Він поїхав сьогодні. Я провела його до маршрутки, що повезла мого колись карамельного хлопчика у Бориспіль. Там він сяде на літак і рушить до своїх фіолетових тигрів. Сидітиме на горі й писатиме хоку. Навчиться літати й вірити у якогось бога. Він буде щасливий там.
Принаймні, мені хочеться у це вірити. Нехай це хоч ненадовго стане моєю новою ілюзією.
Я ж залишаюся. Я не схотіла, не змогла почати все спочатку. Я злякалася починати спочатку. Надто вже звикла до сірих ранків і гнійних пересудів за спиною.
Кепська звичка. Просто чергова шкідлива звичка. Та позбавитися її не можу. Вона вкарбувалась у мене набагато глибше за Олексу і його мрію. А гарна у нього мрія, що тут скажеш… Мені б таку мрію…
Ми залишились утрьох: я, кішка, що іноді заходить у гості, та зелена рибина на стіні. Я все ніяк не зберуся пофарбувати рибині очі. Я хочу зробити їх блакитними, але не знаю, як. Бо вони чорні. Я хотіла знайти того чоловіка, що продав мені її, спитати в нього, які фарби треба змішувати, аби перетворити чорний на блакитний, та він зник. Може, пішов у якийсь інший провулок. А може, його й не було…
Роздивляюся свою рибину. Подумки питаю: «Рибо, ти справжня?»
У вікна обережно стукає вечір. Прохолодний, похмурий, тихий. Я відчиняю вікно. Заходь, не соромся. Я не скривджу тебе. Ти подобаєшся мені не менш, ніж щоденні сірі ранки. Я просто не роздивлялася тебе раніше, не
розглядала зблизька, не знайомилася з тобою. Бачила крізь шибку, але не вдивлялася…
Дзвонить Ліля.
- Привіт, - каже вона, - поїхали на гульки?
- Навіщо? - питаю я.
- Що з голосом? - лякається Ліля. - Депресія?
- Він поїхав, - повідомляю я їй, - а кішка залишилася. І риба залишилася. Я не могла кинути кішку. А рибу могла.
- Яка риба? Хто поїхав? - панікує Ліля.
- Риба - зелена. Поїхав Олекса.
- Так, сиди вдома, я зараз приїду, - рішуче каже Ліля.
Таки думає, що в мене депресія. А що в мене насправді?
Та нічого… Трохи суму, трохи віри, трохи сподівань і спогадів - непоганий коктейль. Принаймні, у ньому немає ніякої параної.
Ліля приїжджає із пляшкою мартіні та шоколадними цукерками. Вдирається, фурія, у мою фортецю, тицяє мені пляшку до рук і зосереджено роззирається. Ліля вирішила брати бика за роги, рятувати мене. Як завжди, невчасно…
- Оця риба? - тицяє пальцем у картину.
- Ага, - приречено кажу я. Коли Ліля когось рятує, краще їй не заважати, не потрапляти під руку - бо ще вб’є ненароком…
- Ясно. А це що?
Вона помічає оберемок вже сухих троянд, що стоять у відрі біля стіни.
- Троянди.
- Це колись було трояндами. Зараз це вже сміття.
Викидаємо.
Вона хапає квіти. Сичить - укололася. Так тобі і треба, думаю я. Мені боляче дивитись, як вона їх викидає. Мені завжди боляче викидати квіти, не кажучи вже про ці, Олексині. Мені завжди шкода квітів.
- Вони померли, - кажу я, проводжаючи троянди поглядом.
Ліля садовить мене на канапу, тягне келихи й пляшку.
Чому вона так переймається мною? Раніше такого за нею не помічала… Невже справді вирішила зробити з мене собі справжню подругу? Невже сподівається, що це в неї вийде?
- За нас! - наливши, виголошує тост.
- За нас - це за кого? - цікавлюся я.
- За тебе й за мене. За файних дівок.
- А, ну, якщо за файних дівок… - я п’ю.
Ліля багато розмовляє. Розповідає випадки зі свого життя, переповідає діалоги, що трапилися між нею та її знайомими, яких я зовсім не знаю, жартує, сміється. Сама собі Пєтросян…
Я дивлюся на неї. Слідкую за рухами. Спостерігаю за пальцями, які, ніби відчуваючи мій погляд, знову починають відбивати ритм.
- Хочеш, розповім про гіпноз? - перериваю її розпо відь.
- Що саме? - питає Ліля.
- На п’яних він не діє, - кажу я й допиваю вміст келиха.
- Чому? - питає Ліля.
Я розповідаю. Тим часом наливаю собі ще і знову п’ю.
За декілька хвилин її пальці заспокоюються. Вона слухає мене уважно - їй справді цікаво. Чому вона припинила свій ритм? Тому що так зацікавилася розповіддю? Чи я переконала її, що на мене він не подіє?
О, привіт, параноє! Давно не бачилися! Я усміхаюся собі.
- Ти чого? - дивується Ліля. - Чого усміхаєшся?
- Це я не тобі, - кажу я.
- Я бачу.
Ліля напружена. Надто напружена. Здається, вона вирішила, що мій дах таки остаточно поїхав. Здається, в цьому її переконує моя усмішка. Треба буде потренуватися так посміхатися перед дзеркалом, думаю я, згодиться на майбутнє. Іди вже, з тією ж усмішкою думаю я, тікай, боягузко!
Тобі тут нема чого лікувати. Тут лікувати вже має психіатр.
Ліля тримається ще годину. Вона відважно продовжує свої розповіді про невідомих мені людей у невідомих мені ситуаціях, а я вдаю, що слухаю. Насправді я далеко: я думаю, як там зараз Олексі. Чи дістався він до гір? Чи бачив захід Сонця? Чи написав хоча б одного вірша?
Визнаю: мені дуже не хотілося цього, але це сталося - він став моєю ілюзією. Якщо не він сам, то принаймні його щастя у невідомій далекій країні. Незвична ілюзія. Проте непогана. Хоча б тим, що зруйнувати її буде дуже важко.
Я проводжаю Лілю до дверей. Вона йде розгублена і трохи налякана. Я смачно цьомаю її у щічку, і вона тікає.
Зачиняю двері. Повертаюся до кімнати. Залишки мартіні допиваю просто з пляшки.
У двері дзвонять. «Ліля повертається!» - подумки виголошую я та уявляю собі фільм із такою назвою.
Фільм жахів, ги-ги! Коли відчиняю двері, то клякну на порозі. Стає не до жартів. У дверях стоїть дівчина, схожа на мишу. Донька мого Ізі.
А я думала, що кульмінацією нашестя гостей у мою хату був Олекса…
Вона мовчки дивиться на мене. Роздивляється. Вивчає.
Збагнути, що в неї на думці, неможливо. За чорними бісеринками очей не видно геть нічого.
- Ну, привіт, - кажу я їй.
- Привіт, - каже вона, - запросиш?
- Звідкіля дізналася мою адресу? - цікавлюся я.
Запрошувати не поспішаю. Сподіваюся, що вона піде, не заходячи. Вона мені не подобається на якомусь підсвідомому рівні. Згадую все, про що ми розмовляли з її батьком.
Думаю: чи мені вона не подобається? Чи хтось дуже хоче, аби вона мені не подобалася?
- Прочитала в записнику батька, - винувато відповідає вона.
- В записнику… - повторюю я.
Отже, був записник. Де був записник? Чому його знайшла ця миша, а не я? Невже свій записник Ізя залишив для миші? Вона не поспішає продовжувати розповідь.
Вона чекає на запрошення.
«Грець із тобою!», думаю я й кажу:
- Заходь.
Вона заходить. Скидає черевики. Проходить до кімнати.
Роззирається. Повідомляє:
- Гарна рибина.
- Я знаю, - кажу я, наздоганяючи її, - мені вона теж подобається. Вип’єш чогось?
- А що в тебе є?
Що в мене є? Декілька ковтків мартіні та пляшка пива у холодильнику… Ні, не треба. Миша швидко напивається - я це пам’ятаю.
- Чай, кава, молоко…
- Кави, будь ласка, - прохає миша й сідає на канапу.
Зухвале створіння…
Варю каву, приношу. Вона робить декілька ковтків.
Питає:
- У тебе палити можна?
- Можна, якщо розповіси про записник, - кажу я.
- Для цього я й пришла, - знизує плечима миша й дістає цигарки.
Записник було призначено мені. Я мала отримати його одразу після смерті мого любого друга. Та миша надурила нас: і мене, і його. Його - посмертно. Вона вкрала його записник і сама запхала туди свого довгого мишачого носа. Вона знайшла ключ під килимком, відкрила шафку, вкрала записник і поклала ключ назад. Вирішила погратись у детектива.
Вона збрехала мені щодо Ізиних дзвінків і його алкоголізму. Вона залишила мені порожню шафку й відправи ла мене на пошуки істини невірним шляхом.
У той час, коли я гралась у контакт зі своїм тибетським хлопчиком, вона продовжувала війну з ними, розпочату її батьком. У той час, коли я переконувала себе у відсутності ворогів, миша цих ворогів досліджувала. Свиня вона, а не миша…
Чого ж їй треба від мене зараз? У мене вже інші ілюзії, я вже не маю жодного стосунку до їхньої сімейної священної війни. Це вже не мій хрестовий похід.
- Гаразд, - кажу я, вислухавши всі ці одкровення, - чого тобі треба від мене?
- Ти ж працювала з батьком над цим? - питає вона.
Привіт, думаю я, згадали…
- Не зовсім, - відповідаю чесно, - не зовсім працювала. Скоріше, він навчав мене. Оберігав…
- Ну, тебе хоча б навчав…
Вона заздрить мені. Вкрала мій записник, а тепер іще й заздрить! Вона, певно, вважає, що Ізя був мені за батька.
Дурненька, він був мені за домашнього шизика, не більше…
Я давно вже не маю жодної людини, яку вважала б чимось вищим за потрібну хатню тваринку. І це не я така погана, це відбувається з усіма, хто досяг певного віку. Просто не всім вистачає мужності визнати це.
Миша не розуміє цього - вона ще того віку не досягла.
Вона простягає мені записник - великий пухкий блокнот, який, здається, ось-ось розвалиться на окремі сторінки.
Блокнот теплий. Знаю, що це тепло миші, та чомусь здається, що воно - від Ізі. Притискаю блокнот до себе.
Я скучила за тобою, Ізю, приходь скоріше. Я знаю, що ти живий, і я скучила. Хіба цього замало для того, аби ти прийшов?
Миша витріщається на мене своїми невиразними очками. Що відбувається зараз у її мишачій голівці? Що там? Не бачу нічого за цими мишачими бісеринками.
Вона нервує мене.
- Ну і? - питаю я.
Вочевидь, така моя доля. Параноя не хоче мене відпускати. Не дає жити без себе. Стукає у двері в подобі Ізиної дочки.
- Батько майже розв’язав їхній шифр, - вона промов ляє «їхній» так само, як колись промовляв Ізя, - це як азбука Морзе. Це не картинки, не кольори, не звуки. Це ритм.
- Ритм, - повторюю я.
Я знала це. Звісно, ритм. І стукання пальцями по столу, і те кляте мерехтіння в телевізорі - все це ритм. Я знала це, але не могла уявити, що це - правда. Втім, не можу й зараз. Для мене ця війна вже давно перетворилася на гру, а гра, своєю чергою, вже давно втратила сенс.
- Мерехтіння? - питаю я. - Мерехтіння в телевізорі?
Миша здивовано дивиться на мене. Що, не чекала?
Я і без записника дещо можу. Мені б тоді той клятий записник - вони давно вже були б у моїй кишені! Ізя мене обрав, бо знав, що я розберуся. Я - не ти.
- Так, - підтверджує мої слова (і думки) миша, - мерехтіння. Зазвичай його не видно…
- Але, якщо довго дивитися, коли стомлюються очі, воно з’являється, - роздратовано перериваю її я, - це ясно. Який код? Що закодовано у цьому ритмі?
- Отут і виникає проблема. Батько майже розв’язав шифр. Мені здалося, що я зрозуміла його логіку, і я завершила роботу над шифром. Але, коли спробувала з’ясувати, що саме намагаються втовкти в наші голови тим мерехтінням, то побачила, що помилилася… - І прийшла до мене, аби я виправила твої помилки?
Господи, чого ж вона чекає від мене?! Невже таки сподівається, що я зараз усе кину і знову розпочну завершену вже війну? Невже не розуміє, що цей клятий записник уже не цікавить мене, бо ця ілюзія - вже не моя? Я могла би гратись у війну ще місяць тому, тиждень тому.
Але не сьогодні. Вона вкрала мій записник, а разом із ним - і мою війну, й моїх ворогів. Нехай тепер сама з ними й розбирається.
- Я хочу розібратися, - каже вона, - мені здається, що з твоїми навичками й цим записником у нас усе вийде.
- У нас? - перепитую я.
- Я розумію, ти сердишся, - каже вона, - але ти зрозумій: зараз не в тобі справа, і не в мені. Ця справа стосується всього людства. Нас потроху зводять з розуму, нам вкарбовують у мозок чужі думки, а ми сидимо склавши руки! Треба щось робити! Треба протистояти їм!
- Угу, - всміхаюся я, - кльово. Патетично. Книжки писати не пробувала?
Миша знову деякий час мовчки витріщається на мене.
Потім серйозно питає:
- Ти дурна? Ти що, не розумієш, як це важливо?
Ну відчепися ж ти від мене, втомлено думаю я, це тобі важливо. Мені - вже ні. Я дещо зрозуміла. Мене навчив Олекса: важко бути богом. Важко бути навіть напівбогом.
А для того, аби воювати з напівбогами, саме таким і треба бути. Це не моя війна, думаю я - знову чиїмись словами, знову не пам’ятаючи автора вислову.
- Гаразд, - кажу я, - чому ти вирішила, що неправильно розв’язала шифр? Що у тебе вийшло?
- «Купи сіль», - ледь чутно каже миша.
- Що? - перепитую я.
- «Купи сіль», - голосніше повторює миша, - у мерехтінні зашифровано наказ купити сіль.
- Купити сіль? - перепитую я.
Миша киває.
Мені вистачає декількох секунд, аби обробити інформацію - і я починаю реготати. Весело, голосно, істерично.
Вони зомбують нас, аби збільшити продажі солі. Хіба не смішно?
Миша тікає майже так само, як нещодавно тікала Ліля.
Вона не витримує моєї істерики. Буркоче щось про те, що краще завітає завтра, видирає з рук записника й тікає. Я точно знаю, що завтра вона не завітає. Вона ще не скоро зважиться завітати до мене, якщо взагалі зважиться… Та й навіщо? Вона вже зрозуміла, що я їй не допоможу.
Вона прийде у свій малесенький барліг, вона відімкнеться від телебачення й Інтернету, вона розкладе перед собою папірці з Ізиними кривими позначками і спробує знову розшифрувати ритм. І знову, і знову… І нічого в неї не вийде. Бо має ту ж саму проблему, що й Ізя - надто серйозно сприймає все навколо, у тому числі й ворогів. Вона навіть припустити не може, що розв’язала шифр вірно. Що саме наказ купити сіль ховається у тому клятому ритмі. Що це ще не Апокаліпсис - це репетиція.
Експеримент.
Вони так експериментують - шифрують наказ на кшталт купівлі солі, а потім проводять моніторинг усіх про дуктових магазинів, вираховуючи, на скільки процентів збільшилися продажі солі за звітний період. Меха нізму ще не увімкнули. Його ще тестують…
А ти ж пророк, Ізю, із захватом думаю я. Ти розповідав про Апокаліпсис, уважаючи його сьогоденням, не знаючи, що змальовуєш у своїй уяві майбутнє. Ти, любий друже, розповідав про те, що відбуватиметься, коли вони завершать експериментувати, оберуть оптимальний інструмент для впливу на підсвідомість і перейдуть до дій.
Апокаліпсис відкладено. Певно, він відбудеться ще не скоро. Принаймні, я на це сподіваюся. А ще сподіваюся, що помічу, коли це почнеться. А поки - нехай пограються.
Навіщо воювати з тими, хто грається? Це якось зовсім несерйозно…