На роботі на мене чекає комп’ютер і телефон. Комп’ютер підімкнено до мережі Інтернет, але я цим не користуюся. Я працюю у Ворді й Екселі. Шефові цього достатньо. Мені - більш ніж достатньо. Я - лише секретарка в туристичній компанії. На думку співробітників, досить дивна останнім часом секретарка.
Як іще назвати секретарку, яка постійно відсутня в асьці й боїться телефону?
Сьогодні у нас збори. Новий хлопець у колективі. Нас знайомлять. Бачу недружні погляди, що співробітники кидають на нього. Зрозуміло - він буде десь у чомусь головним. Моїм співробітникам не подобається, коли з’являється ще хтось головний. Втім, це нікому не подобається. Окрім, хіба що, мене. Мені байдуже. Плюс шеф, мінус шеф…
Новенький хлопець симпатичний. У нього холодні очі й холодна посмішка. Він схожий на американця.
Він - у светрі й почовганих джинсах, але чомусь має досить дорогий вигляд. Завжди дивувалася, як людям це вдається, - мати такий вигляд у мотлоху. У мене все навпаки: хоч би що я на себе нап’яла, створити пристойний імідж не виходить.
Він знайомиться з нашими. Наші знайомляться з ним.
У кожного він щось питає. Дівчата вже не сердяться, дівчатам він уже подобається. Швидко він їх, думаю я, вміє він їх…
Вміє? Цікаво, чи свідомо використовує він це своє вміння?
Мені він робить комплімент про мої парфуми - каже, вони пасують мені. Я знаю це. Я знаю, що у мене не виходить мати дорогий вигляд, тож компенсую це класними парфумами. Я - нонсенс. Страшко, яке пахне як справжня леді…
Після зборів повертаюся за комп’ютер. Вмикаю свої «Lines» - барвисті кульки, у які граюся протягом робочого дня. Та погратися не виходить - новенький підходить до мене, видно, дуже його зацікавили мої парфуми…
Питає:
- Ви вмієте готувати смачну каву?
Молодець, думаю я і згадую Ізині уроки: крок перший - збити з пантелику. Сказати (чи спитати) щось таке, чого від тебе не чекають. Аби роздивитися співрозмовника у мить розпачу - тоді той скидає маску.
Чи свідомо новенький це робить?
- А ви? - питаю я.
Він посміхається.
- Не дуже. Ви мене навчите?
Ага. Розігнався.
- Я б із задоволенням, але теж не вмію. Спитайте у шефа. Він уже з місяць не просить кави, мабуть, боїться, що я його отруїти хочу.
Він сміється. Тихо, обережно.
Сідає навпроти мене. Ох, не подобається він мені… Не подобається, бо починає подобатися.
- Ви відвідувач? - питаю я. - Це стілець для відвідувачів.
- А чого ви така сердита? - він трохи нахиляє голову (так робив мій собака, коли не розумів, що відбувається; у собаки це виходило смішно, у цього - симпатично).
- Вам здалося, - відповідаю я, теж трохи нахиляю голову, намагаюся повторити його інтонацію. Посміхаюся.
Одна із найпростіших і найбільш дієвих стратегій комунікації - налаштуватися на співрозмовника. Я роблю це вже майже мимоволі - Ізя, провівши чимало тренінгів зі мною, перетворив усі ці прийоми на звичку, на інстинктивну поведінку.
- Як вас звуть? - питає він.
- А вам навіщо?
- А якщо я захочу вас покликати?
- А навіщо мене кликати?
- А якщо я захочу, аби мене хтось отруїв?
- Тоді покличте Толю, - киваю я на двері одного з шефових помічників, - ви, здається, йому не сподобалися.
Він широко всміхається мені (вже не так прохолодно, як усміхався на зборах), дякує за пораду та йде.
Я усміхаюся за інерцією. Він уже пішов, лишивши коло мене свій незнайомий, солодкий аромат, а я ще всміхаюся. Симпатичний хлопець. І, що головне, здається, у мене вийшло налаштуватися на нього під час розмови.
Цікаво, що ми з ним зробимо, думаю я, дивлячись на своє відображення у моніторі. Коли загіпнотизуємо остаточно - що ми зробимо?
Я знову й знову подумки повторюю наш діалог. Що більше повторюю, то більше відчуваю: щось у ньому, у діалозі, було не те. Щось було, чого я не встигла вловити…
«Як на роботі? - питав Ізя. - Нічого дивного не помітила?»
Тепер, здається, помітила. Тільки - що саме? Чи помітила, чи здалося? Чи, може, це до мене в голову обережно стукає параноя?
Що я мала помітити? До нас прийшов новенький. Ми розмовляли. Розмова як розмова. Я влізла йому в довіру, він повівся.
Дзвонить телефон. Трясця. Як же я його боюся…
Обережно знімаю слухавку - двома пальцями, ніби вона зараз вибухне просто у мене в руці.
- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кидаю завчену давно фразу.
- Я хочу до Єгипту, - кажуть мені. Жінка або дитина.
Чомусь пошепки.
- Коли саме? - питаю я. - Куди саме?
- До Єгипту, - шепочуть мені, - заберіть мене до Єгипту.
Стає страшно. Чи мені здається, чи я чую у слухавці якесь шепотіння, крім голосу мого співрозмовника? Саме те шепотіння, яке повинно влізти у підсвідомість…
«Відповідай! - перелякано верещить моя свідомість. - Відповідай! Не слухай! Не прислухайся! Даєш нашу відповідь шепотінню!» І я відповідаю.
- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я у відповідь, копіюючи голос дівчинки із фільму жахів «Дзвінок». Ізя вчив: вони намагаються підловити тебе на звичних реакціях. Вони працюють на звичних реакціях. Їх треба просто збити з пантелику.
У слухавці мовчать. Ги.
- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я, - у нас є тур на сі-і-ім дні-і-ів.
Там кидають, відмикаються. Я зводжу очі й бачу просто над собою шефа. Шеф шокований. Витріщається на мене, як на восьме диво світу. Я винувато посміхаюся йому.
- З ким це ти щойно спілкувалася? - цікавиться шеф, поступово приходячи до тями.
- З сестрою, - брешу я.
- Ти знаєш про користування телефоном в особистих цілях? - питає шеф.
- Заборонено! - відрапортовую я.
Шеф тяжко зітхає, хитає головою і йде. Я ледь стримую сміх, уявляючи, як усе це виглядало з боку. Відчуваю на собі чийсь погляд. Шукаю джерело погляду - і знаходжу його. Новенький стоїть у дверях свого кабінету й усміхається мені. У його очах ховається сміх. Я підморгую йому, він - мені.
Я ловлю себе на думці, що війна з ними - це навіть весело. Ізя просто надто серйозно до цього ставився.
Може, це й призвело до такого трагічного фіналу… Втім, чи трагічного? Ніяк не можу позбавитися думки, що
Ізя - живий. Не відчуваю, що його немає. Відчуваю його поруч із собою. Кажуть, так люди завжди реагують на смерть близьких. Люди не вірять у смерть. Та хіба смерті це не байдуже? Смерть - це не бог, який помирає, коли в нього не вірять. Смерть - це фізичний факт. Бачите ховраха? Ні? А він є…
Обідня перерва.
Я завжди дивувалася, навіщо влаштовувати обідню перерву в офісі, де ніхто ніколи не обідає. Дівчата з кавою й цигарками сидять надворі, на лавці під вікном - пускають у повітря кола тютюнового диму та різноманітні плітки.
Адміни рубаються в Контру. Шеф зачинився у кабінеті.
Цього разу він затяг туди новенького.
Кур’єр розв’язує кросворди - втім, він робить це постійно, коли перебуває в офісі. Іноді він здається мені роботом, запрограмованим на розв’язування кросвордів. Хіба людина може годинами сидіти над порожніми клітинками з олівцем у руках і таким серйозним виразом обличчя?
Я дістаю свої кишенькові шахи. Маленька дощечка й фігури на магнітах. Дістаю листочок, де записала, на чому зупинилася. Розставляю шахи.
Грати у шахи мене навчив Ізя. Він завжди вигравав у мене. Радив: аби обіграти мене, грай частіше. Грай пос тій но.
- З ким? - питала я.
- Та хоч би з собою, - відповідав він.
Я вже три місяці граю з собою, проте досі не зрозуміла, яка з цього мені користь. Невже таким чином можна чогось навчитися? Як? Переграти саму себе? Ізя ж усе одно виграє, як у тієї моєї половини, що програла собі, так і в тієї, що себе перемогла.
Закінчую партію. Невже знову пат? Вже вкотре пат?
Цікаво, хтось колись вигравав сам у себе? Я - ні. У мене завжди виходить нічия. Чи свідчить це про те, що я не вмію грати? Чи, може, просто вказує на відсутність шизофренії?
Роздивляюся фігурки. Перевіряю. Так - це нічия. Мій чорний ферзь знаходиться на h4, мій білий король - на h2, а білий пішак - на g2. І нікуди ти не поткнешся…
Шкода. Цього разу я вболівала за чорних. Мені було їх трохи шкода, бо білі починали першими…
Починали першими… Щось є в цій фразі. Вона на щось наштовхує. На що? Зосереджуюся, копирсаюся в голові.
Знаходжу! От воно що!
Новенький почав першим!
Витріщаюся на двері шефового кабінету.
Так, новенький почав першим. Він почав налаштовуватися на мене першим. Не я на нього - він на мене.
Ось чому мені було так легко спіймати його позу та інтонацію! Бо він ловив у той час мене… Так хто ти такий, новенький? Ти - від них? Або ти просто симпатичний американізований хлопець, який вміє володіти собою й іншими не гірше за мене? Якщо ти просто симпатичний хлопець, то чому з’явився поруч зі мною одразу після смерті мого вчителя?
Добре, вирішую я, хочете гратися - пограймося. Посміхаюся зачиненим дверям шефового кабінету.
Так, Ізю, ти надто серйозно ставився до цієї гри.
До шахів ти також ставився надто серйозно і завжди перема гав. Але життя, Ізю, - не шахи. Життя, Ізю, це весело. Чому ти не зрозумів цього? Чому боявся того, з чого можна було посміятися? Чому ховався від тих, з ким можна по гратися?
Нарешті, у мене вимальовується хоч якийсь більшменш чіткий план дій. Я вирішую піти на абордаж. Загіпнотизувати новенького. Взяти заручника. Це якщо він - із них. Якщо ж ні - погратися з ним. Просто так, аби зняти нервове напруження останніх днів.
У мене вдома тихо й затишно. Так само, як нещодавно було в Ізі. Я давно не прибирала. Може, цей затишок створює пилюка? А може, Ізя передав мені цей затишок у спадщину?
Міркую про те, чого ж саме слід боятися найбільше.
Не вірю, що вони - скрізь. Не вірю, що в кожному рядку газетних статей, у кожному кольорі Інтернет-сайтів ховається загроза. Такого не може бути. Чимало моїх друзів мають власні сайти, чимало знайомих пишуть статті. Неможливо ж примусити їх усіх працювати на них, тим паче - неможливо загіпнотизувати їх так, аби вони гіпнотизували інших. Та це й не потрібно.
Які канали я обрала б, якби була ними? Центральні, ясна річ. Найвідоміші. Найпоширеніші. Центральні канали телебачення, центральні друковані ЗМІ, найбільш відвідувані сторінки Інтернету… А радіо? Чи працювала б я через радіо? Ізя казав, що найдужче в підсвідомість укарбовуються візуальні образи, картинки, кольори, і нічого не казав про звуки. Але ж радіостанції слухає чимала аудиторія, і в основному - в дуже навіюваному стані. Ви ж бачили водіїв? Скляно витріщаються на дорогу, іноді перекидаються фразами ні про що з пасажирами або по телефону, а в цей час щось тихенько бубонить у них під носом - укарбовується в підсвідомість.
Радіо - це ж просто подарунок для них! Тож, припустімо, найвідоміші радіостанції - теж їхні.
От лихо… Невже нас оточили? Чи, може, все ж таки параноя? Ой, як було б гарно, якби все це було параноєю.
Мене поклали б у лікарню, навколо бігали б лікарі у білих халатах, мене б годували й поїли, я писала би мемуари, а світ жив би собі своїм життям. Своїм, а не вигаданим купкою невідомих істот невідомо навіщо… Може, він так і живе? Може, таки параноя? Як пересвідчитись у цьому?
Піти до психолога? Який може виявитися одним із них?
Він легко переконає мене у хибності моїх думок, можливо, навіть до лікарні справа не дійде, але ж це він переконає мене… Ні, я повинна переконатися сама, зробити все самотужки.
Зітхаю, кидаючи погляд на телефон. Цікаво, хто слухатиме мою розмову зараз? Скільки людей? Скільки таємних контор? Чи будуть серед цих контор вони? Чи це вже манія величі - та ж сама параноя, тільки помножена на власне его? Підіймаю слухавку. Дідько з вами. Слухайте.
Якщо чуєте - слухайте.
Дзвоню подрузі. Вона - журналіст, вона може допомогти з однією справою.
- Привіт, Лілю, - кажу їй.
- Які люди, - дивується й театрально сердиться вона, - чого це ви вирішили приділити нам, недолугим, крихту своєї королівської уваги?
Це вона ображається, що я давно не дзвонила. Вона частенько ображається - бо я рідко дзвоню.
- Лілю, - кажу я, - мені потрібна допомога.
- Ну, це я зрозуміла, - відповідає вона, - навіщо ж іще вашій величності мені телефонувати?
- Це терміново, - кажу я.
- Що, знову Апокаліпсис? - питає вона.
- Знову? - перепитую я.
Коли вже встиг відбутися перший Апокаліпсис? І коли я встигла віддзвонитися з цього приводу їй?
- Ти диви! Воно вже навіть не пам’ятає, як я врятувала його від звільнення! - остаточно обурюється вона.
- А, ти про той Апокаліпсис, - згадую я.
Ну, було таке. Ну, зробила вона якось за мене доповідь для семінару. Але ж Апокаліпсис… Якось надто голосно сказано… Втім, пригадую - це я сама сказала. Я завжди полюбляла перебільшувати. Особливо, коли мені потрібна була чиясь допомога.
- Коротше, - кажу я, - то було тренування, а тепер - справжній Апокаліпсис.
- Ну-ну, - всміхається вона у слухавку.
- Мені потрібен перелік ЗМІ, - повідомляю я.
- Яких? - зітхає Ліля. Вона вже зрозуміла, що виба чень від мене не дочекається і що я просто так не від чеп люся.
- Усіх, - відповідаю я.
- Ги-ги, - каже Ліля, - дуже смішно.
- Я не жартую. Мені потрібні усі ЗМІ по Україні.
- А я вже злякалася, що ти про весь світ питаєш! - знущається.
- Коли зможеш зробити?
- Що мені за це буде?
Вона ненавидить прибирати у хаті.
- Приберу в твоїй халупі, - відповідаю я. Брешу?
Можливо…
- Цікава пропозиція…
Чую - вона замислилася. Таки цікава пропозиція.
Можна сказати, вигідна.
- А на коли тобі воно треба? - питає нарешті Ліля.
- Як завжди, на вчора.
- Дай мені два дні, - каже вона, - подивляюся, що можна зробити. Повний перелік не обіцяю, але зроблю максимально наближено до ідеалу.
- Постарайся, - прохаю я.
- Кину на мило, - каже Ліля.
- Ні, - лякаюся я, - ні, ні, на мило не треба. Продиктуєш. Або, знаєш що, роздрукуй, а я заїду до тебе й заберу.
Заразом і поприбираю…
Ех, думаю я, тепер прибирати таки доведеться. Чого тільки не зробиш, аби переконатись у відсутності параної…
Збираюся спати. Перед цим визираю у вікно. Вже за звичкою. Щовечора шукаю під домом невідомо кого.
Щовечора не знаходжу. Заспокоююсь - і йду спати. Це вже, пробачте, симптом. Ті, з ким я продовжила війну, яку розпочав Ізя, навряд чи будуть стояти під вікнами…
Так, це симптом.
Утім, може, параноя - це вже не так і страшно? У багатьох великих людей була параноя… О, а ось і манія величі… Привіт-привіт… Що сказав би про все це Ізя? Ізя сказав би - не вір. Не вір ані знайомим, ані незнайомцям, ані друзям, ані собі, вір лише доведеним фактам, лише причиново-наслідковими зв’язками, лише логічним вис - новкам і підтвердженим теоріям. Отже, Ізю, у твою теорію щодо них та їхньої всесвітньої змови я теж вірити не можу.
Це ж непідтверджена теорія…
Мені не вистачає тебе, Ізю. Де ти? Я не вірю у твою смерть (попри те, що вона - факт настільки підтверджений, що далі нема куди). Ти інсценував її. Ти лежав у труні, білий та мовчазний, і подумки реготав над нами.
Ти прикидався, що не дихаєш, а насправді твій подих перехоплювало від стримуваного сміху. Цікаво, як ти виліз із домовини? Як ти це зробив, хитрюго?