І
Наприкінці листопада, за тиждень до того, як його офіційно затвердили на посаду керівника лабораторії особливо небезпечних хвороб, Нечаєв прийшов до Жадана. Той сидів у своїй комірці, розбираючи стос старих, пошарпаних історій хвороби. Це було все, що залишилося від тих, хто помер від сказу. Вибирав дані за тридцять років для епідеміологічного розділу своєї дисертації: локалізація укусу, строки інкубаційного періоду, які схеми лікування застосовано, яких помилок при цьому припущено. У випадкових збігах обставин, у розрізнених причинах, що привели до однакових наслідків, у всіх тих поодиноких смертях людей з різних кінців України в різні роки, у несхожих долях, віддалених одна від одної часом і простором, Жадан дошукувався глибших загальних закономірностей, хотів зрозуміти, де криється ота зона вразливості, ота найслабша, найбеззахисніша ланка в усьому прнчинно-наслідковому ланцюзі, що починається від зараження і призводить до смерті людини. Перекриття цієї зони вразливості могло різко зменшити кількість смертей від сказу.
Нечаєв стрімко, не стукаючи, увійшов до кабінету — навіть двері не зарипіли, не зачепилися за лінолеум, хоча Кучерявий так з ними нічого й не зробив. Ледве Жадан розгублено надів окуляри й підвівся, струшуючи пил з рук, як опинився в міцних обіймах Нечаєва, який його розцілував; вони цокнулись окулярами, наче чарками.
Від Нечаєва йшов густий, приємний запах дезодоранту чи одеколону, хто його знає. Він майже не змінився зі студентських років: присадкуватий, широкий в плечах, з міцною шиєю, наче займався боротьбою, а не стріляв з дрібнокаліберної гвинтівки в тирі; звичайно, роки наклали свій відбиток: як продовження високого чола з'явилися залисини, що двома заплавами просунулися в глиб голови, залишивши посередині острівець чорного волосся; колись волосся стирчало густим щільним йоржиком, тепер в'ялою травичкою полягло, ставши частиною елегантної зачіски з проділом; під темно-голубими, дуже гарними очима (смаглявий брюнет-їжачок з голубими очима — це поєднання колись полонило вразливі серця дівчат-однокурсниць) залягли зморшки втоми, колись припухлі по-дитячому губи були стулені в суху, строгу лінію. Але все це були порівняно дрібні домальовки невпинного часу, який з багатьма їхніми однокурсниками набагато безжалісніше вчинив, і вони, ці здобутки зрілості, мало що змінювали в загальному — моложавому й енергійному — вигляді Нечаєва, так, наче він ці роки, немовби якийсь біологічний об'єкт, зберігався в надійному консерванті, що різко пригальмував процеси старіння. Більше того, Жадану здалося, що Нечаєв, незважаючи на все, навіть помолодшав з того часу, як востаннє бачилися. Жадан тоді, не кваплячись, помалу робив кандидатську дисертацію, бо не любив нікуди поспішати. Нечаєв же на той час закінчував докторську дисертацію, одночасно очолюючи важливий відділ у міністерстві; у ті роки Жадан бачив Нечаєва лише вряди-годи, випадково, бо, коли Нечаєв з інспекційною метою приходив до їхнього інституту, тут його зустрічали не такі сіряки, як Жадан, що не мав ніяких відповідальних функцій, а члени керівництва на чолі з тюхтійкуватим Біланом, який весь час щось невизначене мугикав, йдучи слідом за Нечаєвим; той, поважно-зосереджений, гладкий (з часів медичного інституту він стрімко набрав у вазі) і суворий, метким своїм оком помічав недоробки, про що одразу ж неголосно і безсторонньо казав, нічого не приховуючи, холодною і чемною своєю логікою та іронічними зауваженнями виводячи інститутське начальство із звичного стану сонливої, миролюбної рівноваги, трохи навіть лякаючи керівництво, правда, ненадовго. Але навіть і в ті роки, в тих своїх чинах, зустрічаючись із Жаданом, Нечаєв скидав з себе маску офіційності й по-дружньому, так, щоб ніхто не помітив, підморгував йому — мовляв, знай наших. Потім Нечаєв подався за кордон, і довго про нього не було чути.
— Женю, старий, скільки літ, скільки зим! — Нечаєв плескав Жадана по плечу, а той не міг відповісти тим самим дружнім жестом, бо Нечаєв був шикарно вдягнений (як справжній джентльмен, подумав Жадан) — у темно-синій яхтклубівський піджак з золотими ґудзиками, синьо-біло-червону краватку й сірі, в стрілку випрасувані штани, і Жадан побоявся доторкнутися до розкішної уніформи Людини-Що-Процвітає своїми запилюженими руками, посірілими від перебирання історій хвороби.
— Альошо, привіт! Що з тобою? Слухай, а ти помолодшав! Їй-богу! Як тобі вдалося?
— Ілюзія довгої розлуки плюс сувора дієта, — засміявся Нечаєв. Він носив окуляри в блискучій металевій оправі з трохи притемненими великими скельцями, від чого його ясно-голубі очі здавалися ще яснішими, майже білими на тлі засмаглої шкіри. Він схожий на голлівудського актора, подумав Жадан. Жінки повинні від нього шаліти.
— Знаєш, що сказала Майя Плісецька, коли якась журналістка спитала її про секрет фігури? — продовжував Нечаєв. — «Сижу все время не жрамши», — відповіла вона. Так само і я. Просто схуд на п'ятнадцять кілограмів. Старий, інакше не можна на цьому дикому Заході. Там дуже не поважають всяких кнурів-товстунів типу вашого Браги. Я чув, що в тебе з ним стосунки були не дуже?
— По-різному. Від тихої ненависті до палкої, смертельної любові. Був час, коли він хотів прикрити мої дослідження. Довелося битися,
— Як це? Він що, сказився?
— А ось так. Вирішив, що сказ не перспективний. Хотів віддати в Одесу, в інститут вірусології. А нас усіх перевести на туляремію. Уявляєш?
— Ідіот, — похитав головою Нечаєв. — На Заході зараз виявляють величезний інтерес до сказу у зв'язку зі спалахом серед лисиць. Ти, звичайно, знаєш Атанасіу, Копровського, Новака?
— Звичайно. Роботи знаю їхні. Титани.
— Я з ними зустрічався, розмовляв. Вони вважають сказ однією з найперспективніших моделей взаємодії вірусу з організмом взагалі. Цього Брагу давно треба було гнати. Повний невіглас епохи заочної освіти й неграмотних керівників. Я прочитав твої статті, Женю.
— Коли встиг?
— Женевський стиль, — задоволено посміхнувся Нечаєв. — Там інакше не можна. Пішов до бібліотеки й системно все проробив. Мені дуже сподобались ваші дослідження з Гаркушею. По-моєму, це дуже перспективно, особливо роботи з імуностимуляторів. Я буду всіма силами підтримувати й допомагати вам.
— Спасибі, Альошо, — розчулено сказав Жадан.
— Думаю, що треба негайно організувати твою поїздку у ВООЗ, на засідання комітету експертів по сказу. Було б добре, якби ти зробив ґрунтовну доповідь про ваші дослідження. Я поставлю питання в міністерстві. Розумієш, старий, все нещастя полягає в тому, що ми не вміємо себе рекламувати. Там якийсь зачуханий магістр зробить манюсіньке дослідження — і вже крик на весь світ. А тут такі фундаментальні роботи — і мовчимо. Бо ми скромні!
— Ти перебільшуєш. Не так уже багато й зроблено, — мовив Жадан, хоча й не зовсім переконано, бо слова Нечаєва по-справжньому зворушили й схвилювали його; ніхто досі — в тому числі й професор Мідатов — не казав йому нічого подібного.
— Кинь, старий, цю скромність. Особливий інтерес у Європі виявляють до єнотовидних собак. А тут, бач, ти ціле дослідження провів — і мовчиш.
Разом з лисицями були втягнені в епізоотію сказу й відлюдкуваті пухнасті звірі — єнотовидні собаки, ще до війни завезені на Україну з Далекого Сходу; їхню густу темно-коричневу шерсть дуже цінували мисливці; вже було кілька випадків захворювання людей на сказ від єнотовидних собак, і Жадан, діставши з величезними труднощами трьох спокійних звіряток, провів експеримент: вводив їм вірус сказу і вивчав перебіг хвороби. Саме це його дослідження мав на увазі Нечаєв.
— Кави хочеш? — спитав Жадан.
— Зроби.
Жадан налив воду в склянки, занурив в одну з них електрокип'ятильник; Нечаєв розповідав про роботу в Женеві. Він був співробітником епідеміологічного відділу (за воозівською термінологією, це називалося «медичний офіцер») й працював у програмі «Повільні і латентні[5] інфекції»: йому часто доводилося виїздити в райони Екваторіальної Африки, де проводилося вивчення нового енцефаліту, спричиненого невідомим вірусом; довелось також побувати у високогірних районах Нової Гвінеї, там, де серед племен, що перебувають ще на первісній стадії розвитку, в часах кам'яного віку, гніздилася така страшна й погано вивчена хвороба, як куру. Інтенсивне вірусологічне вивчення цих інфекцій вели американці з так званого Сі-Ді-Сі — центру по боротьбі з заразними хворобами. Нечаєв неодноразово відвідував цей центр, у складі якого був також відділ по боротьбі зі сказом. З керівником цього відділу доктором Вінклером Нечаєв був добре знайомий — показав Жаданові візитну картку, підписану Вінклером.
Жадан прочитав уважно візитку й повернув Нечаєву. Він добре знав роботи Вінклера, та не думав про нього як про конкретну людину з конкретною адресою. Все це було безмежно далеке від нього — Африка, Гвінея, штат Джорджія. Він слухав розповідь Нечаєва, стежачи за народженням на закрученій поверхні кип'ятильника спочатку маленьких, завбільшки із шпилькову головку, бульбок, які, розростаючись, ставали схожими на перлини, грона яких срібно виблискували в склянці й нарешті проривалися вгору, дірявлячи поверхню води. Потім він всипав до окропу чайну ложку коричневого порошку, який підплив одразу чорно, пустив у глиб склянки тонкі жовті корінці. Й одразу в кімнаті гостро запахло кавою. Жадан подав склянку Нечаєву. Той понюхав, скривився:
— Що за отрута?
— Одеська розчинна кава, — неначе виправдовуючись, показав бляшанку Жадан.
— Ну й гидота, — відсьорбнув Нечаєв. — Нічого. Я тобі принесу справжню бразильську. Я тобі дещо привіз, сьогодні не захопив…
— Навіщо це…
— Облиш, старий. Ми тепер повинні бути разом. Я сподіваюся на твого підтримку. Розумієш, я хочу вивести лабораторію на високий міжнародний рівень. В мене є різні плани, хочу з тобою порадитись. Зокрема почати на субклітинному рівні серйозне вивчення взаємодії вірусу сказу з організмом, враховуючи імунні механізми. Я думаю, що сказу треба приділити набагато більше уваги, ніж тепер. Зміцнити твою групу.
— Я не проти.
— Ну, бачиш. Як у тебе з монографією?
— Поки ніяк. Дай хоч дисертацію написати.
— Треба одночасно це робити. — Нечаєв рішуче відставив склянку з кавою.
— Часу не вистачає.
— Старий, — підвівся Нечаєв і знову обійняв Жадана, — треба вчитися в них… В наших суперників. Знаєш, як вони працюють? Хвилини даремно не витрачають. Коли я приїздив до Стокгольма, мене зустрічав директор інституту професор Бьорнсон. Від аеропорту до готелю ми вели з ним ділову розмову і вирішували всі справи. У нього в «мерседесі» магнітофон, він все записував, щоб нічого не забути. Потім віддавав запис секретарці. Жодного зайвого слова, ніякої слинявої лірики про погоду і таке інше. Діло, діло й ще раз діло. А в нас сидить наша споконвічна слов'янська лінькуватість і розхлябаність, яку треба розпеченим залізом випалювати. Ми тільки стогнемо, скаржимось на об'єктивні обставини. Вибач, але ваш інститут видався мені дуже провінційним.
— Обставини, — усміхнувся Жадан. — А ти знаєш, що в мене й досі нема мінусового холодильника? Нема де зберігати рідкісні штами вірусів. А в нас дуже цікава колекція, до речі. Я побираюся, благаю в імунологів, а вони бояться сказу, не хочуть брати… А скільки разів світло вимикали й холодильник той плакав отакими сльозами… Й віруси гинули. Унікальні штами! А миші! А!… — він махнув рукою.
— Ти не хвилюйся, ми все поставимо на свої місця. — Нечаєв поглянув заклопотано на електронний годинник з комп'ютером. — Вибач, старий, я до Лук'янова. Дуже радий, що буду з тобою працювати. До речі, як твоя дружина? Пам'ятаєш, ми знайомилися в театрі? Діти є?
— Нема в мене дружини, — глухо сказав Жадан. — І дітей теж. Я перспективний молодий холостяк з сивіючою бородою й виразкою шлунка.
— Вибач, старий, я не знав.
— Нічого. Все нормально. Я б тобі сам сказав. А в тебе як?
— Двоє дітей. Дівчатка. Шкода, звичайно, що нема сина — фамілія Нечаєвих гине, але що вдієш? Ну, я побіг. Тримайся, старий.
Так само стрімко, як увійшов, Нечаєв вискочив з Жаданової кімнатки, залишивши по собі незнайомий запах, наче в це тісне казенне приміщення, пропахле старими паперами, хтось впустив струмінь свіжого, але чужого повітря, настояного на екзотичних квітах — може, з Африки чи Індонезії?
Жадан зрозумів, що це запах нового життя, яке віднині починається в лабораторії. Вилив каву, яку не допив Нечаєв, у рукомийник. Білий фаянс став коричневий, потім швидко пожовтів і знебарвився під струменем холодної води.
II
Через годину після розмови з Нечаєвим він пішов у віварій заражати лисиць сказом. Спочатку вони довго сперечалися з Гаркушею, як побудувати експеримент, який штам вводити тваринам і куди — в задню лапу, в ніс (цей спосіб вважався найефективнішим) чи в жуйні м'язи голови. Нарешті погодились на тому, що двох лисиць заразять штамом «Лужкова», з яким переважно працювала Гаркуша, а трьох — новим, щойно виділеним штамом вірусу сказу — «Чорнодуб». У середовищі рабіологів віддавна склалася традиція — називати штами вірусів прізвищами їхніх жертв, людей, з мозку яких було виділено збудника. Холодильник, де зберігалися віруси, інколи нагадував Жадану мініатюрне кладовище — притулок людей давно померлих, давно забутих, від яких залишилися тільки прізвища і… те, що спричинило їхню смерть. Здебільшого це були невідомі прізвища, які ні в кого не викликали ніяких асоціацій — звичайні абстрактні шифри, знеособлена мова вірусологів.
Траплялися й винятки, коли назва штаму породжувала в душах людей, що працювали в лабораторії, болючі спогади, примушувала холонути серце від доторку до людського нещастя. Тримаючи в руках пробірку з написом «штам Лужкова», Жадан завжди згадував дивовижну історію, яка трапилася зовсім недавно — рік тому. Сталося це в серпні, серед білого дня, коли сяяло сліпуче сонце, а діти галасували на вулиці з особливим завзяттям, бо кінчалися шкільні канікули. В одну з квартир на четвертому поверсі дому, що стояв у центрі Ворошиловграда, через балконні двері влетіла летюча миша, що саме по собі було незвичайно, бо, як відомо, кажани — істоти нічні, вилітають полювати на комах лише надвечір, після заходу сонця. Господар дому — прізвище його Лужков — спіймав кажана у півлітрову банку й вирішив показати його дітям, які пішли в кіно. Повернулися діти, й чотирнадцятилітня Неллі Лужкова — дівчина нестримна, рішуча і дуже самостійна, з тих, що їх називають важкими дітьми (згодом Жадан дізнався, що в школі її вважали за одну з небезпечних заводіяк всіляких порушень дисципліни й дочекатися не могли, коли скінчить вона восьмий клас), вирішила помацати неприємне, буро-коричневе створіння із зморшкуватою зловісною мордою упиря. І одразу ж зойкнула від болю і страху, бо летюча миша мертвою хваткою вчепилася у кінчик вказівного пальця правої руки. Власне кажучи, першим хотів узяти до рук кажана молодший брат Неллі Павлик, але вона відштовхнула його, бо звикла завжди в усьому верховодити: ніхто тоді й гадки не мав, що Неллі відвела страшну небезпеку від свого брата, прийнявши смерть на себе.
Неллі бігала по кімнаті, трусила рукою, на якій огидною торбинкою, склавши перетинчасті крила, висіла летюча миша. Нарешті столовим ножем розчепили гострі зуби кажана й викинули його на вулицю. До лікаря не звернулися, бо й гадки не мали про небезпеку — лише йодом залили ранку на пальці. Треба сказати, що якби і звернулися до лікаря — навряд чи хто призначив би курс антирабічної вакцинації. Навіть Гаркуша і Жадан, навіть сам Мідатов, либонь, не зробили б цього, бо досі таких випадків у країні не траплялося. Звичайно, і Мідатов, і Гаркуша, і Жадан знали про те, що летючі миші-вампіри в Латинській Америці, які вночі нападають на худобу і людей, можуть передавати сказ; але то був інший континент, інші — кровожерні — летючі миші, яких у наших краях немає, та й вірус трохи відрізнявся від класичних європейських вірусів.
Через тридцять днів Неллі Лужкова занедужала, й на третій день хвороби, коли у лікарів виникли перші страшні підозри, до Ворошиловграда негайно викликали Жадана. Ніколи не забуде сповнених жахом очей дівчини, яка весь час відбивалася руками від якихось чорних летючих демонів, що налітали на неї, й кричала, щоб забрали двері палати, бо то не двері, а лице Сірого, який прийшов, щоб убити її й потягти з собою в підвали, де чекає його Мара; згодом Жадан випадково дізнався, що Марою звали вчительку, яка ненавиділа й переслідувала Лужкову.
Гідрофобія не була яскраво виражена, як у випадках типових, і прижиттєвий діагноз поставили із знаком запитання, думаючи, що, можливо, мав місце грипозний енцефаліт; ніхто, в тому числі й сам Жадан, не вірив, що в усьому винна летюча миша; однак ніякі інші тварини — ні собаки, ні лисиці — Лужкову не кусали; Жадан устиг поговорити з нещасною дівчиною, коли тимчасово відпускали її жахливі привиди. Тільки виділення вірусу сказу, що тривало досить довго, бо збудник цей відрізнявся від звичайних, відомих досі вірусів, остаточно підтвердило діагноз. Хоча й залишилося кілька принципових й досі не розв'язаних питань: звідки взявся вірус сказу в летючої миші? Від випадкового зараження — скажімо, від куниці чи хворої лисиці, чи він постійно передається серед летючих мишей, які живуть колоніями? В якій мірі серйозна загроза укусів летючих мишей для людини? Може, те, що сталося, — винятковий, рідкісний, абсолютно нетиповий випадок? Чи треба бити на сполох, переробляти інструкції, привертати увагу лікарів і населення до кажанових укусів? І чи може цей вірус спричинити захворювання хижаків, скажімо, лисиць? Відповідь на ці питання відкривала нову сторінку в епідеміології сказу.
Тільки експерименти — важкі й небезпечні — могли щось пояснити: ось чому вони сьогодні йшли на зараження лисиці штамом «Лужкова».
Але Жадан знав і те, що наукові проблеми значно легше вирішити, ніж знайти відповідь на побачене у домі Лужкових. Не міг забути вичищеної, сяючої чистотою й достатком квартири Лужкових, де побував у перший же день по приїзді, коли Неллі ще була жива; найбільше його вразило те, що маленький Павлик мав окрему кімнату, забиту іграшками — електромобілями, космічними візками, клеєними моделями літаків, а Неллі, крім тапчана у прохідній кімнаті, де завжди працював телевізор, не мала нічого; ще він звернув увагу на те, що у вітальні висів великий кольоровий фотопортрет Павлика в золоченій багетній рамі — фотокартки ж Неллі, бодай невеличкої, він ніде не побачив. З розмови довідався, що Неллі — дитина від материного першого шлюбу; батьки мріяли віддати її в спортивний інтернат, у групу підготовки майстрів спорту з волейболу. Через три дні вона звільнила їх від цих турбот…
Вирішили працювати втрьох — Гаркуша, Жадан і Кучерявий. Мальована почала за давньою звичкою кричати, щоб звернули увагу на те, як чисто прибрано віварій, бо вона, Варвара Іванівна, в усьому любить чистоту і порядок (на це Гаркуша одразу ж вигребла сміття з-під стелажів, на яких стояли високі скляні банки з зараженими мишами). Проте Мальовану це не дуже збило з високої гігієнічної ноти, вона продовжувала торохкотіти далі, нагадуючи лікарям, щоб при розподілі премій (вона чула від препараторки з мікробіологічного відділу, що незабаром ділитимуть гроші) не забули її, Варвари Іванівни, заслуг перед лабораторією. Стояла в гумових чоботях, що здавалися особливо великими на її тонких ногах, у чорному халаті, запнута білою хусткою, й безперервно сипала словами; Жадан подумав, що все, що тут відбувається, для неї — галасливої, битої життям і чоловіком сільської жінки — протиприродне, відштовхуюче, незрозуміле і має одну лише назву: позбавлене здорового глузду знущання з гарних, добре вгодованих тварин (з великими труднощами Жадан довів завідуючому віварієм, що лисицям треба видавати свіже м'ясо за тими ж нормами, за якими годують собак в інституті фізіології), які нікому ніякої шкоди не заподіяли. Вже кілька разів Мальована натякала, що краще б використати руду, лискучу шерсть в інших, приємніших і практичніших інтересах, ніж замочувати її в розчині хлораміну й спалювати потім у крематорії. Варвара Іванівна запевняла, що чоловік у неї вправний драч і в одну мить здере ці шкурки й вичинить їх так, що потім що хоч з них роби — чи шапку, чи комір на пальто. Вперше Жадан мало не накричав на Мальовану, але нікому про цю розмову не сказав, бо Гаркуша, яка зверталася до препараторки тільки на «ти», називаючи Варварою, вчинила б їй такий рознос, що невідомо, чим би це скінчилося. Малоосвіченого препаратора із зарплатою 80 карбованців, який би доглядав тварин, заражених збудниками особливо небезпечних інфекцій, знайти було набагато важче, ніж доктора медичних наук на ставку 450 карбованців, й Мальована вже кілька разів погрожувала, що піде з лабораторії, бо її особисто запрошували керівники кількох інститутських відділів, які знали про одну визначну рису вдачі Варвари Іванівни, її, висловлюючись мовою сучасною, життєве хобі: вона любила годувати тварин і тому крала все, що мало відношення до харчів, все, що тільки погано лежало, — сіно, овес, моркву, буряк, пшоно, молоко, а тепер, коли з'явилися лисиці, ще й м'ясо; вдома Мальована ніякої живності не тримала — ні курей, ні хоч би якогось замореного підсвинка, бо все одно чоловік би пропив. Тому свою віковічну енергію любові до всього живого віддала Варвара Іванівна, тягаючи звідусіль харчі, своїм любим білим мишкам, кролям, морським свинкам і сірійським хом'ячкам. В лабораторії особливо небезпечних інфекцій піддослідні тварини завжди були ситі й доглянуті, серед них майже ніколи не спалахували епізоотії, як це траплялося в інших відділах, коли через авітамінози чи поширення заразних хвороб гинули миші чи кролі, — і це зводило нанівець усі плани дослідників, ламало багатомісячні складні експерименти.
Ось чому він так цінував Мальовану. Гаркуша це теж добре розуміла, але завжди сміялася з його прохальної манери розмовляти з підлеглими з винуватим виглядом, так, наче вони мали зробити йому велику особисту послугу, а не виконати свої прямі службові обов'язки. Гаркуша, яка колись працювала завідуючою відділом по виробництву вакцини проти сказу й керувала добрим десятком жінок, схожих на Мальовану, звикла до слів простих, без усяких там інтелігентських викрутасів.
І тому, послухавши трохи Мальовану, яка так і не зрозуміла, чому її боротьба за чистоту нині нікого не привела у захват, Гаркуша невдоволено сказала:
— Досить теревенити, Варваро. Йди краще в лабораторію й наведи чистоту. Бо все там занехаяне, як у хліві. Прийде новий завідуючий, побачить цей свинюшник — що він скаже?
— А Сонька ж навіщо? — огризнулася Мальована.
— Ти хіба не знаєш, що вона хвора?
— Не хвора, аборт робить, — вигукнула Мальована. — Я теж так можу! Подумаєш, красуня! Їй — аборт робити, а мені в цьому г… повзати!
Кучерявий підморгнув Жадану й почав дбайливо розгладжувати свої пишні бакенбарди.
— Кому я сказала? — блиснула чорними очима Гаркуша. — Ану киш звідси, бо вже голова від тебе гуде! Дивись, щоб усе блищало. Я прийду — перевірю. Наведеш порядок — одержиш премію.
Слово «премія» якнайкраще вплинуло на Мальовану, й вона швиденько подріботіла з віварію.
— У вас все готове, Петю? — звернулася Гаркуша до Кучерявого, який повинен був підготувати вірусну емульсію для зараження лисиць.
— Ще ні. — Вираз загального задоволення життям і тим, що почув пікантну подробицю з життя Соні, злиняв з обличчя Кучерявого.
— Я ж вам ще вранці наказала.
— А Олексій Олександрович наказав мені інше. Я бігав на товарну станцію питати, чи не прийшов контейнер з його меблями.
— Який це ще Олексій Олександрович? — з грізною насолодою спитала Гаркуша у святій переконаності, що ніякого Олексія Олександровича не існує в світі й що вона нарешті виведе на чисту воду цього брехуна Кучерявого.
— Наш новий завідуючий лабораторією. Нечаєв. Чули про такого? — ще з більшою приємністю спитав Кучерявий. — Ось документи, якщо не вірите.
Він відсунув з черева халат, заліз у кишеню штанів і дістав якісь зім'яті папірці.
Ні слова не кажучи, Гаркуша сіла до настільного боксу — прозорої камери з плексигласу, в якій велася робота з вірусом; з обох боків боксу стирчали клейончаті рукави, перехоплені туго гумовими кільцями: експериментатор засовував сюди руки й вводив їх до камери; зап'ястя міцно стискалися гумками. Жадан не дуже любив працювати в настільному боксі, який, хоч і гарантував безпеку, проте руки швидше втомлювалися, затікали й важче було виконувати складні операції, що потребували особливої точності рухів. Він сів навпроти Гаркуші й теж засунув руки у порожні рукави, згадавши при цьому фільм про людину-невидимку. Гаркуша працювала артистично, любо було поглянути на те, як легко, невимушено й водночас обережно вправляється вона з пробірками, піпетками, шприцами й пінцетами, всюди, де потрібна була найвища зосередженість; найменша недбалість у дозуванні вірусу могла спричинитись до цілковитого викривлення результатів експерименту, від яких нерідко залежала доля людини. Так, помилка при визначенні індексу імуногенності вакцини — тобто її захисної сили — чи рівня противірусних антитіл у крові людини могла призвести до фатальних наслідків. Гаркуша, безперечно, була сильніша за Жадана у вірусологічній техніці, він це знав, і в цьому не було нічого дивного; як правило, жінки набагато краще й терплячіше виконують усі ці дрібні, марудні, нудні, одноманітні маніпуляції, на яких тримаються вірусологія, біохімія чи імунологія; зате вважається, що чоловіки мають перевагу в логіці мислення, у раптових осягненнях істини, яка часто криється за строкатими рядами малозрозумілих цифр, і потрібна велика уява, натхненний порив думки, щоб за сірим, непроглядним туманом абстрактних даних помітити якесь нове знання, відкрити щось нове в науці. Жадан мав цю перевагу над Гаркушею, це всі визнавали. Крім неї.
Кучерявий сидів за суміжним столом, готував розчин тіопенталу для наркотизування лисиць. Щодо цього Жадан теж сперечався з Гаркушею, яка наполягала на тому, щоб обов'язково робити наркоз — безпечніше й надійніше можна провести зараження, — а він казав, що не треба, бо це може вплинути на результати досліду, адже у природних умовах зараження не відбувається в наркотичному стані, а навпаки — в умовах граничного збудження, стресу. Нарешті Жадан не витримав, махнув рукою й пішов до свого знайомого Борі Голуба, який працював у кардіологічній клініці професора Костюка, й той дістав йому кілька ампул тіопенталу.
Тепер, коли його звільнили від неприємної роботи з вірусом, Кучерявий знову набув умиротвореного вигляду. Не можна було сказати, що він геть нічого не робив у лабораторії; вряди-годи цього вродженого неробу, розбещеного батьками, школою, медичним інститутом, аспірантурою, яку він так і не скінчив, і поблажливими колегами, котрі не хотіли з цим знавцем усіх інститутських новин і таємниць заводитись, Гаркуша все ж таки примушувала сісти за настільний бокс чи вдягти на себе прозору маску й попрацювати; правда, Жадан висловлював побоювання, що маска лусне під натиском пики Кучерявого; відсапуючись і вкриваючись потом, Кучерявий з сонливою повільністю та обережністю брався за інструментарій, робив довгі перепочинкові паузи, при першій же нагоді влаштовував півгодинні перекури, а найчастіше скидав усю роботу на лаборантку Тамару, зникав десь надовго, чекаючи, поки вщухнуть пристрасті, пов'язані з його втечею. Побувавши в одній аспірантурі й трьох науково-дослідних інститутах, Кучерявий так і не спромігся написати бодай елементарну кандидатську дисертацію, хоча за поважністю й схильністю до теоретизування він перевершував багатьох докторів наук; ходив бездоганно вдягнений у солідні костюми зі старанно дібраними під їхній колір краватками, носив солідні сірі капелюхи й темні плащі, а не так, як Жадан — якісь там зелені, напівармійські бушлати з каптурами чи легковажні спортивні куртки, і той, хто не знав Кучерявого, зустрічаючи його в коридорі інституту, був переконаний у тому, що перед ним видатний учений, молодий талановитий професор, який гідно представляє вітчизняну науку на всіх форумах світу.
З приємністю дивлячись на Гаркушу й Жадана, які мовчки напружено працювали, Кучерявий почав теоретизувати про можливу імунодепресивну[6] дію тіопенталу, на що Гаркуша наказала йому прокип'ятити голки до шприців, хоч знала, що голки вже давно готові.
Нарешті вони пішли до кімнати, де сиділи лисиці. Тварини, наче зрозумівши, що ці страшні двоногі білі постаті з блискучими мордами й жовтими гумовими лапами, з непримиренно-ворожим запахом принесли з собою щось лихе, почали кидатися в клітках, а самотня молода лисичка куснула грати, відчувши гіркий безкровний смак холодного заліза. Кожна клітка була перегороджена спеціальним рухомим щитом, який давав змогу, притиснувши до ґрат, знерухомити лисицю.
— Ви притискаєте лисицю, — Жадан вручив Кучерявому й Гаркуші по довгій залізній кочерзі з рогулькою на кінці, — а я вводитиму тіопентал.
Почали з самотньої лисички, яка несподівано виявилася дуже сильною й довго пручалася, доки він спромігся ввести їй наркотизуючу речовину. Стали чекати, коли подіє тіопентал. Почалася стадія збудження, лисиця забігала по клітці, наче хотіла спіймати свій хвіст. Все це тривало дуже довго, Кучерявий викурив дві сигарети й висунув кілька нових теорій, а лисиця й не думала спати, розпалюючись, навпаки, чимдужче; почала завивати щось задушевне й уривчасте, наполохавши інших своїх товаришів по неволі.
— Будемо заражати без наркозу, — вирішив Жадан, якому вже остобісіла вся ця морока. — Бо ми так і до ночі не впораємось.
Гаркуша сердито промовчала, бо, як людина вперта, не любила відступати від власних намірів, не вміла швидко пристосовуватись до нових обставин. Але й не стала заперечувати. Взялися за другу лисицю, яку вирішили заразити штамом «Чорнодуб». Гаркуша й Кучерявий гримнули кочергами й притиснули хижака до ґрат. Жадан швидко схопив задню лапу й витягнув назовні; вже був протер шерсть ватою, вмоченою у воду (спиртом не хотів, щоб випадково не знешкодити вірус), й підніс до лапи шприц з білястою вірусною емульсією, як раптом лисиця вивернулась у неймовірному стрибку, кігтями подряпавши гумову рукавичку Жадана, й замість лапи перед собою він побачив вишкірену морду розлюченого звіра. Він різко рвонув руку, ледве не вколовши себе шприцевою голкою. Це Кучерявий послабив тиск своєї кочерги на щит, з чого одразу ж скористалася лисиця.
— Що ти робиш? — крикнув Жадан. — Не бачиш?
— Я ж казала вам, Євгене Петровичу, що треба дати наркоз, — злякано мовила Гаркуша. — Це вам не миші. У вас усе в порядку?
— Нормально. Порвала одну рукавичку, але друга ціла.
— От зараза, — сказав Кучерявий. — Тут треба іншу конструкцію клітки. Знаєш, як друкарський прес, на гвинтах…
— Тримай краще, теоретик, — наказав Жадан. — Ти снідав сьогодні? Сили немає, чи що?
— Я тримаю, але ж вона теж сильна, — важко дихаючи, сказав Кучерявий, який уявив себе на місці Жадана і вкрився рясним потом. — Якби знаття…
— Помовч! Притискай!
Жадан нарешті увіткнув шприц у задню лапу, відчувши, як входить голка в тугий, тренований бігом м'яз стегна й упирається в кістку. Притримуючи лівою рукою канюлю, щоб голка не зіскочила з носика шприца, ввів повільно вірусну емульсію, намагаючись не думати про те, що може статися, якщо лисиці вдасться знову вирватись. Йому здалося, що все це триває цілу вічність.
Нарешті витягнув голку й відпустив лапу.
— Все, — махнув рукою. Дивно, але, відчувши свободу, лисиця не кинулася бігати по клітці, а спокійно сіла й почала облизувати лапу.
«Мені теж треба зализувати свої рани, — подумав він. — Куди я поспішаю? Навіщо так ризикую? Що робив би, коли б увіткнув у палець шприц з високопатогенним вірусом? Заради чого все це? Невже заради престижного титулу «доктор медичних наук»? Чи варто? Ні. Просто в цій лабораторії, в цих вірусах і лисицях, в цьому всьому єдиний смисл мого існування. Тільки треба про це мовчати, бо засміють. Зараз подвижники не в моді. Та який я подвижник? Такий, як усі. Через дві години я почну рятувати цю лисицю. Введу метафен і гамма-глобулін. Я займаюся цим, бо мені цікаво. Розумієте? Ці-ка-во!» Йому вдалося, що він крикнув це комусь, хто стоїть обіч і сміється, ні, не сміється, а гидко хихикає: мовляв, дивіться, який розумний! Герой. Кидається на амбразуру грудьми. Хи-хи-хи… Блаженний…
Сів на круглу лабораторну табуретку, не відчувши навіть холоду її вистиглого залізного сидіння. Руки й ноги дрібно тремтіли, наче після важкої роботи. Треба було взяти в поміч Колю Дрозденка і Тамару, а не цього придурка. Надійніше було б. Але Тамара працює на овочевій базі, а Коля пішов до бібліотеки. Може, треба було попросити Ларису? Що вона робить? Після того мало бачились: Лариса оформляла дисертацію й, користуючись відсутністю завідуючого, майже не ходила в лабораторію. Зустрічаючись, обоє мовчали про те, тільки одного разу Лариса, всміхнувшись, провела рукою по його голові. Після цього доторку він чомусь відчув себе безнадійно самотнім.
— Дивіться, вона заснула, — оголосив Кучерявий.
І справді, молода лисичка, якій ввели тіопентал, солодко спала, лежачи на боці, поклавши морду на шматок свіжого м'яса, кинутого їй уранці Мальованою. Лисиці, мабуть, снилося далеке дитинство — затишна нора, вирита під старою сосною, запахи сирого піску, глиці і пташиного пір'я; а може, снилася матінка — як облизує їй морду своїм м'яким, ніжним язиком і як любов'ю світяться у темряві материні очі.
III
Повернулися, втомлені, з віварію пізно — десь близько четвертої. Кучерявий одразу ж втік у місто: по секрету сказав Жаданові, що йде до свого друга, директора ресторану, який йому обіцяв дістати червоної й чорної ікри на Новий рік. Кучерявий пропонував і Жадану взяти баночку-другу, але той відмовився, бо грошей не було. До зарплати залишалося три дні. А позичати в Кучерявого не хотів.
Жадан з Гаркушею сіли поїсти на кухні: так називалася світла кімната, де стояла газова плита «Алла» (чому «Алла», навіщо «Алла» — ніхто не знав), великий лабораторний стіл з поламаним спектрофотометром, письмовий стіл, за яким у вільні хвилини сиділа лаборантка Тамара, й ще один невеличкий столик, що мав офіційну назву — «місце для прийняття їжі співробітниками». Кухню всі любили, як єдине живе місце в лабораторії, затишне і тепле, бо тут завжди вчувалися запахи їжі, надто коли Соня смажила сало; можна було покурити, попиті каву, подивитися на панораму Києва, що відкривалася з вікна, побазікати з Тамарою — милою білявою дівчиною, яка ще не втратила здатності червоніти при щонайменших двозначностях, з чого дуже часто користався Кучерявий: розсівшися на лабораторному столі й помахуючи товстими ніжками, які не діставали до підлоги, він сипав своїми слизькими дотепами так, що в Тамари вуха й щоки горіли, але й перервати потік непристойностей вона не наважувалась — хоч і соромно їй було слухати, проте цікаво.
Зараз на кухні хазяйнувала Гаркуша: гримала сковорідкою, на якій залишилися стеаринові нальоти смальцю, мила пральним порошком коричневі від чайного загару чашки співробітників, чистила виделки й ножі, наче готувалася до великого банкету. А все для того, щоб якось згаяти час, бо Гаркуша варила картоплю, щохвилини тикаючи в булькаючий окріп скальпелем, щоб перевірити, чи вже м'яка. На відміну від Жадана любила добре поїсти. Жадан приніс свій традиційний сир з кефіром, а Гаркуша покраяла тонкими білими пелюстками сало, почистила часник, поклала на тарілку тверді, домашнього посолу огірки, витягла з сумки півхлібини, ще й до чаю поставила баночку з медом і пряники. Від цього багатства в нього голова обертом пішла, й він почав ковтати слину, бо дієта дієтою, а жодна нормальна людина не може витримати такої спокуси. Потім Гаркуша висипала на тарілку паруючу білу картоплю.
— Беріть, Євгене Петровичу. Пригощайтесь.
— Мені не можна…
— А, скільки там того життя! — вона рішуче поклала картоплю.
Йому здалося, що нічого смачнішого за цю картоплю з салом і солоними хрумкими огірками ніколи не їв, хоча знав, що рівно через дві години — можна було перевіряти годинник — почнеться біль у животі. Через дві години він мав уже працювати в медичній бібліотеці.
— Тільки зараз відчула, як втомилася, — позіхнула Гаркуша, прикриваючи рукою рот. — Важко працювати, вірите, Євгене Петровичу. Хоч би сьогодні кинула роботу. Хочу на пенсію.
— Не жартуйте. З вашою енергією…
— Ні, ні, я правду кажу. Поїду в своє село рідне, в Нянівку, житиму в батьківській хаті, людей лікуватиму. Мене там усі знають, професором звуть. А що ви думаєте? Апарат Ріва-Рочі в мене є, буду міряти тиск, візьму з собою дібазол, но-шпу, баралгін, валідол, все, що допомагає, хоч якась користь з мене буде. Набридло все тут. Лабораторія, віруси, смерті. Ніхто нас лікарями не вважає, нікому ми не потрібні. Навесні піду на пенсію, Я вже вирішила. В Нянівці знаєте яка природа? А повітря? Заведу город, я люблю біля землі поратись.
Вона щедро посипала сіллю картоплю і сало, а часникову дольку кілька разів тикала в сільницю. Їй не можна стільки солі, вона гіпертонік, подумав Жадан, але нічого не сказав. Лікар, сама повинна розуміти. Намагався ніколи нікого не повчати, бо сам не терпів нічиїх повчань.
— Що за один цей Нечаєв? Кажуть, ваш друг? — спитала Гаркуша, хрумкаючи огірком.
Хоча по інституту хвилею прокотилася чутка про те, то Лук'янов запропонував Жадану стати завідуючим лабораторією, й багато хто — навіть люди сторонні, далекі від лабораторії — переконували його погодитись на це, Гаркуша мовчала, як води в рот набрала: не могла, мабуть, подолати своє честолюбство, вражене ще з тих часів, коли Лук'янов зіпхнув її на другий план.
— Він хоче розширити дослідження по сказу. Ну й взагалі є в нього дуже цікаві ідеї. Саме зараз тільки й працювати…
— Як то буде при новому, — зітхнула Гаркуша. — З Брагою хоч погано, зате все відомо було.
З Брагою Гаркуші не так уже й погано велося. Брага, який терпіти не міг всяких інтелігентів в окулярах типу Жадана, виявляв велику прихильність до Гаркуші, не раз ставлячи Жаданові за приклад її впертість, її працьовитість, її просту, без усяких витребеньок поведінку. Навіть те, що Гаркуша захистила кандидатську дисертацію дуже пізно, коли їй було за п'ятдесят років, а докторську дисертацію захищати не збиралася, навіть це дуже подобалося Бразі, й він не раз колов очі Жаданові: яка погана це людська риса — нетерплячка.
— Нам що? — сказав Жадан. — Як працювали, так і будемо працювати. Ми люди маленькі.
— Побачимо, — погодилась вона. — Я чула, що цей Нечаєв людина крута.
— Нам саме такий і потрібен.
— Скажіть, Євгене Петровичу, а ви Савелія Макаровича більше не бачили? — раптом перейшла на інше Гаркуша. — Шульгу, пам'ятаєте, ви розповідали.
— Ні, не бачив. Часу не було.
— Як побачите, обов'язково передайте від мене привіт, То чудова людина.
Жадану здалося навіть, що чорні очі в Гаркуші зволожилися.
— Якби не він, я ніколи б не вступила в медінститут. Одразу після війни я прийшла працювати до нього лаборантом, а він — Галю, Галю, вам треба вчитися. Ми вакцину проти сказу випускали. Тоді страх скільки людей хворіло. Під час війни сказу майже не було, бо собак усюди повибивали, а в мирний час почалося. Величезний спалах був, спеціальні заходи вживали… Скільки доводилося їздити… В Савелія Макаровича батько генералом був.
— Генералом?
— Царським. Десь після революції зник. Чи втік за кордон, чи його розстріляли. Савелій Макарович ціле життя боявся, що йому батька згадають. Приховував своє походження. А мати така бариня, білоручка. Я її пам'ятаю, їй було років вісімдесят. Вона ніколи ніде не працювала. Тільки французькі романи читала. Я вперше її побачила, коли вона йшла влітку по вулиці з парасолькою. А я, дурна сільська дівчина, ніколи не бачила, щоб у світлий сухий день з парасольками ходили. Почала сміятися — так мені дивно було. Савелій Макарович учив мене, як їсти, як ніж, виделку тримати, як одягатися.
Вона зітхнула й провела пальцем по очах. Пили чай — Гаркуша з великої чашки, на якій був намальований гостроносий Гоголь і написано «Миргород» (їй подарували цю чашку, коли їздила на випадок сказу в Полтавську область), а Жадан із своєї маленької, товстостінної чашечки, яку любив за те, що навіть окріп тут дуже швидко вистигав.
— Савелій Макарович займався зі мною фізикою, хімією — готував до медінституту. Потім пішов до Верхратського — той тоді завідував кафедрою в інституті, попросив за мене. Прийняли… Хоч, по правді казати, які в мене були знання. Батьки — темні, босі й голі селяни… для них вершиною сподівань була фельдшерсько-акушерська школа. Перед війною туди мене віддали… Під час війни голод, ховалися, щоб у Німеччину не забрали. Книжок не бачили, яке там навчання… А Савелій Макарович примушував мене, щоб я Толстого читала. Він особливо любив оповідання про того монаха… ну, знаєте, як до нього жінка прийшла, а він палець собі відрубав.
— «Отець Сергій».
— Так.
— А чому в Шульги такий шрам на лиці? — спитав Жадан.
— То ціла історія. Через те він рабіологом став. Це ще перед революцією трапилося, Савелій Макарович ще хлопчиком був. Батько його полюванням захоплювався,
багатий, псарню велику тримав. Вони в Коростені жили. Одного разу сказився великий пес, з яким любив бавитись Савелій Макарович, і порвав йому лице. Батько привіз його до Києва й впав на коліна перед Левковичем — рятуйте, мовляв, єдиного й улюбленого сина. Все віддам. Той каже: «Якщо врятую — побудуйте притулок для покусаних, бо з Київської й Чернігівської губерній люди їдуть, а жити їм немає де». Батько Савелія Макаровича погодився. Син не захворів, і генерал тоді побудував цей будиночок, де тепер наш відділ постачання.
— Невже?
— Точно. Це все мені Савелій Макарович по великому секрету розповідав. Ніхто в інституті цього не знає.
Жадан визирнув у вікно: за сто метрів від головного корпусу, на схилі гори, притулився невеликий, потемнілий від дощів і старості дерев'яний будинок, наче живцем перенесений сюди з російської провінції — з Воронежа чи з Пензи — з візерунчастими дерев'яними віконницями, з двома стовпчиками, що підпирали дашок над ґанком, й неодмінними лавочками на ґанку. Жадан раптом з гіпнотичною, болісною для очей ясністю уявив, як тою крутою вуличкою, якою щодня біжить він на роботу, їде вгору фаетон, запряжений парою гнідих коней, а в ньому сидить суворий сивовусий генерал у білому кителі й міцно притримує хлопчика із забинтованою головою; як професор Левкович, поблискуючи скельцями пенсне, сідає перед хлопчиком на стілець, робить владний знак вусатому фельдшеру в довгому халаті, той подає професору шприц, Левкович відтягує шкіру на худому животі малого Савелія (той тремтить від страху, але боїться показати це суворому батькові) й впорскує вакцину, рятуючи хлопця від смерті.
— Можна вам сказати одну річ, Євгене Петровичу? — таємниче спитала Гаркуша. — Тільки ви не образитесь? Га?
— Кажіть.
— Давно хотіла сказати, але якось не було нагоди. Будьте обережні з Ларисою, Євгене Петровичу.
— В якому плані? — гостро спитав він, відчуваючи нудотний, пекучий біль всередині. Приступ почався набагато раніше, ніж він чекав.
— В прямому, — опустила очі Гаркуша. — В інституті пішли розмови про вас… Мені Мальована сказала, що бачила, як ви цілувалися у віварії. Тільки, ради бога, не виказуйте мене…
— Нормально. Що іще?
— Як нормально? Як можете ви казати «нормально»? — обурилася Гаркуша, рвучко вставши з-за столу. Брязкаючи посудом, почала прибирати стіл. — Ця Лариса… ви навіть уявити не можете, хто це. Як у нас у селі кажуть — справжня шльондра, прости господи. Невже ви не бачите? Відкрийте очі, Євгене Петровичу. Ви людина наївна, захоплюєтесь, а вона… вона використає, посміється з вас… ще й під монастир підведе. А вам захищати дисертацію. Не дай боже, анонімка якась, чи що… І новий завідуючий прийшов, дізнається. Навіщо це вам? Вас усі шанують, у вас добре ім'я. Їй, звичайно, приємно. Такого, як ви, мати серед своїх коханців. Думаєте, ви в неї перший? Поганому виду немає стиду. А у вас можуть бути великі неприємності. А, не дай боже, чоловік її дізнається? Що тоді? Та він же вас знищить. Він усе може… Вибачте, що я таке кажу, але я вважаю себе вашим другом.
— А якщо я її кохаю? — поцікавився Жадан.
— Що? Кохаєте? — Вираз Гаркушиного обличчя змінився, її почало роздувати, наче знову починався напад алергії до Когось або Чогось, обличчя вкрилося червоними плямами, чашка з Гоголем впала на підлогу й розбилася. Жадан кинувся піднімати черепки.
— Вибачте, — розгублено сказала Гаркуша, — я більше не буду.
— Чого ж, — добродушно усміхнувся він задерев'янілими губами. — Це нормально. Дякую вам, Галино Терентіївно. За вашу турботу й попередження. Адже в нашій скаженій лабораторії людина людині товариш, друг і брат.
Він мало не вклонився їй по-блазенськи, до пояса, бо лють йому вже забивала дух. Але саме в ту хвилину його покликали до телефону. Він пішов до передпокою, де стояв телефон, радіючи, що все скінчилося й що він не зірвався, не послав цю стару бридку моралістку туди, куди треба було б, щоб не лізла не в свої справи. Віддавна розлучена з чоловіком, з яким прожила рік, Гаркуша стала вразлива до всіх розмов і пліток на чоловічо-жіночі теми, особливо коли справа торкалася різних аморальних ситуацій; дочку Гаркуші Маргариту, викапану матір — таку ж саму довгоносу й негарну, з глибоко посадженими чорними очима, — теж недавно кинув чоловік, залишивши з п'ятирічною дочкою, і це все тільки посилило хворобливий потяг Гаркуші до викривання, засудження, спопеління всієї сучасної розпусти, яку бачила на кожному кроці, надто ж серед молоді.
— Слухаю, — не дуже люб’язно буркнув у телефонну трубку Жадан. Йому відповіли, але він нічого не почув — тільки тріск і якісь далекі мелодії. Мабуть, дзвонили по міжміському.
— Слухаю! — крикнув він. — Або кажіть голосніше, або передзвоніть! Нічого не чути!
— Євгене Петровичу? — нарешті почув він невпевнений жіночий голос й одразу пізнав: чорнява лікарка зі Старої Митниці.
— Лідіє Василівно? Що сталося?
— Нічого, — здивовано сказала вона. — Як ви згадали моє ім'я та по батькові!
— Ніхто не захворів?
— Ні.
— А як Ніна Чорнодуб?
— Закінчила курс щеплень, ми її виписали, все гаразд.
— Я радий чути вас, — несподівано для себе сказав він. Відповіді не було. — Алло, алло, — занепокоївся він, — ви мене чуєте?
— Чую, — тихо відповіла вона.
— Чому ж мовчите?
— Думаю.
— У вас до мене якась справа?
— Чи ви б змогли мене прийняти в лабораторію? Мене начальство хоче послати на підвищення кваліфікації. Хоч на кілька днів.
— Коли? — спитав він.
— Коли скажете.
— На наступному тижні можете? Бо пізніше я їду до Москви, на конференцію.
— Можу.
— От і добре. Тільки візьміть від облздороввідділу папірець для нашого директора. У вас є де зупинитися в Києві?
— Є.
— Тоді приїздіть у вівторок. Понеділок — важкий день. Я жду вас.
— Добре, Євгене Петровичу, дякую. До побачення. Він відчув, що вона зраділа і всміхається.
— Щасливо.
Він поклав трубку і раптом зрозумів, що ця жінка йому дуже подобається. Одразу сподобалась, з першої хвилини, як її побачив і торкнувся її долоні, — що голос її хвилює, і прекрасно, що він її незабаром побачить. Біль, викликаний словами Гаркуші, як рукою зняло. «Я жду вас. Чекаю. Приїздіть», — повторив він подумки, немов висилав кудись телеграму-блискавку.
IV
Наступного дня Жадан поїхав на Сирець, на міську станцію переливання крові, вирішувати долю гамма-глобуліну, над яким вони билися вже три роки. Справа в тому, що антирабічний гамма-глобулін, яким користувалися в усій країні, — препарат, що містив у собі велику кількість готових антитіл проти вірусу сказу й тому був конче потрібний у випадках тяжких укусів, — отримували з сироватки коней, і в багатьох людей він викликав алергічні реакції, інколи навіть шок. Жадан надумав випустити людський гамма-глобулін, який би не давав таких тяжких побічних наслідків. А для цього треба було брати донорську кров — тих, кого попередньо вакцинували проти сказу. Три роки тому Жадану вдалося умовити головного лікаря станції переливання крові, й той виділив кількох донорів-добровольців: з їхньої крові отримали дві невеличкі серії безцінного препарату, лише сто ампул, довели нешкідливість і високу ефективність нового гамма-глобуліну, подали заявку на авторське свідоцтво, але далі цього справа не пішла. Три роки вже тривало безцільне листування з Комітетом у справах винаходів, експерти якого чіплялися за найменшу бюрократичну закарлючку, щоб тільки завалити заявку, висували десятки нових, часто безглуздих додаткових запитань, які свідчили про повне нерозуміння отими анонімними «спеціалістами» суті проблеми, і треба було мати залізну витримку, щоб не плюнути на все це.
Зі свого боку головний лікар станції переливання крові Гладенко й чути не хотів більше про антирабічний гамма-глобулін, з якого не мав ніякої користі, бо ні в яких планах цей препарат не значився, нікому (крім хворих, звичайно) не був потрібний, а його виробництво лише створювало додаткові клопоти, і тому Гладенко весь час відмовлявся виділити Жаданові нових донорів, посилаючись на труднощі в оплаті (ніяких інструкцій щодо цього і справді не було) й на те, що станції не вистачає донорів навіть для виробництва передбаченого планом антистафілококового гамма-глобуліну, що застосовується у випадках тяжких нагноєнь, особливо у дітей; якийсь міфічний, не бачений ніким у Києві сказ не обходив Гладенка, і його можна було зрозуміти.
Тільки зіткнувшись впритул з усіма цими справами, Жадан вочевидь переконався, яке то нещастя бути винахідником, залежати не від самого себе — від власної волі, знань чи фантазії — й не від білих мишей, якими сяк-так дослідників забезпечують, а від складного, майже некерованого механізму впровадження наукових розробок у практику. Тобто залежати від десятків байдужих, нічим не зацікавлених людей, яким часто руки й ноги зв'язані складними, часом взаємосуперечливими й неузгодженими одна з одною інструкціями, наказами, заборонами, постановами, планами, тобто всіма цими паперами, за якими легше живеться тим, хто звик нічого не робити й ні за що не відповідати. Але людський гамма-глобулін і справді був конче потрібний; Жадан наочно в цьому переконався. Одного разу його викликали в Крим, де якійсь істеричній, переляканій лікарці, яку покусав сусідський собака (собака собі спокійненько жив далі, бо ніяким сказом він не хворів) ввели комерційний, тобто конячий, гамма-глобулін (лікарка, як дуже метикована, сама наказала це зробити, хоча ніякої потреби в цьому не було) — і вже через годину після введення довелося її відвезти в реанімаційне відділення, де її з превеликими труднощами врятували, й ще два місяці по тому нещасна жінка тяжко хворіла, трохи не ставши назавжди інвалідом. При застосуванні людського гамма-глобуліну нічого подібного не сталося б. А скільки дітей чи старих людей, хворих на різні хронічні недуги, вагітних жінок і алергіків чекали на цей препарат!
Гладенко — худенький, пухнастий, як кульбаба, сивий чоловік — зустрів Жадана, як завжди, з винятковою люб'язністю. Поцікавився здоров'ям Лук'янова і тим, як ідуть справи в інституті. Тільки про гамма-глобулін Гладенко не промовив ані слова.
Жадан вирішив одразу кинути козирну карту.
— А в мене приємна звістка для вас, Гнате Семеновичу. Ми ось-ось отримаємо авторське свідоцтво на антирабічний гамма-глобулін. Вітаю вас як співавтора.
Гладенко залишився незворушний.
— Я позавчора дзвонив у комітет, і мене запевнили, то все в порядку.
М'яко кажучи, це було не зовсім так. Експерт, як завжди, щось мурмотіла, мовила щось непевне, але в Жадана не було іншого виходу.
— Отож ваші труди, Гнате Семеновичу, недаремні. Авторське свідоцтво, вважайте, в нашій кишені. Ви там гідно представлені. Ну, і вашій станції честь і хвала. А там, дивись, запатентуємо і за кордоном. Я розмовляв із заступником міністра, він дуже задоволений. Казав, що треба обов'язково відзначити вашу станцію за ініціативу. Він збирався з цього приводу розмовляти з міністром.
Все ж таки роки роботи з Кучерявим далися взнаки, Жадан зараз у цьому переконався, з подивом відкриваючи в собі нові здібності брехуна й авантюриста.
А Гладенко святими, висхло-сіренькими запалими оченятами дивився на нього, ніяк не реагуючи.
— Ну то як, Гнате Семеновичу? — легко і радісно спитав Жадан. — Давайте зробимо ще кілька серій, га? А там, дивись, на Державну премію вийдемо. Я певен, що на цьому можна премію одержати.
Йому здавалося, що людям, які так невимушено відкривають нові обрії винахідництва, не можна ні в чому відмовити.
— Ні, — скрушно розвів руками Гладенко. — Вибачте, Євгене Петровичу, але нічим не можу допомогти. У мене зараз ще гірше з донорами, ніж улітку. Мені план додали. Протигрипозний гамма-глобулін будемо випускати. Так що вибачте. Приходьте навесні, може, щось видумаємо. Або одноразових донорів набирайте. Студентів. Зв'яжіться з медичним інститутом або…
— Ну й сволота ви всі, — піднявся Жадан, мало не перекинувши столик, що стояв перед масивним столом головного лікаря. — Якби ваших внуків це стосувалось — одразу б знайшли… Немає скажених лисиць на них. А у вас совісті немає.
Гладенко теж підвівся й почав хапати маленьким ротиком повітря, як риба, викинута на берег.
— Ви… ви… як ви смієте… В мене… в мене внуків нема… Знаєте, як болить? Син є, а дітей в нього немає… І ніколи не буде. Син працював з радіоактивними ізотопами, і тепер… тепер у нього некроспермія… Кінець фамілії Гладенків…
Здавалося, що він ось-ось заплаче.
Жадан приклав руку до серця.
— Якщо вже так потрібні ці донори, — опанував себе Гладенко, — то спробуйте самі набрати групу. Сьогодні якраз прийшов новий контингент. Підіть поагітуйте їх. Але більше двадцяти все одно не дам, так і знайте. І ніякого вашого заступника міністра я не боюся. Просто ви мені набридли. Ідіть до Сіми Андріївни, скажіть, що я розпорядився. І перестаньте нарешті мене мучити. Бачити вас уже не можу…
— Гнате Семеновичу… вибачте… їй-богу, — злякано мовив Жадан.
— Ідіть. Лікар. Совісті в мене нема… А у вас — є? Сором.
Проклинаючи себе і за брехливий тон завсідника міністерських прийомних, де майже ніколи не бував, і за хамство, якого теж не чекав від себе, і все ж відчуваючи полегшення, Жадан вибіг у коридор, де ходили з папірцями якісь люди, переважно чоловіки з сірими, пом'ятими обличчями. До всіх кабінетів стояли черги. Частина відвідувачів, — це все були донори, що за плату здавали кров, — сиділи у невеличкому залі, де стояв телевізор; крутили детективний фільм, де сильні, треновані, розумні й передбачливі люди ловлять на місці злочину іноземного шпигуна; дія відбувалася на мосту вночі — оперативники стрибали на шпигуна з ферм мосту якраз в ту мить, коли він виймав з тайника повідомлення свого агента, й одразу ж фотографували його, засліплюючи спалахами бліців.
Донори не зводили очей з екрана.
— Тепер ви, — підштовхнула його Сіма Андріївна.
— Не можу. Краще ви скажіть.
Сіма Андріївна — низенька і товстенька, жвава жіночка, чорне, свіжофарбоване волосся якої здавалося надто вже новим і лискучим для її немолодого обличчя, — перш за все затулила собою екран телевізора й дочекалася, коли донори прикипіли до неї поглядами.
— Я хочу вам представити професора Жадана. Ви на мене не дивіться, треба було років тридцять тому дивитися, ви на нього гляньте. Хоч він дуже скромний і молодий, але вже керівник центральної республіканської лабораторії по боротьбі зі сказом. Чули про таке страшне захворювання? Всі з інтересом перевели погляди на нього.
— А хіба сказ ще е?
— Є, Чупринко, є, — сказала Сіма Андріївна. — Але ми тебе на плазмофорез[7] не візьмемо більше, навіть не сподівайся.
— Сімо Андріївно, — почав бити себе в груди якийсь патлатий молодик, — та я ж як бик здоровий.
— Я тобі сказала, Чупринко, що в тебе погані показники крові. Можеш іти звідси. Прийдеш через півроку. Так ось, професор Жадан хоче випустити один дуже потрібний, дуже цінний препарат проти сказу. Потрібні добровольці. Для цього він вас провакцинує вакциною проти сказу. Це абсолютно безпечно й безболісно.
— А ми не сказимось?
— Я повторюю: абсолютно безпечно.
— А як платитимуть?
— Як за протистафілококовий гамма-глобулін. І щотижня братимуть кров на плазмофорез. Ясно? Хто погодиться — заходьте до мене, я запишу.
Але навіть після цих полум'яних закликів ніхто не кинувся записуватись на вакцинацію. Жадан, почекавши з півгодини, пішов злий, хоч Сіма Андріївна, яка давно і безкорисливо співчувала йому, обіцяла якщо не двадцять, то чоловік десять все ж таки набрати. Коли Жадан уже виходив з території станції переливання крові на вулицю Максима Берлинського, по якій, місячи грязюку, повзли самоскиди з землею, його наздогнав якийсь чоловік.
— Жадька, японський городовий! Здоров! Ти й справді професор? Чи вона заливала?
Невеличке, з запалими щоками й глибокими зморшками обличчя; могло видатись, що воно має самий тільки ніс, який, увібравши в себе більшу частину матеріалу, призначеного на цю споруду, гостро і недоладно стирчав так, наче до маленького буксира під час складання випадково почепили ніс криголама.
— Симпампуля! — радісно обійняв Жадан власника унікального носа. — Що ти тут робиш?
— Продаю свою кров і душу, — шморгнув посинілим носом Симпампуля. — Як Фауст Мефістофелю.
Насправді ж звали його Аліком. Алік Абеленцев, син відомого професора-математика, вважався кращим коміком їхньої школи, й усі були переконані, що з таким носом Симпампуля стане знаменитим кіноактором і переплюне самого Філіппова. Але після закінчення школи Жадан більше нічого не чув про Симпампулю й ніколи його не зустрічав.
— А ти зовсім не змінився, Жадька. Тільки борода…
Жадан на це нічого не відповів, бо його жахали зустрічі з Минулим: раптом із забуття виринали люди, яких ти колись знав, і замість свіжих, чистих і впевнених у собі хлопчиків і дівчат дуже часто виникали збляклі, понівечені копії людей, наче ці колишні рожевощокі портрети молодості пройшли довгу і жорстоку обробку снігом, дощами і спекою, горілкою і хворобами, втрачаючи ясність барв і чіткість ліній, тьмяніючи, вкриваючись пилом і тріщинами; були й такі, що перетворювались не просто на погіршені копії, а спотворювалися невпізнанно, наче Хтось взяв собі за мету обов'язково переписати ці свіжі й неторкані спочатку портрети, знищити всі тонкі й делікатні барви і обриси, все те, що обіцяло радість і надію, потоптатися безжально на таких ламких речах, як усмішка чи вираз очей, побавитись лицями, наче сирою глиною, пом'яти їх, загнавши глибоко всередину щось невловне і незмінне, притаманне тільки цій людині, те, що супроводжує її від народження до смерті.
Симпампуля, колись товстенький улюбленець усієї школи, перетворився на старого замореного дядька у вицвілих джинсах, засмальцьованій спортивній куртці й в'язаній чорній шапочці з кумедним помпоном: такий собі безробітний французький блазень з сумними очима. Але пізнати його можна було. Ще можна було.
— Ти теж мало змінився, — сказав невпевнено Жадан і подумав: що це сьогодні на мене найшло? Справжній день брехні.
— Слухай, може, забіжимо в їдальню, посидимо? Тут недалечко, — запропонував Симпампуля, і Жадан одразу ж погодився, хоча мав обмаль часу, бо о першій годині починався семінар для лікарів-епідеміологів Київської області, де він мав читати лекцію про сказ та боротьбу з ним. Це недалеко було, на другому боці Бабиного яру, він устигав.
Вони зайшли в їдальню, в якій пахло пригорілим буряком, і зайняли місце за столиком, залитим борщем. Жадан поспішив випередити Симпампулю: взяв два підноси й почав ставити тарілки, щоб першим підійти до каси, бо Симпампуля поривався пригостити його, хвалився, що отримав сьогодні гроші за кров.
— Візьми склянки й пляшку мінеральної, — наказав Симпампуля, який швидко погодився з тим, що не він частує, а його.
Діставши брудну ганчірку, він витирав пластикову поверхню столу так, що все ходором ходило.
Нарешті сіли.
— Ти як, приймеш? Грамульку? — примружився Симпампуля.
— Ні. В мене лекція.
— Жаль. А я візьму. Не заперечуєш?
— Як хочеш, — стенув плечима Жадан. — Але тут заборонено.
— А ми закони шануємо. Ніяких пляшок не приносимо. — Симпампуля дістав із сумки червону гумову клізму й, натиснувши на балончик, нацюцяв півсклянки прозорої рідини.
— Горілка?
— Спирт. Як уранова руда в порівнянні з нафтою. Більше енергії на одиницю маси. Пам'ятаєш Шпинделя? — Він розвів рідину мінеральною водою й, скривившись, випив. Він, мабуть, таки добряче змерз, бо весь посинів і тремтів від холоду. А може, від бажання похмелитись.
— Так ти і справді професор, Жадька?
— Брехня. Який я професор? Хіба схожий?
— Схожий. Бородатий, В окулярах. І енергійний. Одразу видно — є мета в житті. Значить, будеш професором.
Поступово обличчя Симпампулі відігрівалося, зморшки розгладжувалися, з'явилися на вилицях навіть невеличкі рум'янці, як опіки розміром у трикопійчані монети.
— Я радий тебе бачити, Жадька, — розчулено-п'яними очима поглянув. Симпампуля. — Зустрічав наших, чув про тебе. Серьожка Окунь розповідав. Він теж доктор наук, в інституті Патока. Взагалі наші пішли вгору. Черняк велика шишка. Чув? Я підходжу до нього, кажу: Черняк, японський городовий, це ти чи не ти? А він: громадянине, що вам треба? В машину сідав. Суворий. Але справедливий. Міліцію не викликав. А Люся — чув чи не чув?
— Яка Люся?
— Булькою звали. Богу душу віддала. Торік поховали. Серце.
— Ну, а ти як живеш? Де працюєш? — спитав Жадан.
Симпампуля їв дуже мало. Задумливо плямкав губами, шморгав носом.
— Як я живу? Сказати по правді — дуже добре. Як птах небесний. Вільний, що хочеш роби, гуляй, душа! Я, Жадя, теж маю вищу освіту. Ти не думай… Закінчив політехнічний… Нащо мені це було? Не знаю. Інженер. Сто десять карбованців. І якісь ідіотські залізяки, в яких я нічогісінько не розумію… А математичних здібностей у мене не виявилося. Жодна формула в голову не лізла… Батя, царство йому небесне, дуже страждав від цього. Я схожий на нього, як дві краплини води, але якась там клепка в голові не спрацювала. Ну що ти зробиш? Хоч голову відрубай. Набридло мені це. Пішов у таксисти. Приховав свій диплом, дав хабаря у відділі кадрів — взяли… Ага, перед тим ще їздив з бригадами шабашників на Урал. Тоді ще в мене дружина була, син. А що в тебе? Дітей багато?
— Я сам. Розлучився.
— Значить, ми з тобою одного поля ягоди, — зітхнув Симпампуля. — Робота на таксі — сам знаєш яка. Важко… Добу за кермом і план дай хоч кров з носу. А треба ж і собі щось надзьобати… Чого я тільки там не надивився… Раз сідає ззаду мужчина середніх літ. Інтелігентний, у капелюсі. Але чомусь з мішком, правда, акуратним, чорним. Тільки очі якісь неспокійні. Я везу його, везу, розмовляю — я завжди з пасажирами розмовляю. Мене любили. А він — мовчить. Я озираюсь — японський городовий! У нього в руках змія, обіймає його. Величезна, голова з кулак. Я трохи в стовп не врізався. А він мені: ви, каже, не хвилюйтеся, я дресирувальник, в цирку, каже, працюю. Вона смирна, нікого не чіпає. Це пітон, його Моня звуть. Йому, каже, скучно в мішку сидіти… А одного разу… Коротше кажучи, там я розсобачився… Пити став. Після зміни заснути не міг — все дорога переді мною, все їду, їду, все якісь люди, все розмовляю, зупинитися не можу… Потім на роботі почав піддавати. На лінію виїду — і з горла. Коротше — аварія, мало не посадили, викинули мене… Тато помер. Переживав за мене…
Знаменитий Симпампулин ніс почервонів, по щоках попливли сльози.
— Ти їж, їж, — сказав Жадан. — Ти голодний.
Симпампуля взяв паперову серветку, витер сльози, склав серветку удвоє й витер нею ложку. Посміхнувся:
— Замашки професорського сина. Терпіти не можу жирного посуду і немитих ложок. Коротше, був листоношею, працював у тирі, вантажником у магазині… Ким тільки не був…., Тепер контролер у тролейбусі. Так що, Жадька, сміливо можеш їздити на вісімнадцятому без квитка.
— Обов'язково, — посміхнувся Жадан. — Завтра ж почну.
— Завтра не треба, завтра у мене вихідний. Послухай. Тобі потрібні донори?
— Так.
— І ніхто не йде?
— Ні.
— Я тобі зберу таку бригаду донорів. — Симпамлуля покуштував борщ і скривився. — Хлопці — перший клас. Я там усіх знаю. Всі з вищою освітою. Інженери. Тільки, розумієш — це діло треба стимулювати.
— Як?
— Спирт у вас є?
— Є. Але спирт — виключається, — гостро сказав Жадай, занадто гостро, бо пропозиція Симпампулі йому сподобалась, і він розумів, що за неї треба ухопитися. Це був останній шанс виготовити гамма-глобулін.
— Ти все по закону робиш, Жадя? Як Черняк?
— Далеко не все. Але зі спиртом справді виключено. В нас була неприємна історія, загинуло двоє.
Він знову збрехав, точніше, це була напівправда, бо справді загинули двоє слюсарів, які напилися технічного, так званого «відпрацьованого» спирту, який застосовувався у виробничому відділенні для одержання АТФ.
— Може, грішми? — спитав Жадан.
— Можна!
— Тільки дивись, не підведи. Це дуже важливо.
— Вважай, що донори у тебе в кишені, — зрадів Симпампуля. — Ти мені намалюй свій телефон, я дзвякну. Можеш не сумніватися. Слухай, а ти і справді лікуєш сказ?
— Не лікую, а тільки попереджаю.
— А я думав, що сказу вже нема. — Симпампуля виделкою виймав з компоту яблучну м'якоть і, плямкаючи губами, наче беззубий дід, їв її. — Японський городовий, і це пійло зветься компотом?
— Ти лікувався? — спитав Жадан.
— Проти цього? — Симпампуля постукав пальцем себе по зморшкуватій шиї. — Це нічого не дасть. Головна причина тут, — він приклав руку до серця. — Дуже за сином скучив… Зрештою, я не зловживаю… Ти не думай, Жадя, що все пропало. Я в кіно знімався. Так, так. Є такий режисер Береза. Мій знайомий. Не чув? Знімали фільм «Три постріли а браунінга». Дія відбувається в Ріо-де-Жанейро. Я грав одного з гангстерів. Не бачив?
— Ні.
— Правда, там мене майже не видно. В останню мить вирізали мою пику. Сказали на художній раді, що такого носа в житті не буває… Таке моє щастя. Але гроші заплатили.
До їдальні ввійшла група молоді, переважно дівчата — всі з холоду рум'яні, надзвичайно гарні й далекі, наче істоти з іншої планети; це були перші, ще не зіпсовані підмальовки життя, не тріснуті копії, як Жадан з Симпампулею. Зробилося гамірно, до стійки з наїдками вишикувалася черга, вільних місць у їдальні не стало. Жадан записав на клаптику паперу свої телефони — службовий і домашній, і вони вийшли з Симпампулею на повітря. Падав лінивий сніжок — знехотя, наче для того, щоб злегка пройтися білими лініями по місту, по балконах, дахах і карнизах, висвітлити нудну цеглу будинків на Сирці, припорошити змерзлу траву на підступах до Бабиного яру і обнадіяти людей близьким пришестям зими, Над Дніпром, біля ближніх кордонів міста, залягла сиза нерухома хмара як провіщення майбутніх снігових облог.
V
Симпампуля подався ловити тролейбусних «зайців», а Жадан, перетнувши вулицю Коротченка, пішов у напрямку обласної санітарно-епідеміологічної станції, де мала відбутися його лекція. Проходив повз бензоколонку, коли біля нього зупинилася темно-синя «Лада», забризкана грязюкою й тому сріблясто-сіра з боків; тільки дах мав справжній колір.
— Женю! — гукнули зсередини. То був Лозицький — завідуючий епідеміологічним відділом їхнього інституту. — Ти на лекцію?
— Так.
— Сідай, підвезу. Я теж туди.
— Ні, я пішки, — відмовився Жадан. — Скільки там іти? Я третім читаю, встигну.
— А я перший. Бувай.
Випустивши сизий струмінь відпрацьованих газів, автомобіль з мотоциклетним тріском рушив з місця. Жадан недолюблював Лозицького за самовпевнену зверхність у розмовах з колегами, за його нестримне бажання бути першим усюди, за стремління приголомшувати співрозмовників найновішою інформацією, взятою із закордонних журналів, за елегантні виступи на засіданнях вченої ради й елегантні костюми, які так добре пасували до його високої спортивної фігури, за безжально іронічний, злий язик Лозицького, за видатні успіхи у красунь інститутського значення. Невже це заздрість? — іноді з неприємним відчуттям провини перед Лозицьким думав він. Відкидаючи думку про заздрість, як про щось абсурдне, неможливе й непристойне, він, одначе, не міг перебороти своєї відрази до Лозицького. Дивно, але той, наче і не здогадуючись про справжні почуття Жадана, ставився до нього з трохи недбалою, такою собі великосвітською приязню, навіть запропонував стати опонентом на захисті докторської дисертації. Лозицький, хоч і займався кишковими інфекціями, добре знав вірусологію — ще з часів своєї роботи в лабораторії покійного Баландіна.
Сніг падав зі скупою методичністю, наче хтось на небі запровадив режим економії, точно дозуючи мінімальну кількість сніжинок на одиницю часу. Жадан уповільнив крок, ніби для того, щоб глибше відчувати кристалічну прозорість повітря й звуків. Насправді ж занило серце і тоскно стало на душі. Сніжинки, які сідали на його окуляри, не танули, а, трохи перепочивши, тихо відлітали далі.
Хоч як поволі йшов, підсвідомо не бажаючи, мабуть, слухати лекцію Лозицького, його блискучі екскурси в історію питання чи спогад про власну участь у боротьбі зі спалахом холери в Азії, проте прийшов вчасно. Лозицький уже перебирав свої папери, готуючись вийти на трибуну. Жадана всадовили в президії, тільки радили не скидати пальта, бо в залі панував холод. Він відмовився, залишився в костюмі. Всі слухачі сиділи, накинувши пальта на плечі; організатори вибачались перед учасниками конференції, мовляв, тріснула труба, це тимчасово, а Лозицький, іронічно посміхаючись, милостиво-пробачливим тоном мовив: «Нічого, нічого, як зараз пам'ятаю, під час громадянської війни доводилось бачити й не таке». На ньому була новенька світла дублянка.
Тільки-но Лозицький почав лекцію (дублянку вій усе ж таки скинув), як Жадан занурився у спогади про Олю. Знав наперед, що так буде, хоч цього не хотів, відчував де, як епілептик відчуває наближення корчів, — це почалося ще толі коли йшов повз Бабин яр; коли, вдихнувши запах бензину на заправочній станції, спостерігав, як б'ється в руках якогось недосвідченого водія шланг, по-зміїному звивається під тиском бензину, як живий. Саме тоді в нього розболілося серце.
…Він лежав, поклавши руку їй на груди, починав входити у темряву, це дивне відчуття, адже навкруги була ніч, але темрява, в яку він поринав, не мала нічого спільного з тим присмерком і з тим згасанням світла, що відбувалося в природі, — сповнений ніжності, забувши про все чорне, що виникало за останній рік між нею і ним, він пестив її тіло, не відчуваючи її байдужої нерухомості і не бажаючи бачити, що вона лежить з розплющеними очима, з непримиренно-замкненим виразом обличчя, й тільки голуба жилка на її скроні, яку він так любив цілувати, неспокійно б'ється, — але всього цього він не міг побачити й зрозуміти, бо дві темряви — зовнішня і внутрішня — оточували його, бо він навіть саму думку яро те, що ось-ось мало статися між ними, відкидав геть.
— Я вагітна, — сказала вона, та він спочатку почув лише далекий звук її голосу, ще не осягнувши змісту цих слів, лише здивувавшися холодній одноманітності тону, наче мовили далекі диктори на незнайомих вокзалах. Але темрява, в яку він був заглиблений, ніжність і збудження любові раптом витончилися, він виринув з мовчазного зосередження своєї внутрішньої ночі, все попливло і розпалося раптом на дрібні острівці, наче вода по жирній поверхні.
— Я вагітна, — повторила вона. — Не від тебе. Ми повинні розлучитися.
Він скочив на коліна. Вона нерухомо лежала навзнак, втупивши погляд у стелю. Йому здалося, що в кімнаті яскраве світло, хоч ніщо не змінилося й надворі все ще липнева тепла ніч.
— Олю, Олечко, опам'ятайся… Це якесь непорозуміння… що ти кажеш?
Вона підвелася й також стала на коліна. Так мовчки стояли вони навколішки один проти одного на тахті, наче творили якусь ритуальну йогівську вправу.
— Я матиму дитину від того, кого кохаю, — нарешті порушила вона мовчання. — Все скінчено, Женю. Назавжди.
— Що назавжди? — крикнув він. — Ми одружилися назавжди! Інших назавжди я не знаю! Яка дитина? Чому не від мене? Я теж хочу мати дитину… Це моя дитина. Ти просто хочеш мене принизити.
— Це не твоя дитина, а його. Я люблю його, — сказала вона.
Його вразили не так її слова, як твердість і непримиренність її тону; він зрозумів нарешті, що сталося щось непоправне.
— Не хочу, не хочу, не хочу! — Щосили кулаком почав бити осоружну постіль. — Це все брехня, вигадки, ти просто втомилася, скажи правду, ти пожартувала, Олю?
Ницьма ліг перед нею, наче в доземному уклоні, поклавши лице їй на коліна, думаючи, що зараз усе скінчиться, що вони кинуться одне одному в обійми, що знову впаде темрява, бо слова нічого не варті, коли твоє лице лежить на її колінах, бо ти любиш цю гостроносу рудувату жінку з голубою жилкою на скроні, з тихим, ледь помітним ластовинням на обличчі й на спині — ти знаєш все про її тіло; от тільки душі її ніколи не знав і вже не спізнаєш. Вона з ледь прихованим роздратуванням зняла його голову зі своїх колін.
— Не треба. Я сьогодні йду від тебе. Більше так не може тривати…
— Що не може? — заплакав він, захлинаючись, як дитина. — Що я тобі поганого зробив? Чим завинив перед тобою?
Уперше плакав після смерті свого батька, вперше плакав перед цією жінкою, яку любив над життя, заради якої готовий був прийняти будь-які страждання. Тільки не це.
— Ти нічого поганого мені не зробив. — Вона так і залишилася стояти на колінах. — Але я тебе не люблю.
— А раніше любила?
— Любила.
— Як це може бути? Спочатку любила, а тепер — ні?
— А тепер — ні, — підтвердила вона. — Ти що, не знаєш, що так іноді буває? Ніколи не чув?
Він підвів голову. На подушці залишилися дві вологі плями. Йому раптом здалося, що груди в неї збільшились і соски набубнявіли, наче весняні бруньки на деревах; він уявив, як в її худому тілі проростає чуже сім'я, прийняте нею, як безжально і жорстоко ламається все тонке і дівоче, що досі залишалося в ній, як тіло буде спотворене через кілька місяців; зрозумів, що нищаться безповоротно рештки його сподівань на злагоду, на те, що вона переказиться, нарешті, опам'ятається, заспокоїться.
— Сучка! Сволота! Шлюха! — закричав він у нестямі, відчуваючи повне своє приниження й безсилля, і знову гірко розридався, згадавши, як переживав кілька днів тому, коли з нею було погано, як підставляв мисочку, й ніжно гладив її руде волосся, й примовляв, що все мине, й робив уколи но-шпи й баралгіну, бо думав, що в неї приступ холециститу, як хотів її повести до професора Угрюмова — спеціаліста з хвороб печінки, а вона відмовлялася, казала, що це мине, що вона просто з'їла щось погане, вигляд у неї був змучений, і кола втоми голубіли під зеленкуватими очима; цей її мерехтливий погляд, коли вона ще кохала його й усміхалася до нього, був однією з найглибших радостей його життя. Тепер у цьому таємничому золотисто-зеленавому мерехтінні не залишилося нічого, крім підступності й зради. Його била істерика, він повністю підкорився її сліпій судомній владі: вигукуючи прокляття, б'ючись у корчах, він одночасно за гарячковим потоком слів і думок зберіг холодне розуміння того, що коїться з ним щось ганебне, таке, чому ніколи не буде прощення, що він безнадійно слабка, жалюгідна людина.
Розумів усе, але не міг зупинитися.
— Я вб'ю тебе і твого… твого…
— Вб'єш? — посміхнулася вона. — Не грай комедію. Будь мужчиною. Май мужність змиритися з тим, що вже давно повинно було статися. Я була з тобою сім років. Я любила тебе. Скажи, любила?
— Так.
— Я хотіла мати від тебе дитину. Хотіла?
— Так, — схлипуючи, тихо відповів він.
— Ти цього не схотів… Ти примусив мене вбити дитину… Я тобі цього ніколи не прощу…
— Ніхто тебе не примушував вбивати дитину. Ти її теж не хотіла.
— Я тобі не потрібна, Женю, — майже лагідно сказала вона. — Ти залишишся зі своєю прекрасною матінкою, яка так мене ненавидить, і вам удвох буде дуже добре без мене. Ніхто не заважатиме тобі сидіти в лабораторії, скільки тобі схочеться. Діти не заважатимуть тобі робити твої геніальні відкриття… Повір мені, я тобі не потрібна… Може, лише як іграшка? Але я не хочу бути твоєю іграшкою. — І холодно додала: — Ти слабкий. І все життя будеш слабкою людиною. Мені набридло бути при тобі мужчиною. Я — жінка, лише жінка і хочу бути жінкою.
— Я тебе дуже люблю, — ледь чутно вимовив він. — Я не можу без тебе.
— Не кажи про любов. Ти не знаєш, що це. Боюся, що ніколи й не дізнаєшся. Так не люблять. Тепер я точно знаю, що таке любов. Тобі потрібна зовсім інша жінка.
Світла літня ніч поступово переходила в попелясте світання, час дивного народження всіх звуків, коли в найпростіших, найбуденніших речах: кроках випадкового перехожого, скреготі автомобільних гальм, нявчанні ранкових котів чи брязкоті контейнерів із сміттям — в усьому відчувається незбагненна перша радість лункого повернення до життя. Оля підійшла до вікна, за яким льодовим айсбергом виблискувала холодна брила Палацу спорту. Перші рожеві відсвіти нового дня несміливо торкнулася її голого тіла, від чого руде волосся м'яко засвітилося червонясто-теплою барвою, й нічого прекраснішого за це Жадан у своєму житті ніколи не бачив. Розумів, що востаннє дивиться на Олю так, що ніколи більше вона не дозволить йому цього; наче подумавши про те ж саме, вона заплакала, майже нечутно схлипуючи, а потім їй знову стало погано, й він знову побіг по синю пластмасову мисочку, й потім мокрим рушником витирав їй обличчя, відчуваючи кислуватий запах, що йшов від неї, а вона відмовлялася від його допомоги і одразу ж приймала її; потім вона винувато дивилася на нього, короткозоро мружачись, вмить ставши негарною, ковтала в'язку слину, а він напував її водою, ніжно обійнявши, гладячи її голову, з ненавистю думаючи про те брудне й незнищенне, що, немовби ракова пухлина, зростає в ній, шматуючи її тіло…
— Слово надається старшому науковому співробітнику, кандидату медичних наук Жадану Євгену Петровичу, який зробить доповідь на тему: «Сучасні особливості природного сказу й організацій епідеміологічного нагляду за цією інфекцією». Сорок хвилин. Просимо вас, Євгене Петровичу.
Він розгублено став порпатися в портфелі, висмикуючи потрібні папери з цифрами. Тільки зараз він відчув, як безнадійно, глибоко закляк, наче весь час згадував не теплу ніч у липні, а лежав мертвий у крижаній землі й тепер не міг ворухнути захололими пальцями. Подумав, що вже ніколи не відігріється після тої вічної мерзлоти, в якій тільки-но побував. Вже на трибуні, намагаючись виграти час, щоб зібратися з думками, навмисне повільно розкладаючи папери, — Жадан зрозумів, чому саме тепер прийшли до нього ці спогади. Той, заради кого його кинула Оля, був схожий на Лозицького — іронічний і звиклий до легких перемог у житті, він так само їздив з недбалим шиком на машині, вважаючи себе істотою вищого порядку, з презирством дивлячись на таких сіряків, як Жадан чи Симпампуля. Між мною і Симпампулею дуже багато спільного, подумав він; по суті, ми споріднені душі й долі; увімкнувши якісь інші — автоматичні — центри оперативної пам'яті, він вирішив почати лекцію з розповіді про смерть Чорнодуба й помилок у лікуванні, які призвели до трагедії.
VI
Наднова не спалахувала. Астрофізик вивчав той квадрат неба, в якому мав статися вибух, наче садівник свій маленький клаптик землі з кількома яблунями й вишнями, що ось-ось повинні були спалахнути білим цвітом весни.
Він бачив глибокі білі очі Астрофізика, що з докором дивилися на нього, наче це він був винний у тому, що наднова так запізнюється зі своїм народженням. Стежив за беззвучним рухом губів Астрофізика, оточених сивим волоссям, розуміючи кожне його слово, наче тимчасово набув чудодійної здатності розшифровувати всі невимовлені жалі й сподівання. Німа розмова з Астрофізиком давала йому тимчасове заспокоєння, розраду. Тільки тут, на горищі, вдихаючи його сухі, горілі, зів'ялі запахи, він осягав інші виміри життя й того, що відбувається поза його межами; його ніщо тут не принижувало, не дратувало чи, навпаки, не звеличувало несправедливо, тільки тут, перед цим стареньким саморобним телескопом, він дорівнював самому собі, він осягав свої справжні виміри, відновлюючи в душі рівновагу й умиротворення. Він забував про те, що за схилами Батиєвої гори містяться лабораторія і віварій — його земний світ, світ тимчасових пристрастей, маленьких перемог і дрібних поразок, світ, що навіть не здогадується про існування Астрофізика й очікуваного ним спалаху наднової. Він боявся розмовляти з небом, боявся втрати свідомості, замість нього це робив Астрофізик, він лише наважувався зазирнути подеколи в окуляр телескопа, щоб на коротку мить доторкнутися до Невідомого й Вічного, з якого, наче зірка, сам колись народився й в яке невдовзі піде, щоб перетворитися згодом на безмовного чорного карлика. Він любив вічне заспокоєння неба, його холодну, об'єктивну байдужість, яка, не обіцяючи йому добра, не вістувала також і зла, не була ані зрадлива, ані підступна.
І все ж, як і Астрофізик, він з напруженням чекав змін на небі — інколи йому приємно було думати, що й тут можливі несталість, хитання зоряних устоїв, злами постійних вселенських механізмів.
Латентні — приховані.
Імунодепресія — різке зменшення захисних сил організму від впливом якихось несприятливих чинників.
Плазмофорез — взяття крові у донора з поверненням йому еритроцитарної маси; при цьому забирається лише плазма крові.