Перші біографічні нариси про українських воєначальників, визначних старшин та героїв Визвольної війни 1917–1921 рр. з'явилися ще під час боротьби Української Народної Республіки за свою незалежність. Першим автором, що збирав біографічні відомості про визначних командирів Армії УНР та УГА, став військовий журналіст Осип Благодир, який у першій половині 1919 р., у часописі «Стрілець», опублікував нариси про Андрія Долуда, Михайла Омеляновича-Павленка, Віктора Курмановича, Мирона Тарнавського, Осипа Микитку, Густава Циріца та деяких інших.
Збирання біографічного матеріалу під час ведення бойових дій було складним завданням. Лише після того, як у листопаді 1920 р. Армія Української Народної Республіки була інтернована на польській території, Військове міністерство УНР вжило заходів до збирання реєстраційних карток з біографічною інформацією серед вояків. Але, коли постало питання про уточнення біографічних даних загиблих та зниклих безвісті українських командирів, виникла низка проблем. Як правило — ніхто не знав навіть приблизних дат їхнього народження та ступінь освіти. Наприклад, 1 лютого 1921 р. у тернопільському військовому шпиталі помер один із засновників українського військового руху генерал-хорунжий Павло Кудрявцев. Виявилося, що ніхто точної дати народження цього генерала не знав і у жодному документі з тих, які знаходилися у розпорядженні Військового міністерства УНР, її не було зазначено. У результаті, некрологи по генералу Кудрявцеву були опубліковані без зазначення цієї дати.
Така ж історія трапилася і з командувачем Дієвої армії Української Народної Республіки Василем Тютюнником, який помер від тифу у м. Рівне 19 грудня 1919 року. Його колишній ад'ютант, сотник Євген Маланюк опитав велику кількість старшин, намагаючись дізнатись точну дату народження Василя Тютюнника. Сам Маланюк стверджував, що Тютюннику було 26 чи 27 років, і він був молодим старшиною — закінчив Тифліське військове училище лише у 1913 році. Іншими словами, був він 1892 або 1893 р. народження. На превеликий жаль, цим словам Маланюка — людини, яка найближче знала Василя Тютюнника, не надали значення. Багатьма роками пізніше — у 1974 році у 8-му томі «Енциклопедії Українознавства», виданої в США під редакцією Володимира Кубійовича, була зазначена зовсім інша дата народження Тютюнника — 1882 рік. І ця дата вкорінилася в українській історіографії. Присутня вона і на могилі Василя Тютюнника, відновленій у м. Рівне у 1992 році.
Точну дату народження Василя Тютюнника вдалося встановити лише нещодавно. Як свідчить його послужний список з російської армії, він народився 17 липня 1890 р. (РГВІА. — Ф. 409. — Оп. 1. — П/с 85-241).
Багато зусиль по збиранню матеріалу про загиблих, померлих та зниклих безвісті українських вояків доклав сотник 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Іван Зубенко. З-під його пера у 1922–1923 рр. у Калішу вийшли дві збірки біографічних нарисів — «Наші лицарі й мученики». Окремі біографічні нариси друкувалися також у таборових виданнях частин Армії УНР у Калішу, Щипіорно, Вадовицях та Олександрові.
Величезна робота була пророблена Українським воєнно-історичним товариством, яке у 1929–1939 рр. видавало збірник «За Державність». Всього до початку Другої світової війни товариство встигло видати 9 збірників «За Державність», в яких було вміщено кілька сотень фото та коротких біографічних довідок українських старшин. Десятий збірник загинув у друкарні Львова у вересні 1939 р. — коли туди вступили радянські війська.
Певну роботу зі збирання матеріалу про вояків, що загинули під час Визвольної війни 1917–1921 рр., виконали співробітники Українського музею-архіву у Празі у 1920—1930-х рр.
У 50-ті роки Михайло Садовський здійснив спробу відродження у Канаді Українського воєнно-історичного товариства. У 1964 р. його стараннями було видано 10-й збірник, а у 1966-му — 11-й, куди ввійшли спогади та фото ветеранів Визвольної війни 1917–1921 рр., які на той час мешкали у Канаді та США.
Серйозні помилки переслідують ледь не всі довідкові видання, видані в Діаспорі у повоєнний час. Найбільше їх у капітальному 10-томному виданні під редакцією Володимира Кубійовича «Енциклопедія Українознавства», що вийшла друком у 60—70-х рр. у США та перевидана нині в Україні.
У незалежній Україні перші спроби написання та опублікування біографічних нарисів воєначальників Армії УНР були здійснені вже у 1992 році. У 1995-му році з'явилося два видання, де було зібрано біографії українського генералітету часів Визвольної війни 1917–1921 років. Це: «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921» Ярослава Тинченка та «Генералітет Українських Визвольних змагань» Олександра Колянчука, Миколи Литвина та Кіма Науменка.
Нині, дванадцятьма роками по виданні цих праць, вже можна стверджувати, що автори обрали помилкову позицію, коли у своїй роботі базувалися на наукових працях попередників з Діаспори 50—70-х років. Крім того слід визнати, що досить поверхово дослідили біографії генералітету тощо. Були і інші більш чи менш значні помилки та недоліки, які і хотілося б виправити у цьому виданні.
Оновлений та розширений довідник включає в себе понад 1000 біографічних довідок воєначальників та командирів Української Народної Республіки. До довідника ввійшли такі категорії українських військовиків:
— всі генерали, полковники та підполковники старої російської армії, що служили у військах Центральної Ради, Дієвій армії УНР 1919 р. та Армії УНР 1920–1924 років;
— всі генерали, полковники та значна частина підполковників Армії УНР, що отримали ці звання у 1920–1924 роках;
— командири з'єднань та військових частин Дієвої армії УНР 1918–1919 рр. — корпусів, груп, дивізій, полків, окремих куренів — які в російській чи австрійській арміях носили малі звання, а в 1920 році з різних причин вже не служили в Армії УНР. До цієї категорії належить і невелика кількість осіб, які, незважаючи на свій попередній командний стаж, у 1920–1922 рр. отримали звання сотників чи навіть поручників Армії УНР;
— старшини Армії УНР 1920–1924 рр., які згодом — на еміграції, стали відомими мемуаристами або займалися активною громадсько-політичною діяльністю;
— в якості винятку до довідника також включено біографії деяких генералів, що служили лише в Армії Української Держави, причому, обіймали посади, що дорівнювали начальникові дивізії або начальникові корпусу. Інші генерали, полковники та підполковники, які служили тільки за часів правління гетьмана Павла Скоропадського (а таких набереться не менше 1500 осіб), до довідника не включені, оскільки у своєму загалі вони були ворожі ідеї Української Держави і майже всі згодом опинилися або у лавах білогвардійців, або — Червоної армії. Що ж до генералів, полковників та підполковників старої російської армії — співробітників П. П. Скоропадського, які співчували українській національній ідеї, то такі або починали службу ще у військах Центральної Ради, або продовжували її вже у Дієвій армії УНР — по поваленні Гетьманату. Нарешті, деяка кількість генералів та старшин повернулася до Армії УНР вже у 1920 році. Отже, всі, хто хотів служити незалежній Україні, рано чи пізно потрапляли до лав її збройних сил, а відтак — представлені у цьому довіднику.
Даний довідник якісно відрізняється від всіх попередніх праць. У створенні кожної біографії задіяна широка джерельна база, на аналізі якої також слід коротко зупинитися.
1. Одним з головних джерел до складання біографій українських воєначальників та командирів стали так звані реєстраційні картки — власноручно заповнені ними у 1920–1923 рр. анкетні бланки Армії Української Народної Республіки. У реєстраційних картках вказувалися основні біографічні дані, освіта, перебіг військової служби, нагороди, тощо. Реєстраційні картки зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Вони неупорядковані, дуже часто зшиті в одну справу з іншими документами, скажімо, бойового або господарчого характеру. Отже, їх виявлення та упорядкування становить певну проблему. На сьогодні віднайдено понад 1000 реєстраційних карток старшинського корпусу Армії Української Народної Республіки, у переважній більшості — генералів, полковників та підполковників. Крім реєстраційних карток слід також згадати про списки старшинського корпусу Армії УНР, складені у 1921–1922 рр. у таборах інтернованих. Таких списків (у різновидах, часто складених по окремих частинах та з'єднаннях) збереглося більше 100. Досить часто у цих списках крім зазначення військового звання та посади вказувалися також дата та місце народження. Ці списки також зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України.
— Послужні списки офіцерського корпусу російської армії, які зберігаються у Російському державному військово-історичному архіві у Москві. У послужних списках також вказувалися основні біографічні дані, освіта, перебіг військової служби та нагороди. Російські послужні списки велися аж до початку 1918 року. Найбільше вони стали у пригоді щодо визначення дат народження та перебігу військової служби у тих українських воєначальників, які загинули під час Визвольної війни 1917–1921 рр. Всього у Російському державному військовому-історичному архіві зберігається близько 500 тисяч послужних списків офіцерів, що у другій половині 19 століття й до січня 1918 року служили у російській армії. Вважається, що цей масив охоплює понад 60 відсотків всього офіцерського корпусу того часу. Послужні списки на решту офіцерів втрачено. В тому числі — і на деяких з тих, які відіграли неабияку роль у Визвольній війні 1917–1921 років. Зокрема, не вдалося віднайти послужних списків таких одіозних особистостей тих часів, як повстанські отамани Нечипір Григор'єв та Юхим Божко — обидва колишні штабс-капітани російської армії.
— Архівно-слідчі справи та анкети заарештованих вояків Армії УНР, які потрапляли до полону під час збройної боротьби, поверталися на батьківщину у 20-х рр. та потім заарештовувалися органами ДПУ, нарешті — були захоплені у різних країнах Східної Європи радянськими спецслужбами у 1945–1946 роках. Переважна більшість цих матеріалів зберігається у Державному архіві Служби безпеки України. Архівно-слідчі справи є надзвичайно цінним джерелом, оскільки в них можна виявити не тільки біографічні дані про заарештовану особу, а й матеріали про долю багатьох друзів та товаришів по зброї.
— Так звані «Списки за старшинством». Ці списки майже щорічно аж до 1917 року видавалися Головним штабом російської армії. Існують списки за званнями: генералів, полковників, підполковників, капітанів та ротмістрів. Видавалися також списки за фаховим розподілом офіцерського корпусу: Генерального штабу, інженерних військ, прикордонних військ, морського флоту, тощо. У цих джерелах публікувалася інформація біографічного характеру та наводився перебіг служби кожного офіцера, який належав до однієї з перерахованих вище категорій російського офіцерського корпусу.
— Некрологи в українській та російській емігрантській пресі. В українських виданнях найбільше некрологів вояків вміщено у спеціалізованих виданнях, таких як: «Вісті Комбатанта» (Нью-Йорк), «Вісті братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української національної армії» (Мюнхен), «Українське Козацтво» (Чикаго), «Тризуб» (поновлене у Нью-Йорку видання), «Сурмач» (Лондон), «Дороговказ» (Торонто) тощо. У російських виданнях публікувалися некрологи переважно тих військових, що лише певний період часу служили в українських військах, але вже емігрували з білими арміями. Сучасні російські дослідники об'єднали в одному багатотомному виданні всі некрологи, опубліковані в російській емігрантській пресі. Ця праця під назвою «Незабытые могилы» видається стараннями співробітників відділу літератури російської еміграції Російської державної бібліотеки.
— По окремих персоналіях надзвичайно інформативними є їх особисті фонди, що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) та Державному архіві Російської Федерації. Зокрема, у ЦДАВОУ виявлено фонди Бориса Гомзина, Варфоломія Євтимовича, Олександра Жуківського, Всеволода Змієнка, Михайла Ковенка, Олександра Осецького, Михайла Омеляновича-Павленка, Всеволода Петріва, Віктора Пилькевича, Михайла Середи, Володимира Хилецького, Костянтина Цурканова, Миколи Шаповала. У Державному архіві Російської Федерації зберігаються особисті документи та рукописи спогадів Ігоря Новицького, Костянтина Присовського, Володимира Слюсаренка, Миколи Удовиченка, Григорія Янушевського. Крім того, у Російському державному військово-історичному архіві також виявлено невеликий персональний фонд Всеволода Агапієва. До цієї ж категорії джерел можна віднести фонд Товариства бувших вояків Армії Української Народної Республіки у Франції, який зберігається у Державному архіві Російської Федерації та містить велику кількість персональних документів членів цієї спілки.
— Біографічні довідники офіцерського корпусу російської, польської, латиської та литовської армій, що вийшли друком у Росії, Польщі, Латвії та Литві останніми роками. У цих довідниках також трапляється багато осіб, що деякий час служили в українських військах та навіть займали командні посади.
— Українська мемуаристика, в якій також трапляється багато згадок про долю різних старшин Армії Української Народної Республіки.
Звичайно, цим джерельна база даної роботи не вичерпується. Крім вказаних, задіяна велика кількість документів з українських, російських, польських, і навіть — латиського державних архівів.
Окремо слід сказати про термінологію, що вживається у довіднику. Зупинимося на загальновживаній у довіднику системі деяких термінів та понять.
В першу чергу йдеться про загальну назву Збройних сил України 1917–1924 рр. (від часу виникнення до — розв'язання армії з наказу Симона Петлюри). Остаточно встановлена назва — «Дієва армія Української Народної Республіки» — з'явилася тільки у 1919 р., причому у 1920 р. вона почала замінюватися на іншу назву — «Армія Української Народної Республіки». Ця остання назва починаючи з 1921 р. і до кінця існування була остаточно затвердженою офіційною назвою Збройних сил України. Отже, всі старшини, які служили під українським прапором у 1920–1924 рр., у нашому довіднику іменуються старшинами Армії УНР. Їх військові звання подаються станом на 30 червня 1924 р. — на момент остаточної демобілізації Армії УНР. Потому, згідно наказу Симона Петлюри, будь-які підвищення у старшинських рангах заборонялися — «аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на Українській Землі» (Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1976. - № 3–4. — С. 75–76).
У випадку, якщо комусь зі старшин, чиї біографії вміщено у довіднику, вже в еміграції присвоювалися нові звання, то такі подаються у дужках — поруч з військовим званням станом на 30 червня 1924 р.
Збройні сили України до 1920 р. у довіднику зазначаються таким чином:
— період Центральної Ради до березня 1918 р. — війська Центральної Ради;
— період Центральної Ради, березень— квітень 1918 р. — Армія Української Народної Республіки;
— доба правління гетьмана П. Скоропадського — Армія Української Держави;
— повстання Директорії, листопад — грудень 1918 р. — війська Директорії;
— період 1919 р. — Дієва армія Української Народної Республіки.
У зазначений період українська офіційна влада та військове керівництво намагалася вживати різні назви та їх варіації щодо Збройних сил України, причому, часто кілька назв вживалося одночасно. Отже, щоб не вводити зайву плутанину у довідник, ми зупинилися лише на вищенаведених назвах, які, крім того, чітко окреслюють історичні віхи подій 1917–1921 років.
У створенні цього довідника допомагало багато людей. За допомогу у збиранні матеріалу хотів би висловити подяку: заступнику начальника Державного галузевого архіву Служби безпеки України Сергію Кокіну, співробітникові цього архіву Олександру Лошицькому; директору Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України Наталі Маковській; завідувачці Науково-довідкової бібліотеки Головного архівного управління України Галині Порохнюк; завідувачці читального залу Російського державного військово-історичного архіву Тетяні Бурмістровій. За цінні консультації та цікаву інформацію — Сергію Волкову (Москва), Валентину Юшку (Москва), Юрісу Цигановсу (Рига), Олександру Дєрябіну (Москва). За наданий фотоматеріал щиро дякую Олександру Кавтарадзе (Москва), Сергію Білоконю (Київ), Олексію Шереметьеву (Київ), Олександру Пересадьку (Київ), Сергію Музичуку (Рівне), Олександру Воронову (Москва).
На сьогодні наш довідник є максимально повним зібранням біографічних відомостей про командний склад Збройних сил України 1917–1924 років. У разі виникнення уточнень та доповнень вони будуть публікуватися у подальших наших працях.
Ярослав Тинченко Вересень, 2006