Похиливши голову, йшов він шляхом, підгилюючи камінці. Хай йому чорт, такий цікавий випадок!.. Саме тепер, почнеться головне — поступове проникнення у джунглі невідомого, у первісне сплетіння фактів, здогадів, повідомлень, терпеливе обмацування заплутаного клубка, доки не буде знайдено початок і чутливі руки не почнуть його розмотувати. Тільки тепер почнеться копітке складання сили-силенної дрібних скалок і уламків у один зв'язаний образ; будуть роздуми, тисячі комбінацій, наступи, обхвати, відступи від порожніх пасток, нові й нові пошуки шляхів. Почнеться битва, що вимагає витривалості і ясного розуму, битва, освячена думкою, в ім'я якої треба схопити хижака…
Войта любив свою працю, йому, як повітря, був потрібен бій, бій значно важчий і складніший, ніж поєдинок сили і зброї, тому що перемогти у цім бою можна тільки за допомогою голови і серця. До горла Марека щось підкотилося…
Повернувшись до будинку відпочинку, Войта усівся на своє улюблене місце в кутку веранди і, діставши нотатник, почав пункт за пунктом фіксувати все, що помітив під час обстеження. Принаймні це буде основа для рапорту… Крок за кроком відновлював у пам'яті свої дії, знахідки, висновки.
Тут його і застала Яна.
Вона підійшла до столика зовсім несподівано. На ній було вже не біле плаття, а синя спідниця і червона блузка.
— Кажуть, ви мене шукали, товаришу Марек, — сказала дівчина, глянувши на нього широко розкритими карими очима і невинно посміхаючись.
Здивований Войта не міг нічого пригадати.
— Я? — видавив він з себе не зовсім тактовно.
— Ну, звичайно, мені тітка Вожена казала, — терпеливо пояснювала дівчина. — Може, ви хотіли мене про щось запитати?
Войта нахмурився, закриваючи ліктем свої записки.
— А-а, так, так, справді, — промимрив розгублено, — справді, я хотів… я хотів запитати вас… про таку дрібницю…
Яна жадібно нахилилась уперед, і Войта крадькома глянув на неї.
— Може, ви знаєте випадково, чи є тут у Шумаржові місце, де була б складена цегла?
Брови у Яни поповзли вгору.
— Цегла? — повторила вона підкреслено, і голос її помітно затремтів. — Ви що ж, хочете спорудити тут собі будиночок? Так про це вам краще було б запитати у місцевого начальства!
— Зовсім ні, — намагався виправдатися Войта. — Вибачте, це я просто так, заради інтересу…
— У вас дуже своєрідні інтереси, — іронічно протягла Яна. — Краще признайтеся, що хочете збудувати дім і, коли підете на пенсію, проводити в ньому заслужений відпочинок. Я маю рацію?
Дівчина замовкла. Обличчя Марека раптом зблідло, в очах заграли злі іскорки.
— Ні, я не будуватимуся тут! — сказав він грубо. — Тутешній клімат мені не підходить, а до того побоююся, що доведеться щороку зустрічатися з вами.
У дівчини від образи перехопило подих. Вона наїжилася, наче кішка, і її очі теж загорілися.
— А ви цього не бійтеся, товаришу Марек! Саме з цієї ж причини я сюди більше не приїжджатиму. Не хочу псувати собі відпустку! — Вона схопилася і побігла. Але не встигла зробити й десятка кроків, як чоловічі пальці міцно схопили її за руку.
Войта стояв перед дівчиною і дивився їй в очі з якоюсь люттю.
— Але все-таки, хай йому чорт, дайте мені принаймні закінчити! Цегла тут ні до чого, головне — я хотів вибачитися… ну, за те, що сьогодні вранці, ви пам'ятаєте? Я дещо нечемно вам тут… — Він запнувся і ще раз повторив: — Я просто хотів перед вами вибачитись!
— Ну що ж, вам пощастило це зробити, — холодно констатувала Яна.
— У тому-то й біда, що мені з вами ніколи не щастить, — розвів Войта руками. — Обов'язково ми посваримося! А я ж нічого проти вас не маю.
— Дякую, — дівчина удавано вклонилася. — Значить, така вже наша доля.
Він сумно махнув рукою.
— Яка там ще доля! У цьому ні ви, ні я не винні. Це просто такі електромагнітні хвилі; розумієте, кожен випромінює якусь таку хвилю і…
— Я в електротехніці нічого не тямлю! — відрубала Яна. — Крім вибачення, ви мені ще хотіли що-небудь сказати?
— Ні.
Дівчина обернулась.
— Власне, так, хотів. Зачекайте!.. — Войта почухав потилицю і подивився кудись у далечінь. — Якщо ви сьогодні ще підете на прогулянку і… і побачите десь цеглу, скажіть мені!
Яна затримала на ньому погляд. Губи її були стиснуті.
— Не турбуйтеся! — процідила вона крізь зуби. — Я піду на прогулянку з тачкою й одразу привезу її.
Дівчина збігла з веранди. В цю мить з-за чагарів вийшов надпоручик Курка. Він широко посміхнувся і запропонував дівчині прогулятись. Яна охоче взяла його під руку, і вони попрямували в глиб саду…
«А що пише Боженка?» — хотілося Войті гукнути їм навздогін. Він був схожий на вуличного бешкетника. Та, закусивши губи, Марек стримався і поволі рушив до свого столика. Там він побачив старшину Міхалека і трохи спохмурнів.
— От і знову розпогодилося після грози, товаришу поручик! — сказав той. — Але до чого ж тут чудова природа, га? Погляньте лишень на оті високі гори, ух ти! А котра зараз година?
— Чверть на сьому, — промимрив Войта.
— Гм, значить до вечері маємо ще годину, — констатував Міхалек. — Ця панійка тут непогано готує. А що ви скажете, товаришу поручик? Оце я розумію куховарка… і взагалі, нічого собі жіночка, — він багатозначно прицмокнув, — усе на своєму місці, правда? Хе-хе-хе!
Войта задивився поверх чагарів на волейбольний майданчик, де юрмилися відпускники.
— Нічого собі жіночка… — повторив Марек механічно. — А чого б вам не спробувати щастя?
Старшина соромливо засміявся.
— Та що це вам спало на думку, товаришу поручик!.. Це я просто так. Адже те, що на язиці, не гріх. Я ж маю вдома троє дітей, ну і, зрозуміло, стару, тобто дружину. Вона теж іще, нівроку, квітуча жінка, Емілька… — Хвилину старшина порпався у нагрудній кишені, потім витяг звідти поторсане фото.
Войта змушений був глянути і висловити своє захоплення.
— Отож я й кажу, квітуча ще жіночка, нівроку, — повторив Міхалек і додав засмучено — Вона, правда, трошки худа…
Войта пильно подивився на багрове обличчя Міхалека і раптом з інтересом нахилився до нього.
— У вас, товаришу старшина, напевно, багатющий досвід… Уявіть собі, ні сіло ні впало, людина застрелила людину! Свідомо, умисно. Скажіть, що могло її змусити до цього? — Міхалек заморгав, і несподівано обличчя його набрало суворого, похмурого вигляду. Він не поспішаючи висякався і поволі ретельно склав хустку.
— Трапляється й таке, товаришу поручик, — кивнув він головою. — От саме торік був у нас такий випадок.
— І дуже складні бувають випадки?