Мрець лежав на спині, перехняблений лівобіч. Ноги в нього були зігнуті так, наче перед тим, як упасти навзнаки, він стояв навколішки. На ньому був світло-коричневий костюм, спортивна сорочка і галстук кольору хакі.
«Скільки років може йому бути? — спало на думку Войті. — Не так вже й багато, — вирішив він, розглядаючи заросле дрібною, мабуть, триденною щетиною обличчя незнайомого. — Не більше тридцяти п'яти…»
Схилившись, Войта помітив на шиї у небіжчика засохлу цівочку крові і кілька рудуватих крапочок на камені під його головою.
Марек розсудливо запалив. Подив і хвилювання безслідно зникли.
— Ні, його застали не тут! — сказав він півголосом. У Войти була звичка розмовляти на самоті. — Цього бідолаху вмостили непогано, щоб ніхто і не знайшов. Це значить, що місце події десь поблизу. — Войта роздивився навкруги. — Ну хоча б он там, унизу, не тій галявині! Далеко його не могли тягти, навіть коли б убивця був не один.
Обережно ставши на коліна, Марек почав увжно досліджувати вузьку кам'янисту стежку попід стіною. Дециметр за дециметром посувався він назад. Ну, звичайно — ось кров! Ага, ще! — Невдовзі Войта помітив розчавлений кремінчик на краю урвища. Він пильно оглянув схил під цією позначкою і на лапатому листочку за якихось півтора метра від кручі знову побачив плямку крові. А ще далі лежав дерен.
Войта позначив ці місця гілочками: сюдою вбитого тягли нагору. Що ж далі?
Войта замислився. Підрахував про себе: збігати до будинку відпочинку, подзвонити в Піховське відділення міліції та поки приїдуть хлопці — раніше, як за годину сорок хвилин вони тут не будуть! А це можуть бути дорогоцінні сто хвилин. Він підвів голову: сонце вже не світило, чорна хмара закрила добру половину неба. Войта на мить уявив собі краплі дощу, що падають на землю, струмочки води, що назавжди знищують сліди драми, яка сталася тут кілька годин тому. І це мало вирішальне значення. Марек навіть зрадів: трапилася нагода показати себе в дії!
Він повернувся, взяв фотоапарат і почав фотографувати труп, скільки вистачило плівки. Фотографував під різними кутами, по два знімки, для певності кожного разу міняючи експозицію. Покінчивши з фотографуванням, обережно підняв голову вбитого і побачив те, що й чекав: за правим вухом зяяла кругла рана, постріл зроблено з мінімальної відстані: шкіра і волосся навколо рани були трохи обпалені…
Зваливши на плечі труп, Войта поніс його вниз по схилу. Це була нелегка справа, і Марек відзначив про себе, яким сильним і спритним мусив бути той, хто витяг убитого нагору. Поклавши невідомого на траву, він трошки відпочив і знову глянув на небо, яке все більше затягувалося хмарами. Потім підійшов до місця, відзначеного гілочками.
«Отже, сюдою його винесли нагору!» — подумав Войта і почав далі обережно спускатися по слідах. Тепер іти було набагато легше, бо кров'яні плями траплялися частіше. «Мабуть, — зазначив про себе Войта, — його виперли нагору негайно ж після вбивства».
Нарешті Марек на галявині під кручею, за десять-дванадцять метрів осторонь від того місця, куди дістався спочатку. Пошуки привели Войту на місце злочину.
Це трапилося коло чагаря на самісінькому краю галявини. На сухій траві не лишилося слідів ніг, зате була велика кривава пляма. З надзвичайною пильністю Войта оглянув місце, зробивши ще одну знахідку: між корінням трави виднілася сила-силенна дрібнесеньких жовтих крихточок. Хтось розсипав тютюн…
Войта замислився.
Хто ж тут курив, жертва чи вбивця? Ніде поблизу немає ні обгорілого сірника, ні недокурка, а крім того, тут забагато тютюну, щоб вважати, ніби він висипався з запаленої сигарети або навіть з пачки. Цей тютюн попав сюди інакше.
Щоб перевірити своє припущення, Войта вивернув кишеню, в якій завжди лежали сигарети. З неї висипалося таке ж тютюнове сміття, яке він побачив у траві. Так, тут вивертали кишені! І, безперечно, зробив це не мертвий у живого, а навпаки. Значить, вбивця обшукував свою жертву…
То, може, людину вбито з метою грабунку? Войта скривився. І, хоча не повірити в цю версію у Марека не було підстав, вона йому не сподобалась. Він не вірив у вбивства в дусі старих лісових розбійників. Але для висновків ще буде час. Нам це просто не до вподоби, тому шукатимемо інші шляхи.
Повернувшись до небіжчика, Войта накрив йому обличчя своєю хусткою і, глибоко зітхнувши, мовив:
— Лежи, хлопче, лежи і не гнівайся на мене, якщо я трохи потурбую тебе! Тобі тепер до всього байдуже, а ми, живі, зацікавлені, щоб серед нас не попадалися люди з мораллю хижаків.
Войта витер руки і ретельно обшукав усі кишені невідомого. Сподівання його не справдилися: кишені були порожні… Лише у швах внутрішньої кишеньки піджака він знайшов залишки дрібнесенької тютюнової кришки.
Тут тебе, Войто, хтось солідно випередив! Ні з того ні з сього в голові Марека сплила стара напівзабута пісенька. І поки він стояв навколішках, вона настирливо свердлила мозок:
«О, знову те саме!» — сердився на себе Войта. Це вже, мабуть, ввійшло в звичку — тільки-но почне щось напружено обмірковувати, як одразу підсвідомо виринає якась мелодія і потім лунає вже протягом кількох годин. «Отже, сьогодні це буде «Зузанка»,= подумав Войта приречено. — Але повернемося до справ!»
У вбитого при собі немає абсолютно нічого! Це лише підтверджує здогад, що тут справа не в грабунку. На якого біса злодієві потрібні такі цінності, як сірники, гребінець, хустка?! Ні, вбивцю цікавило зовсім інше.
Войта спритно роздяг небіжчика. На новому піджаці зісподу стояла марка простєевської фабрики. Не вагаючись, він дістав ніж і спочатку безжально відпоров підбій — нічого. Розпоров комір — теж нічого. Тоді витяг і оглянув ватин. Порізав рукава.
Нічого. У закарвашах — нічого!
А що це може бути?
Войта присів і розклав на долоні підбій нагрудної кишені. На лискучій тканині в одному місці побачив темну і масну довгасту вузьку пляму… Він нахилився нижче, розглядаючи її. Навколо плями прядиво було пошкоджено. Войта заспівав «Зузанку» вголос.
«Може, хтось мені підкаже, що цю шкоду на новій підкладці зробив гребінець або авторучка? Ні, в цьому мене не переконає ні найкрасномовніший агітатор, ні навіть журналіст! Ліва нагрудна кишеня! Під підкладкою небіжчик ховав пістолет! І не один день. Отже, теоретичні припущення починають підтверджуватися?.. Тепер подивимось брюки. «Питала Зузанка в Куби, в Куби…» Ніде нічого. Штани мають цілком пристойний вигляд… А як черевики?»
Войта підійшов до ніг убитого.
Черевики були чудові, замшеві, з красивим рантом. Але між рубчиками він помітив якийсь червоний порох. Кінчиком ножа Войта зібрав трохи цього пороху. Видно, хлоп'яга десь добре походив по цеглі. Войта замислився…
Ніде в усій околиці він не бачив ніякої цегли. І все-таки, зробивши з аркуша паперу кульочок, Марек наскріб туди червоного пороху, а черевики відклав, щоб узяти їх з собою і ще раз уважно оглянути. Ножика для цього замало.
Раптом погляд Войти зупинився на ремені, що звисав з штанів. Так, так, це теж улюблене місце. Хвилина напруженого копирсання, і перший шов знято. Коли ремінь був розпорений, Войта стримано засміявся. Не поспішаючи запалив і лише потому дістав з ременя те, що шукав.
Нічого сенсаційного там, звичайно, не було, крім малесенького матер'яного ярличка, підклеєного з внутрішньої сторони ременя; на ньому видруковано:
Деп. IV. — 377
Та Войті він багато про що говорив. Марек знав, для чого потрібен цей своєрідний «паспорт» і хто його видав.
Войта глянув на вбитого:
— Ти, мабуть, також здивувався, «триста сімдесят сьомий», здорово здивувався у ту останню мить, коли тебе обпалило полум'ям!.. Ти прийшов до товариша і, на тобі, бач, як він тебе привітав. Але чому? Хто він? Ти, напевно, зустрівся з ним, і той запросив тебе на конфіденційну розмову, ви розмовляли…
Зненацька вгорі загримотіло і майже одночасно почалася дика злива.
Войта швидко сунув ремінь у кишеню, схопив черевики невідомого і побіг у чагарі. Там він, зіщулившись, сховався під густим сплетінням гілля. Поставивши черевики поряд, Войта звернув увагу на те, що всередині у них вкладено устілки.
Витягши їх, він з цікавістю обмацав носки черевиків. Очі його загорілися. Там лежав складений папірець. Розгорнувши його, Войта похитав головою… Це була нерівно відірвана половина старого чехословацького лотерейного квитка. На його лівій половині великими літерами було написано:
В 384…
і ще частина цифри, яка могла бути вісімкою або дев'яткою.
Недобра посмішка скривила Войті губи.
«Еге ж, — подумав він, тримаючи папірець на долоні. — Я з радістю познайомився б із цим милим, дорогим добрягою, якому належить друга половина цієї коштовності… І так зрадів би, так зрадів, що навіть віддав би оцю половину, і він мав би тоді увесь скарб разом!»
Сліпучий виблиск розколов небо. Зелена стріха над головою тремтіла, наче по ній вибивали частий барабанний дроб. Марек заплющив очі, і перед ним несподівано виникла картина: зеленою галявиною біжить дівчина у білій сукеньці. Злякавшись, Войта розплющив очі і не втримався від міцної матроської лайки.
Громовиця бушувала на повну силу…
Гуркіт автомобіля поступово затихав за поворотом удалині. Войта Марек повернувся у задумі і поволі рушив, дорогою на Шумаржов…
От і кінець!..
Товариші з Піховського районного відділення міліції, разом з якими, зважаючи на значимість справи, приїхав і сам начальник, погодилися з припущеннями і висновками, до яких прийшов Войта. Справа потрапила у надійні руки, і тепер ніхто не сумнівався, що за неї візьмуться як слід. Войті лишалось одне: написати протокол, в якому б знайшла відображення вся ця подія. Він пообіцяв, що завтра вранці привезе протокол в район. На цьому все кінчалося — звичайно, для Войти.