- Не знаю. Напевне. I, можливо, не одне. Вiн був багатогранною людиною.
- I ще одне запитання, - цiкавився полковник. - Чи великою була б винагорода Журавлю, якби винахiд пiшов у виробництво?
- О! - вигукнув у захватi трохи писклявим голосом завiдуючий лабораторiєю. - Скiльки одержав би? Багато, дуже багато! Винахiд знайшов би широке застосування у машинобудуваннi, всюди, де вiдбувається тертя деталей i потрiбне iдеальне прилягання... Грiшми? - вiн знову розвiв руками, - Не злiчити! Нi економiчного ефекту в масштабi країни, нi винагороди винахiдниковi. Це ж у планi тих нововведень, якi зараз пiдтримуються в зв'язку з прискоренням технiчного прогресу.
Машбюро виявилося маленькою кiмнаткою, в якiй стояло два столики з друкарськими машинками. Одна з них була закрита незугарно пошитим дерматиновим чохлом невизначеного кольору. Бiля столика, на якому вона горбилася, стояв старенький стiлець. За другим таким самим столиком зосереджено стукала гарненька жiночка, яку Коваль у думцi вiдразу охрестив "каштановою". На нiй було добре пошите, модне свiтло-коричневе плаття, голову розкiшною короною прикрашала каштанова зачiска.
Полковник привiтався, жiнка перестала стукати i пiдвела на нього очi. Вони були блискучi i теж каштаново-карi.
- Менi потрiбна Нiна Барвiнок. Вона тут працює?
- Тут, - жiнка кивнула в бiк закритої машинки. - Але її сьогоднi немає.
- Чому? - спитав Коваль.
- Очевидно, занедужала, - вiдповiла друкарка. - Вона частенько хворiє, - раптом вихлюпнулося у неї приховане незадоволення. - То одне, то iнше. Слабенька. - I враз очi її спалахнули цiкавiстю: Ви принесли роботу?
- Нi, - сказав Коваль.
- Щось передати їй?
- Нi, - повторив полковник. - Передавати нiчого не треба. - Вiн витяг шухляду столика Барвiнок i, не виявивши в нiй нiчого, крiм копiрок, зрозумiв свiй прорахунок: не забрав у Нiни Василiвни вчора папку, в якiй, очевидно, було закiнчення роботи Журавля.
I вiн вирiшив доручити Струцевi викликати друкарку в мiлiцiю.
Матерiали Журавля належало приєднати до справи, i полковник обмiрковував зараз аргументи, щоб, не порушуючи закону, ознайомитися з ними i лише потiм повернути їх iнституту для впровадження в життя цiнного винаходу...
7
Коваль повернувся до кабiнету Струця, який розмовляв iз Нiною Барвiнок, коли тому вже допекло до живого.
Худорлявенька жiночка на запитання вiдповiдала короткими "так", "нi" або "не знаю" i покiрно погоджувалася, коли старший лейтенант зауважував їй на протирiччя. Вона була вкрай пригнiчена загибеллю Журавля, i виклик до мiлiцiї став для неї нелегким випробуванням.
- Чим ви доведете, що пiшли першою i сказали, нехай каву беруть самi, коли закипить чайник?! - уже пiдвищеним тоном питав Струць.
Друкарка скривилася: мовляв, чим я можу довести?! Побачивши Коваля, вона ще дужче зiщулилася на стiльцi i нижче опустила голову.
Дмитро Iванович примостився у кутку, бо кабiнетик Струця був тiсний для трьох. Вiн з докором поглянув на його господаря. Кому-кому, а старшому лейтенантовi добре вiдомо, що доводити має дiзнавач i слiдчий i цього не можна вимагати вiд пiдозрюваної. Але вiн нiчого не сказав, щоб не ставити старшого лейтенанта в незручне становище. Та й, глянувши на Струця, полковник зрозумiв, що той сам не радий своїй помилцi, але не наважується вiдразу її виправити, аби не акцентувати на цьому увагу.
- А Журавель або Павленко чули вашi слова? - вже спокiйнiше спитав Струць.
- Не знаю, - коротко вiдповiла друкарка.
- Скажiть, Нiно Василiвно, о котрiй годинi ви того вечора пiшли з квартири Журавля? - поцiкавився й собi Коваль. - Майте на увазi, вам не треба виправдуватися i доводити. Просто змалюйте нам обстановку того вечора, - додав вiн, скоса глипнувши на старшого лейтенанта.
Друкарка не приховувала, що у Журавля гостювали вона i Павленко. Отже, хто пiшов перший, а хто залишався з господарем, стало головним питанням дiзнання, i полковник, зрозумiвши, що старший лейтенант це нiяк не з'ясує, вирiшив допомогти.
Друкарка на секунду пiдвела голову i, не помiтивши у поглядi Коваля тих гнiвних iскорок, якими щойно обсипав її вусатий старший лейтенант, пiдбадьорилася.
- До хвилини не пам'ятаю, - вiдповiла жiнка. - Додому прийшла близько дев'ятої, але дорогою заходила у продуктову крамницю на Лiвобережному. Потiм у гастрономi купувала яблука. Дмитрику моєму потрiбнi фрукти, а яблука були недорогi. Стояла з пiвгодини.
Струць з подивом глянув на жiнку, яка щойно вiдповiдала йому лише одним-двома словами, а тепер отак розбалакалась.
- Що ж виходить? - повторив своє запитання Коваль. - Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях... Бiльше ви нiкуди не заходили?
Барвiнок похитала головою.
- Крамницi забрали у вас скiльки часу?
- Близько години.
- Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?
- Яблука близько дому, у гастрономi "Славутич".
- А час на дорогу? - пiдказав Струць. - Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?
- Пiшки, звичайно, - вiдповiла друкарка. - Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої... Точнiше не знаю. - Немов виправдуючись, жiнка простягла лiву руку: - Годинника в мене немає, зiпсувався, нiяк не вiдремонтую. А в Антона Iвановича я не подивилася...
Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.
Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.
Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити... I завдання розшуку та дiзнання зараз - опитати цих людей... А поки що... Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.
- Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? - спитав полковник.
Друкарка слухняно кивнула:
- Так, так, згадала про свої справи i пiшла.
- I нiчого не сталося мiж вами?
Нiна Василiвна знизала плечима.
- Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?
- Нi, що ви! - Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. - З Антоном Iвановичем! Нi, нi! - рiшуче заперечила. - Хiба з ним можна сваритися!
Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.
- А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?
Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.
Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила: