Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово - "доброзичливий", у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi - адже треба було допомогти Антону Iвановичу, - теж брала участь у розмовах.
Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".
Приходила вона до нього часто.
- У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, - i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада... А тепер як я житиму?..
Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.
На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.
- Що ж, - вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, - жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна... Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина - зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого..."
- Так i сказав?
- Так i сказав.
- От i я думаю, Нiно Василiвно, - вiв своє Коваль, - чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?
Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.
Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.
Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.
- Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це "ковпак", якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину... Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би...
- Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.
- Хто знає, - вiдповiла друкарка, - по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється... Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, - соромливо опустила очi спiвбесiдниця, - смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається "друг". Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами... А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!
- Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?
- Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж - Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди - трохи психи".
Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.
Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.
- Ну, чому боятися? - чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку - наклеп - я бiльше за все ненавиджу! - сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. - Сам колись потерпiв вiд цього, - додав вiн. - А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? - допитливо поглянув на жiнку полковник.
Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", - говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" - питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", - з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима...
А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.
Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати... Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.
- А може, вам просто здалося, - викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. - Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi - все це не варто заздрощiв... Менi, здається, навпаки - покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.
Нiна Василiвна була збентежена таким поворотом теми i не знала, що вiдповiсти. Слова Коваля немовби перекинули звичнi уявлення жiнки, i одвертої розмови не вийшло.
- Згадайте iще раз, про що бесiдували друзi того, на жаль, останнього вечора?
- Я вже говорила, - втомлено нагадала Нiна Василiвна, - про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механiчно, не вдумуючись у змiст. Якщо почнеш вчитуватися, нiчого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосiб шлiфовки, винахiд Антона Iвановича.
- Друзi не сперечалися мiж собою з цього приводу?
- Таж нi!
- А настрiй?
- У кого?
- В обох.
Нiна Василiвна трохи подумала.
- Антон Iванович, як завжди, був веселий, радiв, не знав, бiдолашний, що його чекає... Випив багатенько. Павленко теж випив i, як завжди, був занудний. Вiн тяг своє вiчне "зрозумiй мене правильно" i з кожною чаркою ставав усе похмурiшим. А потiм сказав менi: "Нiнко, налий кави, менi i нашому майбутньому мiльйонеровi, чорт його вiзьми! Бо ми сп'янiли!"
Iз словами "Антончику, любий, зрозумiй мене правильно, не кривдь" полiз до нього цiлуватися.
Ковалевi раптом учувся захоплений вигук завiдуючого лабораторiєю: "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато!.. У грошах? Не злiчити!"
Дмитро Iванович на секунду вимкнувся з реального зовнiшнього свiту, вiд усього, що його зараз оточувало. Очi цiєї секунди нiчого не бачили, мозок реагував тiльки на голос Василя Ферапонтовича, який тодi вiд хвилювання зiрвався i став схожим на писк комара:
"Скiльки одержав би? Багато, дуже багато... У грошах?.. Не злiчити!"
I тут-таки подумав: "А хто тепер цi грошi одержить? Журавель помер. Робота зроблена, i впровадить її вже iнститут як винахiд усього колективу. У всякому разi, не одного Павленка? Треба поцiкавитися, що пише Журавель у своєму рукописi, чи згадує про участь Павленка? Певно, що не згадує, - вiдповiв сам собi полковник, - адже у заголовку є тiльки один автор: А.I.Журавель".
- Значить, ви налили чайник, поставили на плиту, - далi цiкавився Коваль подiями того трагiчного вечора, - вiдкрили газ i запалили його. Запалили? - перепитав жiнку.
- Запалила.
Кожне слово полковника Нiна Василiвна супроводжувала кивком.
- Чим?
- Сiрником. Є електрозапальничка, але я люблю сiрником.
- А потiм повернулися до кiмнати i раптом вирiшили негайно йти додому, чому? Ви не любите каву?
- Нi, люблю.
- Чого ж на цей раз вiдмовилися? Вдома у вас є кава?
- Зараз немає.