Ранок світлий. Уперше за декілька тижнів визирає сонце. Я відчуваю себе вампіром, бо сонце мені не подобається. Воно надто відверте. Воно оголює всі мої темні кутки, перетворюючи мою затишну пилюку й таємниче павутиння на звичайний бруд, якого в цьому нестерпному світлі хочеться позбутися.
Воно примушує рано прокинутися, швидко зібратися і бігти геть зі своєї фортеці. Воно знищує фортецю - перетворює її на відкриту територію. Воно збиває з пантелику.
Йду світлою вулицею, дивлюся на людей, що скидаються на роботів. Тих самих людей, очі яких так весняно сяяли ще вчора, які ще вчора так щиро посміхалися одне одному, які вчора були барвистими, сповненими своїх ілюзій. Як швидко вони перетворилися на вранішніх роботів, як швидко увімкнули робочий режим…
Дивлячись на них у цьому вбивчому сонячному світлі, мимоволі починаєш вірити у загальну зомбованість. На якийсь момент навіть виникає думка: почалося. Почався Апокаліпсис. Роботи вийшли на вулиці із завданням убити тих, хто з якихось своїх причин не зміг приєднатися до них.
Звісно, це не так. Звісно, вони просто поспішають на роботу. Вчора вони відпочивали, сьогодні працюють.
Заздалегідь, іще не діставшись робочих місць, уже працюють.
Зупинку починаю роздивлятися ще здалеку - шукаю Ізю. Марно. Ні Ізі, ні будь-кого бодай трохи схожого на пацюка там немає. Там натовп, скупчення агресивних
роботів, які на даний момент забули всі свої ілюзії та мають одну спільну мету - запхатись у маршрутку.
Я не вмію перемикатися. Мабуть, ніколи не вміла. Я завжди в одному режимі, постійно на одній хвилі. Працюю я чи відпочиваю? Не знаю. Напевно, я просто живу. Така я асоціальна істота.
На роботу запізнююся на двадцять хвилин.
Шеф уже напоготові. Здається, він скучив за мною.
Скучив за людиною, на якій кожного ранку можна зриватися, бо кожного ранку вона дає для цього привід, нехтуючи графіком. Він розкриває рота, аби вилити на мою голову чергову порцію конструктивної критики, але одразу ж закриває. Довго роздивляється мене. Питає:
- Як відпочила?
- Нормально, - відповідаю я.
- У концтаборі відпочивала?
- Вдома.
Він іще деякий час роздивляється мене, нарешті на його обличчі з’являються ознаки просвітлення.
- Ремонт робила? - питає він.
Ремонт? До чого тут ремонт?
- Хоч би відмилася, - каже він і йде до свого кабінету.
Фарба, доходить до мене. Десь на мені таки залишилася та клята зелена фарба, а шеф її помітив.
Він задоволений собою, бо вважає, що його метод дедукції діє. Можливо, таки діє, але не в моєму випадку.
Зрозуміти, що я весь тиждень шукала ворогів у телевізорі, після чого вирішила розфарбувати у зелений колір рибу, не зміг би й великий Шерлок Холмс… Метод дедукції базується на логічних висновках. Я і логіка - поняття несумісні.
Я біжу до туалету. Не хочу, аби наші суки бачили мене у розфарбованому стані. А якщо чесно, не хочу, аби мене такою бачив Олекса. Ох і зачепив він мене. Сильно зачепив. Через нього іще з півгодини свого робочого часу витрачаю у туалеті, відшкрябуючи зелену пляму з шиї.
Відшкрябати не встигаю - дзвонить телефон. Біжу до нього. Хапаюся за слухавку. Як же сильно я скучила за телефоном…
- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кажу я.
- Привіт, це Ліля.
- Які люди! - дивуюся я. - Чого тобі треба?
- А що, подруга вже не може тобі просто так зателефонувати? - ображається Ліля.
Взагалі-то, не пам’ятаю, коли востаннє подруга мені дзвонила просто так… Мабуть, їй потрібно від мене щось справді серйозне - якщо вже розмова про подруг пішла…
- Спитай це в мого шефа, - всміхаюся я.
- Добре, я швиденько. Ходімо десь погуляємо?
- Погуляємо? - перепитую я. Незвичне слово. Цікаве на смак.
- Ага. Я тут зарплатню отримала, думаю, з ким би її пропити…
Це вже точно серйозно. Тут уже, пробачте, пахне смаленим… Цікаво.
- Де? Коли?
- Давай я заїду по тебе. Ти о шостій закінчуєш?
Взагалі нечувано!
- Заїжджай. Тільки прохання - не вилазь із машини.
Просто побібікай.
- Твій хлопець працює з тобою? - здогадується вона.
Швидко кумекає. Втім, це я давно знала. Тому й тримала її поруч із собою - така людина частенько буває потрібною під рукою.
- Так, - кажу я, - зробиш це для мене?
- Звісно, - відповідає вона, - чого тільки не зробиш для найкращої подруги!
Дідько, думаю я, повертаючи слухавку на місце, що ж їй від мене треба?! Що такого я можу зробити для неї, аби розрахуватися за «найкращу подругу» та бібікання під офісом?
Олекса підходить із кавою для мене. Я не одразу впізнаю його. Таке враження, що він таки поспілкувався із психологом і знайшов, якщо не всього себе, то якусь частинку - точно. Він більше не схожий ані на ляльку, ані на актора. Він схожий на людину. Його посмішка виявляється м’якою, обережною, зовсім не голлівудською.
Його парфуми - різкими й свіжими, наче м’ятний лікер.
Він уже не такий разючий і тонкий, але й не такий пластмасовий. Він - живий.
Ставить каву переді мною, сідає навпроти. Дивиться зацікавлено - чекає, доки я щось скажу про його новий імідж. Я не знаю, що сказати, але здогадуюсь, що скажуть наші курки. Курки скажуть, що я зіпсувала чоловіка.
Такого чоловіка!
- Обідня перерва ще нескоро, - повідомляю я.
- Я знаю, - всміхається він, - просто подумав, раптом ти хочеш кави й страждаєш.
- Страждаю?
- Ну, сама ти її собі не зробиш. Ти ж не вмієш. Забула?
- А, точно, - згадую, що я йому це колись брехала.
- Що робиш сьогодні увечері? - питає він.
- Йду на побачення, - відповідаю я.
- Шкода, - зітхає він, - я теж хотів тебе запросити…
Відчуваю невеличке розчарування - чомусь я сподівалася, що він засмутиться дужче.
- Пробач, - я знизую плечима.
- А завтра? - питає він.
- Завтра я не йду на побачення.
- Йдеш. Зі мною, - усмішка й запитання у погляді.
Дієва тактика. Але не сьогодні й не для мене.
- Навряд чи. Давай якось пізніше…
- Добре, - він знову не засмучується. Він усміхається, підморгує та йде геть.
Я засмучуюся, що він не засмучується. А він мені подобається, думаю я, такий - ще більше за попереднього.
Дідько! Чому він завжди лізе до мене так невчасно? Раніше
я була зосереджена на своїй війні, зараз - шукаю нову ілюзію. Не можна дозволити йому стати цією ілюзією. Бо такі ілюзії втрачати найважче.
Постривай, хлопчику, думаю я. От почну якийсь черговий хрестовий похід, тоді й твоя черга настане.
Очолиш його разом зі мною. Якщо, звісно, захочеш грати у мої ігри. А ні - туди тобі й дорога.
У дверях кабінету він зупиняється, обертається до мене й показує щось на пальцях. Знайомий жест. Десь я його бачила… Давно, ще в дитинстві… У школі?
Точно, в школі! Це була наша мова, за допомоги якої ми підказували одне одному біля дошки й на контрольних.
Звідкіля він знає нашу мову? Втім, не ми її вигадали. Коли ми прийшли, вона вже була. Мабуть, вона була вже давно й не лише у нашій школі. Це такий загальношкільний шифр, якого досі чомусь не розуміють (або вдають, що не розуміють) учителі.
Втім, ніхто з дорослих людей цього шифру не розуміє.
Ця мова має дивовижну здатність швидко вилітати з голови. Так само швидко, як і запам’ятовуватися.
«Круто», - каже мені Олекса.
«Що?» - питаю я.
«Ти», - каже Олекса і зникає за дверима.
Чому він пам’ятає цей шифр? Звідкіля він це пам’ятає?
Він уже давно дорослий. Він - голова рекламного відділу туристичної агенції. Він - людина, яка знається на людській психології та НЛП краще за всіх моїх співробітників разом узятих. Він - розумний і серйозний. Що за дитячі вибрики?
Чи в такий спосіб він знову тягне мене до себе? Нагадуючи про дитинство, намагаючись прив’язати себе до світлих спогадів дитинства в моєму асоціативному мисленні? Треба ж - навіть шкільні роки заради мене згадав… Що ж, іще одна цікава стратегія. Треба запам’ятати.
Знову дзвонить телефон.
- Привіт, це я, - каже мамин голос.
- Мамо? - дивуюся я.
- Так. Знаєш, ми вирішили до тебе заїхати на цьому тижні. Як щодо завтра?
- Звісно, - відповідаю я, - без проблем. Заїжджайте…
Думаю, що це якось занадто. Всі навколо вирішили побачитися зі мною. Чого це раптом? Чому всі разом?
Таке враження, ніби змовилися… На минулому тижні змовлялися не чіпати мене, цього тижня - чіпати. Ось тобі й всесвітня змова… Замовляли? Отримайте-розпишіться!
- Завтра я не йду на побачення з тобою, - повідомляю Олексі під час обідньої перерви, - завтра до мене заїде мама.
- Познайомиш? - питає він.
Я думаю, що мама зраділа б, якби я познайомила її зі своїм хлопцем. Бодай з якимось хлопцем. Мама дуже хоче, аби в мене був хлопець. Бодай якийсь…
Олекса сподобався б їй. Проте вона засмутилась би, дізнавшись, що ми розійшлися.
- Ні, - відповідаю я, - не познайомлю.
- Шкода, - посміхається Олекса, - я б їй сподобався.
Я мимоволі підіймаю руку до скроні - ніби хочу намацати чіп у своїй голові. Надто вже часто Олекса став повторювати мої слова й думки, надто вже хитро він при цьому посміхається. Щось читає мої думки й одразу, в он-лайновому режимі повідомляє йому, якийсь хитрий міні-пристрій, вмонтований у кору мозку… Що за маячня?
Чому ж маячня? Як іще пояснити все це?
Хіба що тією ж таки спільною хвилею, нашою спільною хвилею. Якщо ми перебуваємо на ній, то в нас і думки спільні. На якій хвилі я зараз? Я зараз - це я? Чи його мимовільне дзеркало? Ізя привчив мене налаштовуватися на людей під час розмови майже механічно. Тільки зараз розумію, наскільки це заважає мені адекватно сприймати дійсність. Утім, хто тут говорить про адекватність сприйняття? Це я говорю?
Людина, яка витратила шість днів на пошуки закодованих сигналів у телеефірі, а сьомий - на розфарбовування риби в зелений колір?
Ліля полюбляє сидіти в барах. Вона квітне в них іще більше. Це - її середовище. Вона сидить за стійкою та виблискує білими зубами, розстрілюючи очима хлопців, що проходять повз нас. Я сиджу поруч - маленька та пригнічена. Мене пригнічує ця сліпуча квітка, що поруч зі мною. Постійно подумки порівнюю себе з нею, і результат мене не надто втішає. Вона тягне крізь соломинку чергову гидоту, я сьорбаю пиво. Я полюбляю пиво: воно смачне, у бокалі його більше, ніж тієї незрозумілої гидоти, а коштує воно набагато дешевше. Економ-клас.
Ліля розповідає про Олексу. Вона бачила його, коли заїжджала за мною. Він стояв на порозі, коли я сідала в її «Шкоду». Сподіваюся, він Лілі не бачив. Сподіваюся, він бачив лише «Шкоду».
- Знаєш, а він не дуже, - каже Ліля, - якщо у вас нічого не вийде, не сумуй. Він, здається, голови не миє…
Навіщо тобі хлопець, який не миє голови?
Я розумію, навіщо вона мене заспокоює. Вона вважає, що він кинув мене. Звісно, чого б іще я вдавалася до фокусів із машиною, що заїжджає по мене? Припустити, що я кинула його, вона не може. Куди ж мені! Маленькій та пригніченій…
Не миє голови, подружко? Бачила б ти його раніше…
Це я навчила його не мити голови. Як то кажуть, панки бруду не бояться. Мабуть, сучки на роботі у чомусь мають рацію, кажучи, що я спаскудила хлопця.
- Лілю, - кажу я, - досить мене заспокоювати. З ним я й сама розібратися зможу. Ти краще скажи, навіщо витягла мене.
- Просто повисіти, - знизує плечима вона, - випити, потеревенити… - І як воно? - питаю я.
- Що? - не розуміє Ліля.
- Просто теревенити, - пояснюю я, - ми ж ніколи раніше просто не теревенили, ось і питаю.
- Зла ти, - ображається Ліля.
- Я просто адекватно сприймаю дійсність.
- Ти? - картинно дивується Ліля та одразу ж замовкає.
Глибоко всередині прокидається параноя. З чого ти щойно жартувала, люба подружко? Чого це я, на твою думку, не можу сприймати дійсність адекватно? Що мені, по-твоєму, заважає? Я ж нічого не казала тобі про свої пошуки й страхи. Я нічого не казала тобі ні про Ізю, ні про них, ні про себе. Ти ж геть нічого не знаєш про мене, Лілю! Чи знаєш? А якщо знаєш, то звідкіля? І тут вона знову починає. Починає цей клятий стукіт пальцями. Вибиває той самий свій ритм на стійці: раздва-три, раз-два-три…
- Навіщо ти це робиш? - питаю я.
Пиво, ніч і жива музика штовхають до відвертості.
Надихають на відвертість.
- Що я роблю? - знову дивується вона. Щось надто здивована останнім часом моя подруга. Чи це я останнім часом така дивна? Як у тому анекдоті - «дивна обізяна, ще й розмовляє…»
- Ти стукаєш пальцями. - пояснюю я. - Навіщо?
- Не знаю, - вона замислюється (чи вдає, що замислилася, підказує параноя, не забувай, вона дуже кмітлива дівчинка), - мабуть, це нервове…
- Ти нервуєш?
- Та ні… мабуть…
Вона посміхається. Якось непевно. Незвично. Виникає враження, що вона хоче щось сказати, але ніяк не може наважитися. Ну давай, подумки підштовхую її я, давай, дівчинко! Я марную на тебе вечір! Я - маленька й пригнічена! Тобі ж подобається, коли я така. Я підіграю ? тобі, то й ти підіграй.
Вона майже відкриває рота, аби сказати це щось, аж раптом до нас підходить хлопець - чергова жертва сяйливої усмішки.
- Потанцюємо? - питає він у неї.
Він високий, симпатичний, прохолодний. Він схожий на колишнього Олексу. Хіба що погляд не такий гострий…
Втім, це у нього від алкоголю. Хлопець тримається на ногах не впевнено.
- Я піду? - ніби вибачається переді мною Ліля. Навіщо вибачатися, квітко? Хіба не для цього ти сюди йшла? От тільки б ще зрозуміти, навіщо була потрібна тобі я. Може, для створення антуражу? Може, тобі подобається грати на контрасті? Раніше ніколи цього в тобі не помічала…
- Валяй! - відмахуюся я.
До мене теж підходять. Щось незрозуміле, із довгими брудними патлами і в чорних окулярах. Може, у мене карма така - тягнути до себе все, що не миє волосся?
Воно гепається на стілець, де щойно сиділа Ліля, й питає:
- Можна?
- Ви вже сіли, - відповідаю я, розглядаючи цю істоту.
Навіщо окуляри? Тут і так напівтемрява… Навіщо чорні окуляри у напівтемряві?
- Можна? - воно тягнеться до мого пива.
- Ні, - я вихоплюю свій келих майже з його лап.
- Чого? - питає воно.
- Бо це - моє.
Що за манера знайомитися з дівчиною?
- А мені замовте, - прохає воно.
- Виправте, якщо помиляюся, але, наскільки мені відомо, зазвичай чоловік пригощає жінку, а не навпаки.
- А якщо у чоловіка немає грошей?
- Ви можете зняти окуляри? Істота починає дратувати.
- Ні, - воно озирається, ніби боїться чогось, - мене можуть упізнати.
Здається, на мене ведуться не тільки чоловіки з бруд ним волоссям, а й параноїки… Параноїки з брудним волос сям - два в одному, економ-пакет, навіщо платити більше?
- Хто? - зітхаю я.
- Вони, - каже істота, і я мимоволі сіпаюся - воно вимовляє це слово так само, як вимовляв його Ізя.
- Добре, - кажу я, намагаючись увімкнути здоровий скептицизм, який, як завжди в найпотрібніший момент, кудись сховався, - що ви хочете мені повідомити?
- Все марно, - каже воно, - я хочу повідомити, що все марно. Вони скрізь. Світ уже давно належить їм. Є лише одне місце, куди їм немає дороги…
Раптом воно помічає когось чи щось за моєю спиною, зісковзує зі стільця, біжить у напрямку туалету. Я озираюся. Нікого підозрілого…
Це так думаю я в нормальному стані, а якщо увімкнути параною… Отой хлопець біля стінки надто довго витріщається на щось над моєю головою, ота дівчина щось пише у блокноті (яка нормальна людина попхається до нічного клубу для того, щоб писати у блокноті? яка нормальна людина взагалі попхається до клубу з блокнотом?), отой, здається, фотографує мене на свій мобільний, удаючи, що фотографує себе…
Я підіймаюся та йду до вбиральні. Зупиняюся біля чоловічих дверей, стукаю, гукаю. Тиша у відповідь.
Штовхаю двері. Зазираю. Гукаю:
- Гей! Ви там? Гей! Яке є місце? Яке місце?
Заходжу. Перевіряю приміщення. Порожньо. Брудно й порожньо.
Виходжу і йду до жіночих дверей. Дівчат, як завжди, багато. Чому в жіночих убиральнях завжди такі черги?
Це навіть мені, жінці, не зрозуміло.
- Пробачте, - голосно кажу я, - сюди чоловік не заходив?
Дівчата озираються, чоловіка, ясна річ, ніде немає.
Витріщаються на мене, як на ідіотку. Я швиденько тікаю.
А чого я взагалі вирішила, що воно було чоловіком?
Так думаю, тягнучи чергове холодне пиво й дивлячись на Лільку, яка вже не танцює - висить на своєму новому кавалері. Дивно, вона ж була абсолютно твереза. Навіщо прикидається п’яною? Це така нова технологія знайомства з хлопцями?
Так от - чого я вирішила, що воно було чоловіком?
Воно могло бути дівчиною з низьким голосом. А може, спеціально змінило голос - для конспірації. Треба було у жіночій вбиральні питати не про чоловіка. Треба було гукнути: «Яке місце?» Може, із якоїсь кабінки і пролунала відповідь… А якщо ні? Уявляю, як витріщилися б на мене тоді…
Втім, зараз не це важливо. Зараз важливо, чи вони, про яких мені щойно казала істота з немитим волоссям, - ті самі, Ізині. Чи пов’язані якось два мої знайомі шизики між собою? Навряд.
Мабуть, вони є у багатьох. Мабуть, багато хто воює з ними, і, якби вони були одними й тими ж, їх уже перемогли б. Не якістю, так кількістю. Оце фарт, думаю я, тільки-но здихалася параної, як знову натрапила на шизика. І де! У нічному клубі! Виявляється, вони й тут водяться.
Ліля відвозить мене додому. Вона тверезіє, щойно ми виходимо з клубу. Тверезо, холодно та ображено повідомляє:
- Всі чоловіки - козли.
Це її типова фраза на випадок неуспіху. Я подумки всміхаюся.
Моїй квартирі Ліля не пасує так само, як нещодавно не пасував Олекса. На відміну від Олекси, вона це відчуває й виразно демонструє.
- Ти коли-небудь прибираєш? - питає вона, озираючись із легкою огидою.
- Нє-а. Чекаю, доки ти попросиш про якусь послугу, - посміхаюся я, - до речі, ти так і не сказала, що тобі від мене треба.
- Розуміння, спілкування, - відповідає Ліля. - І все? - дивуюся я. - І все. - І ти для цього твого спілкування тягала мене по клубах?
- Так.
- А, - з розумінням киваю я та думаю, що геть нічого не розумію. Не вірю їй і не розумію. Проводжаю її до дверей, цьомаю у щічку, замикаю та йду спати.
Грець із ними всіма. Мені завтра на роботу. Вперше за останні тижні засинаю саме з цією думкою у голові - спокійною, твердою, теплою думкою.
Ліля та мама були тільки початком. Я сиджу на підвіконні, розглядаю двір і думаю, що якось надто раптово стала популярною. За чотири дні мене відвідали п’ять знайомих, три родичі та одна кішка (забігла до хати, коли я виносила сміття); мені подзвонили щонайменше десять осіб, з яких двох я досі не можу пригадати. Всі раптом потяглися до мене, всім закортіло розуміння та спілкування.
Це якесь нашестя, думаю я, малюючи пальцем візерунки на запітнілому склі. Мене раптом оточили любов’ю, спілкуванням, розумінням, беззмістовними розмовами й поцілунками у щічки-носики. Навіщо? Кому й навіщо це може бути потрібно?
Якщо згадати теорію про існування їх, якщо припустити, що вони таки зацікавилися мною, то все це можна пояснити. Вони дали мені тиждень, аби я пересвідчилась у марності пошуків їхніх слідів (бо знали, припустімо, що тижня для того, аби знайти хоч щось, замало, або знали, що я шукаю не там, або - не так…), а потім вирішили оточити мене спілкуванням, аби я зрозуміла, як гарно жити без параної, аби за поцілунками у щічки-носики забула про свою параною, аби радо почала жити нормальним життям… Тільки одного вони не врахували - моє нормальне життя не таке насичене. Не тим насичене. Тому все це нашестя не викликає нічого, крім підозри.
А якщо врахували? Вони ж такі розумні! Якщо теперішні мої підозри - це лише частина гри, в яку зі мною грають?
Такі міркування можна було б продовжувати нескінченно. Можна було б, якщо згадати теорію про їхнє існування. Якщо знову повірити в неї. Але я не вірю. Я вже здихалася цієї ілюзії, а повертатися до неї не надто кортить. Я шукаю нову. Шкода, що вся ця метушня навколо мене навряд чи може стати нею. Надто вже штучну вони влаштували метушню.
Вони влаштували, повторюю ще раз свою думку, вони влаштували метушню. Хто - вони?