Ми так i присiли.
Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
- Та пiшли! - каже Книш. - То хтось балується.
- Нє, не балується. "Рятуйте" кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? загукав Бурмило.
Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: "Цс!" Та було вже пiзно.
- Тут! - писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
- Го-го! Дак це ви?! Голубчики! - розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. - Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
- Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
- Ех, ви... ш-шмаркачi! - нареготавшись, сказав Книш. - Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
РОЗДIЛ XII
"Не зви мене бiльше - Ява, зви мене - Кукурузо!"
Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей - сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу - тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
А дiд Салимон каже:
- А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
- Та його ж не було в селi, - пiдкидає Гриць Чучеренко.
- А де ж? - "дивується" дiд Салимон.
- Таж у кукурудзi блукав... тиждень чи два.
- Гга-га-га! - реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
- Ми недавно компаси одержали... Не треба?
- Га-га-га!
- Го-го-го!
- Ги-ги-ги!
- От хлопцi!
- От артисти!
- I кiна не треба!
- Ге-ге-ге!
- Гу-гу-гу!
Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
- Привiт кукурузнику!
- Здоров, козаче!
- Наше вам вiд королеви полiв!
Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму "Тарас Шевченко" (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах - уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках... Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй - вулицею...
Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!
Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку - вiн до мене якраз намiрявся.
- Здоров, Павлушо! - серйозно-серйозно сказав вiн. - Я до тебе.
- Здоров, а я до тебе!
- Попрощатися йшов, - одвiв убiк очi Ява.
- Що, посилають кудись? - здивувавсь я,
- Та-а! - махнув рукою Ява - Зовсiм з дому тiкаю.
- Куди?!
- На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.
- Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.
- Буває. То ти не знаєш.