У Лілі є своя квартира. Велика і світла. Квіткова. Квіти у Лілі скрізь - у вазах, на шпалерах, на гардинах. У Лілі завжди запалені ароматичні свічки, а над головою висить пір’я, яке, за її словами, ловить і зупиняє погані сни. Ліля пишається собою і своєю хатою.
Ліля полюбляє свої квіти так само, як я - свою пилюку.
У цю квартиру Олекса вписався б ідеально, думаю я. Ці квіти й свічки пасували б до його карамельної витонченості набагато ліпше за мою пилюку.
Ліля - снігова королева. У неї бліде обличчя, тонка, майже прозора шкіра (іноді вона буває схожою на симпатичне вампірятко), білі руки, довгі пальці й гострі пазурі. Вона мала б грати на фортепіано, та чомусь їй більше подобається клавіатура її комп’ютера. Грати вона вміє на почуттях і нервах.
Вона сидить на високому стільці й тримає у тонких пальцях саморобний коктейль у високому келиху з соломинкою й різнокольоровою парасолькою. Розповідає про останні публікації своїх конкурентів на журналістському ринку. Матюкається на них. Себто, піддає конструктивній критиці.
Я тягаю кімнатою пилосмок і вдаю, що прибираю.
- Коротше, стаття про тих малюків - відстій, - каже Ліля.
- Не погоджуся, - мстиво всміхаюся я, - як на мене, цікава стаття!
Я сердита на неї за те, що вона таки примусила мене виконувати обіцянку: не люблю виконувати обіцянки, а надто такі. Сердита, що тягаюся тут, брудна як чорт, коли вона, квітково-прозора, смокче крізь соломинку ту свою гидоту.
- Ти ж навіть не читала! - ображається Ліля.
- Читала! - брешу я.
- Навіщо ж я тобі все це розповідала? - ще більше ображається Ліля.
- Ну, ти ж повинна була якось мене розважити, доки я поприбираю, - знизую плечима.
- Це ти називаєш прибиранням? - питає Ліля.
- Ну, знаєш! - тепер моя черга ображатися. - Прибираю, як можу! Хоча б за це подякуй!
- Це ти мені дякувати повинна! Ти знаєш, скільки часу я витратила на твій перелік! - Інакше ти витратила б час на теревені на форумі, - відповідаю я.
Ліля ображено пхекає і далі п’є свою гидоту. Вона не любить, коли я її дістаю. Я люблю її діставати. І навпаки: їй подобається діставати мене, мені ж це не подобається аж ніяк.
Я закінчую вдавати, що прибираю, сідаю поруч із нею.
Кажу:
- Зроби-но й мені такої гидоти!
- Ти ще не все прибрала, - каже вона.
- У мене обідня перерва. Зроби гидоти, га?
Вона зітхає, але таки робить коктейль. П’ємо за дружбу.
Не знаю, чи можна назвати наші стосунки дружніми.
Втім, зараз я взагалі не знаю, які стосунки можна назвати дружніми…
- Ну добре, - каже вона, - розповідай.
- Що? - питаю я.
- Хто він?
- Хто?
- Припини, - вона хитро всміхається, - я ж бачу, у тебе хтось з’явився.
- Невже це так помітно? - дивуюся я.
- Ага, - вона підморгує, - особливо помітний засмок на шиї.
Я сміюся.
- То хто він? - Ліля не відчепиться.
- Моє відображення, - кажу я.
- Як це? - дивується вона. - Хочеш сказати, він схожий на тебе?
- У деяких моментах. Загалом, сподіваюся, що ні. Він намагається скопіювати мене, а виходить у нього не дуже.
- Навіщо? - дивується Ліля. - Навіщо копіювати тебе?
- Гіпноз, - кидаю я. Довго пояснювати.
- То він хоче загіпнотизувати тебе?
- Не знаю. - кажу я, починаю дратуватися: яке їй до цього діло?! - У мене таке враження, що він хотів загіпнотизувати усіх довкола, а замість цього загіпнотизувався сам.
- Де ти тільки таких диваків здибуєш? - питає вона, всміхаючись.
- Диваків? - перепитую я. - Диваків?!
- Так, - вона здивовано дивиться на мене, не розуміє, що мене зачепило.
Все дуже просто, подумки всміхаюся їй, мене зачепила множина. Мені хочеться спитати, кого ще з диваків я зустрічала, точніше, про кого з них вона знає. Бо я ніколи не казала їй про Ізю. Бо Ізя боявся, що вона - з них. Будь-який журналіст може бути з них, казав Ізя, бо він - журналіст. Невже Ізя мав рацію?
- Яких диваків? - питаю я.
- Таких, - нетерпляче відмахується Ліля, - ти прибирати будеш?
- Буду, - ставлю келих на полицю з книжками (у Лілі чимала колекція гарних книжок, я давно просила її скласти заповіт, за яким ці книжки після її смерті відійдуть мені, вона відмовлялася - підозрювала, що я її за них уб’ю… небезпідставно).
Тягну з ванної кімнати швабру. Починаю мити підлогу.
Спостерігаю за Лілею. Вона розповідає історії про своїх хлопців, розповідає спокійно, гіпнотично, ледь чутно…
Чи мені здається? Зважаю на її руки: тонкі білі пальці стукають по поличці - тій самій, де стоїть мій келих. Ніби вона чогось нетерпляче чекає. Або… або просто вибиває певний ритм. Ритм вальсу: раз-два-три, раз-два-три…
Ні, це вже повна параноя. Людина вже й пальцями постукати не може у моїй присутності…
Кажуть, на психів гіпноз не діє. Кажуть, психів лікують за допомоги гіпнозу. Яке з цих тверджень є хибним?
Треба на щось відволіктися. На що? На свою монотонну роботу шваброю? Ще гірше…
Нарешті знаходжу вихід - вихід з її монотонної розповіді, з ритмічного стукоту, який здається дедалі голоснішим, із власних рухів, що можуть загнати мене у транс.
Я починаю співати. Голосно і весело. Ліля сіпається.
Здивовано дивиться на мене. Питає:
- Ти чого?
Я не чую її. Я співаю далі, пританцьовую навіть.
Кажуть, на психів гіпноз не діє…
Мабуть, куплю собі кота, думаю я, повертаючись додо му. Буде в мене хоч одна істота, якій я зможу довіряти.
Буду розмовляти не з вимкненим телевізором, не з власним відображенням, а з котом. Він буде пухнастим, розумним і хитрим, він чекатиме на мене вечорами, розганятиме пилюку своїм хвостом та їстиме тарганів, якщо ті тварюки спробують знову окупувати мою фортецю.
Так, думаю я, розкладаючи на столі аркуші А4 з переліком українських ЗМІ, що його склала для мене Ліля, так, завтра ж куплю собі кота. Цікаво, чому в Ізі не було кота? Може, він боїться їх? Адже він таки дуже схожий на щура. Де ти зараз, Ізю? Чому не даси мені хоч якийсь знак?
Переглядаю надану Лілією інформацію. Припустімо, всі центральні ЗМІ їхні. Які не-їхні? Оці, оці й оці… Відмічаю ті канали, які, на мою думку, ще відкриті. Здається, все не так погано, як уважав Ізя. Виходить близько 70% з усього переліку. Якщо не якістю, то кількістю візьмемо, думаю я. Тепер залишається лише знайти код, шифр. Знайти, як саме, в чому саме вони ховають сигнали і розкидати цю інформацію по наших 70%.
Якби ж то ще зрозуміти, як шукати… Ізя казав: кольори й картинки. Ось що найбільше вкарбовується, ось що найлегше приховати. Де міститься найбільше кольорів і картинок? Ну звісно ж, у моєму найулюбленішому, найзрозумілішому вампірі - телевізорі. Все телебачення побудовано на цьому.
Я сідаю навпроти вимкненого телевізора. Довго див люся на своє викривлене відображення у ньому. Доведеться вмикати. Якщо не так, то як інакше? Я не зважатиму на дії, що відбуватимуться там, я не зважатиму на слова, що линутимуть звідтіля. Я шукатиму код, шифр, ключ. Я не ховатимусь, як робив це Ізя. Я відкрито вийду на стежку війни. І подивимося зараз, хто кого.
- Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, - кажу я і вмикаю свого вампіра.
Кому я це сказала? Телевізорові? Мені таки треба завести кота…
Дивлюся на екран. Обличчя, обличчя, обличчя. Щось кажуть, кудись дивляться, з чогось сміються й плачуть.
Телевізор як телевізор. Люди як люди.
Минає година, друга…
Новини, серіали, реклама. Програма про акул. Щось з історії. Чергові танці на льоду та битви екстрасенсів.
Нічого цікавого для мене. Анічогісінького. Не помічаю, не відчуваю, не можу зловити.
Невже Ізя таки був хворий? Невже я просто підхопила від нього параною? Невже гіпнотичний вплив телебачення полягає лише в тому, щоби привчати людей до себе?
Вимикаю звук. Розосереджую погляд. Бачу непевні кольори на екрані. Які кольори переважають? Які з них щось означають?
Спливає час. Скільки вже спливло часу?
Очі болять. Відчуваю сльози. Досить, думаю я, мабуть, спробую вийти на стежку війни завтра. І раптом помічаю. Екран ледь помітно мерехтить у певному ритмі. Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два три…
Знову вальс!
Ось воно, думаю я, ось воно! Ось те, що я шукала. Ритм мерехтіння. Він щось означає. Він вводить у той клятий транс. Можливо, він містить у собі якісь команди…
Дідько, думаю я, я ж уже дві з гаком години просиділа, не відводячи погляду від цього клятого мерехтіння! Що воно вже встигло вбити у мою голову?!
Я підхоплююся, хапаю телевізор і скидаю на підлогу.
- Що ти запхав у мою голову?! - кричу йому й починаю гамселити. Виявляю, що ногами гамселити незручно і трохи боляче, хапаюся за молоток. Гамселю далі. Отримую неабияке задоволення від самого процесу.
Згодом утомлююся. Заспокоююся.
- Вітаю, - кажу собі, стоячи над купою уламків, - вітаю. Ти перемогла власний телевізор.
У двері дзвонять. Це сусіди знизу. Вони злякалися.
Вони взагалі мене трохи бояться… Я вже й сама починаю боятися себе.
Ранок світло-сірий. Певно, я назвала б його гарним, якби не треба було прокидатися і йти на роботу. Я не люблю свою роботу. Тепер не люблю ще дужче, бо там на мене чекає Олекса. Я сиджу на підвіконні й ковтаю міцну каву без цукру. Роздивляюся сіре небо, у яке сьогодні хтось струсив забагато попелу. Воно здається вогким, м’яким і теплим. Воно здається материнським лоном. У нього хочеться злетіти.
Раптом дзеленчить телефон.
- Я тебе не боюся, - кажу я, повільно підіймаючись із підвіконня, - це ти повинен мене боятися. Бачиш, що трапилося із твоїм дружком телевізором?
Телефон не відповідає - лише дзеленчить уже не так агресивно. Злякався… Вітаю, подумки звертаюся до себе, ти перемогла власний телевізор і залякала власний теле фон…
- Так, - кажу у слухавку.
Там щось гуде, тріщить, буркотить і хрюкає.
- Я слухаю, - кажу я.
Чується, ніби хтось намагається щось сказати, але тріскіт і низький гуркіт заважає йому зробити це. Згадую пісеньку про те, як хлопцеві дзвонив з іншого світу його мертвий брат. Цей дзвінок скидається на той, який я уявляла собі, слухаючи ту пісеньку…
- Хто це? - питаю я. І зв’язок переривається. Слухавка гуде.
Хто ж це був?
Я думаю про цей випадок, збираючись на роботу, думаю про нього, ідучи вулицею. Може, то Ізя дзвонив?
З того світу? А може (і це більш вірогідно), то були вони?
Виявили, що ані Олексі, ані Лілі не поталанило мене загіпнотизувати, і вирішили діяти через телефон? Що ж, це вже непогано. Це означає, що вони таки сприйняли мій виклик і вийшли мені назустріч стежкою війни. Чи втовкмачили щось у мою голову під час тихого гуркоту в слухавці? Сподіваюся, що ні, не встигли. Сподіваюся, що бар’єри, встановлені Ізею, так просто не зламаєш.
Щойно у поле мого зору потрапляє зупинка, бачу на ній Ізю. Бачу здалеку й зі спини, але впізнаю його спину. - Ізю! - гукаю я.
Люди навколо обертаються. Із подивом дивляться на мене. Обертаються навіть декілька з тих, що стоять поруч із ним на зупинці. Він - ні. Вдає, що не чує. Чи й правда не чує? Ніколи не знала, чи немає у нього проблем зі слухом… - Ізю! - гукаю знову й іду швидше.
Помічаю маршрутку, яка під’їжджає до зупинки. Люди йдуть до неї, він - також. Чому? Це ж не його маршрутка!
Чому він тікає від мене?
- Ізю! - кричу і вже біжу до зупинки. Махаю рукою.
Якщо не він, то хоча б водій повинен помітити, дочекатися.
Водіям потрібні пасажири, бо пасажири платять водіям за проїзд. Закон ринку - водій повинен дочекатися пасажи ра.
Цей водій законів ринку, певно, не знає.
Я не встигаю.
Маршрутка рушає просто з-перед носа.
Я стою й витріщаюся услід маршрутці, яка повезла геть мого Ізю. Або людину зі спиною мого Ізі. До мене підходить якийсь старий. Довго роздивляється (я не дивлюся на нього - відчуваю погляд спиною). Потім радить:
- Ніколи не бігай за автобусами.
- Ага, - відповідаю я.
- Прийде інший, - каже старий.
Я нарешті обертаюся до нього. Він кепсько вдягнений, у товстих старих окулярах, із цигаркою у зубах. Цигарка - без фільтра.
- Ви не рахуєте дерев, коли їдете кудись? - питаю я.
- Дерев? - дивується дідусь.
- Ага. Або стовпів. Можна рахувати ще й стовпи.
Точніше, не можна.
Він дивується ще більше. Озирається - шукає шляхів для відступу. Ізя вчив: найкращий спосіб спекатися небажаного співрозмовника - самому стати небажаним співрозмовником.
- Ви ніколи не хотіли стати зеленою рибою? - питаю я.
На роботі все як завжди: чисто, світло, штучно. Я запізнююся на десять хвилин. Шеф чекає на мене біля мого столу. Він сердитий.
- Чому я маю приймати за тебе дзвінки? - питає він.
- Не знаю, - кажу я, - чому?
- Бо тебе немає на місці! - гарчить він. Він не любить, коли я вдаю із себе дурепу. Я теж не дуже полюбляю вдавати дурепу, проте у розмові з шефом це - єдиний дієвий засіб.
- Вже є, - широко всміхаюся.
Він продовжує щось гарчати собі під носа, але йде до кабінету. Я вмикаю комп’ютер. Він умикається довго - так, ніби вимикали його не по-людськи, просто натиснувши на кнопку «Power». Хтось порпався в моєму компі? Хто?
Навіщо? Коли? Невже вони? Ловлю себе на тому, що мстиво всміхаюся. «Ну що, хлопці? Вам сподобався мій рекорд у «Lines» і «Сапері»? Чи ви й справді вважали, що знайдете там щось більше? Якщо так, то Ізя переоцінював ваші аналітичні здібності…»
До мене підходить Олекса. Це трапляється якось раптово, неочікувано. Він просто з’являється переді мною, ніби з-під землі вилазить, себто з-під лінолеуму.
Я не встигаю згрупуватися.
- Треба поговорити, - каже він.
- Про що? - цікавлюся я, відчуваючи, що знову починаю прикидатися дурепою.
- Про нас, - каже він.
- У якому сенсі «нас»?
- Припини, - прохає він.
До мене раптом доходить, що зараз ми спілкуємося як нормальні люди. Він не налаштовується під мене, а я - під нього. Я цього не роблю, бо він мені вже нецікавий.
Чому цього не робить він?
- Припинити що? - питаю я.
- З тобою неможливо!
Він сердиться. Хіба що не гарчить, як щойно гарчав шеф. Останнім часом я дратую багатьох. Чи дратую я їх?
Чи знають вони про моє існування? Усвідомлюю, що хочу, аби вони знали. Хочеться, аби бодай хтось іще знав про те, що я не просто звичайна секретарка у цьому штучному офісі. Хочеться усвідомлювати себе чимось більшим, чимось винятковим. Хочеться, аби це усвідомлював ще хтось, окрім мене.
Може, саме через це я і схопилася за Ізину війну? Може, він і сам почав її через це? Йому, певно, теж захотілося бути винятковим. Тому й мене він знайшов - аби хтось ще знав про його винятковість, хтось, окрім нього самого…
- Поговоримо на обіді, - кажу я Олексі.
- Добре, - кидає він. Таким тоном, ніби я щойно просила його про цю розмову. Іде до свого кабінету. Я починаю чергову безглузду гру в кульки, заздалегідь знаючи, що врешті-решт переможе комп’ютер, що сенс гри - просто протриматися якомога довше. Що за песимісти вигадують такі ігри? Граю механічно, думаю про інше.
Чи є у мене якісь докази існування моїх ворогів?
Чи є у мене якісь причини вірити у всесвітню змову, окрім розповідей мого Ізі - безперечно, психічно хворої люди ни? Жодних. Я бачила його спину на зупинці. Чи я просто хотіла її бачити? Я бачила ритмічне мерехтіння телевізійного екрана. Чи то просто були вибрики моїх стомлених очей?
Все, думаю я, все - треба з цим кінчати. Параноя - це ще нічого, параноя, помножена на шизофренію, - значно гірше. Треба з цим розібратися, якомога швидше розібратися. Мені потрібен час. Спокій та час.
Треба братися до справи серйозно. На війні, як на війні.