому підтвердження гіпотези захоплення Місяця Землею 11 тисяч років тому [див.-. В поисках Атлантиды. — М., 1986. — С. 221-223].
У истории есть своя правда, у легенды — своя.
В. Гюго
Гуру вів далі:
— Спочатку давайте звернемося до легенд і переказів арійського циклу. В них вашій землі, теперішній Україні, приділено велику увагу. Арійські перекази "північного циклу" в нас, у матху, ретельно зберігалися, а у вас, у Києві, про них навіть уяви не мають. А вони дещо прояснюють.
Шістдесят тисяч років тому на Землі настало четверте зледеніння. Воно пройшло по лінії Київ-Волгоград і відповідних широтах Західної Європи та Азії. "Атлантична" доба закінчувалась; на Землі все ще панувала жовта раса — її нащадки: стародавні єгиптяни, китайці, монголи, американські індійці (індіанці), народи Океанії. Біля самої крайки льодовика, що охоплював усю північну півкулю в пік зледеніння (приблизно 23 тисяч років тому), почала формуватися нова, молода раса землян: білі мутанти — люди, чудово пристосовані до холодного клімату, творчо обдаровані, винахідливі, соціально організовані, здорові й дужі фізично.
І це цілком закономірно. Адже суворі умови півночі стимулювали інтелект, волю, змушували людей постійно трудитися, нетрадиційно мислити, постійно оновлювати свої знання, вдосконалювати навички.
З таненням льодовиків люди білої раси, чисельно збільшуючись, просувалися у північні краї слідом за повільно відступаючим холодом. Звичайно ж це були каїніти (втім, ця назва умовна, самого Каїна вже багато тисячоліть не було на світі). Згодом, завдяки древнім грекам, вони одержали назву гіпербореї, а ще пізніше арії.
В історичному плані арійський фактор чітко не проявляв себе до середини VI тисячоліття до н. е. — моменту "створення'' світу, тобто початку програмного розвитку людства на п'ятій стадії всесвітньої історії [В єгипетській концепції антропогенезу, яку поділяють західні масонські школи і теософи, йдеться про п'ятий період всесвітньої історії, про п'яту пануючу расу. В арійській же (східній) концепції ідеться про четвертий період і четверту расу. Річ у тім, що ари ведуть відлік епох людства, починаючи з "сірих", попередників лемурів, а єгиптяни "сірих" вважають другою расою. Перша, за їх ученням, — "раса йєті", збереженим рудиментом якої є "снігова людина". Деякі автори, наприклад, О. П. Блаватська, не сприймають цю расу за людську, тому що вона не має інтелектуального розуму (це були, вірогідніше, тварини)]. Це можна пояснити трьома причинами. 1. Не було передвістя з Неба — воно з'явилося і стало постійним фактором історії лише з моменту запуску місячного програмно-космічного комплексу. 2. Для того, щоб Земля, очистившись від вічної криги, стала придатною для проживання людей, формування цивілізації, повинно пройти не менше 3,5-4 тисячоліття. 3. Відсутність особистості відповідного діапазону — вождя і учителя, словом, не було аватара [Аватар (санскр.) — божество в людському вигляді, вождь і учитель людства].
За переказами, до середини VI тисячоліття до н. е. крижаний панцир, що тиснув на європейську землю, розтанув. На місці Балтійського моря утворилося гігантське водоймище, що загрожувало прорватись через весь континент до Чорного моря. Потеплішав і зволожився клімат. Ліси Центральної Європи буяли віковими липами, дубами, кленами, в'язами.
Відчутнішими ставали хвилі зайшлого населення з півдня та південного сходу — мисливців, рибалок, збирачів диких рослин і трав. Назустріч їм рухалися з північного заходу нечисленні, але добре організовані племена світловолосих, блакитнооких, рослих, довгоногих людей. Люди Півночі, вони зовсім не були схожими на мешканців тундри — темноликих, низькорослих, ширококостих, вайлуватих. На оленях і собаках вони рухалися на південний схід, змінюючи стоянки через кожні 30-50 років, обростаючи місцевими мешканцями.
У них не було показної гордовитості, хоча і відчувалась якась вища природа. Вільно асимілюючись з млеччха [Млеччха — варвар, неарієць](аборигенами) і навіть сприймаючи місцеві звичаї, вони все-таки оберігали свою віру — культ сонячного світла і жінки — берегині вогнища і кули [Кула — сім'я].
Співали вони переважно про якесь далеке північне місто-матрику [Матрнка — мати], що знаходилось на острові Туле, гірські масиви якого височіють над холодними хвилями у відблиску полярного сяйва і оповиті білими туманами, а долини потопають у смарагдовій зелені.
Згодом, коли у них з'являться аватар і велика усвідомлена мета, їх назвуть учителями людства, людьми "нетутешніх знань і навіть (подекуди) богами. Але й перед "створенням світу", під час їх стихійного розселення, навколишні племена не могли не потрапити під вплив інтелекту і духу аріїв. їх перекази і гімни дихали глибокою інтуїцією, космічною свідомістю, таємницею "подвійного" походження людства. "Небо — мій батько, — співали вони, — вів зачав мене. Всі небесні створіння — моя сім'я. Моя мати — Земля. Вивищена частина її поверхні — лоно її, там батько запліднює надра тої, яка одночасно дружина і дочка його". Крім того, гімни пророкували, що скоро народиться аватар — вождь, пророк аріїв та інших племен. I день настав — один із днів 5527 року до н. е. Це рік народження Рами.
У давньоіндійській поемі "Рамаяна" він оспіваний як Рамачандра — головний герой, прославлений аватар, якого часом прирівнювали до бога Вішну. Але свою божественну сутність Рама виявив 5508 року (рік створення світу!), коли в дев'ятнадцятирічному віці прийшов на берег Дніпра.
Тут Гуру посміхнувся:
— Ось що значить біблійна дата створення світу! Це момент народження арієзованого підмісячного світу, і він пов'язаний з Рамою і вашими дніпровськими кручами...
Явь наших снов Земля не истребит!.. М. Волошин
— Як свідчать перекази, Рама володів здібностями ясновидця, він успішно займався зціленням. До нього ще в юнацькі роки з повагою ставилися не тільки прості люди, а й старійшини. Все це надавало авторитету Рамі, і кількість його прихильників, однодумців швидко зростала.
Однієї літньої ночі Рама прийняв основну інкарнацію: уві сні йому з'явився посланець Неба, котрий відкрив таїну його подвійного народження, розповів про вготований йому шлях, про його месіанську роль і благословив на шлях аватара. "Вождь людської слави, — почув він голос із Неба. — Веди, навчай, твори".
Незабаром Рама взяв символ Овна — досить миролюбної, благородної і сміливої тварини, яка завжди стає на захист свого стада і веде його за собою. Знак Овна в поясі зодіаку почали називати знаком Рами. Цікаво, що Ісус Христос також водив за собою людей під знаком Овна (Агнця). Та й зображали його у перші роки християнства виключно у вигляді агнця, який лежав на хресті.
У 5508 році до н. е. Рама зі своїми людьми вийшов на гористий, порослий лісом берег великої ріки. Згодом цю ріку називали по-різному: Ерак, Нерпа, Борисфен, а слов'яни назвали Дніпром. А був тоді Дніпро ширший, аніж за наших часів. Його низький лівий берег ледь проглядався з київських гір. Раму та його людей вразили величне голубе розложище, мальовничі високі узгір'я, розпадини, вибалки правого берега, ближчі й далекі острови, огорнуті зеленню. А за спиною ряхтіла під сонцем облямована лісистими пагорками затишна долина, якою, посеред широкого лугу, текла невеличка річка, і в неї впадали два струмки. Це тепер центр Києва — Хрещатик.
Здавалося, що квіти, трави й кущі привітно всміхалися до людей, похитуючись од сідаючих на них важких джмелів і бджіл.
Але не в травах і квітах, кряжистих дубах, кленах і в'язах, шелесті рокит, плакучих верб була головна принада цих місць. Скоріше знов на правобережні урвища! Отут головна принада — у відкритому для погляду розмаху величних далечей, з яких сходить сонце. Вони, ці віддалини, йшли смугами одна за одною, і кожна була витримана у власних барвах, освітленні й млі серпанку. А ближче розкинулася синя гладінь великої ріки.
Наче якийсь чарівник зібрав тут усю красу Європи й розгорнув у широку, хистку від нагрітого повітря панораму.
І Рама звелів палити багаття, ставити житла й готуватися до священнодійства. Свою домівку він улаштував на схилах пологого пагорба поблизу річки (то був Хрещатицький ручай). Поряд межи дубів обрали майданчик для молитов до Сонця, поминання предків, для проповідей і співів священних гімнів.
Від автора:
Коли ми були 1973 року в Києві, Гуру показав ці місця. Оселя Рами стояла неподалік монумента незалежності України, священний майданчик — трохи вище від нинішньої консерваторії. На місці пам'ятника Дружби народів України й Росії, ближче до урвища, був ще один майданчик для священних зібрань і молитов.
— Поступово оцю розпадину між кількома пагорбами — стан Рами — заселяли зайшлі люди. Сюди приходили напівдикі тубільці, котрі мешкали біля Дніпра та Почайни і в навколишніх лісах. З аріями в них складалися добрі стосунки. Щезав мовний бар'єр. За рік місцеві мисливці вже слухали проповіді Рами.
Великий Втаємничений діяв, я сказав би, за певною програмою, спущеною "згори". Він, ще будучи на берегах Рейну, ушляхетнив культові обряди, заборонив людські жертвоприношення, скасував інститут кровожерливих жриць-друїдес, увів культ Матрикшайї — жінки-матері, зробивши її охоронницею домашнього вогнища. Це — прообраз вашої Берегині. Було також започатковано свято Матері-Ночі — свято Сонця, розквіту природи, життя, яке прижилося в Київській Русі як свято ночі Івана Купала. Саме звідси, з київських земель, воно й пішло усім слов'янським світом.
Далі Рама заборонив споживати вміст шлунків убитих оленів, турів та інших тварин — скасував цей нечистий звичай напівдиких мисливців. Споживання сирого м'яса ще залишилося. За звичаєм такі органи вбитих тварин, як серце, печінка, нирки, легені, з'їдали ще теплими. З'явився й обряд, вірніше, правило зовнішнього обмивання, причому з милом. Неподалік оселі Рами спорудили милоробню. Мильну масу робили з особливих трав і грязей за рецептом самого Рами (то була перша милоробня від створення світу). Пацюків і мишей проголошено нечистими тваринами — їх перестали вживати. Всі ці правила більше стосувалися довколишніх мешканців лісів, які приходили до стану Рами й училися в аріїв. Навчав він і землеробства — зрозуміло, його зачатків. Одне слово, рішуче и цілеспрямовано здійснював свою цивілізаційну місію.
— Отже, молодий чоловіче, — тут Гуру усміхнено прижмурив очі, — фізичне очищення людства, як і духовне, розпочалося на вашій Батьківщині. Це й було "світове начало':
Одного разу в розпалі золотої осені, стоячи на одній з прибережних гір, Рама немов зачарований дивився на дніпровські далечі. Широка річна блакить і золото берегів, островів, пагорбів і долин. Синь і пожовть. Вода й вогонь — іпостасі життя.
Тут, на київських висотах, у рік створення світу народилася ідея жовто-блакитного штандарта, того самого незнищенного двокольора, що сидить в мозку кісток українців. І не хлібне поле під чистим небом він символізує (хоча чого б і ні: символ може бути багатозначним), а первісно, одвічно відому архаїчним аріям "стрижневу" ідею творення Космосу й життя, їх першооснови. Рама пробув на київських землях майже п'ять років і потому за велінням "згори" рушив на схід. Велика місія, розпочата на вашій Київщині в рік створення світу, тривала. В Придніпров'ї залишилися культові обряди. Зосталося й багато людей Рами — майбутнє ядро Трипільської культури. На честь свята Сонця з дніпровських круч далеко лунав передзвін бронзових брил і далеко видно було нічні вогнища.
Та головне, що закорінилося під впливом Рами на берегах Дніпра, — це шанування жінки-матері, "дароносиці", охоронниці вогнища, Берегині. В азіатських країнах, куди пішов Рама і де його люди сприяли створенню перших цивілізацій, жінка так не вшановувалась. Вона виявилася жрицею лише домашнього вогнища, господаркою в домі, точніше, на кухні. Але в Європі, особливо в південно-східній частині, переваги жінки простежуються до новітніх часів. І не лише на землях Припонтиди. Скандинавські чарівниці, Волюспа "Едди", кельтські друїдеси, віщунки й фракійські вакханки, нарешті, дельфійська Піфія — все це від аріїв, від Рами, від прото-української Берегині.
Человек рядом с Небом; Его мысли — мысли Неба.
Из древнеарийских песнопений
— У північних легендах Рама постає як продовжувач учення Наради — напівбога архаїчних аріїв, котрий жив за часів Атлантиди. В Махабхараті [Одна із книг Ведичного циклу] — це найзагадковіша постать. Він дав аріям основи "нетутешніх" знань, а Рама виступав неначе як їх ретранслятор.
Рама говорив: народившись, людина потрапляє в незалежні від неї умови підмісячного світу. Вона ще може, іноді з чималими труднощами, обрати країну, в якій їй краще жити й працювати, але вона не може обрати середовища, бо призначена до нього долею і має сама знайти або створити собі умови для життя. Задля цього людина мусить учитися.
Рама навчав технології і медицині — як обробляти землю й отримувати добрий врожай, як робити з глини посуд, виплавляти бронзу, будувати житла, як робити дволезі мечі й обладунки, як лікувати людей і як запрягати коней...
— Та невже без вашого напівбога Рами люди не навчилися б запрягати коней? — перебив я іронічно Гуру. — Адже це в колгоспах навіть діти вміють.
— Стародавні греки знали атомістику, створили Парфенон, Афродіту Мілоську, "Медею", але так і не навчилися запрягати коней. Вони надягали хомут коневі на шию, тоді як треба на плечі (це вдесятеро збільшує тяглову силу). А доколумбові народи Америки... Вони вміли обчислювати місячні орбіти й робити трепанацію черепа, а колеса так і не придумали. Тож даруйте, але Рама знав, що робив.
Та головне — він людей учив цивілізованих стосунків. Рама казав: не може бути справді людського суспільства без високої сонячної релігії і її служителів, без священних капищ і мандир (храмів), без шляхетних Пушан (вихователів) на чолі з аватаром (божеством у людській подобі), без обраних народом і Небом слуг Великого Агні (праведних суддів), без натхненних художників і співаків — творців Ананди (блаженства), без Каві (віщунів), Гуру й Пандитів (учених), котрі проганяють Авідью (невігластво), і, звичайно, без Матрикшайї — жінки, дружини, держальниці Соми (охоронниці домашнього вогнища, утішниці).
Так народжуються життєві структури суспільства, закони. Без них людина — не Пуруша (не особистість), суспільство перетворюється на глек із павуками, зграю звірів або отару баранів. Люди рівні перед Небом. На всіх однаково ллється сонячне світло. Та вони різні за інтелектом і духовним складом. І не можна їх змішувати, руйнувати екологічні ніші, у яких живуть різні верстви народу.
Чого так має бути? Рама пояснював: того, що суспільство людей і сама людина — творіння Неба (хоча їх і створено із земної матерії). Суспільство на небесах подібне до людини — її душі, духовної сутності. Душа — "одиниця" за людською подобою — властива небесам. Вона збагачується світлом знань і любові з одного джерела — Бога-Сонця, Вседержителя. Утворюється Саюджья — союз Божого й людського. І ця Саюджья має підкріплюватися необхідними структурами й організацією. Інакше щезне людська Сахаджа Харма (природний Закон Буття).
Головне, вчив Рама, — серйозне ставлення людей до знань, до свого генія. Потрібно називати речі своїми іменами. Коли люди перестають це робити, суспільство руйнується — точніше, справи робляться, але руйншні для суспільства; воно загрузає в самоомані, не розрізняє добро й зло, світло й темряву, починає жити на рівні маразму.