Шеф дивується, коли я прошу надати мені відпустку.
Він уже давно звик до того, що я працюю без відпусток. Я також звикла до цього. Не звикла навіть, просто завжди була впевнена у тому, що без мене на роботі все розвалиться, що без мене настане такий безлад, вилізти з якого буде неможливо, навіть якщо я повернуся за тиж день.
- А хто виконуватиме за тебе твою роботу? - питає шеф.
- У вас це, здається, виходить непогано, - намагаюся пожартувати.
Але помітно, що йому не до жартів. Він ніяк не може усвідомити мого прохання. Ніяк не може повірити у нього.
Дивлячись на його обличчя, де навіть одвічні зморшки розгладжуються від подиву, згадую назву програми «Неймовірно, але факт». Дуже пасує цей вислів до даної ситуації.
- Але… навіщо тобі відпустка? - нарешті знаходить слова мій любий шокований шеф. Він знає, що в мене нікого й нічого немає - ні родини, ні друзів, ні хворої бабці. Він знає, що я не люблю сидіти вдома, а єдиною альтернативою цьому сидінню є лише робота.
- Я хочу відпочити, - пояснюю я.
- Від чого? - ще більше дивується шеф. - Ти ж майже нічого не робиш! А те, що робиш, робиш не дуже гарно й зовсім невчасно!
- Я можу робити й гірше, - погрожую я.
Шеф замислюється. Він вірить, що я і справді можу робити все гірше. Я не вірю - надто я вже відповідальна, але про це шефові знати не обов’язково. Більш того - йому обов’язково про це не знати.
Усвідомлюю, що така розмова навряд чи відбулася б у нормальній конторі. Що для нормальних людей - це просто маячня. Що нормальний шеф давно міг би звільнити нормальну секретарку за подібні заяви. Але - не тут. Не мій шеф. Не мене.
Я не пам’ятаю, коли почала працювати тут. Іноді мені здається, що я працювала тут завжди. Я вросла у наш темний лінолеум своїм корінням, я вросла у свій старенький невеличкий монітор поглядом. Тут - моє місце, моє життя, мої маленькі (порівняно з ними) вороги, мої «Lines» та моя музика, яку іноді тихенько вмикаю на позичених у адмінів колонках. Це знає і мій шеф. Він приріс до всього цього не менше за мене. Він приріс і до мене. А я - до нього.
Нас важко назвати друзями, але ми вже давно не просто співробітники.
Шеф зітхає.
- Скільки часу тобі потрібно на відпочинок? - питає він.
- Два тижні, - кажу я.
- Даю тобі тиждень, - каже він, - сподіваюся, що це допоможе тобі надалі відповідальніше ставитися до робо ти.
- Десять днів, - кажу я й сідаю писати заяву за його стіл.
- Сім, - відрізає він.
- Сі-ім дні-і-ів, - шепочу собі під носа я. - І припини дивитися фільми жахів, - радить шеф, кидаючи на мене втомлений погляд, - ти вже навіть мене лякаєш. Уявляю, що ти робиш із клієнтами…
Олекса приносить мені каву - починається обідня перерва. Ми йдемо надвір. Суки уважно розглядають нас.
Вони вже знають, що між нами щось було. Певно, вони знали це ще навіть до того, як воно відбулося.
Я розглядаю Олексу. Сьогодні він не схожий на себе - у ньому поменшало солодкості й рафінованості. Здається, він змінив парфуми й зменшив кількість гелю на своєму волоссі. Може, це я на нього так вплинула?
Зупиняємося під нашим деревом. Під ним ми завжди стоїмо під час перерви. Кавово-цигаркової перерви.
- Ну як? - питає він. - Як день?
Він не знає, як почати розмову, на яку витяг мене.
- Я лякаю шефа, - повідомляю я.
- Чому? - дивується він. - Не така ти вже й страшна…
Він жартує. Я посміхаюся йому. Думаю, що такий він мені більше подобається: не налаштований на мене, не карамельний. Думаю, що такий він уже не пасує до Ліліної квартири.
- Скажи це шефові, - раджу я.
- Думаю, він здивується, - всміхається він.
- Це точно.
Мовчимо. Нарешті Олекса починає свою розмову.
- Я хочу з тобою зустрічатися, - каже він.
- Навіщо? - питаю я.
- Мені потрібна дівчина, - каже він.
- Чому я? - питаю я.
- Бо тебе я не зачаклував, - каже він, - бо знаю, що ти будеш зі мною, тому що тобі подобаюся я, а не ти у моєму виконанні.
- Що мені подобаєшся ти? - перепитую. - А що, ти вже знайшов себе?
- Шукаю. Сподіваюся, що ти допоможеш мені у цьому.
Зараз мені тільки цього бракувало, думаю я. Окрім них, ще й тебе шукати, мій хлопчику… Просто пошуковий період якийсь настає в моєму житті, чесне слово…
- Як я можу тобі допомогти? - питаю я.
- Не знаю… Але мені здається, що ти можеш це.
- Знаєш, - кажу я, - я у цьому не спец. Може, звернешся до психолога?
- Я не вірю їм…
Я не відповідаю нічого. Олекса уважно дивиться у мої очі. Певно, шукає відповідь у них. Певно, знаходить.
- Добре, - каже він, - я зрозумів. Шукатиму сам.
- Добре, - кажу я.
Він правильно зрозумів.
- Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, - каже він, підморгує мені і йде. Я залишаюся під нашим деревом, яке, мабуть, уже не наше. Навіщо він підморгнув мені? Навіщо він підморгнув, повторивши мої власні слова? Це збіг?
Викидаю недопалок і ковтаю каву. Мабуть, останню каву, яку зробив для мене Олекса. Він зупиняється біля лавки, де сидять курки, про щось перемовляється з ними.
Я знаю - він робить це для мене, бо знає, що дивлюся на нього. Що за дитячі фокуси? Його ще можна повернути.
Просто покликати - і він моментально забуде про курок, розвернеться, кинеться до мене, під наше (ще наше) дерево… Він цього й чекає.
Але навіщо мені це робити? Спитати, чого він повторює мої слова й підморгує? Спитати, чи не прослуховується моя квартира? Маячня. Чомусь я більше не вірю в це. Я просто хочу його повернути. Просто хочу його покликати.
Просто хочу, аби він кинув курок і прибіг до мене. І це мене лякає. Мені здається, що він таки зачаклував мене. Ідучи з роботи, Олекса каже:
- Побачимося за тиждень, - і знову підморгує.
- У тебе око сіпається, - серйозно кажу я.
Він сміється і йде. Таке враження, що розмови під деревом не було. Що все нормально, що все так і має бути.
А може, воно так і має бути? Може, вся його метушня навколо мене - це частина якогось їхнього плану, який втілює в життя їхній агент Олекса? Чого ж вони від мене хочуть? Що він має зробити зі мною? Що він може зробити зі мною?
Трохи нагадую собі головного героя фільму «Білий шум». Він сидів днями й ночами вдома, записуючи на відеокасети телевізійні перешкоди й передивляючись усі ці записи. Він шукав у них душі. Я сиджу, записуючи ефір.
Я шукаю закодовані повідомлення, намагаюся знайти код, шифр. Один день - один канал.
Вже три дні болять очі, вже три дні на «Візині», вже п’ять днів у пошуках. Вже один день (цілісінький день!) упевнена в тому, що пошуки марні.
Не помічаю нічого, не відчуваю нічого - жодних прихованих повідомлень, жодних закодованих сигналів. Іноді з’являється те мерехтіння, через яке загинув попередник мого нового телевізора, проте це трапляється рідко й лише тоді, коли очі остаточно втомлюються. Коли передивляюся той самий запис ранком, ніякого мерехтіння не бачу. Бідний попередник мого нового вампіра… Він загинув марно. Він загинув через галюцинації моїх стомлених очей…
Зловісно мовчить телефон. Раніше мені здавалося, що він дзеленчить зловісно, тепер розумію - його мовчання набагато гірше. Хочеться, аби подзвонив хтось зі знайомих, ще більше хочеться, аби у слухавці щось шипіло і хрьокало, аби якийсь знак подали вони. Та всі мовчать. Починаю вірити в нову всесвітню змову - у змову, метою якої є зведення мене з глузду тишею. Хочеться відірватися від справи, завіятися десь, погуляти, поговорити. Якби хоча б хтось подзвонив… Дзвінок став би виправданням для мене, я залишила б цю марну (ясно вже - абсолютно марну) справу.
Та навколо тиша. Тиша примушує працювати, шукати, думати. Тиша не дарує виправдань. Ненавиджу тишу. Іноді виходжу за цигарками, майже не їм - не хочеться.
Не впізнаю себе у дзеркалі - з’явилися темні кола під очима, покусала губи, набрякли повіки. Уявляю, що скаже шеф, коли побачить, якою я повернулася з «відпочинку».
Хочу швидше повернутися до роботи. Ніколи не думала, що сумуватиму за роботою. Виявляється - сумую. Бо моя праця там потрібна хоч комусь. Кому потрібні досліди з телевізійним ефіром? Були б потрібні мені, якби давали хоч якийсь результат. Хоч якусь надію на їх існування.
Хоч якийсь доказ того, що я веду війну не з собою, що я не просто намагаюся довести собі, ніби варта чогось більшого, ніж маю. Хоч малесенький натяк…
Навіщо ти втягнув мене у це, Ізю? Невже тобі настільки потрібний був слухач? Невже так важко було вірити в усе це, не примушуючи повірити ще когось? Невже важко було бути для себе богом, не влаштовуючи культу всесвітньої змови?
- Скажи мені, Ізю, - шепочу я в увімкнений телевізор, - скажи, навіщо?
Згадую його спину на зупинці. Звісно, я могла помилитися. Звісно, це міг бути хтось дуже схожий на нього, але… Але яка вірогідність того, що на моїй зупинці стирчатиме ще один пацюкуватий громадянин, який не обернеться разом з усіма поглянути на дівчину, що голосно гукає якогось Ізю?
Шукай, наказую собі, шукай ретельніше. Не зупиняйся, доки в тебе ще є можливість. Доки в тебе ще є час і спокій.
Не зупиняйся. Тиша - не ворог. Тиша - союзник.
Союзник у чому? У війні? Чи є війна?
Вірне питання. Потрібна відповідь. Шукай.
Я знову витріщаюся в телевізор, дістаю з кишені яблуко. Думаю, що поступово перетворююся на Ізю. Яблука стають моєю звичкою.
Ніколи не помічали? Коли їси яблуко, думки світлішають, упорядковуються, стають логічнішими.
На сьомий день я відпочиваю. Навіть Бог відпочивав у неділю. Цікаво, він досі відпочиває неділями? Навіщо ж тоді ходити до церкви саме в цей день? Навіщо молитися йому в його вихідний? Уявляю: молишся, молишся, а тобі раптом з ікони: «На жаль, ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…» Озираєшся, а церквою до тебе вже йде Диявол. Здіймає руку, і згасають свічки, посміхається тобі - і ти посміхаєшся йому у відповідь. Чому б і ні? У Бога ж вихідний…
Я відпочиваю. Я вимкнула всі електронні прилади й запалила свічки. Лежу на канапі та витріщаюсь у стелю.
Болять очі. У голові всілякі дурниці - мозок відпочиває, працює уява, якої зараз не стримую. Надто втомлена, аби стримувати її.
Думаю про те, за що чіплятися тепер. Із ким починати нову війну, коли переконалась у безнадійності війни попередньої: нарешті помітила повну відсутність ворогів.
Чомусь зовсім не радію тому фактові, що мене ніхто не намагається зомбувати. Надто мені хочеться бути потрібною хоч комусь, хоча б їм. Мабуть, Ізя теж відчував це. Мабуть, також хотів бути потрібним хоча б своїм ворогам. Чому ж не зупинився, знайшовши мене, друга?
Мабуть, надто зжився, зрісся з ілюзією війни. Мабуть, таки з’їхав з глузду. Шкода. Непоганою людиною він був.
Треба буде повідомити це мишці. Зазирнути якось до неї та сказати: «Твій батько був гарною людиною. Може, він і справді пив, але він любив яблука і привчив мене до книг.
Шкода, що в тебе не було часу пізнати його».
Прокручую в голові все, що скажу їй, розуміючи, що не скажу цього ніколи. Що ніколи не зайду туди, де народилася така цікава ілюзія. Бо зараз ця ілюзія помирає. А за декілька днів я запхаю згадку про неї у найпотаємніший куточок моєї пам’яті, накрию чорною ковдрою й не чіпатиму. Ніколи.
Так, цікава була ілюзія. Та не слід засмучуватися - невдовзі з’явиться нова, не менш цікава.
Чи зможу я колись жити без ілюзій? Визнати власну нікчемність, визнати сірість і непотрібність буття. Мого, моїх сучок-колег, Олекси, Ізі, всіх навколо… Чи може хоч хтось жити так? Чи може хтось відверто назвати себе людиною з маси, сірою соціальною одиницею, що позбавлена будь-якого особливого, свого власного призначення?
Ми всі маємо ілюзії, всі вважаємо себе потрібними: рідним, друзям, ворогам. Найбільше - ворогам. Ось чому людині важко жити без конфліктів. Ось чому ми завжди із кимсь воюємо, комусь протистоїмо. Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти…
Ось чому Ізя вигадав собі настільки крутих ворогів - сам схотів бути крутим. Ось чому я так легко повелася на них - мені теж закортіло повоювати з напівбогами.
Що маємо в результаті? Розчарування. Може, саме цього розчарування не зміг прийняти мій Ізя? Дивак. Навіщо ж так серйозно було сприймати все це? Сказав би мені - я б йому вигадала ще когось, із ким можна влаштувати холодну війну. Мені це не важко, у мене фантазія іноді таке викидає…
А звідкіля беруться фантазії, Ізю? Звідкіля приходять сни? Чи все це також навіюють твої загадкові вороги?
Звідкіля ми беремо наші ілюзії, Ізю? Може, вони - ще одна хвороба сучасного світу, надто збагаченого інформацією?
Але ж усе це було й раніше, до інформаційної війни, яку людство почало саме із собою. Звідки воно прийшло - все те, що виникає у наших головах, але чого ми не можемо пояснити? Чи, може, вони існували завжди? Тоді виходить іще цікавіше, друже. У такому разі ми можемо ідентифікувати їх, друже. Бо в такому разі вони навряд чи можуть бути людьми. Вони таки прибульці, Ізю.
Я посміхаюсь у стелю.
Не раджу вам шість днів поспіль витріщатися у телевізор. Бо на сьомий день ви не зможете відпочити. Ви будете доводити маревні теореми й вигадувати абсолютно ідіотські аксіоми. Ви будете відчувати, як їде ваш дах, але це вам подобатиметься. Ви будете пірнати у цей стан і ловити від цього кайф. Ви можете сказитися.
Увечері я йду на прогулянку. Згадую, що давно не ходила просто так своїм золотим відьомським містом.
Прямую вулицею, повільно, уважно роззираючись, так, ніби бачу все навколо вперше. Виникає враження, що це справді так. Помічаю деталі, яких раніше не бачила, роздивляюсь обличчя людей, які раніше зовсім не цікавили. Незвичні весняні обличчя на сіро-зеленому тлі.
Ніколи не помічала, як у людей світяться очі. Тепер помічаю. Це круто. У них, мабуть, іще залишились якісь їхні ілюзії - гарні легкі фантазії на тему свого місця у світі. Вони впевнені у своїх богах і своєму призначенні.
Ким вони бачать себе? З ким воюють? На яку верхівку дряпаються?
В одному з провулків раптом помічаю щось барвисте.
Воно дисонує з навколишнім простором, сповненим попелу. Підходжу. Роздивляюся.
Кремезний чолов’яга продає картини. Він не схожий на художника, радше - на будівельника. Його картини модернові й такі яскраві, що від них болять очі. Чи це в мене вони ще не відійшли від напруженого витріщання у телевізор?
- Ваші? - питаю я.
- Ага, - він дивиться на мене з посмішкою маніяка.
Він подобається мені.
На одній з його картин зображена синя риба. Підпис:
«Риба щастя».
- Риба щастя? - дивуюся я.
- Ага, - він знову вишкіряється на мене, - є птах щастя, а у мене - риба.
- Скільки? - питаю я.
- П’ятдесят баксів.
- Ого! - дивуюся я. - І що - добре продаються?
- Потроху, - ухиляється від прямої відповіді маніякбудівельник.
- Я куплю, якщо ви пофарбуєте рибу в інший колір, - кажу я.
Він хитає головою.
- Шкода, - кажу я і вже збираюся йти, аж він спиняє мене.
- А ви самі пофарбуйте, - радить він.
- Як? - дивуюся я.
- Просто. Я вам навіть пензлик і фарбу продам.
Півночі розфарбовую свою рибину. Мою зелену рибу щастя. Думаю, що сама вже розфарбувалася більше за неї. І килим трохи розфарбувала… Фарбувати - точно не моє призначення. Що ж - краса вимагає жертв.
Навіщо мені зелена риба на стіні? Немотивоване бажання мати зелену рибу на стіні. Ти сказав би, що це вони, Ізю, що це не моє, а їхнє бажання. Але скажи мені, любий друже, навіщо їм зелена риба на моїй стіні? Це у них таке дивне почуття гумору, Ізю?