Після двох тижнів успішного перебування в Зимовому Поході, армія УНР зупинилася на відпочинок у запіллі денінкінської армії, де не було бойових частин останньої, а адміністрація Денікіна, разом із міліцією, повтікала. Згідно з наказом Командарма, 3-тя дивізія розташувалася в м. Старий і Новий Животів (Київщина, Таращанський повіт), де мала відпочивати й приводити себе до порядку на протязі двох тижнів.
Був це час, коли зірка ген. Денікіна погасала. Відступ його армії мав панічний характер, і вже не було сумніву, що доля її припечатана. У зв'язку з цим і доля Української Галицької Армії, що опинилася під командою Денікіна, змінилася. Мавши це на увазі, було вирішено вислати до Головної Команди УГА (м. Винниця) делеґацію від армії УНР з метою договоритися до поновного з'єднання обох армій. Головою делегації Командармом було призначено полк. Ніконова, з Волинської дивізії, а його помішником мене — тоді командира 7-го п. Синього полку.
Перед моїм виїздом полк. Трутенко запросив мене до себе. У хаті, крім нього, нікого не було. Він вийняв із кишені листа й тримаючи його в правій руці, звернувся до мене:
— По дорозі до Винниці ви будете переїздити через Липовець. Там мешкає моя родина. Адреса ось на коверті. Будь ласка, вступіть до моєї хати й передайте цього листа моїй дружині.
Я був дуже заскочений…
— Передати листа вашій дружині? В Липовці? Адже ж ваша дружина є тут, разом із вами… Та ж вона мешкає ось у цій самій хаті, де ми є зараз…»
Зі здивування, я говорив швидко, але з перервами. «Може полковник захворів на тиф, промайнуло в мене в голові». Настала прикра павза…
Трутенко зніяковів. Обличчя його почервоніло. Він вийняв хустку й непевною рукою витер піт зі свого чола. Було видко, що він не цілком панує над собою.
— Я помилився… Мені чомусь здавалося, що ви знаєте…
Ця пані не моя дружина, — майже пошепки сказав він мені й замовк. Потім, опанувавши себе, продовжував із удаваною свободою й певністю:
«Це ж усе зрозуміле! В цих обставинах, що тут є, я не міг не видавати її за мою дружину, бо це поставило б мене в дуже прикре положення… Але, це все між нами, прошу вас дуже», поспішно додав і передав мені листа, що його все ще тримав у руці.
«Я передам листа вашій дружині, а все те, що тут було, залишу між нами, згідно з вашим бажанням» — відповів я, уклонився й вийшов із хати. Залишив я полк. Трутенка з подвійним почуттям: з одного боку обурення, — добрий військовик у минулому, з відповідними кваліфікаціями, і ось тобі маєш… З другої сторони, — мені було шкода його як людину, що під тягарем запізнених пристрастей тратить ґрунт під ногами, й шкода за те упокорення, що його він пережив підчас розмови зі мною.
Я не зрадив таємниці «запізненої квітки», але правда вийшла на світло й без мене. Дружина полк. Трутенка, якій я передав листа, довідалась, що дивізія буде в Животині аж два тижні, поїхала туди, але було вже «по всьому».. Чоловіка вона не знайшла, але бачилась із тими, що врятувались, і оповіла їм, хто є вона, а хто та друга… Пані Трутенкова знала про все, але те, що вона оповідала мені в цій справі, залишиться при мені.
У Винниці наша делеґація досить швидко дійшла до порозуміння з представниками УГА й обидві сторони підписали договір, на підставі якого армії мали в короткому часі з'єднатись під спільною командою генерала М. Омельяновича-Павленка. Це давало перспективу на успіх нашої боротьби за незалежність. Однак, на підставі всього того, що ми бачили й чули підчас переговорів, у нас не було оптимістичного настрою з приводу підписання договору. Ми мали великий сумнів щодо можливости переведення договору в життя. На жаль, наші сумніви справдилися.
У кінці грудня 1919 р., якого саме дня, вже не пам'ятаю, пізно вночі я вернувся до Животова. Мене вразило, що при в'їзді до містечка не було нашої варти. Для мене було ясно, що дивізія чомусь вирушила завчасно, але куди? Ніч була темна; на вулицях — ні душі; ані в одному вікні не світилося. Я під'їхав до хати господаря, що в нього мешкав перед від'їздом до Винниці, й застукав. Ніхто не відгукнувся. Я застукав знову. У відповідь мовчанка. Перейшов до другої хати й застукав кілька разів. Ніхто не відізвався. Те саме повторилося й у хаті третього сусіда. Мені терпець урвався і я голосно наказав:
— Відчиніть, бо виламаю двері!
Нарешті почувся переляканий голос:
— А це хто там?
Я назвав себе й додав, що мешкав у його сусіда, Степана, стукав до нього, але він не відзивається.
— Зачекайте, я тільки накину кожуха.
Разом ми пішли до першої хати й застукали.
— Степане! Відчиніть-но, це я, Петро.
Двері негайно відчинились. Очевидно господар усе ще був на сторожі, біля дверей. При світлі лямпи мій господар пізнав мене.
— Дяка Богові! Це ви, живі й здорові. А я думав із переляку, що це денікінці.
— Денікінці? — перепитав я, — чи вони є в містечку?
— Були. Вчора пішли, але страх залишився…
Господар оповів про трагедію й додав:
— А тих двох старшин, що мешкали в мене, разом із вами, денікінці забили… Ми тут переховали кількох ваших людей, що повтікали з полону; завтра заведу вас до них. Од них про все довідаєтесь. — Зо мною мешкали мій ад'ютант, сотник Григоренко і старшина для доручень при штабі полку, хорунжий Борис Филь. Обидва були хворі на тиф і їх возили в полковому екіпажі. Залишив їх у стані, що давав надію на видужання…
На другий день вранці господар повів мене спочатку на те місце на шляху, де стояла дивізійна колона підчас нападу денікінців. Це було дуже легко пізнати по червоно-бурих плямах вздовж шляху — захолонула кров постріляних і порубаних… Коли ми повертали, господар завів мене до невеличкої каплички й сказав:
— Подивіться в середину, може пізнаєте. Я відразу пізнав: у середині висів, весь закривавлений, мій светер із верблюжої вовни, що я його був дав хворому хорунжому Филеві..
У одній із селянських хат, куди мене привів господар, я застав полк. Яворського, сотника Спиридона Довгаля, що заступав мене під час моїє відсутности, сотника С. Іващенка, рівнож Синього полку, і кількох козаків. Яворський і Довгаль були хворі на тиф; Яворський у тяжкій формі. Він тому й врятувався, що лежав у хаті — його мали відвезти до лікарні. Ці наочні свідки переказали мені все, що вони бачили й пережили. Я доручив сотн. Іващенкові відвезти хворих до шпиталю в Винниці, де я сам лікувався від поранення й мав там приятеля лікаря. Полк. Яворський по дорозі помер, а сотн. (тепер пполк.) С. Довгаль у шпиталю вилікувався.
Далі подам зізнання свідків трагедії: вояків, що я їх був знайшов після трагедії ще в Животові, як рівнож і тих. що їм пощастило було втекти з полону пізніше, й тих решток дивізії, що врятувались тому, що були на конях. Подаю прізвища лише тих із них, що ще живуть, і я знаю, де саме вони перебувають.
Це все знайомі читачам прізвища: ген. Михайло Крат, пполк. Спиридон Довгаль і б. сотник, а тепер пан отець, Семен Іващенко. Цілком можливо, що живуть іще й інші наочні свідки знищення 3-ої дивізії, але я про це, на жаль, не знаю.