Я більше не побачила його. Живим - не побачила.
Він загинув у п’ятницю ввечері. Мовчазного сонного вечора, сповненого дощу й легкого осіннього марева. Того самого вечора, коли я вкотре забула про власну обіцянку й зібралася до нього в гості. Того вечора, коли подзвонив мій дядько й повідомив, що він уже в Києві та скоро буде у мене.
Мій дядько мав таку шкідливу (шкідливу - для нервів його близьких, зокрема для моїх нервів) звичку - завжди приїжджати невчасно. Довелося відкласти візит до Ізі й чекати на дорогого родича. Якби я знала, як надовго довелося відкласти… … Він вистрибнув з вікна. З того самого малесенького, поснованого павутинням вікна.
Як він зміг крізь нього пролізти? Як цей жирний пацюк туди пропхався?!
Так я думала, ідучи в суботу до його квартири. Думала сердито, ображено. Він не мав права стрибати з того вікна, не мав права кидати мене серед цього сповненого інформацією світу, не мав права залишати мене наодинці з ними, навіть не пояснивши, хто такі вони.
Коли вперше почула про його смерть - розповіла сусідка, глуха бабця, що якимось дивовижним чином завжди знає все про всіх з нашого району (іноді здається, що знає заздалегідь), - то не повірила. А як повірила, то зловила хвіст панічної думки: «Вони таки дісталися до нього! Таки вбили його, бо він їм не піддався!» Не знала, чи вірити цій думці, чи спробувати міркувати нормально, як психічно здорова людина. Не вірила, що він міг вистрибнути з того вікна, але ще гірше уявляла, як хтось його туди виштовхує - у кого може виникнути ідея проштовхувати усю цю масу крізь те малесеньке віконце?
Ні, він стрибнув сам. Двері були зачинені зсередини.
А уявити, як хтось влазить у те віконце, ще важче, ніж уявити, як звідтіля виштовхують Ізю…
Отже, стрибнув він сам. Але можна припустити, що до цього його змусили вони. Таки загіпнотизували, таки пролізли у його мозок… Та, якщо вони вже загіпнотизували його, якщо він уже піддався, навіщо ж було його вбивати?
А що він там казав про голоси у голові? Може, він чув голоси? Раніше ж ніколи не говорив про це, а під час нашої останньої зустрічі раптом попередив…
Двері відчинено. Я обережно заходжу. Якісь люди, про щось перемовляються, тиняються кімнатою й коридором.
Більше схожі на тіні, ніж на людей. Родичі. Чи не родичі?
Згадую:
«- У тебе є родичі?
- Були»…
Якісь люди у квартирі. Намагаються говорити пошеп ки, ходити нечутно, пересуватися непомітно, але вже зруйнували атмосферу - вже знищили місцеву напівтемряву і той свіжий запах, що його я так полюбляла.
Ніхто не цікавиться моєю персоною, нікому не цікаво, хто я, звідки й навіщо я. Проходжу до кімнати, так само тихо й обережно, як ці люди - прикидаюся однією з них.
Посеред кімнати стоїть труна. У труні лежить Ізя. Він спокійний. Я впізнаю його не одразу - бо ніколи не бачила спокійного Ізі. Він блідий. Ніби легенько всміхається.
Підіймаю голову й шукаю поглядом його душу, бо здається, що зараз він, як у тому його сні, літає десь над нами й усміхається. І ось-ось засміється тим своїм світлим, срібним, украденим сміхом. Роздивляюся стелю (всі кути оздоблені тонкими мереживами павутиння), стіни, кидаю погляд на вікно. Дивуюся. Вікно - чисте. Хтось його вимив. Хтось із родичів? Навіщо? Чому вимили вікно, але залишили павутиння на стелі? Чи вони збираються повісити на те вікно траурний букет із квітів, як це роблять на дорогах, де внаслідок ДТП гинуть люди? Ну, дороги - то зрозуміло, там ті квіти виконують попереджальну функцію, по типу - «обережно, тут загинули люди, тут могли б загинути і ви…», майже як «тут могла би бути ваша реклама». А навіщо вішати таке на вікно? Невже хтось потребує попередження «не залазь, бо вб’є» щодо вікна на сьомому поверсі?
Примушую себе обірвати ці ідіотські думки й відірвати погляд від вікна. Роздивляюся людей довкола. Дві дебелі жінки, чимось схожі між собою. Може, сестри? Сидять біля труни, здається, моляться. Чоловік із невеличкими вусами. Палить у коридорі. Остаточно знищує свіжість, добиває її. Дівчина, молодша за мене на пару рочків.
Проходить до кімнати, із подивом витріщається. Мене помітили, подумки зітхаю я.
Дівчина - точно його родичка: якщо Ізя був схожий на гладкого пацюка, то ця - маленька, обережно-ляклива мишка. Витріщається чорними невиразними очками. Я обережно, трохи сумно (як, здається, потрібно у подібних ситуаціях) посміхаюся до неї.
Підходить.
- Ти хто? - говорить тихо й заздалегідь сердито. Чому?
- Я знайома. Сусідка, - відповідаю ображено. Від - чуваю, як мене охоплюють ревнощі. Чомусь здається, що вона спробує зайняти моє місце у Ізиному… житті?.. смерті?..
- Тато ніколи про тебе не розповідав.
«Тато?!»
- Про тебе теж, - відповідаю я.
Вона ще деякий час витріщає на мене свої чорні намистинки, рвучко розвертається, йде геть. Образилося, мишеня… Що ж, воно перше почало…
То воно його донька, думаю я, то воно тепер буде тут жити. Знищить свіжість, повикидає дозиметри і прибере павутиння…
Я ненавиджу її за це заздалегідь. Утім, вона теж не відчуває палкого кохання до мене.
Я роззираюся. Знову бачу бліде й спокійне обличчя Ізі.
Чому він такий спокійний? Чому він стрибнув з вікна?
Це як треба хотіти стрибнути з вікна, аби у це малесеньке вікно пролізти!
Я ходжу навколо домовини, кидаю короткі погляди навсібіч, зосереджуючись на різних предметах. Це вже звичка - коли замислююся, не демонструю цього, не демонструю стану легкого трансу, а демонструю, наприклад, зацікавленість інтер’єром. Шкода, що інтер’єр у Ізі не дуже… Дивно, мабуть, виглядає моя зацікавленість тим, чого майже немає…
Ніколи так не вірила у його маячню, як почала вірити після його смерті. Так, мабуть, завжди. Недарма ж багатьох геніїв визнають лише після того, як вони покидають наш світ.
Чому люди довіряють лише мертвим?
Вони поїхали ховати його. Я залишилася. Я та одна з тих двох, схожих між собою тіток. Тітка порається на кухні. Я, нарешті, залишилася сам на сам із цією маленькою, незвично світлою кімнатою. Якомога тихіше пробую відчинити дверцята невеличкої шафки, що стоїть у кутку. Дверцята не слухаються. Дверцята замкнені. Де ключ - невідомо. Може, його вкрала та миша? Може, Ізя взагалі не мав його, а шафка завжди була лише місцем для попільниці? А може, він сховав ключ? Навіщо йому було ховати ключа? Бо він полюбляв ховати: ховав сам себе за павутинням у своєму барлозі, ховав усі свої думки у власній голові, не залишаючи слідів ані на папері, ані в електронному вигляді, намагався й мене сховати від тих своїх ворогів… І у шафці, можливо, також дещо сховав…
Якщо так, то це дещо він залишив для мене. Він залишив мені підказку. Підказку саме для мене. І сховав ключ так, аби його знайшла саме я.
Якби я була Ізею, де б я сховала ключа? Марне питання.
Безглузде питання. Таке саме безглузде, як, наприклад,
«якби я була ключем, де б я ховалася?». Я не Ізя. Я не думаю так, як він. І ніколи не навчуся думати так. Утім, Ізя знав це. Отже, якщо він щось сховав для мене, то намагався думати так, як я. Де б я, на думку Ізі, шукала ключа?
Я йду до дверей, підіймаю килимок, що лежить біля порога.
Посміхаюся.
На підлозі лежить маленький темний, ледь помітний ключик. Якби не знала, що він там, то і не помітила б.
Підіймаю, кидаюся до шафки…
Зупиняюся - біля шафки стирчить дебела тітка й підозріло розглядає мене.
- Що? - питаю я.
- Ти тут навіщо залишилася? - з погрозою питає вона. - Хатою швендяти чи мені допомагати?
Ну не скажу ж я їй, що хатою швендяти!
- Зараз підійду, - відповідаю я, сподіваючись, що вона одразу ж попхається на кухню, але вона не пхається.
- Не зараз. Негайно!
Доводиться виконувати наказ. Ключ ховаю до кишені.
Він здається теплим і важким, хоча точно знаю - він легесенький і прохолодний. Ізина кухня завжди була для мене недослідженим простором, темрявою за відчиненими дверми. Там було порожньо - я відчувала це. Тепер я це бачу. Невеличкий стіл, декілька старих табуретів, на які лячно сідати - ще розваляться просто під тобою. Продукти на столі та кремезна тітка не вписуються у приміщення. Воно повинне бути порожнім. Воно має бути порожнім.
Втім, усі Ізині гості не вписуються в його хату, а його смерть - у життя, в моє життя, в його життя, в його війну та його пошуки.
Тітка доручає мені різати хліб. Руки трусяться, відчуваю неабияке збудження - хочеться якомога швидше дістатися до шафки. Ріжу, намагаюся не зосереджуватися на власних рухах, аби не входити у транс. Відволікаюся від рухів настільки, що ніж зісковзує з хліба й ріже мого пальця. Мені не боляче. Дивуюся: кров іде, а мені не боляче…
Біль приходить лише за декілька секунд, ледь відчутний, майже непомітний. Мовчки демонструю пальця кремезній тітці та йду до кімнати.
Одна рука у мене в роті (смокчу палець), іншою встромляю ключа, обертаю: раз-два-три, Сезам, відкрийся!
Порожньо. Нічого.
Я зазираю у шафку, майже запихаю туди голову, стукаю по стінках, намагаючись знайти порожнечі й потаємні схованки - нічого. Порожньо.
- Що ти робиш?
Вилізаю з шафки - тітка стоїть наді мною. Вона ще менш дружньо налаштована, ніж декілька хвилин тому.
- Шукаю якісь засоби дезинфекції, - брешу я і знову демонструю свій закривавлений палець - мій єдиний аргумент, моє єдине виправдання.
Ще раз зазираю до порожньої шафки. Навіщо, Ізю?
Навіщо ти тримав під килимком ключа від порожньої шафки? Навіщо мені порожня шафка? Чи - не мені? Чи ти сподівався, що на шафку натраплять вони? Ти хотів збити їх з пантелику? А збив мене…
Але, якщо порожню шафку ти залишив для них, то що ж ти залишив мені?
Невже ти пішов, нічого не лишивши? Невже таки кинув мене зовсім саму? Без допомоги, без жодної підказки? Ти лишив мене саму у цій твоїй клятій війні невідомо з ким.
У самісінькому епіцентрі цієї клятої війни, зовсім саму, без зброї. Що для мене було би зброєю? Інформація. Так, я перенасичена різноманітною інформацією, але, от біда, серед усього цього звалища немає потрібної.
А чи була вона у тебе, Ізю? … Під час розпивання «за упокій» стає зрозуміло, що Ізю звали Марком. Дивно. Йому зовсім не личить це ім’я. Я слухаю їх, вони розповідають про нього, згадують випадки з життя, плачуть за ним. Я не плачу. Складається враження, ніби вони говорять про когось іншого, не про мого товариша. Бойового товариша, думаю я, швидко посміхаюся й перемикаю думки на іншу тему - аби не увійти у легкий транс.
Миша наклюкалася швидко - не вміє пити, помітила я, зовсім не вміє. Наклюкалася й почала шморгати носом.
- Заспокойся, - сказала я, - нам усім його не вистачатиме.
Слабачка, подумала я.
Вона мене дратувала. Я ревнувала. Я не розуміла, чому Ізя не розповідав мені про неї. Навіщо приховував?
Розповідав про ворогів, яких ніхто й ніколи не бачив, але мовчав про свою мишасту доньку, яку бачили всі.
Я не розуміла, чому зараз тут вона на повних правах хазяйки. Вона, а не я.
- Я не знала, що буде так боляче, - пожалілася мені п’яна миша, - він же мені ніхто, я майже не пам’ятаю, як цей пияк виглядає… Чому так боляче?!
- Пияк? - перепитала я. Ізя ніколи не зловживав алкоголем. Яблуками - так, але алкоголем - ніколи.
- Ага, - схлипнуло воно, - ти ніби не знала! Дзвонить, бувало, а сам двох слів зв’язати не може…
- Дзвонить? - перепитала я.
Знову виникло гостре відчуття, що мене дурять. Або що ми тут ховаємо не ту людину, яку знала я. Якби я не бачила його у труні, точно пішла б перевіряти номер квартири, в якій знаходжуся. Ізя ніколи нікому не дзвонив. Він був упевнений, що його телефон прослуховують, а в гудінні слухавки може бути закодовано сигнал для його підсвідомості.
- Ну… дзвонить, - здивовано підтвердило мишеня й гикнуло, - тобто… дзвонив… - І коли він дзвонив востаннє? - спитала я.
- Ну, десь із місяць тому…
З моменту цієї розмови пройшло вже декілька годин. І весь цей час я думаю лише про її слова. І про те, що все це може означати. Намагаюся переконати себе в тому, що все життя Ізі, яке бачила я, було лише виставою. Майстерною виставою самотнього п’яниці, який просто намагався привернути до себе увагу. Намагаюся переконати себе, але не можу. Ізя казав, що я легконавіювана. Це правда. Видно, саме цим він і скористався, нав’язавши мені свою віру. Та зараз думати про це вже пізно. Тепер треба думати про те, як мені з цією вірою жити. А ще - про те, хто дзвонив тій миші, називаючи себе її батьком. Певно, хтось із них.
Дивно: Ізя пішов, а вони залишилися…
Я сиджу вдома, сиджу у своєму старенькому плетеному кріслі, яке за всіма законами фізики давно мало б розвалитися, дивлюся на сіре небо. Таке ж сіре, яким було місяць тому, тиждень тому, вчора. Чому небу завжди байдуже?
Втім, і мені зараз чомусь також байдуже. Загинув мій товариш, - а мені не сумно. Я лише серджуся на нього, бо він кинув мене саму посеред цього світу, який раніше здавався таким зрозумілим і ласкавим, а потім раптово став ворожим. Але не сумую. Може, тому, що сьогодні ховали не мого шизика Ізю, а якогось пияка на ім’я Марк? А де ж тоді мій Ізя? Якщо він не помер, то він повинен бути поруч. А не лишати порожню шафку й купу непотрібних спогадів.
Чи - потрібних? І тут до мене доходить.
Порожня шафка призначалася таки мені. Порожня шафка таки була підказкою. Порожня шафка означала, що більше Ізя нічого не може мені залишити: все, що він знав, він уже повідомив. Порожня шафка означала, що він устиг розповісти все, вона означала, що тепер мій час шукати інформацію, аби ту шафку чимось наповнити.
Отже, вирішую я, аби почати роботу, треба впорядкувати все, що знаю. Все, що знаю про них.
Підіймаюся з крісла, опускаю жалюзі. Вмикаю світло.
Сідаю за стіл, вмикаю комп. Замислююся. Вимикаю. Ця інформація повинна залишатися лише в мене. Дістаю зошит. Ховаю зошит. Нехай ця інформація буде лише у моїй голові - так безпечніше.
Помічаю, що стаю схожою на Ізю. Що ж, непоганого він знайшов учня в моїй особі…
Систематизація займає чимало часу. Згадую кожну нашу зустріч, кожну тему для розмови, кожну заяву мого покійного шизика. Нарешті, розумію ситуацію в усій її красі. І ситуація в усій красі мені ніяк не до душі. Ізині вони - це купка людей, яка керує світом. Вони - це вкрай втаємничена організація та всі ті, хто працює на неї, або ж ті, кого зомбували. Втім, вони зомбували, мабуть, і своїх агентів. Працюють на них, точніше, живуть за їхнім розкладом, майже всі.
Яким чином вони впливають на нас? На думку мого Ізі, всіма можливими засобами. Найчастіше за допомоги ЗМІ, розміщуючи в цих самих ЗМІ певні сигнали, які, минаючи нашу свідомість, оселяються у підсвідомості й паразитують там. Впливають на свідомість так, як цього треба замовникам, тобто їм.
Така собі чергова всесвітня змова. Прихована, не помітна нікому зброя у дії. Неприємно розуміти, що вони - ляльководи, а ми - маріонетки. Ще більш неприєм но не розуміти, для чого їм це. І найнеприємніше - усвідомлювати, що вони вже майже заволоділи світом, і ти не дістанешся до них, хоч би як тобі того хотілося: надто високо вони сидять. Надто вже давно на ту верхівку випхалися, надто міцно там зачепилися.
Неприємно взагалі вірити в усе це.
Та чи не є ця неприємність першим доказом того, що ця всесвітня змова, на відміну від багатьох інших, - реаль ність?
Чомусь згадую про якийсь Союз дев’яти… Звідкіля у моїй голові ця назва? Я про нього читала? Чи бачила фільм? Хто вигадав таку назву для таємної організації?
Яка ж вона таємна, якщо вже у назві вказано точну кількість її членів?
Визираю у вікно, чомусь розглядаю подвір’я. Що я шукаю? Психотронну гармату? Людей у чорному? Ізю, який, як мені починає здаватися, інсценував свою смерть?
Нічого не шукаю. Просто перевіряю, чи все тихоспокійно. Розуміючи, що навіть якщо це не так, нічого не помічу. Бо вони діють непомітно. Бо вони діють уже досить довго, тому всі до них давно звикли. Вони давно вже стали звичними для нас, вони вже давно стали частиною нашого життя.
Лягаю спати.
У голові порожньо (цікаво, як може бути порожньо у голові, куди з голови зникає вся спожита індивідом інформація? адже вона повинна бути там… має лишатися там…), лише одне питання: «Що ж мені робити далі? Що ж мені робити?»
Лише одне питання і жодної відповіді.
Найстрашніше - це Інтернет. Окрім купи непотрібного лайна та посилань на великі цицьки, на його сторінках міститься безліч кодових сигналів для підсвідомості.
Особливо небезпечні - різнокольорові рухливі смуги та фігури, призначені нібито для релаксації. Коли розглядаєш їх, справді розслабляєшся, входиш у легкий транс, але ніхто не знає відповіді на питання, чи у їх русі й поступовій зміні пастельних кольорів не закодовано певних сигналів, які дуже легко потраплять у розслаблену підсвідомість.
Якби я була ними, то саме з такими штуками й гралася б. Це ж набагато легше, ніж навіяти щось людині, яка перебуває в нормальному зосередженому стані.
Втім, Ізя казав, що малюнки й тексти у всесвітній мережі також не варто роздивлятися. Ніколи не знаєш, між якими саме рядками, у якій саме посмішці ховається небезпека…
Телебачення - мій найулюбленіший, найзрозуміліший вампір.
Коли Ізя був трохи адекватнішим і розповідав про закодоване зомбування через телевізори, я спитала:
- Ти часом не про 25-й кадр говориш?
- Ти не в курсі? - здивувався Ізя. - Ефект 25-го кадру - вигадка. Його вигадав 1957 року американець Джеймс Вайкірі. Це відкриття зацікавило політиків і Федеральну комісію з комунікацій, проте дослідження, проведені 1958 року, результатів не дали. Того ж року Американська асоціація психологів офіційно спростувала докази Вайкірі, а 1962 він сам зізнався, що всю цю історію він сфабрикував із метою заробити грошей… А знаєш, що найцікавіше?
- Що? - спитала я.
- Надто вже цілеспрямовано спростовують існування цього ефекту. До сьогодні спростовують. Не знаю, як саме вони впливають на нас з екрана, але впливають точно.
Ясно, що це не 25-й кадр, до якого вони спеціально привертають увагу, це щось інше, зовсім інше.
- Що саме інше? - спитала я.
- Якби ж я знав… - зітхнув Ізя.
Він утилізував чергове яблуко і спитав:
- Ти помітила, як важко буває відірватися від телевізора, коли вмикаєш його? Коли там нічого цікавого немає, а ти все одно витріщаєшся у нього і клацаєш пультом.
Клацаєш, клацаєш, а тоді знаходиш щось непотрібне, проте воно чомусь здається тобі цікавим. І зависаєш на цьому. Витріщаєшся туди, доки не піде реклама, а тоді знову клацаєш…
- А реклама? - спитала я. - У рекламі щось є? Ізя знову засміявся не-своїм, надто веселим і світлим, як на нього, сміхом.
- Це дуже весело, - сказав він, - дуже весело… Ти не повіриш, але мені здається, що саме у телевізійній рекламі, якої всі так бояться, нічого, крім самої реклами, й немає.
Я сиджу навпроти темного телевізора - мертвого вампіра. Втім, я знову дурю себе. Він не мертвий. Якби він був мертвим, то не міг би оживати. Я сиджу навпроти вампіра, що спить. Я не знаю, що робити.
- Що мені робити? - питаюсь я у свого відображення в телевізорі. Відображення питає у мене те саме. Воно таке ж розгублене і спантеличене.
Дожилася: не встигла сказитися, а вже з вимкнутим телевізором балакаю… Втім, це, мабуть, краще, ніж балакати з увімкнутим.