(10.12.1873—?) — підполковник Армії УНР.
Походив з дворян Катеринославської губернії. 08.06.1894 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 135-го піхотного Керч-Єнікольського полку. З 01.02.1895 р. служив у Перекопському резервному батальйоні. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1899), служив підпрапорщиком у 6-му піхотному Лібавському полку. 20.12.1907 р. перевівся у Катеринослав до 133-го піхотного Сімферопольського полку. Першу світову війну почав капітаном, командиром 5-ї роти Сімферопольського полку. Був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також Георгіївською зброєю (14.02.1915, за бій 05.12.1914). 02.04.1915 р. прийняв командування 1-им батальйоном полку. 24.08.1915 р. потрапив до австро-угорського полону. Перебуваючи у полоні, був підвищений до звання підполковника.
Абаза Володимир, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
З початку 1918 р. брав участь у створенні 1-ї козацько-стрілецької дивізії військ Центральної Ради. З жовтня 1918 р. — командир 4-го Сірожупанного полку Армії Української Держави; з 19.11.1918 р. — начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії. З 17.01.1919 р. — помічник начальника цієї дивізії. З 12.03.1919 р. — знову начальник дивізії. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. Командуванням Дієвої армії УНР називався одним із винуватців т. зв. луцької катастрофи. Перебував у таборах інтернованих у Вадовицях та Ланцуті. У 1920 р. — начальник збірної станиці вояків-українців у Ланцуті. З 20.04.1921 р. — командир 45-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. У клопотанні про підвищення до рангу полковника було відмовлено через т. зв. Луцьку катастрофу. Помилково згадується в літературі як полковник та генерал-хорунжий.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
(1864—?) — полковник Армії Української Держави. Родич Володимира Абази. З 7.09.1918 р. — командир 23-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. З 20.11.1918 р. — помічник начальника 14-ї легкої гарматної бригади Армії Української Держави. З 1919 р. — у «білому русі». У 1919 р. служив у Північно-Західній армії генерала Юденіча. З 1920 р. білоемігрант.
В науковій літературі Володимир Абаза та Віктор Абаза часто фігурують як одна особа та безпідставно іменуються генералами.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 48 / а; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 22; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 84— 117; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волинському//За Державність. — Торонто. — 1966. - № 11. — С. 33–41; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Зварич І. Київська інженерна юнацька школа// За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 106; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 321, 338; Волков С. В. Энциклопедия гражданской войны, Белое движение. — Москва. — 2002. — С. 3.
див. Рихвальський Йосип Григорович.
(08.02.1885-11.01.1918) — командир полку військ Центральної Ради.
Походив з козаків Миргородського повіту Полтавської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом (1908). Після училища служив підпоручиком у 61-му піхотному Володимирському полку (Білосток). З 15.12.1910 р. — у 177-му Ізборському полку (Рига). З 16.07.1914 р. — у 36-му піхотному Орловському полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також орденом Святого Георгія IV ступеня (29.07.1916, за бій 12–13.09.1915) та Георгіївською зброєю. Закінчив прискорений курс Військової академії Генерального штабу (24.01.1917 р.). Згодом перебував на посаді в. о. начальника штабу 169-Ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
11.07.1917 р. — призначений командиром 1-го Українського запасного полку у Києві, який був сформований з частини Богданівського полку (прибув на посаду 14.07.1917 р.). У вересні—жовтні 1917 р. очолював на фронті 209-й піхотний Богородський полк. Після Жовтневого перевороту у Петрограді знов повернувся на службу до військ Центральної Ради, деякий час був помічником командира Одеської гайдамацької бригади. З кінця листопада 1917 р. — командир Гайдамацького куреня у Катеринославі. Загинув у січні 1918 р. у вуличних боях проти червоногвардійців та більшовицьких військ, у Катеринославі, під час Першої українсько-більшовицької війни.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 2. — Д 45774; п/с 396 а; В обличчу памяти борців//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 4. — С. 22.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії командиром 4-ї батареї 8-ї артилерійської бригади.
Станом на 25.05.1921 р. — приписаний до штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653 — С. 57–60.
(1893–1973) — сотник Армії УНР.
Авраменко Никифор, фото 1920-х років, Польща (приватний архів Галини Вечорек)
Народився у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1916). Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнакою Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — прапорщик.
З листопада 1917 р. служив у військах Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — комендант штабу Окремого Запорізького загону (згодом — бригади та дивізії). З 17.11.1918 р. — комендант штабу Лівобережного фронту під командуванням П. Болбочана. З 22.01.1919 р. — комендант штабу Запорізького корпусу (з 15.05.1919 р. — групи) Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу, згодом — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У серпні 1920 р. у боях з червоними був поранений у праву руку.
На еміграції жив у Польщі. Автор «Споминів Запорожця» (Київ, 2007).
Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. І. Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Awramenko R. Korzenie moje sa w Bielostoku/Унад Бугом i Нарвою. — Бєльськ. — 1919. — Ч. 4–5. — С. 26–31; В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. — Київ. — 2004. — С. 59, 61, 136, 209, 210, 347; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 327. — С. 48–53.
(20.04.1877-22.02.1948) — начальник штабу групи Дієвої армії УНР.
Походив з дворян Орловської губернії, народився у Владикавказі. Закінчив Михайлівський Воронізький кадетський корпус, Павлівське військове училище (1896), Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902). Після закінчення училища служив підпоручиком у 39-й артилерійській бригаді, після закінчення академії відбував 2-річний ценз командування ротою у 131-му піхотному Тираспольському полку (Київ). На посаді старшого ад'ютанта 7-ї Сибірської стрілецької дивізії брав участь у Російсько-японській війні. Згодом служив на штабових посадах у штабі Київської військової округи. Під час Першої світової війни — начальник штабу 38-ї піхотної дивізії, командир 141-го піхотного Можайського полку. З липня 1916 р. — генерал-майор. З 07.10.1916 р. — на посаді начальника штабу 124-ї піхотної дивізії. З весни 1917 р. — начальник штабу Київської військової округи. Був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, а також Георгіївською зброєю (12.07.1915 р, за бій 05–17.11.1914 р.).
З 10.05.1918. р. — член комісії з будівництва української армії та член Військово-наукового комітету при Головному управлінні Генерального штабу Української держави. З 10.01.1919 р. до 12.02.1919 р. — помічник начальника штабу Південно-Західного фронту Дієвої армії УНР. З 12.02.1919 р. — помічник отамана Оскілка, командувача Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 17.02.1919 р. — начальник штабу Північної групи Дієвої армії УНР. 28–29.04.1919 р. брав участь у повстанні командувача Північної групи отамана Оскілка проти влади Директорії, після поразки повстання втік до Польщі. На еміграції перебував під Парижем, незабаром через хворобу переїхав до Ніцци. Помер та похований у Ніцці.
Агапіев Всеволод, фото 1917 року (РГВИА)
РГВИА. — Ф. 264 — личный фонд Агапиева В. Н.; ЦДАВОУ — ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918 р… — С. 42-зв. — 43; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 1090; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 463; Список Генерального штаба на 1917 — Петроград. — 1917. — С. 71; Белградский альбом. — С. 157; «Разведчик». — СПб. — 1916. - № 1349; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 9–61; 1936. - № 6. — С. 13–64; Варшава. — 1937. - № 7. — С. 9—56; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 35-65; Порохівський Г. Штаб Південного фронту//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 7–8. — С. 15–18; 4 9. — С. 17–20; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 290–292; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 27.
(9.11.1868—?) — підполковник Армії УНР.
Закінчив реальне училище, Єлісаветградське кавалерійське училище (1894). Вийшов корнетом до 12-го драгунського Стародубівського полку (м. Волочиськ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник. Був нагороджений Георгіївською зброєю (24.02.1915 р.).
У 1917 р. — командир 8-го запасного кавалерійського полку, зі складу якого виділив 1-й Козацький Вільної України полк військ Центральної Ради. На чолі цієї частини 30.11.1917 р. прибув до Києва. З 12.02.1918 р. — т. в. о. начальника постачання військ Центральної Ради. Станом на 31.05.1918 р. — начальник 12-ї кавалерійської (4-ї кінної) дивізії Армії Української Держави. У другій пол. 1918 р. — 1919 р. — голова ремонтних комісій з поповнення армії кінським складом. У березні—травні 1920 р. — начальник кінного відділу запасної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Дієвої армії УНР, що формувалася у Бересті-Литовському. Згодом відбув до Києва на формування 7-ї запасної бригади Дієвої армії УНР. Станом на 07.07.1920 р. — штаб-старшина Головного управління персонального складу Військового міністерства УНР. В українській мемуаристиці інколи помилково згадується під прізвищами «Абрамович» та «Антонович».
ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Приказы Киевского воєнного округа на театре военных действий за 1917 год. — Киев. — 1917. — С. 1813; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 34.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 124-го піхотного Воронізького полку (м. Харків). У 1917 р. — командир 420-го піхотного Сердобського полку (українізований у листопаді 1917 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — навесні 1919 р. — командир 40-го пішого Ізюмського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 04.03.1919 р. — тимчасово приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З 09.03.1919 р. — т. в. о. начальника 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік білих. Згодом виїхав до Сербії. 16.08.1920 р. повернувся у Крим до Російської армії П. Врангеля. Подальша доля невідома: серед тих, хто виїжджав з Криму у листопаді 1920 р., не згадується.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 4. — Спр. 15. — С. 2–3; Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 5. — С. 39.
(7.04.1888-25.04.1962) — старшина військ Центральної Ради.
Закінчив Орловський кадетський корпус (1905), Костянтинівське артилерійське училище (1908), Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 16.12.1917 р. — начальник оперативного відділу Українського Генерального штабу.
У 1918–1920 рр. — у Добровольчій армії та Збройних Силах Півдня Росії. Помер та похований у Нью-Йорку.
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 28; Список Генерального штаба на 1.06.1914. — СПб. — 1914. — С. 685; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18 (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 41.
(1877—?) — полковник Армії УНР.
Родом із Полтавської губернії. У складі 99-го піхотного Івангородського полку брав участь у Російсько-японській війні. Був поранений. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 202-го Старобільського резервового батальйону (м. Харків). Останнє звання у російській армії — підполковник.
Алексій Микола, фото 1905 року (Летопись войны с Японией. — СПб. — 1905. - № 66. — С. 1322)
З квітня 1918 р. — курсовий старшина Інструкторської школи старшин Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 07.11.1918 р. — сотенний командир Чугуївської військової юнацької школи Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Влітку 1920 р. перебував у старшинській сотні 6-ї запасної бригади Армії УНР. З 15.11.1920 р. — помічник начальника 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції в Польщі. У 1923 році повернувся на батьківщину. Станом на 1926 р. мешкав у Харкові. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 1; Летопись войны с Японией. — СПб. — 1905. — № 66. — С. 1322. ДАСБУ. — Фп.. — Спр. 406. — Т. И. — С. 1
(06.01.1885 (за російським послужним списком) або 06.01.1886 (за українською реєстраційною карткою) — 13.12.1936) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився у Херсоні, походив з родини чиновника. Закінчив Тифліське реальне училище, Олексіївське піхотне юнкерське училище (1907), склав іспит на переведення до артилерії у Михайлівському артилерійському училищі (01.12.1907 р.), вийшов підпоручиком до Лібавської фортечної артилерії. З 20.11.1911 р. служив у Ковенській фортечній артилерії. Закінчив курс електротехніки на Санкт-Петербурзькому гарматному заводі (19.07.1914 р.). З 18.11.1915 р. — командир 2-ї батареї 1-го дивізіону 11-ї важкої артилерійської бригади. З 01.12.1916 р. — командир важкої батареї 53-го окремого важкого артилерійського дивізіону. 01.05.—20.12.1917 р. — командир цього дивізіону. Одержав звання полковника за бойові заслуги у бою під Кревом (15.08.1917 р.). За Першу світову війну був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (серпень 1917 р., за бій під Кревом, де був отруєний газами).
З 01.01.1918 р. — командир окремої кінно-гірської батареї Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. У бою під Бердичевим у середині лютого 1918 р. був поранений у ногу. 15.03.1918 р. батарея була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, на чолі якого залишався до кінця Визвольних змагань (цей дивізіон у Дієвій армії УНР називався Алмазівським). Учасник Першого Зимового походу. 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерала-хорунжого Армії УНР.
Алмазов Олекса, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)
У 1923 р., після перебування у таборах для інтернованих українських вояків, працював помічником маркшейдера на вугільній шахті товариства «Сатурн». У 1926 р. переїхав до Чехо-Словаччини, закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1930), після чого працював інженером у Луцьку. Помер та похований у Луцьку (могила існує донині).
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 1–2; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 14-579; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 557. — С. 189; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2. - 1930. — Ч. 3; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 79; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66–80; О. Ш. Село Наливайки// Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С. 64–75; Дмитрук В. Пам'яті генерала — патріота Олекси Алмазова; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.
(23.05.1874-15.10.1931) — начальник артилерії корпусу Дієвої армії УНР.
Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1894), вийшов підпоручиком до 23-ї артилерійської бригади, незабаром перевівся до 1-ї артилерійської бригади (м. Смоленськ). Закінчив Михайлівську артилерійську академію (1910). У складі 1-ї бригади брав участь у Першій світовій війні. З 1916 р. — командир 5-ї батареї, 1-ї батареї та 2-го дивізіону 36-ї артилерійської бригади. З березня 1917 р. — генерал-майор, начальник Гвардії 1-ї артилерійської бригади, згодом — інспектор артилерії 39-го армійського корпусу. За Першу світову війну був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (30.12.1915) та Георгіївською зброєю (25.07.1915).
З 07.09.1918 р. — на службі в Армії Української Держави: начальник 1-ї важкої гарматної бригади. З 23.02.1919 р. — начальник артилерії 1-го Волинського кадрового корпусу Дієвої армії УНР. З квітня 1919 р. — в інспекції артилерії Холмської групи Дієвої армії УНР.
16.05.1919 р. у Луцьку потрапив до польського полону, там зголосився добровольцем на службу до Західної білогвардійської армії князя Бермонта-Авалова, був інспектором артилерії цієї армії.
З 1920 р. мешкав на еміграції у Німеччині, помер та похований у м. Неліє.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 4;
Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — С. 68;
Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки, 1769–1920. — М. - 2004. — С. 380.
(?--?) -- повстанський отаман.
Останнє звання у російській армії — поручик. У жовтні—листопаді 1918 р. належав до складу Українського Козацтва Чернігівщини. 17.11.1918 р. сформував та очолив з добровольців Українського Козацтва т. зв. Курінь Смерті, який діяв на Чернігівщині проти гетьманських залог. У грудні 1918 р. — січні 1919 р. брав участь у боях проти червоних військ. 25.01.1919 р. разом з отаманами Хименком та Зеленим виступив проти влади Директорії. Тоді ж — 25.01.1919 р. — обійняв посаду народного комісара золотоноського повіту. З приходом більшовиків був усунутий від влади. З липня 1919 р. на чолі повстанських загонів провадив партизанську боротьбу проти білогвардійців. Серед української еміграції була поширена помилкова інформація про загибель отамана Ангела: за однією версією він був розстріляний ЧК у серпні 1921 р., за іншою (М. Середи) — розстріляний денікінцями восени 1919 р. За матеріалами ОДПУ на початку 1921 р. отаман Ангел за нез'ясованих обставин здався радянській владі.
У 1921 р. під прізвищем Куниця працював у залізничному кооперативі у Полтаві. У 1922 р. вважався керівником військового відділу Всеукраїнського Повстанського комітету. За неперевіреною інформацією був розстріляний у 1922 р. разом з поетом Григором Чупринкою. Однак за іншими даними станом на 1930 р. працював під чужим прізвищем інженером на нафтопереробних заводах у Баку.
Середа М. Отаман Ангел//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С. 14–16; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 84; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волиньскому//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 33; Герчанівський Д. Вигнати окупанта. — Мюнхен. — 1963. — С. 35; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 265; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р.; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 122, 228, 255; Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 115; Майстренко І. Історія мого покоління. — Едмонтон. — 1985. — С. 70.
(?—?) — командир полку військ Центральної Ради.
Станом на 1.01.1910 р. — поручик 10-го Сибірського резервного Омського полку (м. Омськ). Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1917 р. — командир полку ім. Сагайдачного у Києві. Подальша доля невідома.
Монкевич Б. Слідами Запорожців//Табор. — Ч. 7. — С. 67.
(05.12.1882-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у Полоцьку. Закінчив 3-класне Полоцьке міське училище, Віленське піхотне юнкерське училище (1904), служив підпоручиком у 1-му стрілецькому полку, у складі якого у 1905 р., незадовго до закінчення Російсько-японської війни, їздив на Далекий Схід. Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — начальник штабу 77-і піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 08.03.1918 р. — начальник 2-ї частини організаційного відділу 2-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Станом на грудень 1918 р. — лютий 1919 р. — начальник частини 2-го генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 06.03.1919 р. служив у оперативному відділі штабу Дієвої армії УНР.
З осені 1919 р. — у складі Збройних Сил Півдня Росії. Станом на лютий 1920 р. — у резерві командного складу Донської армії ЗСПР. Подальша доля невідома.
Список Генерального штабу на 1.06.1914. — СПб. — 1914. — С. 678; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24. — С. 253.
(1892 р-28.08.1921 р.) — командир полку Дієвої армії УНР.
Походив з Перемишля. Навчався у Львівському університеті. На початку Першої світової війни був покликаний до австро-угорської армії, вступив до складу Легіону Українських Січових стрільців. За бойові заслуги був підвищений до рангу підхорунжого Легіону УСС. У боях на горі Лисоня потрапив до російського полону. Перебував у таборах для військовополонених у м. Царицин (табір Дубовка).
Андрух Іван, фото 1919 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)
13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців у військах Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полку. З травня 1918 р. служив у бомбометній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави, у подальшому — командир 3-ї кулеметної сотні цього ж полку. Наприкінці вересня 1918 р., після дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців Армії Української Держави, на чолі своєї сотні виїхав до Білої Церкви, місця формування загону. З кінця листопада 1918 р. командував куренем 1-го полку Січових стрільців військ Директорії. З середини липня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців (06.12.1919 р.) — командир 28-го (1-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У боях з червоними був важко поранений. Після розпуску Корпусу Січових стрільців перебував у таборах інтернованих українських вояків, звідки переїхав у Чехо-Словаччину до сформованої з вояків УГА Української бригади, у м. Німецьке Яблонне.
Очолював робітничу сотню на Закарпатті. У 1921 р. легально повернувся у Радянську Україну з метою ведення підпільної боротьби проти більшовиків. Був схоплений ЧК у справі Київського Повстанчого центру. Розстріляний.
Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 4; Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. Івана Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Стефанів 3. Два роки в Українській Армії//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 9. — С. 8–10; Ч. 10. — С. 9—13; Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974; ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М. С… — С. 56–57.
(?—?) — полковник Армії УНР.
У 1917 р. служив у 240-му піхотному Ваврському полку, згодом — у штабі 28-го корпусу. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1917 р. — голова української ради 28-го корпусу та 5-ї армії. У 1918 р. — житомирський повітовий комендант. З лютого 1919 р. — інспектор національно-культурних справ, згодом — державний інспектор Корпусу кордонної охорони УНР. 3 01.06.1919 р. — член української місії генерала Дельвіґа у Польщі, згодом — державний інспектор української військової місії у Румунії. У 1920 р. навчався у Румунській військовій академії. У липні 1920 р., всупереч наказу, не виїхав до складу Дієвої армії УНР та залишився в українській військовій місії в Румунії.
У 1920—1930-х рр. жив на еміграції в Румунії. Подальша доля невідома.
Антончук Демид, фото 1919 року (За Державність — Варшава. — 1939 — 49)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 66 — С. 14–17; Капустянський М. Похід українських армій на Київ— Одесу в 1919 р.; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ — 2004. — С 141.
(25.11.1892-?) — полковник Армії УНР.
Народився у Чернігові. Закінчив Суворовський кадетський корпус (м. Варшава), Павлівське військове училище (1912), брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З листопада 1917 р. — на слркбі у війську Центральної Ради. З 29.04.1918 р. — помічник: командира 34-го піхотного Сівського полку (українізованого). З 02.05.1918 р. — помічник: дивізійного інтенданта 1-ї Чернігівської (згодом — 9-ї кадрової) дивізії Армії Української Держави. З 1711.1918 р. — помічник: командира 26-го пішого кадрового Козелецького полку Армії Української Держави. З 02.02.1919 р. помічник: командира 5-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 02.08.1920 р. — старшина 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 12.04.1921 р. — помічник начальника Спільної школи підстаршин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 268. — С. 24–25; Спр. 653. — С. 87.
(21.08.1880-14.12.1938) — командир полку Дієвої армії УНР.
Народився у Миколаєві. Син відомого військового та дослідника М. М. Аркаса. Навчався у Морському та Миколаївському кадетському корпусах (не закінчив), у Єлисаветградському кавалерійському училищі, яке закінчив 24.09.1901 р. за 2-м розрядом та вийшов юнкером до 46-го драгунського Переяславського полісу (з 10.02.1902 р. — корнет). З 04.04.1905 р. перебував у запасі у військах Приморської області. З 29.11.1905 р. був приділений до військ прикордонної сторожі Заамурської округи. 04.02.—25.06.1906 р. був особистим ад'ютантом командувача російських військ на Далекому Сході генерала Гродекова. 10.08.1906 р. звільнився у запас. 17.07.1914 р. у званні поручика був мобілізований до армії. 28.07.1914 р. був зарахований до 8-го гусарського Лубенського полку. 27.04.1915 р. — переведений до Чеченського кінного полку Окремої Кавказької Туземної дивізії. З 23.10.1915 р. — начальник дивізійної військово-поліційної команди. З 12.07.1916 р. — обер-офіцер для доручень при начальникові дивізії ген. Багратіоні. З 04.03.1917 р. — штабс-ротмістр.
Аркас Микола, фото 1930-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага — 1942)
З 04.07.1917 р. — командир 7-го ординарського ескадрону, який у грудні 1917 р. був українізований. Перейменував ескадрон на Полтавську партизанську кінну сотню, на чолі якої у лютому 1918 р. у складі Запорізької бригади військ Центральної Ради брав участь у боях під Києвом проти більшовиків. З 01.03.1918 р. сотня несла варту біля найбільш важливих установ Києва. У квітні 1918 р. сотня була реорганізована в Окремий Сердюцький кінний дивізіон Армії УНР. Під час гетьманського перевороту в кінці квітня 1918 р. на чолі дивізіону одним із перших підтримав П. Скоропадського. За часів Гетьманату залишався командиром дивізіону, який продовжував нести варту у Києві. 15.12.1918 р., після вступу до Києва військ Директорії, дивізіон перейшов у її розпорядження та був перейменований у Кінно-Гонецький полк штабу Дієвої армії УНР. На чолі полку брав участь у боях на Чернігівщині наприкінці грудня 1918 р. — у січні 1919 р. (до 05.02.1919 р.). Станом на 21.02.1919 р. — командир кінного дивізіону, який брав участь у боях під Києвом. Навесні 1919 р. — у розпорядженні штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, комендант мосту на Дністрі, через який у квітні 1919 р. українські війська переходили до Румунії. З 19.08.1919 р. — командир 2-го кінного полку ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР (з середини вересня 1919 р. — 2-й кінний Переяславський полк). 11.12.1919 р. не пішов у Перший Зимовий похід та разом з полком приєднався до Української Галицької армії, яка на той час перебувала у союзі зі Збройними Силами Півдня Росії. 15.12.1919 р. наказом по Дієвій армії УНР був оголошений зрадником. Більша частина полку невдовзі повернулася до Дієвої армії УНР.
З 1920 р. жив на еміграції у Станіславові, Коломиї, працював актором та режисером. З 1926 р. — актор і режисер Російського театру в Ужгороді (з 1929 р. — директор цього театру). Помер та похований у м. Хуст.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 51-885, ЦДАВОУ. — ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 33. — Накази по Окремому кінному дивізіону; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імені запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226; 1936. — Ч. 6. — С. 193–228; 1937 — Ч. 7. — С. 213–225; Марущенко-Богдановський А. Лист до редакціі//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 7. — С. 84–87; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників// Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С 35–48; Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 97–98; Середа М. Отаман Козир-Зірка//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11. — С. 11–13, Середа М. Отаман Божко//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 1. — С. 10–12; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 62–63; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм. — 1972 — Кн. 2. — С. 159; Митці України. — К… — 1992. — С. 31; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.
(04.11.1888—?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Гомель (тодішньої Чернігівської губернії). Закінчив 1-й Московський кадетський корпус, Олександрівське військове училище. Останнє звання у російській армії — капітан.
На українській військовій службі з 18.08.1918 р.: у 1918–1919 рр. — командир Залізничної сотні Армії Української Держави, помічник командира 1-го Залізничного полку Армії Української Держави, начальник зв'язку штабу Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР, командир 1-го Окремого Залізничного куреня Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. З 23.05.1920 р. — командир технічної сотні 6-го технічного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3527. — Оп. 1. — Спр. 9. — С. 1; ЦДАВОУ. — Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 44. — С. 5-зв. — 6; Спр. 653. — С. 104.
(6.12.1869—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Народився у м. Радомишль тодішньої Київської губернії. Витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Володимирському Київському кадетському корпусі, закінчив військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1892), служив у Санкт-Петербурзькому гренадерському полку (Варшава). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). Служив в Одеській військовій окрузі, викладав у Тверському кавалерійському училищі (1903–1905). Був начальником штабу 12-ї піхотної дивізії (1905–1909). Викладав в Олександрівському військовому училищі (Москва, 1909–1911). З 04.11.1911 р. — начальник штабу 3-ї стрілецької бригади (м. Жмеринка), полковник. З 1914 р. — командир 74-го піхотного Ставропольського полку. З 26.06.1915 р. — начальник штабу XXXIX армійського корпусу. З грудня 1915 р. — начальник 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З березня 1916 р. — генерал-майор, командир бригади 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З 20.10.1916 р. — начальник 12-ї Сибірської стрілецької дивізії. За Першу світову війну був нагороджений орденами Святого Георгія IV ступеня (24.04.1915), Святого Георгія III ступеня (23.09.1916), Георгіївською зброєю (10.12.1915).
Восени 1917 р. зголосився до розпорядження Українського Генерального Військового Комітету Центральної Ради та був членом комісії з організації військових шкіл при головній шкільній управі військ Центральної Ради. З 12.03.1918 р. — член державної комісії з організації української армії. 17.01.1919 р. відмовився обіймати командні посади в Дієвій армії УНР.
У вересні 1919 р. був мобілізований до Збройних Сил Півдня Росії, перебував у резерві командного складу ЗСПР при штабі військ Київської, а згодом Новоросійської областей. Подальша доля невідома — після евакуації білих з Північного Кавказу у березні 1920 р. до Криму не прибув: або загинув, або залишився на території, зайнятій червоними.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. - загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 40-зв. — 41; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 262; Список Генерального штабу на 1914. — СПб. — 1914. — С. 314; Список Генераль- ' ного штабу на 1917. — СПб. — 1917. — С. 54.
(13.08.1867–1923?) — український військовий діяч.
Походив з дворян Харківської губернії. За родинним переказом, предки мали прізвище Остапура, однак дід Олексія змінив прізвище на Астаф'єв. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1886), служив у 31-й артилерійській бригаді (Білгород). У 1892 р. закінчив Миколаївську інженерну академію. З 21.06.1902 р. до 04.01.1906 р. перебував у відставці: грав у театральній трупі М. Кропивницького під псевдонімом «Степовий». 04.01.1906 р. повернувся на військову службу: викладав інженерну справу в Чугуївському піхотному юнкерському училищі. З 18.04.1910 р. — полковник. З 01.09.1914 р. — викладач 2-го Київського Миколаївського військового училища.
З кінця 1917 р. — начальник відділу військово-навчальних закладів Військового міністерства Центральної ради, учасник Січневих вуличних боїв у Києві проти червоних. З 03.03.1918 р. — начальник Головної шкільної управи Армії УНР та Армії Української Держави. 01.08.1918 р. був звільнений з посади з зарахуванням у резерв Головного штабу Української Держави.
13.08.1918 р. був підвищений до звання генерального хорунжого Армії Української Держави. За часів правління П. Скоропадського звернувся до гетьмана з проханням про зміну свого прізвища на «Остапура-Степовий». У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — начальник Головної шкільної управи Дієвої армії УНР. У січні—червні 1919 р. — військовий аташе УНР у Туреччині, після повернення — у розпорядженні Головного управління Генерального штабу (ГУГШ) УНР. 3 25.08.1919 р. — старшина для доручень 2-го помічника Військового міністра УНР. У жовтні—листопаді 1919 р. займався формуванням Інженерної школи старшин. У грудні 1919 р. повернувся до Чугуєва. За деякими даними протягом 1920–1923 рр. очолював повстанські загони на Харківщині та загинув у бою з червоними.
Астаф'єв Олексій, кадр з кінохроніки 1917 року (ЦЛАКФЛУ)
Список полковникам по старшинству на 1913 р. — СПб. — 1913. — С. 589; Євтимович В. Олелько Сергійович Остапура-Степовий//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 7–8. — С. 29–33; Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 рр.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7—10; Євтимович В. Здобуття «Праги»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 3. — С. 5—18; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2. — С. 33–34; Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 5. — С. 18–19.
(?—?) — полковник Армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 41-го піхотного Селенгінського полку (м Дубно). Останнє звання у російській армії — підполковник.
Станом на 13.04.1919 р. — помічник командира 1-го пішого Луцького полку Дієвої армії УНР. З 17.05.1919 р. — командир цього полісу. З 02.06.1919 р. — помічник командира 2-го пішого Берестейського полку Дієвої армії УНР. З 22.07.1919 р. та на 23.08.1919 р. — командир цього полку. З 13.08.1920 р. — командир 11-го Сірожупанного куреня 4-ї бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1921 р. — командир 3-го збірного куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 41, 47; Прохода В Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1928 — Ч. 8. — С. 56; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 98
(1872—?) — полковник Армії Української Держави.
Походив з Херсонщини. Закінчив Орловський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище, навчався у Миколаївській академії Генерального штабу. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 5-го Східно-Сибірського мортирного паркового артилерійського дивізіону (с. Спаське). Учасник Першої світової війни, був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — полковник (з 21.10.1916 р.).
У 1917 р. — командир 6-го мортирного дивізіону та інспектор артилерії 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. З січня 1918 р. — начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України. Навесні 1918 р. підготував українською мовою підручник-статут для артилерії. У 1918 р. — начальник муштрового відділу управління Інспектора артилерії Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — командир Сердюцького гарматного полку Армії Української Держави.
У 1919–1920 рр. служив у білих арміях, у листопаді 1920 р. виїхав у складі Російської армії П. Врангеля з Криму до Туреччини. Білоемігрант.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 39, 48, 49; Сулковський Б. З історії формування 2-го Січового Запорізького корпусу//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 4. — С. 71–87; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році//За Державність. — Каліці — 1935. - № 5. — С. 137–157; Список капитанам армейской артиллерии на 1913. — СПб. — 1913.
(01.03.1890—?) — сотник Армії УНР.
Походив з міщан Київської губернії. 01.08.1914 р. був мобілізований до армії, зарахований до 12-го запасного батальйону. 30.09.1914 р. витримав іспит на звання прапорщика. З 23.06.1915 р. — молодший офіцер 196-го піхотного Інсарського полку. Був тричі поранений та один раз — контужений. Останнє звання у російській армії — поручик.
З 24.07.1917 р. — молодший офіцер 208-го запасного полку, брав активну участь в українізації військових частин. У березні—квітні 1919 р. — командир Запорізької окремої кінної сотні Дієвої армії УНР, яка у червні 1919 р. була влита до складу 1-го кінного полку ім. М. Залізняка (згодом — 2-й кінний Переяславський полк), був помічником командира цього полку. 11.12.1919 р. у складі полку перейшов на бік Української Галицької армії, яка була на той момент союзником Збройних Сил Півдня Росії.
Незабаром став командиром полку, який вивів до Одеси. 08.02.1920 р. на чолі полку виступив проти білогвардійців, що сприяло захопленню Одеси червоними військами.
Згодом був приділений до 2-ї бригади 41-ї стрілецької дивізії РСЧА, при якій формувалася так звана Українська Радянська дивізія. Був командиром Запорізького кінного полку 41-ї стрілецької дивізії РСЧА.
У квітні 1920 р. на чолі полку підняв повстання проти радянської влади та перейшов на бік Дієвої армії УНР, що рейдувала у Першому Зимовому поході. З поверненням до Дієвої армії УНР Запорізький кінний полк увійшов до складу 1-го кінного полку ім. М. Залізняка. У 1920–1921 рр. був приділений до штабу 5-ї Чорноморської бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції в Польщі. У 1923 р. виїхав до Франції, був одним із організаторів українського суспільно-політичного життя в цій країні. У 30-х рр. у східних департаментах Франції зорганізував та очолив, з української молоді, пластовий курінь ім. Євгена Коновальця. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с. 72-222; ЦДАВОУ -
Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 66. — С. 10–11; Прохода В.
Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 292; Небелюк М. Під чужими прапорами. — Париж. — 1951. — С. 26, 40.
(?-?) — сотник Армії УНР.
Останнє звання у російської армії — штабс-ротмістр.
З 3.04.1919 р. — командир Звягельської окремої кінної сотні Дієвої армії УНР. 21.05.1919 р. сотня була влита до складу 29-го Дієвого кінного полку Дієвої армії УНР. Помічник командира цього полку, який згодом був перейменований у 1-й кінний ім. М. Залізняка У грудні 1919 р. — інтернований поляками у Рівному. Влітку 1920 р. — командир 2-го збірного кінного відділу 6-ї запасної бригади Армії УНР. Згодом — старшина штабу 1-ї Кулеметної та 5-ї Херсонської дивізій Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 90. — С. 2-зв. — 3; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 108; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1936. - № 6. — С. 23, 26, 63.
(1885–1942) — командир полку Дієвої армії УНР.
Народився у Закаспійській області, походив з родини військовослужбовця. Закінчив кадетський корпус, Павлівське військове училище (1906), Офіцерську стрілецьку школу. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 225-го піхотного резервного Лісного полку (Саратов). З 1912 р. — курсовий офіцер Чугуївського військового училища. У 1917 р. — викладач кулеметної справи Чугуївського військового училища. Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1918–1919 рр. — командир кулеметної сотні Інструкторської школи старшин Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання військового старшини. З 18.08.1919 р. — командир 2-го Пластунського запасного полку Дієвої армії УНР у Могилеві-Подільському. У жовтні 1919 р., після зайняття Могилева-Подільського військами Збройних Сил Півдня Росії, перейшов до білих.
Ашахманів Павло, фото 1924 року (Юбилейный сборник, посвященный 6-й годовщине 21-й Пермской стрелковой дивизии. — Новониколаевск. — 1924)
У грудні 1919 р. потрапив під Одесою у полон до червоних. Служив у РСЧА, очолював полк та бригаду. За бої проти військ Російської армії П. Врангеля був нагороджений орденом Червоного Прапора. Залишився на службі в РСЧА після кількох чисток 1922–1924 рр. Закінчив Вищі академічні курси РСЧА (1924). Згодом — начальник 21-ї стрілецької дивізії РСЧА. Під час репресій воєначальників 1930–1931 рр. та 1937–1939 рр. також не постраждав. З 1935 р. — комбриг РСЧА. З 1940 р. — генерал-майор, викладач Військової академії ім. М. Фрунзе. Помер та похований у Ташкенті.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр.5. — С. 30–42; Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Аьвів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7–10. Юбилейный сборник, посвященный 6-й годовщине 21-й Отдельной Пермской стрелковой дивизии. Новониколаевск. — 1924